3. Соціально-політичні вчення про національно-культурне відродження та державність

На початку ХХ ст. соціально-політична думка в Україні відображала перехід українського національно-визвольного руху від стадії культурного українофільства і просвітництва до організованого просвітництва народу і активізації боротьби за визволення народу з-під гніту поміщиків та капіталістів. Кредом ряду політичних мислителів в Україні ставали підтримка та розвиток національного руху за встановлення державності в Україні, за автономність в союзі з Росією.

Проблеми виникнення держави, її розвитку, функцій, соціальної суті займають значне місце в творчості Івана Франка (1856—1916 рр.) — українського письменника, громадсько-політичного діяча. Навчався у Львівському університеті. Один з організаторів Русько-Української радикальної партії, брав участь у виданні її пресових органів та ін. Характеризуючи політичні погляди Івана Франка, можна виділити: аграрну проблему, її вирішення в Галичині, загальні принципи розв’язання селянського питання; проблеми робітників, обґрунтування їх ролі в боротьбі за соціальне і національне визволення; проблеми суспільства і держави. На ранньому етапі творчості Іван Франко — соціаліст, але не виступав за диктатуру пролетаріату, натомість акцентував увагу на загальнолюдських, а не класових цінностях. Значну увагу приділяє і проблемам економічного, політичного і соціокультурного розвитку України. Йому імпонує російсько-федеративний принцип устрою суспільства. Кожна громада вільна, і ніхто не має нав’язувати їй якісь правила, встановлювати норми, порядок. Федерація — найоптимальніша форма організації життя суспільства.

Розкриваючи в 70-х роках XIX ст. революційний перехід від капіталістичних відносин до соціалістичних, Іван Франко відмічає, що «велика, всесвітня революція поволі рознесе теперішній порядок, а постановить новий». Під «всесвітньою революцією» Іван Франко розумів «не всесвітній бунт бідних проти багатих, не всесвітню різанину», а «великий ряд таких культурних, наукових і політичних факторів, будь вони криваві або й зовсім ні, які змінюють всі тогочасні поняття і основу і цілий розвиток у якогось народу, повертають на зовсім іншу дорогу». Вбачаючи в соціальній революції докорінне перетворення всієї системи соціально-економічних і політичних відносин, Іван Франко підкреслював і те, що соціальна революція не має обов’язково приводити до «всесвітньої різні», що є результатом тиранії та жорстокості панівних сил, низького рівня матеріального та духовного розвитку суспільства. Далекий від думки, що в умовах капіталізму вже усунена будь-яка можливість насильства, кровопролиття у здійсненні революції, Іван Франко підкреслював, що така можливість є, але реальність її здійснення може зменшуватися з подальшим матеріальним і духовним прогресом суспільства. Та з прогресом суспільства, з розширенням матеріальної і духовної сфери можливість у мирному завершенні революції зростає. І тут Іван Франко проводить думку про освіту народу, з тим, щоб відвернути страшний кривавий вибух через посилення гноблення, зростання бідності та збільшення пролетаріату.

В умовах же соціалізму держава зникає. На думку Івана Франка, державу та політику замінить діяльність самих громад, спільностей. І знову об’єднані великі народності або зв’язки зможуть за власною згодою улагоджувати можливі міжнародні суперечки, вести через обраних справи міжнародного обміну та ін. На тому і завершиться вся влада в суспільному устрої. Кожна громада в краю, як і кожна особа в громаді, є вільною, порядкує у себе вдома зовсім по-своєму, і ніхто не має права накидати їй згори які-небудь правила. Кожна громада спілкується з іншими заради спільної праці і здійснення спільних будов, що їх не в силі здійснити одна громада. Це є правдиве братерство (федерація), і тільки така спільність може забезпечити лад і добру злагоду між громадами. Громадсько-державний принцип, що лежить в основі федерації осіб і громад, що створюється винятково заради інтересів і потреб, захищає і гарантує свободу особи і громади, громадсько-федеративний принцип визначає відносини між особою і общиною, їх права та обов’язки, залишаючи кожному необмежену свободу слова, освіти, способу життя, сусідства, встановлення рівності, праці, справедливості. Спільно вирішуються і спірні питання, незгоди та ін., захист від зовнішніх ворогів, і, нарешті, громадівсько-федеративний принцип визначає відносини між общинами, об’єднаннями та народами. Федерація зберігає і захищає найширшу і найповнішу автономію особи, общини, народу. Правда, пізніше Іван Франко змінює акценти: не відкидаючи федералістські відносини, вважає, що федерація може бути плідною між самостійними державами, підкреслюючи, що пропоновані концепції не можуть бути панацеєю від усіх лих і лихоліть і не можуть бути реалізовані в тому вигляді, в якому пропонуються, але сприятимуть пошуку шляхів вирішення проблем. Звідси, з таких позицій розглядається ідея «народної держави», що пролунала в теорії німецьких соціал-демократів. Розкриваючи зміст народної держави, Іван Франко вказує, що за такою програмою свідомі і організовані робітники шляхом парламентським зможуть перетворити сучасну державу, засновану на пануванні одних і пригнобленні інших, на експлуатації, — в народну, що панівне становище займуть представники народу у вирішенні всіх проблем в інтересах народу. Хоча вже тоді Іван Франко брав під сумнів правоту створення народної держави, та пізніше, на початку ХХ ст., взагалі проявляє скепсис до ідеї народної держави і робить висновок, що народна держава, зв’язаний з нею соціалізм соціал-демократів не принесуть щастя народу, не створять рай на Землі. Усунення всіх лих існуючого ладу, його удосконалення, впровадження досягнень науки в практику — ось шлях людства, ось суспільний прогрес, просування цивілізації по шляху прогресу.

В контексті виникнення людського суспільства Іван Франко розглядає природне право і суспільний договір. Поняття право, писав Іван Франко, використовується найрізноманітніше: для визначення не лише права, а й релігійних догматів, правил моралі, законів природи тощо. Відрізняється і розмежовується етика (сфера оцінок, суджень про добро і зло та ін.), науки про законотворчість (уявлення про те, яким має бути право, суспільство) і власне наука про право та ін. Необхідність держави обумовлюється об’єднанням окремих сил для спільної мети, уряд підтримує громадську солідарність, перешкоджаючи окремим силам розірвати суспільну цілісність. Значне місце приділяється концепції держави, аналізується і саме виникнення, і розвиток держави, простежуються ступені її становлення від утворення общин, формування суспільних відносин до утворення самої держави.

В контексті філософської концепції культури Іван Франко розглядає проблему соціокультурного розвитку, простежує сам культурно-історичний процес. Поступ у культурі — це єдність надбань і втрат, піднесення і занепад, творення і знищення, прискорений рух вперед і блудні шляхи-дороги, застій. Але все ж історія «не знає стрибків, оскільки в ній має місце безперервність і наступність людського буття». Культури народів розвиваються нерівномірно у своїх складових частках: одні з них забігають далеко вперед по лінії прогресу, другі тримаються середини, треті дуже відстають, четверті заходять в глухий кут. Звертається увага на драматичний характер соціокультурного розвитку України (постійна боротьба з сусідніми народами і державами за незалежність), складність у вирішенні питань розвитку культури української нації. Її «окультурення» відбувається на розмежуванні регіонів: Схід — Захід, Північ — Південь. Геополітичний фактор відіграє подвійну роль для України, створює об’єктивні можливості для інтенсивного культурного обміну і, разом з тим, визначає безперервні безперечні геополітичні акти у відносинах з Україною. Важливим стратегічним завданням, що стоїть перед українською громадою, є відтворення з величезної української етнічної маси «суцільного культурного організму». Саме така соціокультурна національна структура має стати здатною до успадкування «загальнолюдських культурних здобутків, без яких жодна нація і жодна, хоч і як сильна, держава не може відбутися». «Окультурення» української нації має відбуватися у двох основних напрямках: окультурення зсередини, тобто залучення нових поколінь до кращих надбань народу — розвиток етносу за рахунок акумуляції власної національної спадщини і оволодіння нею; окультурення ззовні, тобто асиміляція культурних цінностей інокультур за рахунок максимально широких зв’язків українського народу з іншими народами.

В історії науки та культури України кінця XIX — першої половини ХХ ст. у вивченні проблем державності і демократії в Україні визначне місце належить Михайлу Сергійовичу Грушевському (1866—1934 рр.) — відомому вченому, історику, політичному діячу, засновнику національно-демократичної партії Галичини і товариства українських поступовців в Києві. Закінчив Київський університет, завідував кафедрою всесвітньої історії Львівського університету. У березні 1917 р. примкнув до Української партії соціалістів-революціонерів. Очолював Центральну Раду. У квітні 1918 р. обраний президентом України, пізніше емігрував до Австрії. Повернувся в 1924 р. на Україну. Пройшов певну творчу й політичну еволюцію, зокрема від історичної народницької концепції у бік державницької, від федералістської до самостійницької.

Концепція Михайла Грушевського полягає в тому, що суспільно-політичний прогрес однаково визначався біологічними, економічними та психологічними факторами. Суспільний розвиток полягав у певному чергуванні двох протилежних інстинктів — колективістського (солідарності) та індивідуалістського. Політичну владу, джерела, що її визначають (релігійні культи, матеріальний добробут та ін.), розуміє як природне, соціальне явище. Характеризує різні типи і форми влади, механізм завоювання влади та її утримання панівною елітою, пропонує схему історичного процесу в Східній Європі, що розробляв, насамперед, під кутом розвитку історії української державницької ідеї. На початку 1918 р. Михайло Грушевський перейшов до ідеї національної незалежності та суверенітету України, її самостійності.

Величезна ерудиція в сфері історії, літератури, мистецтва дала можливість Михайлу Грушевському виробити своє розуміння суспільного процесу і політичного розвитку. Суть історіософської концепції полягає в трьох основних поняттях: народ, держава і герой в історії. Народ — це поняття метафізики романтичного періоду, тоді як держава — це анархо-соціалістичне поняття Прудона-Драгоманова, і герой в історії відповідає позитивізму як методу пізнання. Михайло Грушевський бачив справжню силу історії. Досліджуючи історію українського народу, висуває ідею «національної самооборони».

Вся історія українського народу — це розбуджена енергія національного самозбереження перед небезпекою видимої національної загибелі. На такому історичному ґрунті виростають ідеали українського народу: свобода, рівність і народний ідеал справедливості або автономії. Розглядаючи еволюцію так званої класової держави, Михайло Грушевський робить висновок, що такий процес характеризується значним загостренням конкурентної боротьби в самій панівній верхівці за владу, відмічає суперечності, що виникають між верствами та ін. I тут звертає увагу на таку могутню силу, якою виступає національне почуття.

В історичних працях Михайло Грушевський досить послідовно проводить думку про те, що не Україна вийшла з Київської Русі, а навпаки, Київська Русь стала першою і стародавньою формою українського життя. З особливою чіткістю визначались в історії дві народності — великоруська і українська, дві найбільші різновидності серед слов’янських племен. Історична доля не раз зводила їх разом, причому в перших віках їх історичного життя роль творця, культурно і політично переважаючого у Східній Європі елементу відіграла народність українська, а потім — народність великоруська. Історичне життя тієї та іншої народності розвивалось самостійно і своєрідно, дедалі збільшуючи кількість відмінностей укладу життя і відокремлюючи їх національні типи дедалі різкішою рискою. Безперечно, дві народності, дві історії. Адже рубежем історичної долі українського народу стало IV ст. н. е., коли є певні відомості про українців. Розселення українських племен на їх теперішній території збігається з початком їх історичного життя. Століття, що безпосередньо йдуть за розселенням, готують державну організацію, історія якої становить головний зміст першого періоду історичного життя українського народу. Самостійним державним життям український народ жив порівняно недовго в стародавньому періоді своєї історії. Починаючи з XIV ст. український народ входить до складу інших чужих держав, то служачи пасивним об’єктом їх правління, то будучи більш-менш певною і різкою опозицією до управління та ін. Така концепція походження держави України.

Починаючи з 1906 р. Михайло Грушевський дедалі більше звертається до подій в Україні. Сам же підтримував ідею української автономії в Російській федеративній республіці. Та в концепції суверенності Україна — держава, що будує відносини з іншими державами на рівноправній, взаємовигідній основі. Михайлом Грушевським внесено і багато творчого. Автономно-федералістські погляди Михайла Грушевського ґрунтувались на твердому переконанні, що автономія України базується на чесній, справедливій федерації з Росією. Пізніше під натиском подій Михайло Грушевський обґрунтовує проголошення України суверенною державою.

На початку ХХ ст. в Україні посилюється суспільно-політичний рух. Виникають політичні партії, народжуються нові прогресивні рухи, що об’єднують прогресивні сили українського народу. Важливою обставиною, що прискорила процес політичної активізації мас, політичної організації національної, в тому числі української буржуазії, стало створення соціальної ситуації, що свідчила про визрівання демократичної революції. Багато політичних партій і рухів ставили метою створення суверенної держави Україна. Проблеми державності українського народу займають значне місце в процесі української національно-демократичної революції в 1917—1920 роках. Тоді існувала певна свобода політичної думки. Представники прогресивної інтелігенції: вчені, письменники, політичні діячі, — Володимир Винниченко, Михайло Грушевський, Роман Роздольський, Борис Крупницький, В’ячеслав Липинський, Павло Христюк, Микола Хвильовий, Юрій Коцюбинський, Володимир Затонський, Павло Любченко та ще багато інших розробляли проблеми державності в Україні, відстоювали ідеї її соборності і суверенності. Погляди прогресивної інтелігенції і політичних діячів відображали інтереси та наміри широкого спектру політичних сил — від ліберально-демократичних, націоналістичних до соціалістичних. В умовах становлення і зміцнення Радянської влади дедалі більше посилюється тоталітаризм, забарвлений по суті легалізованим російським шовінізмом. Розпуск в 1925 р. Української комуністичної партії («боротьбистів») — легально існуючої політичної партії, що виступала за суверенітет України, привів до переміщення ідеї особистості, суверенності і державності України в діаспору, за кордон. Саме в еміграції — в США, Латинській Америці, Канаді, Західній Європі поряд з уже існуючими політичними об’єднаннями формуються нові за рахунок свіжих сил з України. Значна частина представників патріотично сповнених політичних діячів залишалася в західних районах України — в Галичині і на Волині (В’ячеслав Липинський, Юлій Бращайко, Дмитро Васильчук та ін.), глибоко переживали втрату української державності, надто переоцінювали наслідки революційних подій в Україні. Тоді переоцінка українського політичного життя зумовлена зростаючим впливом націоналізму у повоєнній Європі, внутрішніми процесами в Радянській Україні. Розпочата в 20-х роках з ініціативи комуністичної партії українізація створювала уявлення, що в Україні складаються передумови будівництва вільного національно-культурного життя. Тоді багато хто з емігрантів повернулися в Україну. Відбувалася переоцінка установок у ставленні до Радянської України і багатьох українських інтелігентів східних регіонів, а також в Галичині і на Волині. Ширилося радянофільство.

Проблеми суверенності України стояли в центрі наукових інтересів багатьох відомих українських філософів, істориків, політологів, соціологів, які вбачали можливість федеративного об’єднання України з Росією, Білорусією та іншими державами, але тільки після досягнення повної державної самостійності і тільки на добровільній основі. Своєрідне бачення суверенності України знаходимо в поглядах одного з представників національно-ліберальної течії українського визвольного руху Євгена Чикаленка. Стрижнем політичної програми стала національна ідея. Пропонуючи реформувати Росію в федеральну державу, Євген Чикаленко вказував, що Україна має увійти до Російської федерації на автономних засадах як суверенна держава. Та згодом під впливом історичного розвитку подій в Україні після повалення самодержавства погляди Євгена Чикаленка радикалізуються: зневірившись в можливості побудови федералістської Росії, переходить на позиції створення суверенної незалежної демократичної держави Україна, та після подій 1918—1920 років, коли розпалась і Центральна Рада, і гетьманат, і директорія та ін., Євген Чикаленко виступає за утворення в Україні монархії, та ще й з монархом-чужинцем, бо ні Скоропадський, ні Симон Петлюра, ніхто інший не може бути монархом, бо на своєму монарху українці не змиряться.

Питання створення суверенної демократичної України стали в центрі досліджень українського історика, політолога і соціолога В’ячеслава Липинського. Народився у 1882 році в сім’ї селянина на Волині. Закінчив філософський факультет Краківського університету, навчався у Вищій школі політичних наук у Женеві, служив офіцером у драгунському кавалерійському полку. Один з організаторів Української демократичної хліборобської партії, посол гетьманського уряду та Української народної республіки у Відні, один з засновників Українського союзу хліборобів-державників, автор програмних документів союзу, пізніше професор Українського наукового університету.

Суть доктрини В’ячеслава Липинського зводиться до найважливіших моментів: по-перше, вважалось, що політичний ідеал для України — спадкова монархія на чолі з гетьманом, як символом української національної ідеї. Влада гетьмана обмежується двома законодавчими палатами: нижчою — з’їздом Рад поодиноких земель і вищою — Трудовою Радою держави. Початки української монархічної державності — свідома діяльність Богдана Хмельницького; по-друге, спираючись на диференціацію типів державного будівництва та націоналізму (творчий і руйнівний, звідси — нації поневолені і недержавні). Основні підвалини української монархічної державності, тобто особливий політичний режим влади — класократії, що не заперечувало республіканської парламентської демократії. Шлях до встановлення режиму проходив через завоювання. По-третє, суть класифікації — це панування активної меншості — аристократії. В основу концепції аристократії В’ячеслав Липинський поклав принцип «територіального патріотизму», селекції найкращих людей за їх здібностями, духом та активною діяльністю. Аристократія обиралася б, на думку В’ячеслава Липинського, з різноманітних класів (хліборобського, комунікаційного, інтелігенції) і станів (організаторів і організовуваних). Ця обрана меншість мала обмежувати владу, слухатись і підкорятись гетьманові, влада якого б обмежувалась законами й законодавчими палатами. По-четверте, реалізація доктрини визначалася поширенням консервативної ідеології, християнської релігії та солідаризму. Солідаризм мав стати противагою соціалізму і націоналізму. Узагальнюючи досвід будівництва державності України в період гетьмано-козацьких подій за створення державності і високої етичної культури хліборобської спільності, і будував В’ячеслав Липинський ідеологію Української державності, бачив українську державу на чолі з гетьманом — єдиновладним верховодою. Таку побудову держави Україна В’ячеслав Липинський намагався пояснити, що загальним виборчим правом парламент при однопалатній системі є формою правління, неприйнятною для українського народу. I хоча проголошувалось, що Україна має стати демократичною державою, все ж демократичність обмежувалась. Адже з демократії жодна нація не починала своє існування, і демократичні нації можуть існувати там, де існувала і є власна національна держава або там, де вже були або верховодять свої власні класократичні або охлократичні аристократії. Для реалізації ідеї суверенності необхідна сильна влада владики. Владика очолив би державу, дбав про її захист і збереження і через кабінет міністрів очолював би державну адміністрацію. Державна влада і владика обмежувались би двома законодавчими палатами, що опирались не на політичну демагогію, а на постійні і незмінні принципи інтересів території і праці, інтересів народу.

Орієнтація державності України у складі Російської Федерації хоча б на правах повної суверенності і автономії все ж не сприяла б національному об’єднанню і тому не може бути використана в Україні. Разом з тим, підкреслював В’ячеслав Липинський, географічне становище України, спільне історичне минуле, загальні економічні інтереси вимагають, щоб з Росією і Білорусією суверенна Українська національна держава створила тісний військовий економічний союз і спільно з ними шукала б союзників в Європі. Та життєздатність держави залежить від форми її суспільної організації, системи управління тощо. I тут В’ячеслав Липинський не дає чіткої відповіді. Багато викликає суперечностей і неясностей і саме формування державності України та ін.

Заслуга ж В’ячеслава Липинського в тому, що розглядає державність України фактором національного об’єднання, підкреслюючи, що тільки власна держава дасть те об’єднання всіх хліборобів, ремісників, промисловців, що стане міцним творцем українським, хліборобським класом, з’єднає всіх трудівників. Тут спостерігається ігнорування робітників, їх сили, згуртованості, як суспільного класу, рушійної сили суспільного прогресу. Власна українська суверенна держава можлива тільки на ґрунті компромісу і погодження між українськими класами в ім’я бажаного всіма законного ладу і спокійної творчої праці в ім’я спільного для всіх права нації на самовизначення.

Проблеми державності України стояли в центрі всієї наукової діяльності українського історика Дмитра Дорошенка (1882—1951 рр.) — громадсько-політичного діяча. Закінчив Київський університет. Член Центральної Ради, міністр закордонних справ України (1918 р.). З 1919 року в еміграції, професор Українського вільного університету; директор Українського національного інституту в Берліні (1925—1931 рр.), президент Української вільної академії наук (1947—1950 рр.). Виходячи з примату права перед політикою, спираючись на численні джерела, старанно простежив політичну історію України, прагнучи висвітлити органічні типи суспільних зв’язків і починаючи історію з сивої давнини, Дмитро Дорошенко зазначав, що в калейдоскопі різних народів, які пересувались українською територією, вимальовується обличчя слов’ян — безпосередніх предків українського народу. Київська Русь від попередників одержала в спадщину їх характерні риси — військовий і комерційний характер, прагнення наблизитись до Чорного моря, орієнтацію на південь чи схід (переважні впливи арабські, хазарські). Простежує і розвиток української державності аж до Галицько-Волинської держави, висвітлює відродження української державності в період Богдана Хмельницького, її розквіт та повільну втрату суверенності.

Одна з основних тез концепції державності України полягає в тому, що Дмитро Дорошенко вказує: державу можна будувати силами провідної верстви суспільства — аристократії. Та Дмитро Дорошенко сповнений ілюзій створення суверенної держави України, забуває про головні рушійні сили національно-визвольного руху, забуває про задоволення інтересів, насамперед, українського селянства, робітничого класу та інших соціальних спільностей. I хоча не всі ідеї Дмитра Дорошенка про суверенність Української держави виявились перспективними, все ж ідеї про суверенність соборної України зберегли своє непрехідне значення. Оцінюючи політичну боротьбу в період демократичної революції в Україні, Дмитро Дорошенко вважає, що треба будувати не народну, як розуміють соціалісти, а демократичну, буржуазну республіку на зразок європейських держав. Держава можлива тільки на ґрунті компромісу українських класів та політичних партій в ім’я бажаного усіма законного устрою і спокійної праці.

Богдан Кістяковський (1868—1920 рр.) — відомий у світі вчений-соціолог, автор оригінальних соціологічних концепцій. Значна увага приділяється аналізу основних понять соціальних наук, обґрунтуванню наукових основ соціологічного дослідження. Основою соціального життя Богдан Кістяковський вважав взаємодію людей, де складаються певні форми колективної свідомості. Практиці причинно-наслідкових відносин підпорядковується і формування та трансформація колективної свідомості. Нормативно-ціннісна свідомість, що ґрунтується на нормах права, етики, логіки і розвивається телеологічно сама, і протистоїть колективній свідомості. Звідси формується основне завдання соціології — поєднати телеологічний і причинно-пояснювальний підходи в розумінні суспільного життя.

Отже, позиція Богдана Кістяковського полягає у відстоюванні наукової орієнтації в сфері аналізу життя, подоланні засилля психологізму в соціології. I щоб уникнути при дослідженні людської поведінки звуженості проблематики лише психологічними аспектами варто зосереджуватись на констатаціях закономірностей, неупередженому аналізі соціальних явищ. Отже, при розгляді суспільства варто обмежувати соціальний психологізм та з’ясування суспільства як спільності, що породжує такі суспільні рухи, почуття й прагнення, які не існують поза спільністю, як певної однорідності, що виникає в процесі взаємодії, створюється якісною зміною індивідуальних психічних станів, і для досягнення науковості в соціології Богдан Кістяковський пропонує, по-перше, при формуванні основних понять суспільство, держава, право, культура ураховувати їх всебічність: історизм, зв’язки теорії і практики тощо; по-друге, виявляти причетність відносин у соціальній сфері, розгляд проблем можливості і дійсності, необхідності і випадковості і у соціальних процесах; по-третє, місце і роль цінностей у соціологічному пізнанні. Отже, наукове пізнання соціальної сфери здійснюється в трьох площинах: спільності, необхідності та незалежності.

Відомий український правознавець, політолог Станіслав Дністрянський у своїх наукових працях ґрунтовно сформулював національно-державну концепцію, в основу якої покладена оригінальна теорія суспільного зв’язку, та своє розуміння національної ідеї. Виходячи з того, що за походженням держава і нація мають спільний фактор — єдину територію, Станіслав Дністрянський зазначав, що територіальний фактор нації має природноетичне, а держава — політичне походження. Соціальні зв’язки виникають з необхідності задоволення людьми своїх потреб. З найменш простих (родина) до найбільш складних (народ, держава) і розвиваються історико-соціальні зв’язки. Соціальними зв’язками є також церква, покоління, суспільні класи, спільності людей. Наявність норм, що виникають з внутрішнього переконання про взаємну залежність людей в процесі задоволення своїх потреб обумовлює успішне функціонування соціальних зв’язків. Свою особливу мету і засоби її досягнення, своє особливе життя має кожний соціальний зв’язок. Одна й та ж особа належить до різних соціальних зв’язків, здійснює різні операції і дії, дотримується різних правил.

Володимир Винниченко (1880—1951 рр.) — талановитий прозаїк, драматург, публіцист, політик, голова Генерального секретаріату Центральної Ради і голова Директорії Української народної республіки. Розроблена ним концепція державності України ґрунтується на принципах соціалізму та федералізму. На його думку, реальним ідеалом в існуючих умовах є автономія України у складі Російської Федерації на принципах рівності, взаємовигідних економічних зв’язків, збереження державної цілісності Росії та України. Незалежність України неможлива, насамперед, через міжнародне положення України, оскільки, відірвавшись від Росії, може попасти в залежність від іншої сильної держави Заходу. Тому Україна має добиватися не політичної і економічної незалежності від Росії, а ставитись до неї на взаємовигідних умовах, у формі співдружності двох держав. Пізніше, в праці «Відродження нації» Володимир Винниченко під впливом реального політичного розвитку України переглядає свої погляди стосовно союзу України та Росії на основі федерації. Почуття панівної нації, що формувалося століттями у свідомості росіян, в тому числі у свідомості «простих» людей — великоросів, швидко не зникне. Почуття сервіризму, тобто плазування, прислужування представникам, які підкорили українську націю, теж не вмирає одразу. Отже, потрібно створити політичні умови, щоб допомогти позбутися шкідливої спадщини. Такими умовами, доходить до висновку Володимир Винниченко, має стати політична незалежність української нації. Отже, як політичний діяч Володимир Винниченко еволюціонує від ідеї української культурно-національної автономії у складі Російської федерації до відродження ідеї української державності і незалежності. Та метою Володимира Винниченка стала не сама державність, а відродження нації, пробудження в народі національної гідності. Державність є тільки засіб для досягнення мети.

У написаному в 1949 році «Заповіті борцям за визволення» Володимир Винниченко, осмислюючи уроки української історії, визначає роль української еміграції у творенні вільної, суверенної України, вважає, що Українська держава є створена народом, всією українською нацією в процесі великого перевороту в Росії. Але існуюча українська державність не може задовольняти потреби національного відродження. Україна поки що не самостійна, а залежна від Росії, живе і береже в собі ідею незалежності, щоб у слушний момент здійснити головну мету: створити суверенну демократичну Україну.

Один із теоретиків українського націоналізму Павло Полтава в концепції самостійної України зазначав, що в незалежній Україні створюється такий соціально-політичний устрій, де відсутнє гноблення людини людиною, антагоністичні класи та соціальні сили, спільності, держава будується на принципах демократизму і справедливості, єдності української нації. Українці цінують і поважають усі народи — польський, російський та ін., прагнуть дружити і співробітничати з іншими народами, і національно-визвольний рух — органічна частка історичного процесу. На думку Павла Полтави, ідея міжнародного співробітництва може повністю реалізуватись лише за умови повного здійснення самовизначення народу.

Оригінальну концепцію націології та націографії сформулював український соціолог Ольгерд Бочковський — політичний діяч, професор Української господарської академії в Подебрадах. Спираючись на праці окремих мислителів Європи, Ольгерд Бочковський визначив два фактори в процесі формування історичних народів: механічний та органічний (історичні-державні та неісторичні-державні). Формування історичних народів і держав названо механічним тому, що вирішальною силою тут стала держава, а неісторичних — органічним, бо творчими силами тут виступають громадські верстви суспільства, політично пасивні. Процес державотворення характеризувався хронологічно, географічно та з суспільного боку. Дійсно, хронологічно історичні народи — Англія, Франція, Росія творились швидше, порівняно з неісторичними. Підкреслювалось велике значення демократії в формуванні національних держав неісторичних народів, бо минали ієрархію феодалізму і одразу починали формуватися в демократичні. Самовизначення як завершальний етап формування національної держави означає політичне оформлення в суверенні національні держави, що є запорукою повного і всебічного розвитку нації.

Український політичний діяч Кость Левицький (1859—1941 рр.) у своїх численних працях з історії України простежив еволюцію національної української ідеї, змістом якої вважав вимоги свободи, суверенності українського народу, ставив вимогу «утворення окремої руської політичної території з Галичини і Буковини у Австро-Угорщині». Революційні події на початку ХХ ст. конкретизували національну ідею у вимогу національно-культурної автономії й проголошення Галичини П’ємонтом, навколо якого б об’єдналися Українські землі, що привело до висунення на початку ХХ ст. лозунгу «повної державної суверенності всього з’єднаного українського народу».

Певний інтерес становить сформульована українським істориком Степаном Томашівським концепція української державності, що спиралась на три критерії — географічне становище українських земель (особлива залежність від Чорного моря та степу), процес формування української нації та становлення української національної державності. Найбільш прийнятна для українського народу форма правління — республіка. Причинами ж втрати Україною державності вважались відсутність національної єдиної державної ідеї.

Заслуговують уваги і праці філософа, культуролога Дмитра Чижевського, який з позицій філософії окреслив український національний тип через систему рис психічного укладу українця: а) емоціоналізм, сентименталізм, чутливість та ліризм, індивідуалізм та прагнення до свободи, неспокій та рухливість; б) через такі важливі моменти історичного розвитку національного характеру як постійне тло української історії — природу України та історичні періоди — князівську добу та барокко; через світорозуміння видатних українських мислителів тощо.

Багато і плідно працював у галузі історії державності України Дмитро Яворницький (1855—1940 рр.). В трьохтомній праці «Історія запорізьких козаків» досліджує еволюцію українського козацтва, Запорізької Січі, що протягом тривалого періоду виконувала функції державного утворення у формі демократичної республіки. Характерними рисами утворення є виборність старшини, існування козацького кола (ради) як органу самоврядування внутрішнього життя та відносин з сусідніми державами. На Січі не існувало кріпацтва. Хоча й існувало розшарування на старшинську верхівку, яка володіла хуторами, значними матеріальними цінностями та головну масу неімущих, найманих працівників. З погляду на розвиток української нації Запорізька Січ — унікальне політичне і соціокультурне явище, визначний інститут феодальної державності. Царизм, занепокоївшись зростанням сепаратистських тенденцій на півдні імперії, став на шлях обмеження запорізьких козаків, прав і вільностей, а згодом ліквідував Січ як соціально-політичний інститут українського народу.

Історії розвитку соціально-політичної думки і державності України також багато уваги приділяв відомий історик, професор Харківського університету Дмитро Багалій. У своїх працях з історії Слобожанщини зокрема висвітлив історію і розвиток самоуправління в сільських громадах Слобожанщини. В питаннях розвитку української державності наголошував на необхідності встановлення рівноправних, взаємовигідних відносин між Україною та Росією.

В 20—30-х роках ХХ ст. розвиток вітчизняної політичної соціології не припинявся, хоча йшов неоднозначно. Соціально-політичні дослідження велись з позицій марксизму, перемігшого пролетаріату, в умовах повної інтегрованості в радянську політичну науку. Та все ж на розвиток соціально-політичної думки в Україні відчутний вплив мала світова соціологія, зокрема, соціологічні школи США та Західної Європи, де процес дальшого розвитку соціологічних знань через певні історичні умови йшов інтенсивніше. У перші роки Радянської влади в Україні здійснюється інституалізація політичної соціології, створюються соціально-політичні наукові та навчальні заклади, ведуться теоретичні та прикладні дослідження, дискусії з актуальних проблем тощо. Тоді ж у Всеукраїнській академії наук зосереджується наукова і науково-видавнича діяльність з соціально-політичної та суспільствознавчої проблематики. З трьох відділів Академії наук саме соціально-економічний мав спеціальну кафедру політичної соціології, очолювану Богданом Кістяковським (1918—1920 рр.), пізніше кафедру очолив марксист Степан Семківський. В підпорядкуванні соціально-економічного відділу перебувала також, зокрема, соціологічна комісія. Проблемами соціології тоді займалися й інші відділи та підрозділи Академії. Комісія соціальної політики досліджувала вплив народногосподарських процесів на інтереси робітників і селян. Плідно працював в галузі соціології академік Олександр Гіляров. Тоді ж, в 20—30-х роках виходили «Записки соціально-економічного відділу», окремі публікації порушували проблеми соціології (статті М. Туган-Барановського, С. Дністрянського, О. Гілярова та ін.). Для розширення соціологічних студій та пожвавлення їх діяльності багато зробив, повернувшись в 1924 р. в Україну, Михайло Грушевський. Його прихильники Йосиф Гермайзе, Петро Климейко, Катерина Грушевська та ін. активно досліджували різноманітні питання з соціології. Ще в 1919 році в еміграції Михайло Грушевський створює Український соціологічний інститут, що плідно займається проблемами соціального життя в Україні, в підготовці досвідчених науковців з різних галузей соціології та ін. Уже в 1924 році в Академії наук відкрито науково-дослідну кафедру історії України, яку очолив Михайло Грушевський. В 1925 році створюється асоціація культурно-історичного досліду. Розвитку соціології в Україні сприяла і діяльність історичної секції Академії наук. I лише в 80-х роках ХХ ст. з початком революційного оновлення суспільства змінюється ставлення до соціології, науки про політику та ін., усвідомлюється зростаюча потреба в їх дослідженнях тощо. На початку 90-х років в системі Академії наук створюються інститут соціології, інститут національних відносин та політології та ін.

З 90-х років ХХ ст. дедалі ретельно аналізується національна ідея. Пояснюється така ретельна увага до національної ідеї настанням нового етапу в політичній історії України, з розгортанням формування демократичної держави, що вимагають зовсім нового філософського осмислення національної ідеї, з урахуванням історичних і геополітичних змін. Без національної ідеї і комплексу політичних ідей жодне суспільство не може функціонувати як органічна цілісність. Оптимальний національно-державний устрій здійснення етнополітики і взаємодія етнонаціональних меншин сприяють розбудові національної держави. В сучасній науці про політику виділяються дві позиції у з’ясуванні національної ідеї. Перша. Повністю сформована політична традиція, де переважає позитивне сприйняття національної ідеї. Друга. На відміну від ідеології, національна ідея не тільки теорія або набір абстрактних суджень, а сфера детеоретичного уявлення найтісніше перегукуються з масовою повсякденною свідомістю. Приділяється багато уваги проблемам соціально-політичного розвитку українського суспільства, розбудові держави, єдності української нації. Оптимальною ідеєю державного устрою України є унітарна, децентралізована держава з широкими повноваженнями регіонів, розвинутим самоврядуванням. Політика національних відносин в Україні ґрунтується на тому, що Україна — політична держава і український народ не має іншого місця, окрім своєї рідної землі, на якій має повне право на державне і національно-культурне самовизначення. Національне і культурне самовизначення української нації — реальність сучасного демократичного перетворення суспільства і створення правової держави. Суверенність, незалежність, демократичність держави Україна — важливий фактор просування по шляху демократизації суспільно-політичного життя.

Література

Борисенко Б. И. Социально-экономическое развитие Левобережной Украи-ны во второй половине XVII в. — К., 1986. БромлейЮ. В. Очерки теории этноса. — М., 1983. Волощенко А. К. Суспільно-політичний рух на Україні (70-і — початок 80-х років XIX ст.). — К., 1972.

Голобуцкий В. А. Запорожское козачество. — К., 1957. Грушевский М. С. Очерки истории украинского народа. — К., 1990.

Драгоманов М. П. Положение и задачи науки древней истории // Избранные произведения. — К., 1991.

Винниченко В. Відродження нації: В 3-х частинах. — Київ-Відень, 1920.

Полтава П. Концепція самостійної України і основи тенденції політичного розвитку сучасного світу. — Львів, 1991.

Липинський В. Україна на переломі. Замітки до історії українського будівництва. — Відень, 1920.

Черныш Н. З історії розвитку соціології в Україні. — Львів, 1995.

Ручка А. А., Танчер В. В. Курс історії теоретичної соціології. — К., 1995.

Питання для повторення

? Піднесення суспільно-політичної думки в Україні.

? Ідеї Відродження. Соціально-політичні концепції в Києво-Могилянській академії.

? Проблеми демократії, державності і політичних відносин у суспільній думці України другої половини XIX — першої половини ХХ ст.

? Політичні концепції про державність і демократію початку ХХ ст. в Україні.