2. Форми і методи дій сучасного тероризму

Форми тероризму різноманітні за суттю. Терористичний акт — одна з форм політичного тероризму, політичного насилля. Якщо в минулому терористичні акти зводилися до вбивства окремих високопоставлених осіб, то в сучасних умовах об’єкти терористичних замахів значно розширились, змінились і самі форми замахів. В арсеналі тероризму є індивідуально спрямовані замахи, викрадення літаків, пограбування банків, взяття заручників, підпали і висадження в повітря офісів, складів, а також диверсії, шантаж, рекет та ін. Головною з боку терористів залишається загроза життю і безпеці людей. Без здійснення загрози і підкріплення її акціями (взяття заручників, захоплення літаків, закладання вибухівок та ін.) тероризм не мав би сенсу. Терористичний характер мали і акти помсти, які негайно піддавались широкому розголосу особами, що їх здійснили, або товариші виступали з детальним з’ясуванням мотивів і мети таких акцій і висуванням конкретних вимог, виконання яких стає сигналом до припинення такої практики. По суті, акти помсти здійснювали і Віра Засулич, яка стріляла в петербурзького градоначальника Федора Трепова і тяжко поранила, і Степан Степняк-Кравчинський, який убив шефа жандармів Микиту Мезенцева та ін. Проте ці акти помсти не стали метою, а служили засобом залякування уряду і дезорганізації діяльності його структур тощо. Такі ж за змістом терористичні акти і в перший період Радянської влади. Та потім це поняття значно розширилось. Але на фоні розширення змісту поняття терористичний акт в структурі самих діянь, що кваліфікувались як терористичні акти, доля тих, в яких є, власне, терористична спрямованість в міру зміцнення Радянської держави постійно зменшувалась.

В сучасних умовах статистика діянь з терористичною спрямованістю невелика. Здебільшого терористичні акти кваліфікуються як політичні вбивства. Отже, якщо вбивство терористичної спрямованості служить засобом створення обстановки напруження, засобом примусу до чогось або відмови від чогось тих або інших осіб, то політичне вбивство без терористичних ознак є способом вирішення якихось питань самим фактом здійснення політичного вбивства. Політичне вбивство не потребує примусу когось до чогось, все вирішується автоматично. Політичне вбивство, звичайно, оточене ореолом таємничості і прихованого сенсу. З історії відомо, що політичні вбивства досить часто використовувались з метою захоплення влади тощо.

Головним у визначенні форм тероризму є те, з якою метою здійснюються терористичні акти. Політичними терористичні акти стають через мотиви і спрямованість. Відмінною рисою політичного тероризму є публічність його дій. Інші злочини терористичної спрямованості можуть здійснюватись і без особливої претензії на розголошення, інформуючи лише тих осіб, в діях яких є зацікавленість у винних. Тероризм без широкого розголосу, без відкритого пред’явлення своїх умов не існує.

Тероризм — публічно здійснювані загальнонебезпечні дії або загрози, спрямовані проти суспільної безпеки, які створюють в соціальному середовищі обстановку страху, неспокою, приголомшеності з метою прямого або непрямого впливу на прийняття якогось рішення, або відмови від нього в інтересах терористів. Політичним характером терористична діяльність принципово відрізняється від кримінальної злочинності, хоча між ними і є певна схожість. По-перше, кримінальні злочинці і терористи свідомо порушують законність; по-друге, ряд засобів, що використовуються ними, співпадають; по-третє, самі терористи нерідко залучають до своїх операцій кримінальних злочинців. Все це дає підстави декому з політологів твердити про відсутність розмежування між тероризмом і кримінальною злочинністю. Та більшість спеціалістів таку позицію не поділяють.

Говорячи про тероризм взагалі, і політичний тероризм зокрема, слід зазначити, що терор — явище багатолике і полікаузальне. Тероризм — продукт деконструктивної реалізації в бутті ряду факторів: економічних умов, менталітету, культури, етносу, релігії, демографії, традицій, психології і ще багатьох складових, що можуть мати явний (легко піддається фіксації, аналізу і можливому усуненню) і латентний (виявляється важко) характер. Проникнення в суть тероризму як соціального явища може бути продуктивним з погляду з’ясування різноманітних форм прояву всього спектру причин, що його породжують. Неодноразово відзначалося, що однією з найважливіших проблем у визначенні тероризму те, що ототожнюється з насильством взагалі, і не проводиться чітка межа між ним і іншими близькими, але далеко не ідентичними поняттями. З огляду на визначення тероризму, а також системи ознак, необхідний порівняльний аналіз понять, що найчастіше вживаються з поняттям тероризму як синоніми. Це дає можливість визначити комплекс ознак, властивих саме тероризму, які відрізняють його від інших.

Інтерес становить проблема взаємодії тероризму з агресією. Якщо поняття агресія (лат. аggrеssіо — напад) — це будь-яке незаконне, з погляду Статуту ООН, застосування сили однією державою проти суверенітету, територіальної цілісності або політичної незалежності, або держави і народу (нації), то «особлива небезпека міжнародного тероризму полягає в тому, що, власне кажучи, складає акт непрямої агресії, яка маскується під незалежні дії окремих осіб або груп». Форми непрямої агресії: заохочення підривної діяльності проти іншої держави, сприяння розпаленню громадянської війни, внутрішньому перевороту в іншій державі — повністю відповідають формам, методам і взаємодіям сучасного тероризму. Вважається, що завдання державного тероризму й агресії характеризується як взаємодія загального й особливого. Агресія — це одночасно й акт державного тероризму, але зміст і поняття державного тероризму не вичерпується тільки актом агресії. Відмінність державного тероризму від інших форм незаконного застосування сили або погрози силою полягає в тому, що мета — лякання, тероризування політичного супротивника. Агресія — самостійне явище, яке не можна ототожнювати з тероризмом. Недоцільно розглядати їх і як взаємодію загального й особливого. Метод агресії прийнято відносити до традиційних форм ведення війни, а тероризм — до нетрадиційного. Поняття агресії охоплює різні її форми і види. Увагу привертає така її форма, як непряма агресія, що має терористичне забарвлення (організація і підтримка збройних формувань). Агресія — серйозна і небезпечна форма незаконного застосування сили. Агресія оцінюється як явище, що закладає терористичну суть у збройних конфліктах. Агресія в сучасній формі насильницьких дій створює сприятливі умови і середовище для ескалації тероризму.

З огляду на динамічний зв’язок між тероризмом і агресією, тероризм можна визначити, з одного боку, як породження, складову частину агресії, вірніше, характеру властивих їй дій. З другого боку, тероризм можна назвати формою розвитку агресії, її сучасним проявом. З третього, і це вже протилежна іпостась, важко заперечити те, що агресія знайшла образ погрози існуванню людства саме в силу своєї терористичної сутності, що несе страждання значній кількості цивільного населення, тобто ні в чому не винним людям. Актам тероризму, звичайно, передують менші насильницькі форми протесту і конфлікту. Однак системи раннього попередження в сучасних умовах не існує. Основна причина — нечітке обмеження на національному і міжнародному рівнях понять екстремізм і тероризм.

Поняття екстремізм (від фран. extremisme і латин. extremis — крайній) означає прихильність у політику й ідеології крайнім поглядам і діям. Екстремізм визначається як «прихильність до крайніх заходів і поглядів (звичайно в політику)». Екстремізм у політичному змісті означає прагнення вирішувати проблеми, досягати поставленої мети із застосуванням найрадикальніших методів, включаючи усі види насильства і терору. Політичний екстремізм допускає пропаганду і використання насильства, інших радикальних засобів для досягнення будь-якої політичної мети, не обов’язково націоналістичного характеру. Політичний екстремізм може мати різну ідеологічну спрямованість (фашистську, сепаратистську та ін.), і виявлятися в сферах національних відносин, релігійних віровчень, міжпартійної або внутріпартійної боротьби, зовнішньої і внутрішньої політики. До екстремізму приводять різні фактори: соціально-економічні кризи, падіння життєвого рівня населення, деформація політичних інститутів і структур влади, тоталітарний характер політичного режиму, придушення владою опозиції, переслідування інакомислення, національний гніт, прагнення окремих груп прискорити рішення своїх проблем, політичні амбіції лідерів та ін. Екстремізм — соціально-політичне явище, одна з форм політичної боротьби, що характеризується запереченням сформованих державних, суспільних інститутів та структур, а також прагненням підірвати їх стабільність або знищити для досягнення власних владних устремлінь, як правило, силовими методами. Ідеологічно екстремізм заперечує будь-які інакомислення, прагнучи як можна жорсткіше затвердити свої політичні, ідеологічні або релігійні погляди.

Розрізняють екстремізм державний і опозиційний. Державний екстремізм здійснюється владними структурами, основні методи — демагогія і репресії. Опозиційний екстремізм здійснюється антирежимними угрупованнями, переважно за допомогою терористичних актів. З численних форм екстремізму виділяються: екстремізм політичний (спрямований на знищення існуючих державних структур і встановлення диктатури тоталітарного порядку лівої або правої користі), національний (захист своєї нації, її прав і інтересів, її культури і мови), націоналістичний (прагнення до відділення, відокремлення) і релігійний (виявляється в нетерпимості до представників різних конфесій або жорстокому протиборстві в межах однієї конфесії). Екстремісти використовують різні методи боротьби: від ненасильницьких (пропаганда, масові виступи і страйки) до різного ступеня легітимності насильницьких (організовані безладдя, страйки, цивільна непокора, терористичні акти, методи партизанської війни та ін.). Часто дії екстремістів характеризуються крайньою агресивністю і небажанням йти на компроміси.

З міжнародних позицій поняття екстремізму (і відмежування від тероризму) вживається в Шанхайській конвенції про боротьбу з тероризмом, сепаратизмом і екстремізмом. Тут-то екстремізм розцінюється як «діяння, спрямоване на насильницьке захоплення влади або насильницьке утримання влади, а також на насильницьку зміну конституційного ладу держави, насильницьке зазіхання на суспільну безпеку, в тому числі, організація з метою незаконних збройних формувань або участь у них». Всім різновидам екстремізму властиві визначені загальні риси: «насильство або погроза насильства, звичайно збройного; одномірність, однобокість у сприйнятті суспільних проблем, у пошуку шляхів їх рішення; фанатизм, одержимість у прагненні нав’язувати свої принципи, погляди опонентам; бездумне, беззаперечне виконання всіх наказів, інструкцій; опора на почуття, інстинкти, забобони, а не на розум; нездатність до толерантності, компромісів, або ігнорування їх. Екстремізм поєднується з крайнім радикалізмом, тероризмом, нігілізмом, революційністю, вождізмом».

Відокремлюючи тероризм від екстремізму, пропонується ряд ознак, що відбивають суть як особливого суспільно-політичного явища, але не відмінних стосовно екстремізму, оскільки екстремізм як соціально-політичне явище є сукупність різних крайніх форм політичної боротьби, одна з яких — тероризм. Тут мова може йти про взаємодію родового і видового понять. Основні ознаки, що дозволяють відмежувати тероризм від інших різновидів екстремізму, і відбивають суть як особливого соціально-політичного явища: застосування насильства і лякання, а також спеціальні заходи для реклами руйнівних наслідків терористичних актів, спрямованість на досягнення політичної мети, на ослаблення політичних супротивників, зміцнення власних політичних позицій; підвищена суспільна небезпека, пов’язана зі створенням безпосередньої загрози для життя і волі людей, і готовністю терористів використовувати будь-які засоби для досягнення мети; використання конспірації як необхідної умови існування терористичних структур і результативності їх дій; опосередкований спосіб досягнення планованого кінцевого результату через здійснення зазіхань на життя і здоров’я людей.

Особливий інтерес становить взаємозв’язок тероризму з різними формами насильницької ідеологічно мотивованої боротьби. Варто зупинитися на повстанні, що як вид воєнних дій широко практикувалося національно-визвольними рухами і партизанською боротьбою. З відомою часткою умовності повстання можна назвати перехідною формою збройного насильства на шляху від війни до тероризму. Виступаючи перед випускниками військової академії у Вест-Пойнті президент США Джон Кеннеді говорив, що повстання як «тип війни, новий за своєю інтенсивністю і разом з тим традиційний — війна партизанів, повстанців, змовників, убивць; війна засад, а не битв; інфільтрації, а не агресії; прагнення до перемоги шляхом вимотування і дезорганізації супротивника, замість втягування його у відкриту війну».

Дійсно, з одного боку, повстання — елемент воєнної тактики, а з іншого, — спрямовано на представників органів влади, цивільні об’єкти й установи, що властиве тероризму. Причина трансформації повстання в терористичну практику — зростання рівня і можливостей держав, незрівнянні з можливостями повстанських рухів. Американський соціолог Джон Хенк Леурдик говорить про два види революційного насильства: національно-визвольний і партизанський. Відзначає, що міжнародний тероризм як різновид війни виріс з не досягнення значних результатів національно-визвольних рухів, міських і сільських партизанських воєн у 60-х роках. Дії терористів, стверджує Хек Леурдик, перейшли міжнародні межі тому, що відчували: їх проблеми можуть бути вирішені не у власному політичному оточенні, а скоріше, в столицях західного світу. На Заході багато хто розглядають діяльність національно-визвольних і революційних рухів у різних регіонах земної кулі як основне джерело актів міжнародного тероризму. Але розглядати тероризм як одне з логічних продовжень і наслідків національно-визвольної боротьби некоректно. Хоча багато західних учених вважають, що тероризм і національне визволення — дві крайності на шкалі легітимного насильства.

Природно, що боротьба за національне визволення оцінюється як позитивна і справедлива незалежно від супутніх їй насильницьких проявів. На думку соціолога Вільяма Вудта, «симпатії до національно-визвольних рухів, історичних традицій революційного розвитку і сучасної моди на бунт завжди висувалися як причини толерантного ставлення до тероризму. Антитерористична політика, безсумнівно, страждала від того загального клімату толерантності». Національно-визвольній боротьбі протиставляється тероризм, свідомо відкида морально. Юрист Валерій Устинов відзначає: «очевидно корінне розходження в підставах, за якими оцінюються ці дві форми насильства. Однак у такому випадку їх навіть не можна розглядати як порівнянні поняття, тому що тероризм заперечується як метод, тактика, а національно-визвольна боротьба або війна — як форма політики або стратегія. Але для пошуку ефективних відповідей на тероризм, розмежування тероризму з іншими формами насильства важливо не тільки непорівнянність, скільки несумісність (антонимічність) двох понять». Саме терористичні методи ведення боротьби офіційно визнаються рухами або національно-визвольними організаціями. Соціолог Борис Ганор вважає: «неможливо...для будь-якої організації бути одночасно терористичною групою і рухом за національне визволення». I якщо терористичні акти стають частиною тактики — саме не ексцесом окремих виконавців і не разовим ситуативним рішенням, а, мабуть, постійною системою, стратегічним вибором, — то за таким критерієм можливо офіційне визнання руху терористичним.

У сучасних умовах стає складним і важливим питання про взаємодію тероризму і партизанської боротьби. Складність не тільки в тому, що в процесі партизанської боротьби вживаються деякі прийоми, використовувані терористами. Складність зв’язана ще і з тим, що терористи оголошують себе міськими партизанами, а терористичну тактику — міською герільею, тобто здійснюваною в місті партизанською боротьбою. У зв’язку з такою претензією терористи ряду регіонів робили спроби здійснення операцій типу партизанських бойових дій.

У соціології можна зустріти різні трактування питання про взаємодію партизанської боротьби і тероризму. Політолог Уолтер Лакёр наполягає на розбіжність між партизанським рухом і тероризмом, заперечує проти самого поняття міська герілья, вважаючи протиприродним, оскільки самою природою герільї їй запропоновано розгортатися в сільській місцевості. Яка ж усе-таки реальна взаємодія між партизанською боротьбою (герілью) і тероризмом? Партизанська боротьба є одна з форм війни між державами (проти окупантів) або громадянської війни (проти панівного класу), що ведеться не армійськими підрозділами, але загонами збройного народу, що користуються широкою підтримкою в масах. Міська герілья є кампанія здійснення політичних замахів, проведена відірваними від народу змовницькими групами.

У соціології зазначається, що «іноді тероризм переростає в партизанську війну (хоча на відміну від партизанів терористи не можуть або не хочуть захоплювати утримувати території) і навіть набирає форму війни між державами». На думку Бориса Ганора, «відмінність між тероризмом і партизанськими діями полягає в проголошенні мети атаки. Якщо атака навмисно спрямована проти цивільної мети, розцінювалася як терористична. Тоді ж, якщо мета — військова або служби безпеки, розцінювалася як партизанська атака». А соціолог Едвін Шпринцак вважає, що «партизанська війна — маленька війна, що підкоряється тим же правилам, що застосовуються у великих війнах, і в цьому її відмінність від тероризму». Відзначається, що більшість організацій, які діють на національній і міжнародній арені, втягнені в терористичні дії й у партизанську боротьбу.

Поняття партизанська війна спочатку використовувалося для визначення воєнних операцій, що здійснювалися нерегулярними військами в тилу ворожої армії, місцевими жителями проти окупаційних сил. Не випадково, що у багатьох країнах тепер терористи воліють називати себе партизанами, тим самим претендуючи на видимість легітимності власних дій. Але події 90-х років ХХ ст. і на початку XXI ст. внесли корективи в традиційну оцінку дій партизанів. Поняття партизанська війна стало застосовуватися не вдаючись до визначення усіх видів революційних війн і терористичних актів. Не всі нетрадиційні війни — партизанські. І сам термін не повинен використовуватися «як синонім революційної політики, громадянської війни (як у Лівані й Анголі) або тероризму».

Інші дослідники воліють провести більш чітку межу між партизанською боротьбою і тероризмом. Соціолог Арнольд Шмідт говорить: «партизанська війна і тероризм — два різних питання, кожний з яких — наслідок використання насильства». Більш категоричний Уолтер Лакер, заявляє: «Міський тероризм — не нова стадія в партизанській війні, але відмінна від її в істотних рисах, і продовжувач іншої традиції». На його думку, «суть партизанської війни у становленні звільненої території в сільській місцевості і створенні малих військових підрозділів, що поступово ростуть у своїй силі, чисельності й оснащенні... для ведення боротьби з урядовими військами. На звільнених територіях партизани засновують свої інститути, ведуть пропаганду й залучають в іншу відкриту політичну діяльність. Ніщо не застосовується до терористів, чиї бази діяльності у великих містах, і які діють таємно малими підрозділами».

Існує й інший підхід до взаємодії між тероризмом і партизанською війною, де за підставу береться заподіяна шкода цивільному населенню. Терористи, на відміну від партизанів, не розмежовують використання засобів і часто вдаються до широкомасштабних убивств, поширюючи «загальний терор» на цивільне населення. На підставі такого підходу можна зробити висновок, що поки підтримуються закони війни і правила збройних конфліктів, дії конфронтуючої уряду сторони повинні розцінюватися як партизанська війна. Як тільки ці правила порушуються (безневинні жертви, культивування страху), — це тероризм.

Взаємодія тероризму і партизанської боротьби поширюється дещо і на взаємодію тероризму і громадянської війни. Громадянські війни характеризуються відкритим зіткненням класів, збройними діями мас. Громадянські війни — процес безпосередньої боротьби за політичну владу, тоді як терористичні кампанії мають на меті лише створення умов для такої боротьби.

Важливим моментом питання взаємодії тероризму з революційним насильством. Це центральне питання в ідеологічній боротьбі навколо проблеми тероризму, а особливо «лівого» тероризму. «Ліві» терористи претендують на звання справжніх і єдино послідовних революціонерів. Єдність з ними виявляють багато політологів, що прагнуть видати терористичні угруповання за «революційні рухи», а самих терористів — за справжніх революціонерів. Революція визначається як корінний переворот у житті суспільства, що приводить до ліквідації віджилого соціального ладу і утвердження нового, прогресивного. Революція може супроводжуватися терором, а може обійтися і без нього. Революційне насильство, в залежності від конкретних соціальних умов, взаємодії сил і особливостей революційної ситуації, може здійснюватися збройним або мирним шляхом. Характерні ознаки, що відрізняють революцію від тероризму: революція — справедливий вплив на уряд з метою створення нового, прогресивного суспільного ладу, тоді як тероризм — це використання насильства, або загроза використання терору для досягнення власної мети, тобто який-небудь вплив при тероризмі незаконний. Революція має стійкі корені в суспільному середовищі, тоді як тероризм не має. Революція — діюче втілення поглядів основної маси населення, тоді як тероризм виражає лише власні інтереси терористів. Революційним насильством є насильство, здійснюване народними масами в момент соціального перевороту і безпосередніх підступів до нього. Тому революційне насильство повинно здійснюватися у формах, «які розраховані на особисту участь мас і забезпеченні участі». Рушійні сили, фундамент революції — визначені соціальні верстви населення, тоді як терористи не мають такого фундаменту.

Геноцид — різновид терористичної політики, спрямованої на знищення великих спільностей населення з расових, національних, релігійних та деяких інших мотивів. Поняття геноцид походить від грецького слова genos, що означає «рід, плем’я» і латинського слова caedo, що значить «убиваю». Геноцид — один з найжахливіших злочинів проти людства, різновид масового терору. В XX столітті терор з масовими вбивствами, де жертви вибиралися за етнічною і релігійною ознаками, здійснювався в різних частинах планети. Це дії фашизму в період другої світової війни проти слов’янського і єврейського населення, дії Пол Пота проти кампучийского народу. Вбивали вірменів, слов’ян, курдів, євреїв, католиків та ін. Геноцидом визнані деякі акти апартеїду. Геноцид поєднується з терором, стаючи найагресивнішою формою. Однак мета, переслідувана натхненниками терору і натхненниками геноциду, не зовсім однакові. «При геноциді винищування населення — мета дій, тобто є тим самим кінцевим результатом, заради досягнення якого і спрямовується насильство. При терорі, вираженому в фізичному насильстві над людьми, винищування якоїсь частини політичних супротивників не мета, а засіб досягнення іншої, важливішої мети — покори т.н. іншу частину політичних супротивників і всіх інших громадян». З іншого боку, геноцид може набирати форми, явно не схожі на відкрите насильство і створення обстановки страху.

Соціологи Лев Гозман і Євген Шестопал справедливо відзначають: «Від інших видів терору і репресій геноцид відрізняється не тільки масштабами (масові репресії проти політичних супротивників), але й ступенем залучення до здійснення актів насильства не тільки владної еліти і співробітників каральних органів, але й, практично, всього населення певної території. На відміну від всіх інших видів насильства, геноцид здійснюється, здається, самим народом. Геноцид виглядає повстанням народу, обуреного утисками з боку інонаціональної або інорелігійної меншості. Геноцид — це злочин, що характеризується не тільки величезним числом жертв, але й великим числом злочинців. Тому, хоча акти геноциду настільки жахливі та безглузді, настільки дуже суперечать нормам людської моралі, що існує спокуса оголосити масові убивства справою хворих людей, звести усе до масового божевілля, помутніння свідомості, було б у корені невірно».

У сучасних умовах під «лівим» прапором виступає багато сепаратистських терористичних угруповань. Поняття сепаратизм (лат. separatus — окремий) — прагнення до відділення, відокремлення. Сепаратистський тероризм найважчий для оцінки. У гаслах і діяльності сепаратистських організацій втілюються, іноді повністю, законні сподівання національних або релігійних меншостей, які зазнають дискримінації. Але екстремістські методи надзвичайно небезпечні. Велика кількість безглуздих, часто випадкових жертв, активізація репресивного апарату, анархія і соціальний хаос — неминучі атрибути і наслідки їх діяльності. Сепаратистський тероризм не завжди просто відрізнити від деяких специфічних форм національно-визвольної й антифашистської боротьби, коли через особливість важких умов застосовуються збройні акції.

Одна з форм політичного насильства — репресії. Поняття репресія визначається як «покарання, каральний засіб, що застосовується державними органами». Вважається, що «репресіями можна називати будь-які насильницькі дії незалежно від їх законності і моральної виправданості органів державної влади, спрямовані на досягнення політичної стабільності, але не пов’язані з громадянською війною». Репресії можуть мати оборонний характер, бути відповіддю на насильницькі, екстремістські дії опозиційних угруповань (бунти, повстання, суперечки, заколоти та ін). Такі заходи застосовуються в будь-яких державах, включаючи демократичні (наприклад, припинення діяльності терористичних організацій). Придушення опозиції може бути також превентивним, наступальним. Особливо це типово для тоталітарних режимів. Репресії мають здебільшого інструментальний, ніж демонстративний характер, що і відрізняє їх від державного тероризму. Коли ж репресії мають масовість і число жертв стає значним, мова може йти про політику терору. Репресії завжди консервативні, тобто спрямовані на захист і збереження існуючого політичного ладу. У крайніх випадках репресивні функції виконує армія.

Поняття ж репресія визначається як каральний захід, покарання, що застосовується державними органами. В історії прогресивні діячі вдавались до різних методів боротьби з існуючим державним ладом. На знак протесту і непокори вдавались до політичних вбивств, самосуду, терористичних актів, тероризму тощо. Терористичній боротьбі відводилась не головна, а допоміжна роль в революційному русі як засобу піднесення революційних настроїв в масах. Так, Степан Степняк-Кравчинський, який здійснив 4 серпня 1878 року вбивство шефа жандармів Микити Мезенцева на Михайлівському майдані в Петербурзі і зник з місця злочину, пізніше писав, що застосування кинджала стало через відсутність інших методів змусити поважати священні людські права. Не такими методами потрібно добиватися визволення народу. Проти класу може піднятись тільки клас, зруйнувати систему може тільки сам народ. До терору вдавались окремі прогресивні діячі Росії й України, вбачаючи в терорі можливість визволення з-під гніту поневолені маси.

На всіх етапах історії людства боротьба між гнобителями і гнобленими, між угрупованнями панівного класу за владу часто мала характер збройного насилля, спрямованого на придушення, фізичне знищення або залякування політичного противника. Історія знає багато страт суперників суперником, голова страченого виставлялась для страху. Особливо жахливі періоди Середньовіччя, які були характерні безкінечними спаленнями на вогнищі «відьм» інквізиторами, а також повішання на шибениці повсталих та ін.

Від терористичної діяльності відрізняється і карна злочинність. Хоча існує достатня подібність, між тероризмом і карною злочинністю є чимало точок дотику, що в деяких випадках полегшує переродження терористичної групи в напівкарну організацію. Карні злочинці і терористи свідомо порушують існуючу законність. Подібність тероризму і карної злочинності зв’язано також з тим, що ряд використовуваних ними засобів практично збігається. Між політичним тероризмом та кримінальним злочином все ж таки більше відмінностей, ніж подібності. Ці відмінності полягають, насамперед, в меті і мотивах їх операцій. Терористи прагнуть залякати суспільство, змінити державний лад, внутрішню політику та ін.; кримінальні злочинці не прагнуть до кардинальних змін в суспільстві, а намагаються, навпаки, не привертати уваги і не порушувати основ суспільства, в межах якого здійснюються злочини. Терористи прагнуть завдати удар системі, а кримінальні злочинці — пограбувати. Тим-то пограбування банку для терористів є допоміжною акцією, а для злочинців — основною. I, навпаки, якщо терористи вирішальне значення надають вбивству або загрозі вбивства, то для «професіоналів» вбивства виправдані лише у зв’язку з можливістю наживи. Кримінальні злочинці не захоплюють посольств, а терористи не тримають публічних або ігрових будинків. Терористичний акт має за мету сколихнути суспільство жорстокістю, зухвалістю для того, щоб стати своєрідним засобом комунікації між терористами і владою, засобом впливу на владу. Тим-то терористи не тільки не приховують свою причетність до злочину, як це роблять кримінальні злочинці, але всіляко його афішують.

Терористи нерідко самі залучають до операцій кримінальників, а в деяких випадках досить широко спираються на злочинні елементи з «ідейних розумінь», вважаючи його «революційним бродінням». Деякі західні політологи відмовляються розмежовувати тероризм і карну злочинність. Однак більшість фахівців цю позицію не поділяють. Соціолог Жан Левассер підкреслює: «хоча одне легко переходить в інше, банда злочинців не тотожна банді терористів». Відмінність між ними у меті і мотивах їх операцій. Терористи прагнуть залякати суспільство, дестабілізувати і змінити державний лад, кримінальники ж намагаються не привертати зайвої уваги і не торкатися основ суспільства, в межах якого тільки і можуть здійснювати злочинну діяльність. Такі акції, як пограбування банку, для терористів допоміжні, а для кримінальників — основні. I якщо терористи вбивству і погрозі вбивства надають вирішального значення, то для професійних злочинців вбивства виправдані тільки в зв’язку з можливістю наживи. Необхідно бачити і враховувати специфіку кожного із соціальних явищ. Тільки тоді наукові критерії виправдані. У міркуваннях про те, що між тероризмом і карною злочинністю не можна провести розмежувальної лінії, криється не тільки юридичний формалізм. Звичайно, можуть бути спрощені форми вираження відмінностей між тероризмом і кримінальним злочинством. Але занадто часто терористи і карні злочинці зв’язані з повністю визначеною політичною тенденцією. Старий спосіб реакції — ототожнюючи тероризм зі злочинністю і використовуючи розширене трактування тероризму, поєднати кримінальні з будь-якими терористичними і нетерористичними формами збройного і навіть неозброєного протесту.

Отже, подібність і розпоєднати тероризму з іншими близькими, але не ідентичними поняттями, можна сформулювати сукупність ознак тероризму, що визначають його суть. По-перше, основу тероризму складає насильство, що викликає жах, страх і тривогу. Це виявляється між окремими людьми й у відносинах між народами і державами. Сам факт можливості, а тим більше погроза застосувати насильство, робить сильний емоційний вплив. Тероризм — форма організованого насильства. По-друге, відсутність прямого зв’язку між жертвами і метою, на яку спрямовують свої дії терористи. При здійсненні терористичних актів, практично завжди, терористична організація бере на себе відповідальність за вчинені акти насильства, тому насильство — спосіб досягнення поставленої мети. Ціль тероризму — боротьба за владу і перебудову суспільства. По-третє, публічність, демонстративність дій — одна з основних ознак тероризму. Ефект несподіванки. Терористичні формування не можуть існувати без підтримки ззовні. Механізми терористичної діяльності вдаються до пошуків фінансових засобів, озброєння і засобів технологічного тероризму, у тому числі ядерного, хімічного, бактеріологічного і кібертероризму. По-четверте, соціальні симпатії й антипатії, породжувані терористичними конфліктами, сприяють поляризації суспільства на глобальному рівні і на такій основі — втягуванню широкого кола людей у механізм терору. Активізація тероризму в демократичних суспільствах. Відсутність (або удавана відсутність) причин внутрішнього походження не виключає в багатьох країнах небезпеки прояву різних форм тероризму. Терористичні конфлікти стають міжцивілізаційними.

Сучасний тероризм — це могутні структури з відповідним оснащенням і фінансово-економічними можливостями. Тероризм перетворився в дуже прибутковий бізнес глобального масштабу з розвинутим «ринком праці» і додатка капіталів, зі своїми правилами і мораллю, не сумісними ні з якими загальнолюдськими і демократичними принципами і цінностями. Важлива особливість сучасного тероризму — виразне зростання його військових формувань. Тероризм здатний вести диверсійно-терористичні війни, брати участь у масштабних збройних конфліктах. Все виразніше проглядається тенденція до взаємної дифузії сучасних військових конфліктів і тероризму, вказуючи на тероризм як на війни четвертого покоління, війни в XXI ст., коли країни можуть бути втягнені в збройне протистояння з терористичними і подібними воєнізованими формуваннями, що не мають прямої державної належності. Ще чверть століття назад Беллі Дженкінс припускав як «можливу тенденцію», що національні уряди визнають досягнення терористичних формувань і почнуть використовувати їх тактику як засіб сурогатної війни проти інших країн: «Сучасні традиційні війни стали сильно непрактичними. Вони занадто руйнівні. Вони занадто дорогі...». Інструменти війни, якими колись володіли тільки армії, тепер доступні бандитам. Тероризм XXI століття — психологічно, технологічно й інформаційно — форма сучасного насильства. Технологічний тероризм вийшов на ступінь реальної небезпеки на лідируючі позиції. Можна виділити дві основні характеристики: зв’язок з потенційним застосуванням терористами засобів масового ураження і знищення (хімічної, ядерної, бактеріологічної зброї), а також зв’язок з актами тероризму, спрямованими проти найважливіших об’єктів і елементів промислової інфраструктури, що за своєю руйнівністю здатні спричинити катастрофи. В найближчі роки можемо стати свідками прояву нового виду тероризму, коли диверсії будуть здійснюватися не за допомогою вибухових пристроїв, а шляхом виведення з ладу найбільших інформаційних систем через всесвітню комп’ютерну мережу Інтернет. Комп’ютерні диверсії мають переваги: знижуються шанси потерпілого на відновлення збитків, теракт одержує більш широкий суспільний резонанс, піймати конкретного виконавця дуже важко. Особливу небезпеку для суспільства становить існуюча можливість заволодіння терористами ядерними технологіями, що виведуть терористів на якісно вищий і вкрай небезпечний потенційний рівень. Світове співтовариство поки, що так і не знайшло кардинального засобу від тероризму. Небезпека ж тероризму зростає. Безпорадність окремих держав і всього світового співтовариства перед сучасними терористами вселяє терористам впевненість у власній невразливості, заохочує розвивати досягнутий успіх.

І в сучасних умовах можна говорити про колосальний руйнівний потенціал тероризму, що представляє одну з головних погроз існування людства. Терористичні акти, здійснювані практично у всьому світовому просторі, повністю розвіюють ілюзії стримуючих тероризм факторів. Сумні приклади терористичних дій підтверджують песимістичні пророкування про те, що «держави, незалежно від того, демократичні чи авторитарні, не будуть мати імунітету в майбутньому від нападу терористів», особливу важливість здобуває сформування продуманої й ефективної погодженої відповіді тероризму. Загальновідомо, що насильство породжує насильство. Тероризм викликає тероризм — тому він неминучий. Боротьба з тероризмом важка, високозатратна і малоефективна. Має не активний, а реактивний характер.

В сучасних умовах боротьба проти тероризму ускладнюється подвійною і непослідовною поведінкою правлячих класів і влади, які наживають політичний капітал на терористичних акціях, відтісняють з політичної арени і дискредитують справді демократичні і ліві сили. Тому заходи, що вживаються проти тероризму, половинчаті: репресій зазнають лише справді ліві, прогресивні сили, а злочинні праві екстремісти так і залишаються непокараними. Урядова преса і служба привчають обивателя до повсякденності тероризму. Звертаючи увагу на тероризм, засоби масової інформації сприяють його поширенню. Рішуча радикальна боротьба проти тероризму невіддільна від боротьби проти причин, що його породжують: соціальної несправедливості, насилля, авантюризму, агресії тощо. Логіка політичної боротьби на певному етапі допускає компроміс навіть між системними супротивниками. Досвід історії показує, що згодом такі тимчасові союзники, які вирішили загальне завдання, продовжують боротися вже між собою, поступово, але неухильно згортаючи масштаби легального політичного суперництва до меж однієї політичної партії, переходячи потім на внутрішній фракційний рівень. Тільки демократичні інститути і закони, що забезпечують політичний плюралізм і легальні форми боротьби, дозволяють, скажімо, представнику лівих сил стояти на одній трибуні з правими тощо. В ситуації ж, коли політична влада стане належати одній тільки політичній партії, неминуче відбудеться «внутрішня розбірка» з апеляцією постраждалого до порушених демократичних правил, що досі разом успішно й наполегливо руйнувалися. Вибір шляхів розв’язання конфліктів повністю залежить від конфліктуючих сторін.

Попередження тероризму повинне здійснюватися в кількох напрямках. По-перше, шляхом впливу на основні явища і процеси в суспільстві, що володіють теророгенним ефектом. По-друге, виявлення і запобігання терористичних актів, що могли б бути зроблені в недалекому майбутньому і навіть найближчим часом. Це припускає виявлення суб’єктів і об’єктів тероризму, його причин, способів й інших обставин. По-третє, припинення терористичних актів, що відбуваються по відношенню державних і суспільних діячів. По-четверте, попередження, запобігання і припинення таких, подібних з тероризмом, злочинів, як геноцид, диверсія і т. д. Особливе місце в діяльності державних і громадських організацій у боротьбі з тероризмом належить міжнародним організаціям, а також координації зусиль різних країн у попередженні і припиненні цього зла.

Література

Антипенко В. Ф. Боротьба з міжнародним тероризмом: міжнародно-правові підходи. — К., 2002.

Витюк В. В., Ефірів С. А. «Лівий» тероризм на Заході: історія і сучасність. — М.: Наука, 1987.

Ліпкан В. А., Никифорчук Д. Й., Руденко М. М. Боротьба з тероризмом. — Київ: Знання України, 2002.

Ляхів Е. Г., Попов А. В. Тероризм: національний, регіональний і міжнародний контроль: Монографія. Ростову-на-Дону, 1999.

Ольшанский Д. В. Психологія тероризму. — СПб., 2002.

Салимов К. Н. Сучасні проблеми тероризму. — М., 1999.

Требин М. Терроризм XXI века. — Мн., 2003.