3. Політичне панування. Політична легітимність

Підкорення (покора)

Підкорення (покора) — один з важливих складових елементів влади. Мотивація підкорення досить складна: страх перед санкціями. Багаторічна звичка до покірності, слухняність, зацікавленість у виконанні розпоряджень і переконаність в необхідності покори, слухняності, авторитет володаря влади серед підлеглих та ін. і є основою мотивів підкорення, слухняності. Мотиви істотно впливають на силу влади, тобто здатність її суб’єкта впливати на об’єкт. Може здатися, що переконливість володіння мандатом на владу прямо залежить від законної процедури його одержання, найімовірніше, в результаті виборів. Але це прерогатива, норма демократичного суспільства. В минулому, а в багатьох місцях і в сучасних умовах, це може не мати ніякого значення. А ось застосування сили, жорстке і без хитань, може стати тим явним психологічним правом, підкоряючись якому, більшість людей починає ставитись до нової влади з повагою.

Чого ж більше в таких визнаннях — реальної поваги до проявленої сили, боязні неминучої розправи або просто байдужості, особливо якщо влада нагорі не змінює суті політики, що проводиться державою, і тоді чергові похорони «раптово померлого правителя» тільки додають число неслужбових днів. Але, так або інакше, уряд може подобатись або не подобатися, але люди, як правило, підкоряються йому. Мало кому, напевне, надає задоволення сплачувати податки, але люди платять, розуміючи, що уряд володіє законним правом оподатковувати громадян податками та ін. Якщо ж такий механізм починає давати перебої або зовсім припиняє свої дії, то це явний симптом того, що суспільство втратило почуття законності до свого уряду. Якщо такий вплив стає хронічним, то це свідчення того, що суспільство переживає кризу законності і перебуває в стані перманентної нестабільності, здатної викликати конфлікти і напруження. В основі законності лежить згода. Мета утримання влади будь-якою ціною здатна породити ускладнення, особливо якщо хронічно зазнає спаду економіка, нестабільна політика і відсутні канали зворотного зв’язку з суспільством. Влада — це багатоманітні взаємовідносини людей в умовах і обставинах, в яких проявляється здатність одних примушувати інших виконувати свою волю.

Влада, що тримається на страсі, викликаному загрозою санкції, покарань, має тенденцію до послаблення, прагнення людей позбутися неприємного емоціонального становища. Основана на звичці коритися, така влада сприймається людьми порівняно безболісно. Саме в традиційних суспільствах одним з мотивів покори, слухняності державі і ставала звичка коритися, слухатися. I поки звичка коритися не вступає в суперечності з вимогами реального життя, вона є надійним фактором стабільності влади. Якщо ж звичка коритися, покори дотримання законів приходить в суперечність з реальним життям, то влада, основана лише на звичці слухняності, покори, швидко руйнується. Влада, побудована на інтересі, — найбільш стабільна. Добровільна покора, дотримання розпоряджень влади людьми визначається особистою зацікавленістю, надто зайвим стає і контроль, і застосування негативних санкцій. Особиста зацікавленість людей сприяє розвитку у них мотивів покори, слухняності: переконаність, авторитет, усвідомлення політичного статусу індивіда і його адаптація до суспільної і політичної системи. Покора за переконанням зв’язана з мотивами впливу досить глибокої свідомості: сукупністю стійких, загальноприйнятих уявлень політичної і соціальної реальності, ціннісних орієнтацій і установок, що становлять «другу природу» особи, адже її «перша природа» утворюється під впливом первинних, переважно біологічних, потреб і повсякденних життєвих інтересів. Саме важливим джерелом сили влади є переконаність людей в необхідності покори державі або іншому носію влади заради якихось більш високих, аніж безпосередні індивідуальні інтереси, мети (патріотичних, моральних, релігійних та ін.).

На базі спільної зацікавленості об’єкта і суб’єкта влади і переконаності підлеглих формується авторитет керівника як найбільш сприятливий для влади мотив підкори. Авторитет — це високо оцінювані якості, якими підкорені наділяють керівника і які визначають їх покору без загрози санкцій або переконань. Авторитет базується на згоді, означає повагу до керівника, довір’я до нього. Авторитет може бути істинним або фальшивим. В залежності від якостей, які властиві особистості керівника, авторитет буває науковим (якість вченості), діловим (компетентність, навики, досвід), моральним (високі моральні властивості), релігійним (святість), статусним (повага посади) та ін. Без авторитету влада не може бути міцною і ефективною. Авторитет політичний — визнання впливу особи, організації на політичну владу. Базується авторитет на реальних або міфічних достоїнствах, досвіді, місці, що займає особа в легітимній структурі влади. Авторитет політичний — обов’язкова умова лідерства. Важливіші види політичного авторитету: традиційний, що базується на звичаї, звичці покорятися, поважати певну особу; законний або конституційний, що набутий внаслідок поваги людей до закону, волі більшості, і харизматичний (виняткова талановитість, «дар божий»), пов’язаний з особистою прихильністю, відданістю лідеру, вірою в його виняткові якості, властивості. Політичний авторитет демократичного типу передбачає довір’я, можливість прощення лідеру помилок при успішному керівництві, не виключає критичного ставлення до нього з боку опонентів. Для політичного лідера авторитетного типу характерна концентрація влади однією особою. В перехідні періоди в деяких країнах (зокрема, в країнах Співдружності незалежних держав) з’являється особливий політичний авторитет — лідер, який наділений винятковими якостями, властивостями, вищою мудрістю (близькістю до божественної), особливим героїзмом, святістю, що не властива простим смертним. Суб’єкт і об’єкт характеризують крайні полюси, активні начала структури влади.

В суспільстві відносини влади багатоманітні, мінливі і відносні. Щоб відносини влади упорядкувати, стабілізувати в суспільстві саму владу, зробити її здатною до виконання покладених на неї функцій, необхідно владу інституалізувати, закріпити у формі політичного панування. Політичне панування — поняття в соціології і теорії політики, що характеризує здійснення влади, яка набирає інституціональні форми і передбачає розчленування суспільства на панівні і покірні спільності, соціальні групи, а також виділення і уособлення, відокремлення особливого управлінського апарату. Панування відрізняється від поняття влади, хоча влада може досягати становища панування. Політичне панування означає структурування в суспільстві відносин влади і підкорення, організаційне оформлення і закріплення розподілу управлінської праці і звичайно поєднаних з ним соціальних привілеїв, — з одного боку, і виконавчої діяльності, — з другого.

Політичне панування виникає тоді, коли влада інституалізується, стає стійкими відносинами, коли в соціальній організації встановлюються позиції, зайняття яких дозволяє приймати рішення, наказувати, дозволяти або ж забороняти. Соціолог Макс Вебер відмічає, що панування означає шанс зустріти покору певному наказу. Формою суспільної організації влади є нерозривно зв’язане з нею політичне панування. Ще до утвердження політичного панування виникає політична влада, якщо вона спирається на силу. Так, в Україні відразу після лютневої демократичної революції, коли українські соціалісти та інші представники політичних партій, спираючись на збройну підтримку демократичних сил, встановили владу Центральної Ради, ще не створивши розгалужений апарат державної влади, вони не добились визнання її більшістю населення. Та тривалий період влада не може утриматися без встановлення політичного панування. Природно, політичне панування — це політичний порядок, в умовах якого одні командують, а інші підкоряються, слухняні, хоча ті, хто командує, можуть бути і підконтрольні демократично настроєним підлеглим, слухняним. Такий порядок може відповідати інтересам не тільки керівної, управляючої меншості, але й всього суспільства або його більшості.

В історії людства політичне панування звичайно виступає формою закріплення і засобом надбання соціального панування, тобто привілейованого становища в суспільстві. В сучасних умовах зв’язок політичного панування в правових соціальних державах з соціальними привілеями послаблений, хоча і не зник повністю. Самоуправляюча організація суспільства, що виникла в сучасних умовах, виступає альтернативою політичному пануванню.

Легітимність — визнання правомірності офіційної влади суспільством і міжнародною співдружністю. Легітимність в перекладі з французької означає законність, узаконеність. Законність розуміється як дія через закон і, відповідно з ним, відображається поняттям легальність. Та легітимність і легальність — близькі, але не тотожні поняття. Якщо легальність має оціночний, етичний, політичний характер, то легітимність — юридичний, правовий. Легітимна влада — та влада, що видає закони, які виконуються громадянами — населенням держави, суспільства. Легальною владою може бути будь-яка влада, що видає закони, навіть непопулярні, і яка забезпечує їх здійснення. Вимоги легітимності влади виникли як реакція проти насильної зміни влади і насильної перебудови державних устоїв і традицій. Легітимність влади виражає усвідомлення переваг загальновизнаного порядку над захопленням влади силою, завоюванням, свавіллям, порушенням загальновизнаних норм. Легітимна влада основана на визнанні права носіїв влади рекомендувати, диктувати норми поведінки іншим індивідам. Але легітимна влада зовсім не означає, що абсолютно всі громадяни сприймають владу. В суспільстві завжди є критики правлячої групи, незгодна меншість. Легітимна влада означає, що закони, акти, укази, які приймаються, виконуються основною частиною суспільства. Таке можливо за згодою з владою і за умови розвинутої культури законослухняності.

В суспільстві, що переживає модернізацію, виміри і оцінка легітимності влади можуть бути результатом досить складних способів і методів досліджень, спостережень. I тільки в суспільстві з стійкими нормами поведінки можна однозначно оцінювати легітимність влади. Адже громадою по-різному оцінюється політичне панування як інституалізована влада. Лояльне ставлення, сприйняття населенням влади, визнання ним же права влади управляти і згоди підкорятися їй означає легітимність влади. Саме правомірною і справедливою виступає влада легітимна. Легітимність зв’язана з наявністю у влади авторитету, вірою більшості населення в те, що існуючий порядок є найкращий для країни, з консенсусом в сфері політичних цінностей. З ліберально-демократичних позицій легітимною владою визнається тільки та влада, яка сформована на демократичних принципах і в результаті демократичних процедур. Влада ж, встановлена силою, за допомогою насилля, не визнається легітимною, законною. З прагматичних позицій легітимною вважається влада, яка встановлена в процесі виборів і здатна оволодіти складною ситуацією в суспільстві, підтримувати в суспільстві стабільність.

Формулюючи теорію легітимації панування (влади), соціолог Макс Вебер виділяє три типи легітимності влади, що відображають особливості мотивів покори: традиційна, харизматична і легальна раціонально-правова.

Традиційна легітимність влади. Історично першим типом легітимності влади є влада, що заснована на праві спадкування престолу. Така легітимність влади відповідала нормам традиційного суспільства: опора в основному на традицію визначала обмеженість влади царя, монарха, короля та ін. Традиційна законність влади мала своєю базою звичаї, звички підкорятися, слухатись, коритись владі; віра в непохитність і священість устоїв і порядків в державі, суспільстві. Традиційна легітимність відрізняється міцністю устоїв, стабільністю. Для стабільності демократії корисно збереження спадкування влади, підкріплене авторитетом держави, багатовіковими традиціями поваги до влади.

Харизматична легітимність влади. В суспільстві, де відбуваються бурхливі стадії модернізації, але які не освоїли демократичні форми управління, може поширюватись харизматичний тип управління, харизматичний тип легітимності влади. Харизматична легітимність влади базується на вірі в винятковість, чудовий божественний дар, умінні володаря, правителя, вождя управляти людьми, керувати їх діями, створювати умови для благодатного життя. Такий правитель обожнюється, створюється культ його особи. Різновидністю харизматичного типу легітимності влади є вождістсько-плебісцитарна легітимність, що характерна для авторитарних і тоталітарних режимів. На практиці розвитку державності України проявилась етнічна легітимність, тобто формування владних структур політичної і бюрократичної еліти на основі відданості національній ідеї. В періоди революційних та еволюційних змін, коли заново сформована влада для визнання не може опертися, покластись на авторитет, традиції або ж демократично виражену волю більшості, використовується харизматичний спосіб легітимації влади. Свідомо культивується велич самої особи вождя, авторитет якого висвітлює владні структури, сприяє визнанню влади населенням.

Легальна або раціонально-правова легітимність влади. Легальність (латинське legalis — правовий, юридичний) — термін, запозичений Максом Вебером з правознавства і соціологічно переосмислений для визначення однієї з форм узаконення соціального порядку. Легальність — характеристика раціонального типу панування, спосіб узаконення соціального порядку, що тримається на вірі в юридично констатовану правильність його підстав, що гарантують їх відповідність вимогам розуму, звідси і його раціональність. Джерелом раціонально-правової легітимності є раціонально-зрозумілий інтерес, що побуджує людей підкорятися рішенням уряду, сформованого за загальновизнаними правилами, тобто на основі демократичних процедур. В раціонально-правовій державі верховодить видатна особа та закони, в межах яких обираються і діють представники влади, — видатні політики, особи. Саме для демократичних держав властива раціонально-правова легітимність. Це інституційна легітимність, заснована на довір’ї громадян до устрою держави, а не окремим особам (персональна легітимність).

Три класичні типи легітимності влади не вичерпують її різноманітність. Існують і інші способи легітимації і, відповідно, типи легітимності. Один з них — ідеологічна легітимність влади. Її суть у виправданні і утвердженні влади за допомогою ідеології, що вноситься в свідомість людей, мас. Політична ідеологія — сукупність переважно систематизованих уявлень тієї або іншої соціальної спільності, групи громадян, що відображає і покликана захищати їх інтереси і мету за допомогою політичної влади або впливу на неї. Відповідність політичної влади інтересам народу, нації, класу і забезпечує політична ідеологія. Ідеологічна легітимність влади може бути або класовою, демократичною, або націоналістичною в залежності від того, до кого апелює ідеологія і які ідеї вона використовує, яку мету реалізує.

Тривалий період в Україні та інших країнах, де існувала командно-адміністративна система влади управління державою, широко використовувалась класова легітимність. У другій половині ХХ ст. в Україні, та й в багатьох молодих країнах Співдружності незалежних держав, в спробах добитися визнання і підтримки населенням формування заново створюваних форм політичної влади вдавались до посилення націоналістичної легітимності влади. В сучасних умовах націоналістична діяльність, легітимність влади більш-менш властива всім державам Заходу і Сходу. Спеціально створеною системою ідеологічної індокримації, тобто насильного нав’язування, насадження особі (верствам, народу) цінностей, мети, ідеології тими або іншими суб’єктами або владними структурами в тоталітарних державах здійснюється націоналістична легітимність влади. В демократичних державах механізм соціалізації діє стихійно, у вигляді повсякденного засвоєння людиною панівних в суспільстві політичних норм і цінностей, і цілеспрямовано, за допомогою системи загальної політичної освіти, а також через засоби масової інформації. В основі політичної ідеології лежать інтереси певної соціальної спільності людей (класу, нації, соціальної верстви), а також політична мета, що не зводиться до інтересів соціально або етнічно сформованих спільностей населення. Саме на впливі за допомогою переконання, усвідомлення, на свідомість і підсвідомість людей базується ідеологічна легітимність влади. Проте на відміну від раціонально-правової легітимності, розрахованої на свідомість, розум людей, ідеологічна легітимність влади — односпрямований процес, що не передбачає зворотних зв’язків, активної участі громадян у формуванні ідеології.

В суспільно-політичному житті постійним супутником мас, невід’ємним структурним елементом всієї державної політичної системи виступає бюрократія як сфера управління суспільними справами, що опирається на розгалужену ієрархічну структуру чиновницького апарату. В різних конкретно-історичних умовах бюрократія, виконуючи свої функціональні обов’язки, відіграє далеко не однозначну роль: коли сприяє розвитку суспільного прогресу, діяльність бюрократів, як і всієї системи бюрократизму, сприймається з інтересом, але коли бюрократія перетворюється в замкнену касту управлінців, недоступну для мас соціальну структуру, що породжує негативний процес, який називається бюрократизмом, викликає почуття недовір’я і осуду.

Парадокс бюрократії як соціального явища полягає в тому, що бюрократи самі собою — це не більше, аніж службовці (чиновники), які не мають ніякої особливої соціальної, а тим більше економічної влади. Бюрократ не більше, аніж «гвинтик», окремий представник величезної владної машини, тієї машини, що складається з величезного набору інструкцій, бланків, печаток та ін., за допомогою яких створюються і функціонують різні бюрократичні владні інститути — канцелярії, служби, інспекції та ін. Зруйнувати таку машину, здавалось би, може будь-який збройний загін (якщо такий загін підготовлений спеціально для такої мети), але скільки соціальних рухів і соціальних революцій виявлялись безсилі зруйнувати бюрократію!

Коріння владарювання бюрократії криються у відносинах відчуження, тобто в такій соціальній обстановці, коли суспільні відносини стають ворожими для людини. Внаслідок відчуження від природного становища суспільства, за яким головне є відносини між людьми і створеними ними речами, виникає інший штучний, що стоїть над суспільством, світ. Увесь трагізм і парадоксальність явища бюрократизму полягає в тому, що суспільство саме, або якась частина його, свідомо створює таку штучну надбудову і ставить перепону пізнанню людьми об’єктивних законів і свідомому використанню їх в житті. Людина, потрапивши в бюрократичну сферу, стає носієм влади, живим уже не фігурально, а реально, втіленням її об’єктивних законів. Але чи всевладний такий бюрократ? Звичайно ж, ні. Бюрократ сліпо підкоряється законам і не здатний пізнати, а тим більше творчо їх використати в інтересах народу. Та всевладність бюрократа — видимість. В бюрократизмі існують свої писані і неписані закони, що ставлять кожного на своє місце, в своє соціальне «гніздо», створюють у населення, суспільства відчуття всевладності бюрократів і безвихідності, неминучості. I навіть найповажніший член бюрократичної машини, який осмілився в чомусь не підкоритися її писаним і неписаним законам, поглинається монстром — бюрократизмом. Керує життям не бюрократ, яким би свавільним він не був, а бюрократія, і навіть не бюрократія, а викликані нею до життя в суспільно-історичних умовах об’єктивні фактори. I поки не сформуються нові історичні фактори, не висунуть вимоги модернізації або зламу, заміни діючої бюрократичної машини, бюрократія здається об’єктивно необхідною. Отже, коріння бюрократії значно глибше, хоча багато хто вважає, що бюрократизація суспільного життя — це просто загроза ефективності управління, зволікання і паперотворчість. Все ж окремі критики бачать її справжніх творців — народні маси. Однією з багатьох причин такого підходу до проблеми бюрократії є прагнення нових елементів відроджуваної бюрократичної системи закріпитися остаточно на хвилі критики попередників і підготувати громадську думку до поважливого сприйняття нових бюрократів, навіть якщо їх дії не досить популярні в народі. Зміна власного господаря, що готується такою бюрократією, має метою стати обласканою ним, а не всім народом. Апологетика такого процесу в суспільстві є не чим іншим, як здійсненням соціального замовлення майбутніх господарів і їх слуг — бюрократів. Бюрократія, що виступає у формі суб’єкта суспільного управління, постійно розширює межі і замість виконання функцій управління соціально-економічним розвитком, узурпує їх. I чим наполегливіше необхідність такого управління, тим ширше в суспільстві стає прошарок бюрократії.

Суб’єктом управління, що формує мету праці і життя, стає армія чиновників, а основна маса населення перетворюється в пасивний об’єкт управління. Відносини локальної, монополістичної планомірності і є об’єктивна основа бюрократизації економічного життя в умовах високого рівня її усуспільнення. Розвиваючи концепцію раціональної бюрократії, Макс Вебер підкреслював, що бюрократія характеризується ефективністю, що досягається за рахунок суворого розподілу обов’язків між членами організації. Це дає можливість використовувати висококваліфікованих спеціалістів на керівних посадах. Діє бюрократія формально встановленою і чітко зафіксованою системою правил, що забезпечують одноманітність управлінської діяльності і застосування загальних інструкцій до приватних випадків в найкоротший строк; суворою ієрархічною владою, що дозволяє вищій за посадою особі здійснювати контроль за виконанням завдань нижчими співробітниками та ін.; безособовістю адміністративної діяльності і емоційною нейтральністю відносин, що складаються між функціонерами організацій, де кожний з них виступає не як індивід, а як носій соціальної влади. I якщо вся система бюрократії корінням сягає в глибину віків, в той період людської історії, коли розвиток продуктивних сил суспільства привів до утворення класу власників, а разом з ним — держави, політики, і разом з тим виникла мрія про повну демократію, про обмеження всевладдя такого монстра, як бюрократизм, то соціально-економічні коріння сучасного бюрократизму лежать в об’єктивній суперечності між створеним ходом всесвітньої історії, ускладненням економічного і суспільного життя і потребою здійснення планомірного управління. Бюрократизм — природне явище там, де об’єктивно виникла необхідність свідомої суспільної організації економічного життя, управління виробництвом у великих масштабах, а можливість такого управління самими трудящими не може бути реалізована.

Отже, державне управління будується за принципом ієрархії. Активність і свідомість громадян ототожнюється з їх належністю до апарату управління. Пізнання дійсності, відповідно принципу ієрархії, є право вищого рівня. У його свідомості і діяльності багаторазово поширюються бюрократичні стереотипи сприйняття. Тому-то будь-яка система державного управління завжди прагне виключити себе з числа причин соціального неблагополуччя. Чиновники і політики вбачають їх у явищах природи, приватного життя, випадковостей або ж у деструктивних силах. Влада, звичайно, прагне зняти з себе вину за соціальні суперечності і перекласти її на суспільство і громадян. Щоб нейтралізувати критику своїх дій, влада звичайно користується різними способами бюрократизації. Бюрократичні відносини породжують політичне марновірство — обожнення існуючої держави, уряду і апарату влади і управління. Якщо офіційні особи і органи неспроможні вирішити соціальні проблеми відповідно критеріям справедливості, політичне марновірство перетворюється в скепсис і іронію. Тим самим сприяє деполітизації громадян, стимулює байдужість до суспільних справ і сприяє розвитку державного формалізму.

Державний формалізм є перетворення політичної мети держави в канцелярські завдання і навпаки. По суті, багато посад в апараті влади і управління є приватна власність уряду, який обходиться з нею по праву володіння, користування і розпорядження. За рахунок виконання посадових обов’язків індивіди задовольняють свої матеріальні інтереси. В міру просування чиновника на вищі посади збільшується політична власність — свобода розпоряджатися масами людей за своєю волею. Своєрідність стає типовим мотивом діяльності і поведінки чиновника, а державний і будь-який інший управлінський апарат набирає риси політичної форми додержавного становища суспільства — війна всіх проти всіх. Конфлікти інтересів — передумова формалізації управлінських і політичних процесів. У результаті в управлінні та політиці стають значущими формальні та ірраціональні характеристики людей (соціальне походження, національність, професія, характер та ін.). Управління та політика стають недоступними свідомому контролю, але претендують на запальність та розумність.

Політична відчуженість посилюється в багатонаціональній державі, де політичний лад таких держав є система штучної стійкості, а бюрократизм — її основний елемент. В такій системі влада спирається на конкуруючі класи або верстви і врівноважує їх силу для того, щоб в уряду залишалась повна свобода дій. Армія і бюрократія стають важливішими засобами досягнення такої свободи. У військово-бюрократичному стані або верстві культивується зневажання всіх громадян, які не займають офіційних посад, і проявляється особливий національний характер. Офіцери і чиновники постійно пересуваються з одного місця служби на інше, щоб звести до мінімуму контакти з місцевим населенням. Державна посада і служба стає наднаціональною. Військово-бюрократичні прошарки або групи стають особливою кастою і політичною основою держави. Виникає бюрократичний космополітизм або інтернаціоналізм, що стає ознакою політичної культури панівної нації. Така організація державного апарату дозволяє уряду вести політику систематичного викачування коштів у населення і водночас тримати його в абсолютній покорі. Промисловість і торгівля користуються протегуванням влади не через їх значення в задоволенні насущних людських потреб, а для того, щоб систематично підвищувати державні податки, знижувати розцінки за працю, встановлювати відповідну політику цін і усувати іноземну конкуренцію. Законодавча, виконавча і судова влади стають переплетінням традиційних, відображаються в пануванні центральної влади. Внаслідок такої організації влади соціальне незадоволення спрямовується, насамперед, проти нижчих чиновників, політичні реформи звичайно зводяться до адміністративних перетворень, а не до соціальних і політичних змін.

Та чим більше повноважень одержує будь-який структурний елемент виконавчої влади, тим більше «розбухає» бюрократичний апарат, тим більший потік інструкцій і розпоряджень, тим менше надій на поліпшення становища людей. Адже ж раніше в Україні все почалось (згадаймо перебудову!) з боротьби з бюрократією, з її «роздутими» управлінськими структурами та ін. Боротьба за економію народних коштів на утримання «роздутого» державного апарату, управлінських структур привела до ще більшого подорожчання їх, бо нові форми господарсько-економічної діяльності, що одержали розвиток у суспільстві на основі нової законності, часто приходять в суперечність з суспільними інтересами. Тут знову проявляє свою владу бюрократія, соціальний порок захищено! Здавалось би, антипатріотична акція має бути покарана, але... є рішення офіційно створеної організації про дозвіл такої діяльності. Ліквідація в Україні державної монополії на більшість видів діяльності життєзабезпечення суспільства привела до масової безгосподарності, хоча вона породжена удаваною боротьбою за поліпшення господарсько-економічної діяльності підприємств, організації та їм подібних структур. А така обставина викликала настрій безвихідності, пасивності у виробників матеріальних цінностей і небувалої активності у всіх бюрократичних структур по регулюванню і забезпеченню паперового контролю всіх видів діяльності. Розбіжність інтересів національних, суспільних, групових, індивідуальних приводить в дію тіньові структури, створює можливість проникнення у владні структури протекціонізму, корупції та інших негативних явищ.

У демократичному суспільстві основні функції бюрократії зводяться до того, що, по-перше, бюрократична система забезпечує функціонування політичної системи, політичних та суспільних соціальних інститутів. По-друге, бюрократична система сприяє виробленню відповідних справжніх інтересів народу, демократичних концепцій і механізмів їх практичної реалізації. По-третє, здійснення контрольних функцій за діяльністю окремих елементів бюрократичної системи з метою відвернення їх ймовірного відходу від демократичних принципів політичного і суспільного управління, закритості і недоступності для будь-якого громадянина суспільства. По-четверте, керівництво діяльністю спеціальних інститутів по вивченню політичних процесів, що відбуваються в суспільстві, узагальненню досвіду і виробленню рекомендацій поглиблення демократизації політичного життя.

Бюрократія — властива структура соціально неоднорідного суспільства, неминучий атрибут державних, особливо виконавчих органів. Бюрократія обслуговує інтереси, насамперед, панівних в суспільстві соціальних сил, створює умови для утвердження таких політичних відносин, які б сприяли зміцненню базових відносин. Проте бюрократичний, чиновницький апарат є не тільки породження об’єктивних обставин, панівних в економічній базі сил, а й здатний конкретними зусиллями сприяти докорінним перетворенням у базі з метою формування нових панівних у економіці і політиці сил. Ознаки бюрократизму (формалізація, ієрархічність, регламентація) властиві будь-якій системі соціального управління.

Проблема співвідношення демократичної держави і бюрократії — одна з центральних в світовій політичній думці. Гостро стоїть проблема бюрократії та демократії в працях соціологів та політологів України. Це обумовлено складністю процесів, що відбуваються в суспільно-політичному житті України і закономірним чеканням мас здобути, нарешті, такий демократичний порядок, який би став надійною перепоною бюрократизму. Розглядаючи проблему співвідношення бюрократії та демократії, політологи Йєльського університету в США виходять з посилань, що, по-перше, держава — головний інститут політичної системи. Її відмінна риса — суверенність, що відображається у праві офіційно представляти все суспільство, видавати закони і інші нормативні акти, обов’язкові до виконання всіма членами суспільства, здійснювати правосуддя. По-друге, державна влада має у розпорядженні професійний апарат управління, а також спеціальні збройні загони людей — армію, поліцію. Природно, держава виступає як сила, що здатна здійснювати насилля у ставленні до будь-якого члена суспільства. По-третє, в теоретичних джерелах дедалі частіше ототожнюється поняття демократії як типу держави і правової держави. Народ особливо привертає: верховенство права в суспільстві в усіх сферах; повна незалежність трьох гілок влади — законодавчої, виконавчої і судової; політичний плюралізм; рівність і свобода особи; народовладдя; висока політична культура мас і апарату управління; об’єктивне і повне інформування громадян про все, що відбувається в країні та за її межами, та ін.

В теорії обґрунтування демократії багато політологів України гадають, що державна адміністративна система має бути підпорядкована тим, хто визначає політику України, що система має бути загальнодоступна і скоротити до мінімуму ступінь секретності, таємничості адміністративних процедур і характеру дій, бути відкритою і надавати громадянам приблизно рівний доступ до управлінського апарату, незалежно від того, якими проблемами зайнятий громадянин — чи шукає роботу, чи потребує якоїсь інформації про життєдіяльність суспільства і самих бюрократичних структур або ж намагається вплинути на прийняття рішень. Оскільки у вищих колах бюрократії великі адміністратори фактично творять політику, отже, ідея підзвітності бюрократії часто здається наївною. В дійсності навіть на низьких рівнях державної адміністративної системи фактично свобода дій чиновників у тлумаченні і здійсненні державної політики перетворює їх практично у творців політики. Ось чому часто спостерігаються гострі конфлікти між демократично обраними державними структурами і назначеними елементами бюрократичної системи. Часто буває і ігнорування виконавчою владою рішень законодавчих органів. Для більшості громадян будь-якої країни державна політика — це те, що здійснюють поставлені до них адміністратори, які представляють уряд. Ні більше, ні менше, щоб там не було записано в законах.

Питання про адміністративну відповідальність дуже складне і суперечливе. Демократи, особливо ті, хто оголосив про намір створити демократичну систему управління, мають дуже поверхове уявлення про суть і механізми реалізації намірів. У демократичній державі для членів суспільства дуже важливо, щоб адміністративні системи залишались якомога більш відкритими, доступними, щоб прийняті закони встановлювали права громадянина, соціальних спільностей, верств на доступ до інформації і, насамперед, урядової. Це особливо ефективний контроль за діяльністю чиновництва і боротьба проти негативних наслідків бюрократизму. Ось чому важливо здійснення у суспільстві реформ, що відкривають громадянам доступ до тих сфер, які виявились у владі бюрократії і стали закритими не тільки для суспільства, але й для обраних демократично владних структур. Та на практиці реформи часто зводяться до забезпечення багатопартійності вільних виборів і політичного розширення права законодавчих інститутів визначати державну політику. Проте ідея демократичних реформ в тому, щоб народ, суверен, за допомогою обраних представників мав можливість відображати думки і бажання, а законодавчий орган перетворював його думки і бажання у здійсненні, офіційно рекомендовані дії. В таких реформах особливу увагу мають приділяти бюрократичній (чиновницькій) сфері. Інакше реформи приречені на провал, демократичний процес гальмується і відкривається шлях до репресій, коли вимоги законодавців вийдуть за межі прийнятного.

Якщо влада не підтримується реальною ефективністю, то будь-яка легітимність влади поступово слабшає. Ефективність влади — це результативність влади, ступінь здійснення нею тих функцій і сподівань, які покладають на неї більшість населення, і, насамперед, найвпливовіші політичні та економічні верстви — еліта. В сучасних умовах легітимність влади базується на ефективності, — в підсумку, вирішальний фактор довір’я до влади і її підтримки громадянами, населенням країни.

Головні принципи реалізації влади: переконання, примус, поділ влади. Принцип поділу влади висунутий ще Джоном Локком і Шарлем Луї Монтеск’є. Описуючи державний устрій Англії, Джон Локк і Шарль Монтеск’є відмічали, що в будь-якій державі є законодавча, виконавча та судова влади. Успішне функціонування держави можливе лише тоді, коли вся влада розподілена. Але якщо вся влада (законодавча, виконавча та судова) зосереджена в одній і тій же людині, особі, то все загине. Та існує думка (Раймон Арон, Гаррі Бариз та ін.) про доцільність поділу влади на законодавчу і адміністративну, поєднання законодавчої і виконавчої влади, а судову включати в адміністративну владу. Французький соціолог Раймон Арон виступає з концепцією плюралізму влади: відображає соціологічний підхід до влади, тобто виділяє, крім політичної, державної, й інші різновиди влади. Політична нестабільність, часті державні перевороти в ряді держав Латинської Америки, Азії, Африки — все це пояснює кризу легітимності влади, нездатність правлячих в них політичних режимів вивести держави з економічної, політичної і соціальної кризи, підриває довір’я населення до раціонально-правової легітимності влади.

Література

Антология ненасилия. — М., 1992.

Запасник С. Ложь о политике. — М., 1991.

Тоффлер О. Проблемы власти // Свободная мысль. — 1992. — № 2.

Философия власти / Под ред. В. В. Ильина. — М., 1993.

Питання для повторення

? Що таке влада? Основні компоненти влади: суб’єкт, об’єкт, засоби. Структура влади. Виникнення і розвиток влади. Вчення про владу.

? Види влади. Що таке політична влада? Що таке державна влада? їх тотожність і відмінності.

? Бюрократія і бюрократизм в суспільному житті.