2. Політика національної згоди — гарантія державної самостійності

Національна згода — це наявність між різноманітними етносоціальними групами дружніх відносин, одностайності з основних питань спільної життєдіяльності, однодумності, спільності міркувань на шляху їх вирішення. Національна згода — це відображення повної гами національних почуттів, породжених історичними, економічними, політичними, етнопсихологічними, культурними, побутовими та іншими факторами. Природно, національна згода — надзвичайно тонка матерія, яку буває легко зруйнувати навіть не дією, а одним лише необережним словом, внаслідок чого визріває, якщо не спалахує миттєво, національний конфлікт. В сучасних умовах в Україні можна зустріти не тільки заяви, але й дії, які змушують гадати, що деякими силами випробовується крихке мирне становище України. Однією з особливостей перехідного періоду в Україні є відсутність консолідації нації. А як наслідок відсутня і загальнонаціональна еліта, що неминуче відбивається на політичній та економічній ситуації.

Суспільство розколене. Розколене з фундаментальних питань: незалежність, демократія, ринок, приватна власність, форми державного управління, устрою і територіальної організації, національної безпеки, мови. Існує і зростає політичне протистояння. В Україні йде холодна громадянська війна. Колір влади закріплюється за територіями, і це особливо небезпечно. Створення держави може бути успішним тільки на основі консолідації нації (нації не тільки у вузькому, етнічному, але й у державному змісті). Утворення держави і утворення нації — взаємозв’язані процеси. Без створення нації та її консолідації на території України може бути держава, навіть незалежна, але чужа. Викликає тривогу та обставина, що український електорат непатріотично ставиться до незалежності. З іншого боку, ультранаціоналісти об’єктивно шкодять, тому що, не враховуючи реалії, породжують і посилюють антиукраїнські настрої. Взагалі українізація, як основа утворення держави, — під загрозою.

Успішне будівництво держави можливе тільки на основі конверсії національної свідомості. Головне — зміна не зовнішніх обставин, а внутрішніх якостей українців. Інакше не будуть ефективними державні та недержавні владні та управлінські структури. Ті з політиків, що не розуміють кардинального значення змін у свідомості, психіці та світогляді українців, не можуть претендувати на роль керівників.

Конверсія національної свідомості пов’язана із утвердженням національної та людської гідності, твердості, стійкості та сили волі, почуття самобутності й неповторності українства, загальноукраїнської спільності. Це дасть можливість інтегрувати всіх етнічних українців і тих українців, що ідеологічно і духовно тяжіють до України, в єдиний народ, перетворивши його на могутню творчу, самодіяльну силу. Це дасть можливість об’єднати народ навколо свободи і величі нації. На основі конверсії свідомості багатонаціональний склад населення України перетвориться з фактора слабкості на фактор сили. Адже відомо, суспільство виховує в людях прагнення до широкого співробітництва з іншими народами, почуття спільності їх інтересів гармонійно поєднується з почуттям національної гідності, гордості за свій народ, прив’язаності до мови, культури.

Спільність національного характеру, що відображає своєрідність національної психології, — одна з важливих ознак нації.

В понятті «національний характер» знаходить відображення своєрідність історичного шляху нації, її господарської діяльності, особливості соціального та культурного розвитку і географічного середовища. Все це залишає згусток вражень у психіці її представників, що виражаються в особливостях культури поведінки, смаках, звичках, звичаях, особливостях складу розуму і сприйняття навколишнього світу. Риси національного характеру українця, його національної психології змінюються разом зі змінами умов існування нації. I все ж вони досить тривкі, щоб надати своєрідності культурі, духовній діяльності людей. Національний характер — це деяка незмінна суть, властива всім людям певної нації, що відрізняє їх від всіх інших етнічних (національних) груп і незримо визначає їх соціальну поведінку, відображає певну історичну реальність: спільність вироблених і засвоєних в ході спільного історичного розвитку психологічних рис і засобів дії, закріплених груповою самосвідомістю. Національний характер виражається в спільності національної культури, а національна своєрідність культури пояснюється характером нації.

Політичним і соціально-економічним механізмом конверсії національної свідомості виступає національна ідея як ідея національної свободи, воля нації до свободи, духовна першооснова і джерело особистого розвитку людини і державотворчої енергії етносу. Прагнення до свободи нація реалізує через створення суверенної держави. Саме тому національна ідея наділена сучасною державотворчою суттю. Утворення держави — прояв волі нації до життя. Незалежна держава — надійний гарант життя нації. Національна ідея — основа консолідації соціальних груп, політичних партій, етносів, релігійних конфесій — інтегрує і гармонізує життєдіяльність населення певного ландшафтно-кліматичного простору і дає загальну орієнтацію на майбутнє. Національна ідея відображає об’єктивну необхідність консолідації народу України. Якщо народ України консолідується, то збережуться державність, соборність і демократія. Демократія стає можливою там і тоді, коли прагнення до свободи стає всенародним. В процесі консолідації представники російської й інших національностей, які проживають серед українців, проникаються українським менталітетом і підкоряються українським національним інтересам. Всі, хто живе в Україні, — українці, також як всі, хто живуть в США, — американці. Слід тільки уточнити, що в Україні живуть етнічні і неетнічні українці. Ті, хто не ідентифікує (ототожнює) себе подібним чином, — чужі (і тут немає нічого образливого). Відносини чужих до української державності можуть бути доброзичливими, індиферентними і ворожими. Таке бачення державності України досить типове для багатьох сучасних теорій з проблем відродження українства, розповсюджених в Україні під прапором національного відродження та єдності, але практично йде протягування великодержавності і національного підпорядкування, формування психології «молодшого брата».

В суверенній Україні діяльність, спрямована на відродження національної свідомості українців, повинна морально і матеріально заохочуватися державою, але на таких же засадах, як і діяльність російських, грецьких або болгарських націоналістів. Було б небезпечним взяти український націоналізм за основу державного будівництва. Водночас державні інститути повинні чуйно реагувати на всі випадки злоякісного переродження націоналізму в шовінізм. Щоб забезпечити просування процесу створення держави, потрібна національна згода, згуртованість громадян всіх національностей. Той факт, що більшість російськомовного населення в Україні під час референдуму 1991 року висловилася за відділення від СРСР, — не тільки свідчення прагнення народу України до самостійної державності, але й реальний історичний шанс досягнення національної згоди в українському суспільстві, тому що позиція російських та інших неукраїнських народів на референдумі ясно свідчила, що вони не відчувають для себе небезпеки в існуванні незалежної української держави. Тепер дуже важливо не підірвати довіри населення безвідповідальними адміністративними рішеннями в сфері національної політики.

Історія свідчить: в міру переходу до великої промислової індустрії етноси дедалі більше націоналізуються, створюють свої держави. Багатонаціональні імперії розпадаються на національні держави. Тому не тільки для Європи, де раніше всього народи, поділені на етнографічні групи з різноманітними діалектами, культурами, прийшли до формування нації, але для всього світу типовою та нормальною стала національна держава. У різноманітних учених неоднозначні позиції в питанні формування націй. Ідея національної держави мала багато прихильників серед західних учених (Поль Манчині, Макс Вебер), вітчизняних (Микола Бердяєв, Олександр Градовський та ін.). Однак з моменту виникнення ідея національної держави підлягає критиці (Іммануїл Кант, Отто Бауер, Карл Реннер, Роза Люксембург, Михайло Драгоманов, Михайло Грушевський та ін.).

В сучасних умовах критика розгортається з чотирьох напрямків: перший — національна держава — це утопія, не відповідна дійсності; другий — принцип національності в разі його реалізації невідворотно ставить питання про розмежування людей за національною належністю, тобто веде до явного або прихованого націоналізму і расизму; третій — принцип національності неминуче загострить і таку вибухонебезпечну проблему, як питання про кордони; четвертий — принцип національності допускає створення етнічно однорідної («чистої») держави, що можливе лише через такі антигуманні засоби, як насильна асиміляція, масове вигнання або тотальна ліквідація представників всіх етнонаціональних меншостей. Визначаючи ставлення до такої (національної) держави, необхідно зрозуміти, що близько 90 % населення Землі живе і буде жити в багатонаціональних державах. Закривати очі на такий факт не мають права ані теоретики національного питання і державного будівництва, ані практики керівництва етносоціальними процесами і державним будівництвом. Повністю невдячна місія шукати «винуватців» поліетнічності суспільства України в далекій і близькій історії.

Історія непідсудна, може тільки надати в розпорядження сумлінних теоретиків і практиків найбагатший досвід позитивного і негативного підходів до реалізації проблеми. В Україні широко дискутується проблема адміністративно-державного устрою. Свої аргументи дають прихильники унітарної та федеративної української держави, поділеної на автономії або на історичні землі тощо. Державу Україна треба будувати як державу української нації. Однак термін нація має два значення. Життєво важливо віддати перевагу тому з них, що став узвичаєним в цивілізованому світі: співдружність людей різних національностей в одній державі. Державі Україна треба відмовитися і від такої зловісної спадщини, як надання окремим національностям політичної правосуб’єктності, тобто вбудовування етносу в політико-адміністративний устрій (національні сільради, округи, автономні області тощо). Специфічні потреби населення різних національностей задовольняються через культурно-національну автономію, а історичні особливості окремих територій враховуються земельним устроєм. Земельний устрій вимагає делегування істотної частки повноважень центрального уряду на місцях. Розподіл влади між центром і периферією — відмінна риса демократично побудованої держави, на відміну від безмежного централізму держави тоталітарної. Більшість політиків побоюються, що розподіл на історичні землі підірве ще незміцнену державність і Україна розвалиться на окремі, мало пов’язані між собою частини. Однак ця небезпека існуватиме недовго. Ринкові реформи покінчать із ще існуючим економічним фундаментом — віджилим тоталітарним режимом. Демократичне суспільство практично не здатне, на відміну від тоталітарного, використати насильство, щоб припинити центробіжні процеси. Землі повинні згуртовуватися загальними економічними інтересами. Якщо Донбас як окрема земля помножуватиме зв’язки з сусідніми районами Росії, то це буде на користь всій Україні. В рівному ступені держава повинна виграти від прикордонних зв’язків Закарпаття з Угорщиною або Словаччиною. Необхідно, однак, визначити той ступінь взаємозв’язаних інтересів українців і росіян в Україні, що максимально сприяє національній згоді, але не підриває потенціал державного будівництва.

Є певні ознаки, без яких держава не може існувати: територія, власний управлінський апарат, економіка, що управляється зсередини, зовнішня атрибутика (прапор і герб), єдина державна мова та єдине громадянство. Людям з імперським складом мислення (а таких немало і серед українців!) треба усвідомлювати, що імперії вже немає. Така позиція в питанні національної державності, по-перше, відображає прагнення не націй, а певних, знов-таки, кіл до українізації на основі нав’язування всім народам України, окрім етнічних українців, відмови від своїх національних цінностей і від своєї етнічної батьківщини; по-друге, застарілими вже націоналістичними вигадками підтримується ідея північного ворога і русофобії; по-третє, робить спробу сформувати почуття недовіри, якщо не ворожнечі, до народу Росії навіть у росіян — другій за величиною нації в Україні; по-четверте, це концепція формування «єдиної нації» під формальним прапором цивілізованого розуміння нації, що фактично не визнає жодних інших націй в Україні, окрім «титульної» української. Ідея єдиного українського народу без визнання етнічних відмінностей навряд чи несе потенційні можливості і умови для досягнення справжньої згоди і національної єдності в Україні як демократичній державі. Поза всяким сумнівом, державний устрій поліетнічного суспільства має забезпечувати найбільш сприятливі можливості для задоволення національних запитів всіх складових його народів. Адже державний устрій в такому випадку виступає, з одного боку, своєрідним механізмом реалізації національної політики держави на всіх рівнях і надійним гарантом захисту національних інтересів кожного народу, — з іншого. Тому гостро стоїть проблема формування конституційних основ державного устрою України.

Народи хочуть такого добровільного об’єднання, що не допускало б жодного насильства однієї нації над іншою, що було б засноване на повній довірі, на ясній свідомості братерської єдності, на цілком добровільній згоді. Національна політика має спрямовуватись на забезпечення рівноправності націй, їх розвиток і зближення, їх тісну взаємодію у вирішенні завдань економічного, політичного, культурного розвитку всього українського суспільства, розвиток і зміцнення державності. Національна політика в Україні здійснюється шляхом дальшого зміцнення дружби народів, зміцнення міжнаціональної згоди; послідовного здійснення заходів щодо зміцнення економічного потенціалу країни, її політичного авторитету; всілякого розвитку демократичних основ в усіх сферах життя суспільства і, насамперед, в забезпеченні політичних прав і свобод кожного громадянина, без будь-якого національного винятку; забезпечення широких можливостей для розвитку національної самобутності людей всіх національностей, їх культури; конкретного і цілеспрямованого патріотичного та інтернаціонального виховання громадян, всілякого протистояння і рішучого опору будь-яким націоналістичним і наклепницьким кампаніям, що підривають національний мир і згоду в Україні; творчого дослідження історичного досвіду поліетнічних держав світу та України із здійснення національної політики з метою його успішного використання в конкретно-історичних умовах державного будівництва.

Історичний досвід свідчить, що в ряді країн з багатонаціональним складом населення при дотриманні принципів буржуазного парламентаризму, демократизму досягається повна погодженість національних інтересів різних груп населення стосовно їх економічного, політичного і культурного становища, хоча і залишається багато нерозв’язаних проблем (Швейцарія, Данія). Разом з тим такий підхід не реалізується в багатьох розвинених країнах Заходу, про що свідчать конфлікти у взаємовідносинах англійсько-франко-канадського населення в Канаді, проблема Ольстера у Великобританії, палестинська проблема в Ізраїлі та ін. Ефективна така національна політика, що відповідає демократичним принципам вирішення національних проблем.

Складність реалізації принципу рівноправності полягає в необхідності проголошення юридично-правової рівності націй, їх фактичної рівності в основних сферах суспільного життя, насамперед в економічній і духовно-культурній. Створення реальних умов соціально-економічного і культурного розвитку націй і народностей, які живуть тепер в Україні, залежить від продуманої законотворчої діяльності держави. Критична ситуація в міжнаціональних відносинах в ряді регіонів Співдружності Незалежних Держав, дійшовши до збройного протистояння, фактично до громадянської війни між окремими народами (Нагірний Карабах, Вірменія і Азербайджан, Придністров’я, Таджикистан), значною мірою зумовлена не тільки тим, що ще не подолана до кінця трагічна спадщина минулого у взаємовідносинах народів, породжена жорсткими рішеннями місцевої влади, але й прорахунками, помилками в здійсненні національної політики, допущеними у 80-х — на початку 90-х років верхніми ешелонами влади. Тільки підхід з позицій зваженості, чіткого врахування реалій життя, з позицій послідовного демократизму і соціальної справедливості може забезпечити реалізацію невідкладних інтересів усіх, кожної нації та народності, стабілізувати міжнаціональні відносини на основі дружніх, рівноправних взаємовідносин між народами в ім’я їх загального добра і прогресу. Прийняті Верховною Радою України Закон про громадянство, Декларація прав національностей України, договори між Україною і Російською Федерацією та іншими незалежними державами Співдружності закладають міцний фундамент правових, дружніх відносин між народами. В Декларації прав національностей України особливо підкреслено, що держава Україна гарантує всім народам, національним групам, громадянам, які проживають на її території, рівні політичні, економічні, соціальні та культурні права. Представники народів і національних груп обираються на рівних правах в органи державної влади всіх рівнів, займають будь-які посади в органах управління, на підприємствах, в установах і організаціях. Дискримінація за національною ознакою забороняється і карається за законом.

Складність, багатогранність і уразливість міжнаціональних відносин вимагають широкого політичного компромісу, такого політичного підходу, коли переборюються нерозуміння власних стратегічних вигод нації. В процесі державного будівництва усуваються соціальні та політичні забобони й упередження різних соціальних і національних груп, їх амбіції і груповий егоїзм, навіть прагнення паразитувати, спекулювати на трагічних сторінках історичних взаємовідносин народів, на труднощах у міжнаціональних відносинах сучасності. Політичний компроміс у міжнаціональних відносинах означає відмову від екстремізму, нігілізму в вирішенні національних проблем, вимагає зваженого і спокійного, вдумливого пошуку всіма учасниками міжнаціональних відносин такого рішення, коли виграють всі, коли врахований обопільний інтерес. Повністю справедливим є твердження, що тільки велика увага до існуючих проблем національного життя, вчасне їх розв’язання на всіх рівнях національної політики і державного управління створюють фундамент для прогресу кожної нації, суспільства.

У нормалізації національних відносин важко переоцінити пріоритетну роль політичних засобів. Так, значне місце займає мовна політика держави, основана на рівноправності мов, їх вільному розвитку і функціонуванні в усіх сферах життя. Без такої політики марно чекати національно-культурного відродження і гармонізації національних відносин. Політичний інтерес народу України, питання національно-культурного відродження вимагають досягнення повної рівноправності мов на її території де-факто, зміцнення позицій української мови як державної. Рішення національних проблем в Україні ще не знаходиться в точній відповідності з прийнятими законами, деклараціями та іншими внутрішньо- і зовнішньополітичними договорами і угодами. Причина тому — гострий дефіцит етнополітичної культури громадян. Адже будь-яке законодавче рішення буде фікцією, якщо воно не реалізується державою, всіма структурами і самими громадянами. Під етнополітичною культурою розуміється сплав політичної культури і культури міжнаціонального спілкування. Культура міжнаціонального спілкування — це соціально-культурне явище, наслідок і регулятор міжнаціонального спілкування, важлива умова формування групової й індивідуальної національної та інтернаціональної свідомості, вагомий фактор розвитку етносоціальних спільностей і людства. Етнополітична культура зумовлена ступенем демократичності суспільства, рівнем вирішення політичних і соціально-економічних проблем, в тому числі національного питання, загальним розвитком політичної і духовно-культурної сфери. Етнополітична культура — найвидатніше досягнення, загальнолюдська цінність.

Основними рисами високої етнополітичної культури визнані: розуміння необхідності досягнення балансу і гармонії міжнаціональних, державних і національних, загальнолюдських та національних інтересів; неподільне почуття громадянської і національної гордості; почуття дружби між народами країни проживання, єдності родини людської; піклування про долю малої Батьківщини, великої Батьківщини, всієї планети Земля; розуміння необхідності працювати на добро своєї країни, народу, в ім’я збереження людства; прагнення і сприяння вирішенню політичних і економічних зв’язків свого народу та країни з народами та країнами всього світу; невідривний інтерес до політичної і духовної культури свого народу, країни і всього світу; знання рідної мови, мов народів своєї країни та інших країн; громадянська і національна скромність, турбота про гідність свого та інших народів, країни і всього людства; дотримування законів країни і положень міжнародних пактів про права людини і народів; глибока повага до громадянської та національної гідності людей своєї національності та будь-якої іншої, відмова від звички ділити людей за їх політичними поглядами і національним походженням; нетерпимість до проявів етнополітичного екстремізму. Сприяти підвищенню етнополітичної культури — важливе завдання держави, політичних партій, інших суспільно-політичних організацій і рухів.

Активна роль політичної свідомості виявляється в національному ідеалі. Ідеї не тільки підсумовують досвід попереднього розвитку знання в тій або в інший галузі, а й є основою для синтезу знань в систему, відіграють роль активних евристичних принципів пояснення явищ, пошуку нових шляхів вирішення проблем. Політолог Макс Гувер підкреслює, що національна ідея виступає яскраво тоді, коли народ відчуває єдність, свій внутрішній зв’язок, свій історичний характер, свої традиції, свою долю і призначення, перетворює їх на предмет свідомості, мотиви своєї волі. Отже, йдеться про національну спільність як єдине безперервне утворення, в єдності минулого, сучасного і майбутнього. Духовність не виникає з кожною природною або соціальною зміною, постійно оновлюється. Національну ідею не можна зрозуміти без урахування особливих умов життя народу протягом усієї історії. Вік української національної ідеї — це вік самої України. Національна ідея охоплює прагнення до ідеального самоустрою нації — господарській, духовній, соціальній сферах, розуміння політичної мети нації.

Література

Бабкин В. Д., Козюбрин Н. И., Копейчиков В. В. и др. Основы политологии: Курс лекций. — Киев, 1991.

Бромлей Ю. В. Этносоциальные процессы в СССР. — М., 1986.

Зейну М. Самоопределение народов в контексте обострения межнациональных отношений //Социально-политический журнал. — 1992. — № 9.

Національні відносини на Україні: Запитання і відповіді. — Київ, 1991.

Політологія / За загальною редакцією I. С. Дзюбко, К. М. Левківського. — Київ, 1998.

Римаренко Ю. И. О причинах национализма в СССР. — М., 1989.

Питання для повторення

? У чому суть ідейно-теоретичних основ національної державності в Україні? Зміст і суть концепції національної державності.

? Які особливості етносоціальної структури України?

? Що означає національне самовизначення народів? Який зміст принципу суверенітету і які види суверенітету?

? Яка суть міжнаціональної згоди і шляхи її досягнення?