2. Соціальна структура суспільства

Визначаючи місце великих соціальних спільностей в політичному житті суспільства, важливо виділити економічні класи в соціальній структурі суспільства. Це спільності людей, що визначаються економічними ознаками: формами власності, розмірами багатства, місцем і роллю в організації господарської діяльності, формами отримання прибутку тощо. Саме така концепція покладена в основу марксистського визначення класів. Раніше в Україні, як і в усіх інших незалежних державах Східної Європи, соціальні спільності та верстви розглядалися як класи: робітники, селяни і соціальний прошарок — народна інтелігенція. Така точка зору на соціальну структуру суспільства виправдувалася історично — боротьбою класів. Класи визначалися як антагоністичні: робітничий клас і клас буржуазії, боротьба між ними — як основа розвитку суспільства. Зрозуміло, концепція соціальних класів не втрачає значення і в сучасній політології. Більше того, деякі західні політологи — Теодор Гайгер, Франклін Гіддінс, Моріс Гінсберг — бачать необхідність подальшої розробки теорії класів.

Однак відбивається недостатність тільки такої теорії соціальних класів для вивчення політичних процесів, тому що в реальній дійсності жодних видимих меж, що визначають класи, немає. По суті класові кордони — це межі, в яких соціально-економічні характеристики одних соціальних спільностей можуть відрізнятися від інших, зберігаючи докорінні ознаки класу. Так і внутрішні класові ознаки залишаються такими ж доти, доки не переростають якісно. Якщо раніше не тільки дрібна, а й уся буржуазія складала клас, що формувався повністю з індивідуальних власників, то в сучасних умовах у постіндустріальному суспільстві поряд з індивідуальною власністю існують й інші форми власності — корпоративна, кооперативна на умовах партнерства, державна тощо. Неоднорідною стала і дрібна буржуазія. Важливо визначити і кордони, межі робітничого класу. В сучасних умовах більшість найманих робітників займається не тільки фізичною працею. Надбанням мас стала висока освіченість. Робітничий клас став більш різноманітним за формами найму. Ці відзнаки знаходять відображення в диференціації інтересів різноманітних його груп. Істотно змінюється місце інтелігенції в суспільному житті, а, отже, в соціальній структурі. І розвиток суспільства з переходом від традиційного до індустріального, а згодом — до постіндустріального свідчить, що економічні класи — тільки одна з форм суспільної організації. Її роль в житті не залишається незмінною. Дедалі більшого значення набувають інші соціальні утворення, інші соціальні спільності, формуючи соціальну структуру. Відображенням диференціації соціальної структури суспільства є розповсюдження концепції соціальної стратифікації. Соціальні класи розглядаються як один з видів страт. Початок концепції страт поклав ще Макс Вебер. І соціальна структура ним розглядалася як багатомірна система, в якій поряд із класами і відносинами власності, що породжують їх, важливе місце відводиться статусу і владі.

Наукове і політичне значення теорії стратифікації полягає в урахуванні різноманітності ознак, на ґрунті яких формується соціальний статус індивідів. Звичайно ж, реаліями є і соціальні класи — великі соціальні спільності, що сформувалися на ґрунті економічних відмінностей, за визначенням політолога Роберта Мілібенда, двома основними компонентами соціальної структури сучасного капіталістичного суспільства виступають буржуазія, робітничий клас і спільності, що розрізняються за критеріями соціальної стратифікації. I ті, й інші — базові, первинні соціальні спільності. На їх основі й виникають різноманітні соціальні утворення — страти, що формуються на ґрунті спільності їх інтересів, політичної поведінки тощо.

Зв’язок статусного становища з цінностями соціальних верств і груп надто істотний в політичному аналізі соціальної структури суспільства, тому що зв’язки статусного становища з цінностями соціальних спільностей — безпосередня основа політичних орієнтацій і дій. В розвинених країнах, де політичною нормою є ділення національного доходу, найбільш виражений вплив факторів соціальної структури суспільства (відмінності в соціальному статусі, рівні прибутку і владних повноваженнях тощо) на політичну поведінку. Для держав з нестійким ладом, де найбільш гостро стоять етнічні проблеми, характерні глибокі культурні або ціннісні відмінності. В Україні, де нестійка політична стабільність, політична боротьба ведеться з питань мовної політики, взаємовідносин церкви і держави, освіти тощо, відносно незалежною від соціальних умов є і ціннісна система. Слід зважати і на те, що не існує жорсткого зв’язку між соціально-економічним становищем і переконаннями людей, що соціальні зміни, які відбуваються в суспільстві, можуть і не призвести до відповідних їм змін в ціннісних орієнтаціях людей. Відсутність жорсткої залежності політичних орієнтацій індивідів від їх соціально-економічних характеристик веде до зв’язку на рівні соціальних груп, верств: соціальний статус — соціальні цінності — політичні орієнтації.

Інституціональний рівень взаємодії соціального розшарування і політичної влади відображається в системі соціального представництва. Система соціального представництва допускає взаємопов’язану і суперечливу єдність політичних і владних структур та інститутів, через які воля громадян переноситься до сфери прийняття політичних рішень. Система соціального представництва охоплює і партійну систему, систему громадянських добровільних асоціацій (профспілки, фонди, творчі спілки та ін. — те, що звичайно називають групами інтересів). Система соціального представництва тісно пов’язана з іншими системами владних політичних структур суспільства, найважливішими з яких є система влади, владних структур, де приймаються і реалізуються обов’язкові для усіх рішення (законодавча, виконавча і судова) і система організаційних груп, що формуються в суспільстві. Це соціальні групи, з якими індивіди найбільш охоче ототожнюються: релігійні, етнічні, професійні, регіональні та інші об’єднання, тобто те, що звичайно називається громадянським суспільством.

Проблеми, що виникають повсякденно в суспільстві, які вимагають безпосереднього вирішення, суспільство формує і здійснює їх реалізацію через систему соціального представництва. Її канали використовують для вираження відповідних реальних або фіктивних інтересів і вимог індивіди, різноманітні об’єднання людей. Системи соціального представництва вимоги індивідів, соціальних спільностей, різноманітних об’єднань людей переносять до центру політичної боротьби і до сфери прийняття політичних рішень. Зрозуміло, з одного боку, система соціального представництва виступає найважливішим посередником між державою і населенням, механізмом групової консолідації, тобто структурою, призначеною для вираження і захисту соціально окреслених інтересів в політично неоднорідному середовищі. З іншого боку, система соціального представництва забезпечує дію механізму корегування політичної системи, що оберігає політичну систему від стагнації, тобто від застою в розвитку і дасть можливість виправити раніше прийняті політичні рішення законно, не звертаючись до насильства.

Зрозуміло, системний підхід до соціального представництва передбачає виділення і характеристику елементів, структур соціального представництва. Соціальні спільності (політичні партії, групи інтересів та ін.), що входять до системи соціального представництва, поділяються на соціальні спільності, що відображають незадоволені інтереси, але прагнуть до їх реалізації, і соціальні спільності, що відображають загальну лояльність існуючому режиму або специфічну прив’язаність до конкретної політичної партії, групи інтересів або політичного лідера, — називаються солідарними. Початкові прагнення соціальних груп всередині системи соціального представництва трансформуються в чітко висловлені політичні вимоги. В процесі розвитку вони то посилюються, набираючи компромісних форм, то згасають, виступаючи компонентами політики партій або рекомендацій груп інтересів. Солідарність соціальних груп, що початково має лояльні форми, потім перетворюється в організовану підтримку певних політичних сил. Природно, система соціального представництва, що складається з соціальних груп прагнення і соціальних груп солідарності, включає, по-перше, інформацію про прийняті політичні рішення і ті, що готуються, і, по-друге, керівництво і вплив політичних лідерів на реалізацію прийнятих політичних рішень і проблем. Звичайно, політичні партії і законодавчі органи — головні інституціональні канали і сфери, всередині та при допомозі яких йде змагання за реалізацію державної політики. Але самостійну роль відіграє і державне управління, де окремі індивіди і соціальні верстви, групи представляють і переслідують свої приватні інтереси в державній політиці. Отже, соціальне представництво — це не просто засіб політичного виправдання існуючого режиму, але й фактор, важіль, за допомогою якого здійснюються і реалізуються політичні зв’язки, сприятливі соціальному об’єднанню суспільства, тобто включенню різноманітних соціальних спільностей, верств і груп у політичний процес.

Основний інструмент, що забезпечує процес функціонування системи соціального представництва, є вибори. Багато в чому досконалість системи соціального представництва визначається ефективністю політичних виборів. В сучасних умовах в міру появи в соціально-класовій структурі нових соціальних відмінностей, заснованих на ціннісних конфліктах, зменшується і вплив кола осіб, що володіють правом голосу на виборах до органів державної влади. Для країн із нестійким державним ладом характерні ціннісні конфлікти, що відображають становище навколо неусвідомлено прийнятих понять про те, що правильно або важливо. Пріоритетні соціальні цінності стають основою політичних конфліктів — це свобода, рівність, справедливість, стабільність, соціальний порядок. У країнах, де індивіди ототожнюють себе з певною групою (етнічною, релігійною або мовною), а не з суспільством, найчастіше виникають конфлікти. Для успішного врегулювання конфліктів не можна спиратися лише на волю більшості, тому що більшість може не сприяти врегулюванню конфліктів. Разом з тим має значення сам тип зв’язку соціальної структури і системи соціального представництва. Зв’язок визначається ступенем відповідності соціальної бази, на яку спираються політичні партії, що беруть участь у виборах, політичні рухи, — основним лініям соціального розшарування в суспільстві.

Якщо масова підтримка різноманітних політичних партій прямо відповідає існуючим у суспільстві соціальним відмінностям, то така політична система втрачає демократичну основу. Формування багатопартійності в Україні свідчить про суперечливий вплив соціальної структури на функціонування інститутів соціального представництва. По-перше, формуванню на основі раціонально висловлених політичних інтересів масової соціальної бази політичних партій перешкоджає відсутність середнього класу, корпоративний характер соціальної структури суспільства. По-друге, найважливішим, традиційно значущим початком соціального ототожнення стала в умовах зруйнованих соціальних зв’язків національність. Маргінальні верстви в орбіту політичних партій втягуються за допомогою націоналізму. По-третє, неефективність зруйнованої системи державного управління примушує політичних лідерів безпосередньо апелювати до населення, тобто лідери харизматичного типу намагаються виконувати своєрідні комунікаційні функції. Інтереси соціальних спільностей, верств, груп втілюються в політичній сфері не традиційно, минаючи інституалізацію інтересів.

В конституціях окремих держав (Японія, Італія, Гватемала, Еквадор та ін.) вказується і на обов’язок трудитися, в законодавчих актах Італії та ін. говориться про обов’язок громадян виховувати дітей; а в законодавчих актах громадян України відзначається обов’язок піклуватися про своє здоров’я і вчасно вдаватися до лікувальної допомоги. Проте відповідальність за такі обов’язки, звичайно, не передбачається. Для будь-якого суспільства і держави, узятих зокрема, а також і для всього світового співтовариства, надто актуальна проблема прав і обов’язків особи.

З метою упорядкування відносин особи та суспільства, надання їм законодавчо-юридичних норм і принципів захисту честі, гідності й інтересів особи всіма державами світу встановлюється громадянство. Однією з найважливіших складових суспільної свідомості і суспільної думки, самоуявлення про суспільство і його соціальний ідеал виступає громадянська самосвідомість. Громадянськість — поняття багатозначне. Громадянськість — антитеза аполітичності, активна і свідома включеність до справ політичного співтовариства, психологічне відчуття себе громадянином, повноправним членом політичного співтовариства, спроможність і готовність виступати в ролі громадянина, вища доброчесність вільного і повноправного учасника політичного співтовариства, прихильність до інтересів політичного співтовариства, найчастіше держави, готовність йти на жертви заради інтересів держави.

Громадянство — це належність особи до певної держави, наслідком чого є розповсюдження на неї прав і обов’язків, встановлених законодавством держави з забезпеченням державного захисту прав людини і громадянина. В державах з монархічною формою правління застосовується термін підданство. В Конституції України підкреслюється, що Україна є суверенна і незалежна демократична, соціальна, правова держава. Суверенітет України поширюється на всю її територію. Україна — унітарна держава. Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищими соціальними цінностями. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямування діяльності держави. Носій суверенітету і єдине джерело влади в Україні — народ. Держава сприяє консолідації і розвитку української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвитку етнічної, культурної, мовної і релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншостей України. Громадяни мають рівні конституційні права і свободи і рівні перед законом. Громадянин України не може бути позбавлений громадянства і права змінювати громадянство.

Порядок придбання або втрати громадянства регулюється законодавством кожної держави. Законодавство всіх держав розрізняє придбання громадянства в силу народження (філіація), у порядку натуралізації або укорінення. При вирішенні питання про придбання громадянства в силу народження застосовуються два принципи: національний (так званий принцип права крові), згідно з яким громадянство дитини залежить від громадянства батьків, незалежно від місця народження, і територіальний (так званий принцип права ґрунту), коли громадянство зумовлене місцем народження і не пов’язане з громадянством батьків. В законодавстві більшості держав Європи, Латинської Америки, Канади, США, Азії та ін. поєднуються обидва принципи з дотриманням певних обов’язкових умов. В кожній державі існують законодавчі акти, на підставі яких вирішуються всі проблеми громадянства. В Україні такими актами виступають Декларація про державний суверенітет України і закон «Про громадянство України». В Декларації закріплені загальні правові основи затвердження громадянства України. Основним актом, де обґрунтовуються всі підстави, пов’язані з придбанням і втратою громадянства, захистом прав і гідності громадян, є закон «Про громадянство України». В законі є загальні положення про громадянство: надбання громадянства України; положення про припинення громадянства України; громадянство дітей при зміні громадянства батьків і при усиновленні. Визначені права і обов’язки, повноваження органів, які беруть участь у вирішенні питань про громадянство України, порядок розгляду заяв і подання з питань громадянства та ін.

Громадянство України визначає постійний правовий зв’язок особи і держави, що знаходить відображення в їх взаємних правах і обов’язках. Право на громадянство — невід’ємне право людини. Ніхто не може позбавити громадянства або права змінити громадянство. Держава забезпечує охорону і захист прав, свобод та інтересів своїх громадян. Не може бути привілеїв або обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних або інших переконань, статі, етнічного і соціального походження, майнового становища, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Закон допускає існування в Україні єдиного громадянства, хоча підкреслює, що на основі двосторонніх міждержавних договорів можливе подвійне громадянство. В законодавстві чітко проголошено: подвійне громадянство можливе, але за законом. Проблема подвійного громадянства провокується в умовах соціально-політичної нестабільності на націоналістичній основі. В Україні проблема часто піднімається в Криму і ряді східних регіонів неетнічними українцями. Громадянство України регулюється Конституцією України і законом «Про громадянство України», а також іншими актами, прийнятими відповідно до Декларації прав і свобод людини. За законом «Про громадянство України» держава здійснює захист і заступництво громадян України, що знаходяться за кордоном. Дипломатичні представництва і консульські установи України, службові особи зобов’язані вживати заходів щодо забезпеченню громадянам можливості користуватися в повному обсязі правами, наданими їм законодавством країни перебування, міжнародними договорами, учасниками яких є Україна і держава перебування, і міжнародними звичаями, у встановленому законодавством порядку захищати їх інтереси, що охороняються законом, а при необхідності — вживати заходів для відновлення порушених прав громадян України.

Непохитність свободи особи, її прав, честі і гідності, їх охорона і гарантії — найважливіша ознака правової держави. Право, закон уособлюють норму свободи. Забезпечення свободи особи шляхом закону — функція правової держави. В конституціях багатьох правових держав закріплюється широке коло прав і свобод громадян. Існують і міжнародні пакти, зокрема «Загальна Декларація Прав Людини» та ін. Так, у статтях Декларації прав людини узагальнюються і систематизуються досягнення цивілізації, встановлюється той мінімум, без якого неможливе існування людини як вільної особи, громадянина. Основне положення полягає в тому, що всі люди рівні незалежно від походження, національної та релігійної належності. Громадяни несуть і певні обов’язки перед суспільством, тому існує обмеження прав за законом, що служить гарантією «для забезпечення належного визнання і поваги прав і свобод інших і задоволення справедливих вимог моралі, суспільного порядку і суспільного добробуту в демократичному суспільстві».

Україна, проголосивши суверенність і незалежність, взяла серйозні зобов’язання з приведення національного законодавства, що гарантує права громадян згідно з міжнародними угодами і нормами. Міжнародні норми допускають: виняток будь-якої дискримінації за національно-етнічними, політичними, релігійними, статево-віковими ознаками; надійний законодавчий захист особи та гідності громадянина: недоторканості його житла і майна, свободи вибору професії, визначення місця проживання, виїзду і в’їзду до країни, таємниці листування і телефонних розмов, свободи слова, преси та інформації; вільне самовизначення людини в її світогляді і духовних інтересах; всілякий захист громадянських прав з боку судових органів і суспільних організацій. Проте існує багато труднощів.

Становлення почуття громадянської гідності неможливе без розвитку індивідуальності. В основі індивідуалізму — складного соціально-психологічного явища, певно, лежить приватна власність на землю, на майно. У Франції після буржуазної революції земельні наділи в особисту власність отримали більше 6 млн. селян, в Північній Америці на вільних землях створювався заповзятливий клас фермерів вільних земель. В Росії, в Україні ж, навпаки, століттями культивувалася і панувала серед більшості населення свідомість і поведінка натовпу, середньої людини. Особа, як така, за небагатьма винятками, майже не виявлялася і не могла виявити себе. «Люди-гвинтики» сліпо підкорялися державно-бюрократичній машині, беззаперечно виконували її волю. В умовах тоталітаризму відбулася абсорбція державою суспільства. Держава просякає не тільки усі надбудовні сфери, але й стала вирішальним елементом бази, сталася ерозія громадянськості багатьох людей.

Література

Вишневский А. Г. Социальные регуляторы и человек // Постижение. — М., 1989.

Комаров Е. И. Личность как субъект и объект социального развития // Социально-политические науки. — 1992. — № 4—5.

Фред Ч. Гринстайн. Личность и политика // Социальнополитические науки. — 1991. — № 10.

Шестопал Е. Б. Личность и политика. — М., 1988.

Основы политической науки. Учебное пособие. — Ч. 1. — М., 1993.

Питання для повторення

? У чому суть соціальної структури сучасного суспільства?

? У чому суть теорії соціальної стратифікації?

? Статусні позиції і політична поведінка.

? Проблема прав людини в різноманітних суспільних системах.