1. Суть та роль політичного лідерства в суспільстві

В соціології, політології, психології і ряді інших наук про людину і суспільство широко розповсюджене поняття лідерство. Вивчення соціального явища лідерства має безпосереднє прагматичне спрямування, служить виробленню засобів ефективного керівництва, відбору лідерів.

Лідер (з англ. — провідний, ведучий) — авторитетний член політичної, суспільної організації, об’єднання або малої групи, особистий вплив якого дозволяє йому відігравати істотну роль в соціальних процесах, ситуаціях. Лідерство — один з факторів спільної діяльності, коли індивід або частина соціальної спільності, верстви, групи реалізує роль лідера, тобто об’єднує, спрямовує дії об’єднання.

Проблема політичного лідерства розглядається західними політологами у двох напрямках: теоретичному — робляться спроби теоретично поширити і реалізувати проблему за допомогою різноманітних філософсько-історичних концепцій лідерства; і утилітарному (тобто практичний підхід, з позицій практичної користі) — емпіричні дослідження (тобто вивчення досвіду, практики) і вироблення рекомендацій. Інтерес до лідерства і спроби обміркувати складне і важливе соціальне явище — лідерство — сягає в глибини давнини. Уже античні історики Геродот, Плутарх та інші приділяли велику увагу політичним лідерам, бачачи в героях, монархах, полководцях справжніх творців історії. Пізніше значний вклад в дослідження політичного лідерства внесли Нікколо Макіавеллі та ін., які визначали, що політичний лідер — це государ, який згуртовує і представляє все суспільство.

Обґрунтовуючи роль особи в історії людства, німецький філософ Фрідріх Ніцше (1844—1900 рр.) намагається з’ясувати необхідність створення вищого біологічного типу людини-лідера, надлюдини, підкреслюючи, що «мета людства в його вищих представниках... Людство повинне невпинно працювати, щоб народжувати великих людей — і ані в чому іншому, як тільки в цьому, полягає його завдання». В уявленнях Фрідріха Ніцше «надлюдина не обмежена нормами існуючої моралі, стоїть по той бік добра і зла, може бути жорстокою до звичайних людей і поблажливою, стриманою, ніжною, гордою, приязною в стосунках з рівними собі, з надлюдьми. Її відрізняють високі життєві сили і воля до влади. Це сильна, розвинена, вольова і вродлива особа, що піднімається над людиною...». В творі «Генеалогія моралі» Фрідріх Ніцше відзначав прагнення людини зайняти місце лідера як надприродний інстинкт людини і визначав, що лідер має право ігнорувати мораль.

На думку Зігмунда Фрейда, народні маси потребують авторитету, як сім’я потребує авторитетного батька.

В кінці XIX — на початку XX ст. політологи і соціологи Заходу, а згодом і Сходу прагнуть з’ясувати проблему лідера вже виходячи з особистих якостей людини (почуття гумору, такту, уміння привертати до себе увагу тощо). Звичайно, особисті якості відіграють тут істотну роль. Однак, перебільшуючи такий фактор — визначаючи лідера тільки як явище біопсихологічне, не соціально-економічно обумовлене, теорія не може з достатністю обґрунтовувати проблему політичного лідерства. Соціолог Габріель Тард (1843—1904 рр.) — один з основоположників теорії соціалізації, намагався довести, що основний закон соціального життя — наслідування послідовників лідеру. Більшість населення не здатна до самостійної соціальної творчості. Єдиним джерелом прогресу суспільства є відкриття, зроблені ініціативними і оригінальними особистостями.

В політології існує декілька підходів до визначення політичного лідерства.

По-перше, визначення лідерства як впливу на інших людей. Соціолог Людвіг Едінгер відзначає, що «лідерство — це вплив, авторитет, влада і контроль над іншими». Однак лідерство забезпечує не будь-який вплив. Для лідерства характерні три особливості впливу: вплив повинен бути постійним. Політичними лідерами не можна вважати людей, які зробили хоча і великий, але разовий вплив на політичні процеси. Так, Лі Освальд, офіційно визнаний убивцею американського президента Джона Кеннеді, своїм вчинком виявив істотний вплив на політичний розвиток Америки, а частково і всього світу. Однак безглуздо вважати його політичним лідером. Керівний вплив лідера здійснюється на всю соціальну спільність, організацію, суспільство. Особливість політичного лідера — широта впливу на всі об’єднання людей. Політичного лідера відрізняє явний пріоритет впливу. Відносинам лідера і послідовників притаманна нерівність у взаємодії, однозначне спрямування впливу.

По-друге, політичне лідерство — це управлінський статус, соціальна позиція, пов’язана з прийняттям владних рішень, це керівна посада. Розгляд суспільства як складної ієрархічної системи, яка організувалася, соціальних позицій і ролей і пояснює політичне лідерство як управлінський статус. Заняття в такій системі позицій, пов’язаних з виконанням управлінських функцій, і дає людині статус лідера. Лідерство — це положення в суспільстві, що характеризується спроможністю особи, яка його займає, спрямовувати і організовувати колективну поведінку деяких або всіх членів.

По-третє, політичне лідерство — це особливого роду підприємництво, здійснюване на політичному ринку, при якому політичні підприємці в конкурентній боротьбі за керівні посади обмінюють свої програми рішення суспільних проблем і передбачувані засоби їх реалізації. Специфіка політичного підприємництва полягає в персоналізації політичного лідера, його ототожненні з особою потенційного лідера, рекласуванні загального добра.

По-четверте, політичний лідер — це символ спільності і зразок політичної поведінки соціальної верстви, груп, здатних реалізувати їх інтереси із допомогою влади. На відміну від лідерства, політичне керівництво допускає досить жорстку і формалізовану систему відносин панування-підпорядкування. У протилежність такій точці зору стверджується, що лідерство будується на базі керівної функції, однак важливу значимість мають суб’єктивні якості політичного лідера з самим народом. Таке тлумачення політичного лідерства іде врозріз зі всією традицією розуміння політичного лідерства: традиція однобічно розглядає явище, недооцінює провідної ролі формально-посадового статусу у виконанні функцій лідерства. Адже в сучасному суспільстві, не спираючись на організацію, на засоби масової інформації, навіть особа, яка обдарована видатним хистом, не спроможеться стати політичним лідером. Ще Леон Фейхтвангер говорив, що «влада навіть пустої людини наповнюється змістом». Історія має такі приклади.

Соціологи і політологи Заходу і частково Сходу одним з найважливіших засобів обґрунтування лідерства ставлять психологічні інтерпретації. Стверджується, що людська психіка лежить в основі суспільного життя, що людська психіка — визначальна у ставленні до явищ соціального життя і людина, за природою, індивідуаліст і власник, одержимий волею до влади. Слідом за Зігмундом Фрейдом деякі соціологи і політологи вважають лідерство певним видом божевілля як наслідку неврозу. Справді, за свідченням істориків і біографів, ряд політичних лідерів — невротики: Наполеон, Лінкольн, Робесп’єр, Рузвельт, Пуанкаре, Гітлер, Сталін, Франко і ще багато. Невротизм — становище, що характеризується емоційною нестійкістю, тривогою, підвищеною схильністю зазнавати неспокою реальних і уявлених небезпек тощо. Послідовники Зігмунда Фрейда пояснюють, що орієнтованими на лідерство людьми рухає почуття вини і вони шукають викриття за допомогою таких механізмів, як викриття інших у досягненні мети; вони пережили в дитинстві крах багатьох бажань, надій і компенсують комплекс своєї неповноцінності тим, що ведуть завзяту, жорстоку боротьбу за владу, за самоутвердження.

Політичне лідерство притаманне різноманітним формам соціально-політичної організації. Виникає питання: чому одні люди стають лідерами, а інші задовольняються роллю виконавців волі лідера і його прихильників? Існує декілька теорій лідерства, що докладно з’ясовують суть соціального явища політичне лідерство. Насамперед, теорія рис, що сформувалася на основі виявлення якостей, притаманних ідеальним лідерам-героям. Суть її полягає в поясненні політичного лідерства видатними якостями особи. Один із видатних представників теорії рис Енрі Богардус відзначав, що «переважаючі інтелектуальні обдарування створюють особі видатне становище, яке рано чи пізно приводить до лідерства». Серед рис, притаманних політичному лідеру, звичайно виділяють гострий розум, тверду волю, кипучу енергію, неабиякий організаційний хист, уміння подобатись людям і, особливо, готовність брати на себе відповідальність, компетентність, а також фотогенічність, зовнішня привабливість, ораторський хист та ін. Очевидно, що в умовах політичної конкуренції для заняття високих позицій лідерам справді потрібні певні психологічні і соціальні якості. Однак їх набір значно варіюється залежно від історичних епох і особливостей конкретних держав світу. Навіть у сучасних умовах у Швеції, Афганістані, Кореї, Ефіопії, Росії, Україні, Білорусі, Казахстані та ін. особисті якості, які дадуть шанси на політичний успіх, істотно відрізняються. В недемократичних державах політичними лідерами часто стають абиякі сірі особистості, які володіють неяскравою індивідуальністю. Але на практиці теорія рис не знайшла підтвердження. Виявилося, що індивідуальні якості лідера взагалі майже в точності збігаються з повним набором психологічних і соціальних ознак особи. Крім того, в деяких сферах діяльності (сфера підприємництва) високі інтелектуальні і моральні якості виступають швидше перешкодами для лідера у зайнятті лідируючих позицій, аніж умовою успіху. Адже часто протягом багатьох років, а то й всього життя видатний хист людей так і не затребується, не знаходить застосування. Все це зовсім не означає повного заперечення теорії рис.

Ідею залежності лідерства від певних соціальних умов розвиває і обґрунтовує концепція ситуацій (Віллі Ділла, Генрі Хіптона, Анрі Голднера та ін.). Концепція ситуацій виходить із відносності множинності явища лідерства. Так, ситуація в Україні неминуче заперечує політикам, які виступають за повільність економічних реформ, за слабкість і неефективність заходів виходу з кризи. Не здатні і релігійні лідери, представники православних конфесій тощо проявити себе на політичній арені Заходу. Очевидно, що вимоги до лідерства здебільшого розвиваються залежно від становища держави: залежність і її сутність обумовлюються тим, знаходиться держава в стані кризи чи розвивається стабільно. З точки зору ситуації, лідерські якості відносні: поведінка лідера, його позиції придатні в одній ситуації, але не придатні в інших. Але обмеженість теорії полягає в тому, що в ній недостатньо розкрита активність лідера, його спроможність переломити ситуацію, раніше інших захистити прогресивні тенденції і використати їх.

Уточненням, розвитком і якісним збагачуванням концепції ситуації стала запропонована соціологом Френсісом Стенфордом теорія конституентів. Її суть полягає в тому, що соціальне явище — лідер — пояснюється через його послідовників і конституентів, що послідовник сприймає лідера, сприймає ситуацію і, врешті-решт, приймає або заперечує лідерство. Достоїнство такого підходу до лідера — це розгляд як особливого роду відносин між керівником і його конституентами, у вигляді ланцюжка взаємопов’язаних ланок: конституенти — послідовники — активісти — лідер. Лідер і його конституенти становлять єдину систему. До кола конституєнтів включаються не тільки політичні активісти і прихильники лідера, але і його виборці, а також всі ті, хто взаємодіє з ним, впливає на нього тощо. В демократичних державах претенденти на лідируючі посади можуть розраховувати на успіх лише в разі збігу їх іміджу зі сподіваннями більшості народу (вибори президента Росії, вибори президента України та ін.). Історія свідчить, що деякі надто важливі дії політичного лідера йдуть всупереч з інтересами і сподіваннями соціальних верств і прихильників, які привели їх до влади. Так, у жовтні 1917 р. більшовики, використовуючи популярні загальнодемократичні гасла, добилися політичного лідерства, а потім, швидко забувши про свої обіцянки, перетворили населення України, та й всієї Росії, на об’єкт величезного соціального експерименту (розпад і загибель Української народної республіки, автономія з Російською Федерацією, яка не принесла Україні суверенності і утворення національної держави, тощо). В сучасних умовах в авторитарних і тоталітарних політичних системах політичні лідери сконцентрували в своїх руках владу, здійснюють суб’єктивістську, волюнтаристську політику.

З’ясуванню природи політичного лідерства допомагають і психологічні концепції та інтерактивний соціальний аналіз соціального і політичного явища політичне лідерство. Основоположник психоаналізу Зігмунд Фрейд вважає, що в основі лідерства є пригнічене лібідо. В процесі сублімації пригнічене лібідо проявляється в людині в прагненні до творення і, в тому числі, до лідерства. У багатьох людей володіння керівними позиціями виконує суб’єктивно-компенсаторні функції, дає можливість подавляти або переборювати різноманітні комплекси, почуття неповноцінності тощо. Певні психологічні потреби відображає і підпорядкування лідеру. У визначенні суті і природи соціального явища політичне лідерство величезне значення має впроваджений Зігмундом Фрейдом психоаналіз. Політичний психоаналіз — науковий напрям, що вивчає соціальну (політичну) поведінку людини як сукупність дій, обумовлених підсвідомо накопиченими, приховано політизованими почуттями. Спираючись на ідеї Лейбніца, Спінози, Бергсона та ін., які досліджували механізми підсвідомої мотивації, політичний психоаналіз бере початок з праць Зігмунда Фрейда, Ебілла Булліта, Генрі Ласвелла та ін. Основа психоаналізу — теорія фрустрації (що дослівно означає становище збудження людини внаслідок усвідомлення нею перешкод для реалізації своїх інтересів), що пояснює, як несвідомі сенсуальні мотиви (лібідо) за допомогою сублімації (переносу, заміщення) трансформуються в інші, в т. ч. політичні бажання і мотиви діяльності. Звичайно ж, політична поведінка трактується як процес саморозгортання, самовизначення особи, її природженими причинами, психологічними переживаннями, стресами, які не залежать від зміни культурних і соціально-політичних обставин.

Звичайно ж, історію творять люди. Але спонукальні мотиви дій, прагнень мають причини, що лежать у матеріальній, насамперед, економічній сфері життя суспільства. Люди, які володіють свідомістю і волею, діють у реальному житті, ставлять мету і прагнуть її здійснити, реалізувати. В певних умовах ця обставина породжує ілюзію, що свідомість — головна сила історичного процесу, а історія — реалізація ідей, носіями яких виступають саме великі особи. Адже розвиток суспільства, стверджував американський філософ, теоретик прагматизму Дж. Дьюї, відбувається випадково «від ситуації до ситуації» на основі імпульсів від великих лідерів. Невелике число людей, знаючи, чого хочуть люди, веде за собою натовп. Історія є творіння великих людей, і тільки вожді, лідери можуть впливати на розвиток людства. Американський філософ Сідні Хук фетишизував роль політичного лідера, вважав, що Друга світова війна — не результат загальної кризи капіталізму, а результат злої волі Гітлера. Повторюючи тезу австрійського психолога Зігмунда Фрейда, що культ особи, культ героя виростає та виховується з дитинства, стверджує, що ніколи в масі люди не звільнюються від залежності: спочатку залежать від батьків, згодом від вчителів або кого-небудь ще, хто дає відповіді на їх питання. Тому, йдучи за Фрейдом, стверджує, що завжди натовп шукає лідера, вождя, який відіграв би в суспільстві роль, аналогічну ролі батька в сімействі. В кінці 80-х років на мітинговій хвилі в Росії випливли Борис Єльцин, Гаврило Попов, Анатолій Собчак і ще багато хто, в Україні — Леонід Кравчук, В’ячеслав Чорновіл, Олександр Мороз та ін., в Казахстані — Нурсултан Назарбаєв, в Білорусії — Шушкевич, Кебіч, Лукашенко. Їх популізм зіграв на почуттях, емоціях, потребах людей, які прагнули дістати відповіді на висунуті життям проблеми, труднощі тощо, сподівалися, що з їх допомогою зможуть вирішити назрілі проблеми. Соціальне середовище саме вибирає лідера, який задовольняє інтереси соціальних спільностей (лідер, по суті, не більш аніж інструмент соціальної спільності). «Таємниця лідера» криється не в ньому самому, а в психології і запитах його послідовників. Сподівання соціальної спільності на лідера при вирішенні проблем і задоволенні потреб та інтересів має важливе значення для його становлення. Процес зародження політичного лідерства йде стихійно: на мітингах, демонстраціях, зібраннях тощо. Однак в ході виступів маси звичайно появляються ініціатори, які намагаються перетворити емоційний порив натовпу на колективні дії. Якщо це вдається, то ініціатори стають призвідниками, які можуть повести людей за собою на звершення різноманітних дій, навіть протизаконних, але в інтересах мас.

У буденному житті лідера як центральну, найавторитетнішу фігуру в конкретній групі, спільності людей можна виділити практично в кожному виді діяльності, в будь-який історичний період. Лідер — індивід, який володіє найяскравіше відображеними корисними, з точки зору внутрішньогрупового інтересу, якостями, завдяки яким його діяльність виявляється найпродуктивнішою: висока швидкість реакції на виникаючі політичні події, ситуації, тямущість, кмітливість, уміння вивертатися і виходити з складних ситуацій тощо. Такий лідер користується повагою, авторитетом, служить зразком для наслідування, своєрідним еталоном, до якого повинні, з точки зору групових цінностей, примикати інші, вплив такого лідера базується на психологічному явищі відбитої суб’єктивності, тобто ідеальному уявленні. Лідер сприймається в суспільстві як особа, за якою співтовариство визнає право на прийняття рішень, найбільш значущих, з точки зору, групового інтересу. Авторитет лідера заснований на спроможності згуртовувати, об’єднувати інших для досягнення групової мети. Така особа незалежно від стилю лідерства — авторитарного або демократичного — регулює взаємовідносини в групі, спільності людей, відстоює їх інтереси, цінності в міжгруповому спілкуванні, впливає на формування внутрішньогрупових цінностей і в деяких випадках символізує їх.

Політичне лідерство — одне з унікальних явищ політичного і суспільного життя, пов’язане із здійсненням владних функцій. Концепції політичного лідерства поділяються, залежно від їх теоретичних підстав, на декілька груп: по-перше, ті, які виходять з того, що лідер — універсальне соціальне явище людської діяльності і закономірності його функціонування єдині в усіх сферах життя суспільства (в політиці, економіці, спорті та ін.). По-друге, концепції, що ототожнюють лідера з керівництвом і управлінням, при цьому формальне володіння владою розглядається як необхідна і достатня умова лідерства; діяльність лідера стає як адміністративна, специфіка явища зводиться здебільшого до правових (партійно-етичних, релігійних тощо) регулятивів політичної поведінки службової особи. Політичний лідер як соціальний інститут ототожнюється з органами державної влади. По-третє, концепції, що розглядають політичного лідера як специфічне явище суспільного життя, не таке, яке зводить до психологічних, економічних або правових принципів. Політичне лідерство здійснюється через функціонування конкретного механізму — одного з необхідних політичних інститутів.

Історично виникле політичне лідерство зв’язане не тільки з формуванням інтересів, але й з проявом особистості як одного з потенційних суб’єктів політичної дії. Якщо потестарним, тобто архаїчним суспільствам політичне лідерство не властиве не тільки через відсутність диференційованих владних інтересів, але й через невиділеність індивідуального Я з родової, колективної свідомості, то в античності лідерство мало особистий характер, що випливало з авторитету конкретного індивіда, його достоїнств. Взаємовідносини лідера та його прихильників, ведених, близькі до відносин учитель — учень, зважаючи на те, що політичне життя безпосередньо пов’язувалося з вирішенням проблем світогляду, прокламаціями, певними моральними цінностями. В середньовічній Європі політичне лідерство постійно втрачає морально-етичний зміст. Вплив лідера ґрунтується не стільки на особистих достоїнствах, скільки на спроможності до керівництва конкретною політичною спільністю. Від лідера вимагається не стільки бути моральним зразком, скільки вміння об’єднати групу для досягнення поставленої мети, вміння сформувати груповий інтерес. Така тенденція до прагматизації політичного лідерства найчіткіше виявляється в епоху Відродження і в період перших буржуазних революцій. В сучасному суспільстві політичне лідерство становить спосіб, метод побудови влади, заснованої на інтеграції різноманітних соціальних верств (груп) шляхом специфічних механізмів навколо програми, що висувається лідером, (концепції) рішення соціальних проблем і завдань суспільного розвитку. Політичне лідерство на рівні політичних рухів виконує різноманітні функції, пов’язані з домаганням на владу конкретних соціальних верств. Тут принципове значення мають не стільки особисті якості лідера, скільки спроможність адекватно відображати інтереси частини населення, яке його підтримує, тобто уміння сформувати такі інтереси у вигляді конкретних політичних вимог і сформулювати їх, якщо вони не розвинуті, визначити тактику боротьби й ефективні засоби їх задоволення. В такому випадку лідерство виконує не тільки прагматичні, але й інтегративні функції. А фігура політика служить символом певних політичних настроїв. З ним буденна свідомість зв’язує свої надії. Залежно від того, наскільки відповідає реальна особа своєму образу, настільки широкі її можливості.

Часто-густо політичне лідерство змішують з політичним авторитетом. Справді, політичний лідер має авторитет, володіє тими якостями, що дадуть йому можливість висуватися серед навколишніх, згуртовувати однодумців. Але авторитет — це тільки приклад, вага в суспільстві. Авторитет (від лат. auctoritaz — судження, вплив, вага, приклад). Значення поняття влада з’явилося як перенос понять повага, престиж, вплив на посадовий статус особи (установи). Авторитет — одна з основних форм здійснення влади, за допомогою якої забезпечується контроль за діями людей та їх погодження в загальних і в індивідуальних інтересах. Авторитет відрізняється від політичного впливу прямим характером впливу на людську діяльність, отримуючим форму директиви, наказу або розпорядження. Від зовнішнього примушення авторитет відрізняє певність виконавця в легітимності розпоряджень, які йому надійшли, а не свідомість того, що за виконанням або невиконанням наказу можуть настати заохочувальні або репресивні дії. Авторитет завжди виступає так або інакше узаконеним, допускає певний ступінь соціального порядку. Ефективність авторитету багато в чому визначається взаємодією його з іншими формами здійснення влади, що не виключає суперечностей між ними. Політична активність індивіда — сукупність прояву тих форм життєдіяльності окремої особи, в яких відображається її прагнення активно брати участь у політичних процесах, відстоювати свої політичні права та інтереси.

Політика як мистецтво — необхідний компонент тривалості емоційно-вольового життя політика, істотно визначальної її ефективності, характер засобів, вибір тактики. Політичне мистецтво включає раціональні, інтелектуальні й інтуїтивні, підсвідомі і чуттєві початки, виникає політична харизма: уміння захопити і викликати довіру аж до несвідомої, безоглядної віри. Лідер широко використовує в практичній діяльності засоби політичного мистецтва ведення політичної боротьби, політичного компромісу, політичної роботи з людьми, прийняття рішень і всіх різноманітних форм політичної діяльності, спрямованої на досягнення мети. Мистецтво без міри — також ризик переродження політики на політиканство, на панування амбіцій, владолюбства та інтриги. Звичайно ж, політичне життя — сукупність духовних, чуттєвих, емоційних і практичних предметних форм політичного буття людини і суспільства, що характеризує їх ставлення до політики та участь в ній.

Один з аспектів політичного лідерства — проблема сильної особи, вождя. Відповідно до фашистських теоретичних розробок, вождь наділений необмеженою владою тому, що відображає волю, дух народу, його прагнення. Накази вождя виконуються беззаперечно, не обговорюються з народом їх зміст і доцільність. Вождь спілкується з народом, йому немає потреби дотримуватися законів, конституції. Це створює можливість керувати державою, суспільством централізовано. Культ сильного керівника перейшов у політичну філософію сучасності. На доказ необхідності сильного керівника наводяться три основних фактори: в разі кризи сучасного суспільства вимагаються величезні зусилля для подолання опору бюрократії; на політичну арену виходять широкі маси, і коли лідер знаходиться з ними в прямому контакті, то це свідчить про його авторитет і звільняє його від втручання політичних інститутів і дає можливість концентрувати владу «за волею народу». В слаборозвинених країнах неможливо навести порядок без сильного керівника. Якщо ж йдеться про соціально-політичний аспект, то політичний лідер повинен, насамперед, мати власну позицію, політичну програму і бажання її здійснити. А для цього політичний лідер повинен мати волю, цілеспрямованість, наполегливість і бути популярним, уміти завойовувати маси.

Соціологами, політологами Заходу, а частково і Сходу, проголошується, що особа виступає як функція ситуації. Поведінка лідера, його позиція, придатні в одній ситуації, але непридатні в інших. В одних умовах на лідера підходить одна людина, а в інших — інша тощо. В межах такої теорії цікаві висновки роблять Еріх Фромм і Девід Рісмен, вважаючи, що лідером може бути безпринципна людина, яка виступає «функцією ситуації», керівником, що підкоряється обставинам. Еріх Фромм називає такого керівника «людиною ринкової ситуації», що розцінює себе як товар, який необхідно продавати відповідно до кон’юнктури. Девід Рісмен визначав такого лідера як «людину зовнішньої ситуації та орієнтації», але лідер може оволодіти ситуацією, використовуючи її в своїх корисливих цілях. Ця обставина, на думку деяких політологів, — слабке місце в теорії. Розповсюджена точка зору, що лідером стає людина, найбільш успішно здійснююча орієнтацію на інших, тобто та, яка хоче стати лідером, повинна враховувати панівні звичаї або домінуючий характер, які дадуть їй можливість піднятися без напруги або ризику на керівну вершину.

Управлінською функцією влади зумовлюється і об’єктивна необхідність лідерства. Становище взаємовідносин у суспільстві, коли координується і планується публічна діяльність лише однієї людини (або декількох осіб) ураховується в таких умовах, вказує Роберт Такер, індивід сам оцінює ситуацію і визначає свої дії, і питання лідерства та його впливу не виникає. Необхідність у лідерстві виникає тоді, коли ситуація, в яку через обставини, що склалися, втягнуті більші групи людей, вимагає оцінки, щоб сама група або будь-хто від її імені розгорнув необхідні дії. В невеликих групах лідерство може бути неформальним і переходити від однієї особи до іншої тощо. У великих же групах і тих, що організувалися, виникає потреба в офіційному лідерстві. Для політичного лідера, який займає урядову посаду, заняття політикою — це не тільки професія. Соціолог Макс Вебер відзначає, що кар’єра політика передбачає такі внутрішні радощі, як почуття влади, почуття того, що тримаєш в руках пульс історично важливого політичного процесу. Соціолог Бертран Рассел, а слідом за ним політолог Віктор Пазенок, відзначають, що в умовах вільного суперництва, коли «влада відкрита для всіх», то швидше за все її завоює той, хто більше за всіх прагне до неї. Такі люди відрізняються від звичайних винятковим владолюбством. Нинішній лідер, особливо в політиці, завжди володіє винятковою самовпевненістю. Макс Вебер виділяє три якості, вирішальні для політика: пристрасть, почуття відповідальності, спроможність внутрішньо зібрано і спокійно піддатися впливу реальностей, підкреслюючи, що політика — це повільне буріння твердих пластів суспільства. Але політолог Віктор Пазенок додає до тих якостей, що визначає Макс Вебер, ще якості компетентності, уміння володіти ситуацією, уникати конфліктів.

У протилежність теоріям, що розглядають лідерів як локомотив історії, її творчу силу, марксизм обмежує можливості активності політичних лідерів історичною необхідністю і класовими інтересами. Політичний лідер виступає тут найбільш здатним, свідомим і вмілим виразником волі класу, тобто відіграє у ставленні до класу загальну, допоміжну, службову роль. I якщо Маркс, Енгельс відзначали можливість відособлення політичних лідерів від класу, інтереси якого ті відображали, і попереджали робітників про необхідність убезпечити себе від своїх власних депутатів і чиновників, то в творчості і практиці Леніна, і особливо Сталіна, ця ідея зведена нанівець та запанувала спрощена схема співвідношення мас і політичних лідерів. Однак досвід історії показує, що розвиток людства багатоваріантний і що немає жорсткого економічного і класового визначення. Тому-то роль політичного лідера велика.

Лідерство має ширші, аніж клас, об’єктивні основи. Потреба в самоорганізації, упорядкуванні поведінки окремих елементів, організованості системи з метою забезпечення її життєвої функціонуючої спроможності викликає необхідність у лідері. Процес зародження політичного лідерства відбувається звичайно стихійно, спонтанно. Але в реальному житті процес формування політичного лідерства більш складний і тривалий. Є декілька видів політичного лідерства: формальне лідерство, що здійснює пріоритетний вплив певної особи на членів організації; закріплене в її нормах і правилах і яке засноване на становищі в суспільній ієрархії; неформальне лідерство — спроможність і готовність людини до виконання ролі лідера тощо.