1. Зміст та класифікація релігійних вірувань Суть поняття релігія

Релігія — сфера, найбільш чужа застосуванню будь-яких об’єктивних емпіричних критеріїв. Її внутрішня перспектива сягає далеко в ту глибину таємничого явища людської реальності, де шукаючому погляду відкривається сакральне, те, що викликає до себе у дослідників зовсім неоднозначне ставлення. Суб’єктивність явища релігії як предмета дослідження визначає специфіку таких галузей знань, як філософія релігії і теологія. Кожна релігія є окрема система або сукупність систем, в якій доктрини, міфи, ритуали, почуття, інститути та інші елементи взаємозв’язані. В античному світі і в Середньовіччі виникали різноманітні підходи до явища релігії, що виростали зі спроб критики або апології тих або інших конкретних систем і з потреби інтерпретувати релігію відповідно до розвитку знань про світ. Однією з найраніших спроб систематизації зовні суперечних один одному грецьких міфів і наведення порядку в досить хаотичній грецькій традиції стала поема Гесіода «Теогонія», де скрупульозно зводилися воєдино генеалогії богів. Пізніше Фалес і Геракліт вважали відповідно воду і вогонь першосубстанціями, хоча Арістотель приписує Фалесу висловлювання про те, що «все сповнене богів». Критика міфології продовжена і розвинута Платоном. Грецькі теорії, що стосуються релігії, впливали на римську культуру, різноманітні теорії та доктрини про походження богів, про різноманітні вірування. Широкого розмаху набувало християнство, що йшло на зміну язичництву, виникали різноманітні релігійні напрямки (іслам, католицизм, православ’я тощо).

Релігія існує в житті людства з найвіддаленішого — іде в глиб століть, сивої давнини. В етичних суспільствах, де спосіб життя подібний способу життя первісної людини, архаїчні релігійні уявлення зв’язані з відчуттям, що весь навколишній світ проникнутий силами, непідвладними людині, причому на ці сили можна впливати з допомогою особливих ритуалів. Релігії давніх народів (етнічні греки, індуси та ін.) будуються на уявленнях про понадприродні сили, богів. Починаючи приблизно з VI ст. до н. е. почали формуватися, приймаючи неповторні обриси, головні історичні релігії. В Китаї вчення Конфуція і Лао-цзи стали відображенням нових етичних і містичних ідей. В Стародавньому Ізраїлі Мойсей та інші пророки оповістили еру точного і радикального монотеїзму. В Індії Упанішади та Будда втілювали в нових формах глибинний містичний пошук. Пізніше від іудаїзму відокремилося вчення Ісуса, засновника християнства. Згодом найдавніші традиції мали вплив на Мухаммада, найвидатнішого пророка ісламу. Деякі значущі релігії, особливо зороастризм, поступово втрачали колишні масштаби і широчінь розповсюдження, хоча елементи більш давніх релігій, звичайно, просочувались у пізніші вірування. З ХVI ст. починається період інтенсивного виникнення і розвитку нових систем вірувань. У кінці ХХ ст. багато людей відкрили для себе сферу релігії, привабливу і таємничу сферу духовного життя. Релігія — особлива сфера життя людського духу, його взаємодії з реальністю. Тільки реальність релігії — інша, не та, з якою зустрічаємось у повсякденній дійсності. Найінтенсивнішим і неповторно-індивідуальним став досвід великих засновників релігій. Відмінності між релігіями зумовлені відмінностями, що лежать в основі релігійного досвіду.

Чим ширше діапазон базових структур релігії, тим різноманітніше, тим більше успіх тієї або іншої релігії. Інколи відмінність базових структур зумовлена регіональною специфікою, інколи ж виникає за політичних причин або через необхідність адаптації до чужорідної або секулярної культури. Іноді причиною відмінностей стає експлуатація на різноманітних аспектах віри, або випливає з потреби перетворення встановлених релігійних інститутів, що розглядають як ті, що переродились, або корумповані, або з прагнення вийти за жорсткі межі традицій. Великі релігії діляться на декілька основних напрямків, від яких відгалузились численні більш дрібні школи і секти.

Християнство. Структура раннього християнства відрізняється в грецькому і єврейському варіантах. Східне християнство, що успадкувало єврейські християнські форми, існує в Коптській, Вірменській та інших східних церквах. Однак, найвизначнішою розбіжністю в межах християнства стало те, що трапилося в Середньовіччі: поділ на православну (східну) і римсько-католицьку церкву. В період Реформації виникає протестантизм. Характерний для протестантизму акцент на значимості внутрішньої віри — на відміну від католицької концепції добрих вчинків. Виникають державні церкви — лютеранська, кальвіністська, англіканська і радикальні релігійні групи: баптисти, конгрегаціоналісти і меннеліти. В XIX і ХХ ст.ст. виникли нові протестантські групи: африканські церкви.

Іудаїзм. Іудаїзм зберігав відносну гомогенність значно довше, ніж християнство. Середньовічні кабалістичні вчення і східноєвропейський хасидизм XVIII—XIX ст. дали нові містичні інтерпретації традиції, але вийшли за її межі. Однак виникла проблема адаптації євреїв до європейської і американської культури. В іудаїзмі виділяються напрямки: ортодоксальний або традиційний, що реформувався, консервативний, реконструкціоністський. Ортодоксальна течія в іудаїзмі склалася в раввинсько-талмудичний період еволюції іудаїзму (ІІ ст. — початок XIX ст.). В талмуді (ІІІ—V ст. н. е.) знайшли відображення нові релігійні ідеї: віра в загробний світ, посмертне воздаяння і воскресіння мертвих, система, що кодифікувала численні приписи. На початку XIX ст. виникає реформований іудаїзм, зв’язаний з пристосуванням євреїв до нових умов життя з їх буржуазно-правовою емансипацією, руйнуванням укладу середньовічних гетто в країнах Західної Європи і потребою інтегруватися в капіталістичну систему господарства. Пізніше склалися консервативне і реконструкціоністське.

Іслам. В ісламі основна розбіжність виникла в зв’язку з наступністю влади (халіфату), тобто політичного і релігійного управління общиною. Ортодоксальна більшість — сунніти — визнали правління династії Омейядів. Але меншість — шиїти — підтримали прийомного сина Мухаммада — Алі та його сина Хусейна.

Буддизм. Буддизм поділяється на ряд сект: Малу колісницю (Південна і Південно-Східна Азія) і Велику колісницю, або буддизм, махаяну (Далекий Схід), і Алмазну колісницю, або мантраяну. Це сполучення різноманітних ритуалів і традицій Тибету і Монголії.

Існують ще релігії: індуїзм, даосизм, сикхізм, секуляризм та ін.

Сфера релігії — привабливе і таємниче духовне життя. Виникають питання. Як же сталося, що давні євреї з їх примітивним побутом створили Біблію, а пророк Мухаммад створив Коран? І чи справді монах Сергій чув голос святих ангелів? І якщо Бог єдиний, то чому релігій так багато? Відповідь одна: релігія — особлива сфера життя людського духу, його взаємодії з реальністю. Тільки реальність релігії інша, не та, з якою зустрічаємось в повсякденній дійсності. Всяка зустріч почуттів і свідомості людини з чимось, що перебуває за їх межами — це досвід особистості. Зустріч з реальністю релігії є релігійний досвід. Якщо б не існувало релігійного досвіду, не могла б виникнути жодна релігія, як не було б жодної з природничих наук, якщо б людині не була б доступна сфера природи. Багато людей протягом століть зазнавали впливу тієї реальності, про яку говорять релігії. Їх релігійний досвід — розрізнений, але має і загальні поняття, зміст.

Найінтенсивнішим і неповторно-індивідуальним стає досвід великих засновників релігій — Будди, Мойсея, Мухаммада, Ісуса Христа і його апостолів. Коли досвід основоположників став надбанням великих мас людей, виникли стабільні форми і методи, способи поклоніння богам. Склалися системи культів. Виникла теологія — наука про Бога і його характерні риси (атрибути), що стала своєрідною надбудовою над релігійною реальністю. Релігійні традиції є не що інше як особлива соціальна структура, відтворювана, що зберігає і транслює зміст здобутих з досвіду уявлень про святість. Поняття релігійного досвіду охоплює здивування перед нескінченністю космосу, трепет і відчуття таємничості священного, відчуття залежності від божественної сили або невидимого порядку речей, почуття вини і неспокій, що супроводжують віру в божественне правосуддя, і відчуття світла і спокою в надії на божественне прощення. Сенс життя і індивідуальна доля мають релігійний аспект. Релігійний досвід допускає контакт з божеством, аналогічний контакт з іншими людьми і речами в світі. Але релігійний досвід допускає не контакт з божеством, а швидше сприймання священного або праведного як реальності або те, що всякий досвід розглядається у зв’язку з тим, що основою, на якій формується звичайно релігійний досвід, є специфічне сприймання божественного як граничного, що застосовується до будь-якої форми досвіду, який є свідчення божественного і гранична реальність.

Структура релігії: доктрини, міфи, етнічні цінності, ритуали та інші форми культурної практики, а також різноманітні форми розповсюдження релігії.

Доктрина і міф. Доктрина — відносно абстрактна система, результат рефлексивної діяльності і виникнення потреби. Доктрина відіграє особливо важливу роль в релігіях, що є письмовою традицією і належать великим цивілізаціям, але імпліцитно міститься і в релігіях порівняно невеликих суспільств. Релігія є сфера почуттів, що часто знаходить відображення в символічних формах — в міфах і легендах. Релігія допускає і віру в духовні єства, що не володіють божественною природою.

Релігійні вірування — уявлення, ідеї, концепції, вчення, ядром яких виступає віра в понадприродне. Це специфічна система вірувань, де пояснюється природа, людська натура, суспільні явища. Так, буддисти вірять, що душі людей переселяються, що з допомогою «колеса переродження» (сансари) душі досягають досконалості (нірвани). Звідси, в системі всесвіту все має цінність: від простої комахи до монарха, диктатора, президента та ін.

Релігійні настрої — почуття, емоційний стан, викликані вірою в надприродне. Це можуть бути різноманітні почуття: радощі, жах, сум, екстаз, гордість та ін. Так, почуття шанобливості зазнає індус перед поглядом бичка Нанді, який виступає втіленням чоловічого початку, життєвої сили; або зазнає почуття вдячності, вірить в диво — зцілення з допомогою молитов людини, яка перебуває в коматозному стані.

Релігійні дії — обряди, ритуали, спрямовані на задоволення релігійних потреб. Так, ритуал — це соціальний механізм підтримання влади священного в суспільстві: хрещення, конформація, шлюб, похорон. Це зразки поведінки, ставлення до священних і понадприродних сил. Це цінності, що пропонуються, як слід себе вести в присутності священних предметів. Соціологічне значення ритуалу в тому, що ритуал об’єднує людей, залучає їх до божественної історії.

Релігійні відносини — відносини між учасниками релігійних дій. Це можуть бути відносини між кліром і мирянами, між самими ж мирянами, що вірять єдиному Богу — єдиновірцями, і навпаки.

Релігійні норми — встановлені правила, що регулюють релігійні дії, відносини, систему вірувань. Це правила, норми, які є в більшості релігій, що чітко фіксують моральні принципи. Можна їх знайти в Біблії, Корані. Наприклад, заповіді Моїсея, Нагірна проповідь Ісуса допомагають іудеям, християнам орієнтуватися в соціальному просторі.

Релігійні спільності — колективи людей, в формах яких задовольняються релігійні потреби. Це можуть бути релігійні общини (хлистів, духоборів, протестантів), корпорації жрецтва, католицькі ордени (єзуїтів, бенедиктів) та ін.

Речовинні предмети релігійного вжитку (ікони, свічки, храмові споруди, одяг духівництва) — засоби задоволення віри, релігійних потреб. Сукупність всіх елементів створює релігійний комплекс. Формами і засобами упорядкування релігійних елементів виступають релігійні організації, що надають релігійному комплексу тривалість і забезпечують його відтворення.

В соціології виділяють чотири типи релігійних організацій: церква, секта, деномінація, культ. Це підтверджується і німецьким богословом Ернстом Трельчем. Церква за точним змістом — це формальна група, що організувалася, тісно зв’язана з державним і економічним ладом суспільства. Для неї характерні відсутність постійного і суворо контрольованого членства (це масова організація), поділ на клір і мирян (тобто професійне духівництво та рядових), ієрархічний принцип упорядкування соціальних позицій віруючих і ролей, наявність органів управління і бюрократії. Прикладом може бути англіканська церква в Англії, римсько-католицька церква в Ватикані, а в недалекому минулому в Італії та Іспанії. Секта — невелика, формальна і опозиційна до церкви група. Їй притаманні постійно і суворо контрольоване членство, відсутність поділу на клір і мирян, ієрархічності, розгалуженої системи управління і бюрократії, психологія й ідеологія обраності та ізоляції. Члени секти вірять, що вони чисті та особливі. Секта протистоїть не тільки панівній церкві, але й суспільству. Так, молокани, хлисти, духобори переселялися в Росії, в Україні в безлюдні місця, забороняли дітям відвідувати державні школи, виховуючи їх вдома і піклуючись про чистоту віри. Так, секта «Християнська наука» забороняє своїм послідовникам лікуватися від раку опроміненням, вважаючи, що хворих має врятувати віра в Бога. Деномінація — реформаторська церква, проміжна між церквою і сектою, більш характерна для сучасного суспільства. Її утворення розглядається як форма процесу еволюції секти, що набуває деяких ознак церкви, але ще зберігає ряд ознак секти. Такої еволюції зазнали баптисти, адвентисти, мормони, конгрегаціоналісти і багато інших. Ознаки деномінації: заперечення поділу на клір і мирян, постійність і суворо контрольоване членство, позиція обранства, що об’єднує її з сектою, а також наявність ієрархії, системи управління і бюрократії, відсутність ізоляціонізму, що споріднює деномінацію з церквою. Деномінація — це проміжний тип релігійних організацій між церквою і сектою, або оцерковленна секта. Культ — крайня форма секти, відривається від панівної церкви внаслідок розбіжностей з приводу специфічних релігійних ритуалів, але культ закликає до змін індивіда, суспільства. Церква Єднання, Храм людей, Батька небесного та ін. — їм притаманні братерства відданих, заперечення інших релігій, а також державних і світських органів влади, харизматичні лідери, повна відданість, глибока емоційність релігійної дієвості. Джерелом членства культу віри є звернення до релігії внаслідок емоційної кризи.