2. Типи лідерства

Існують різноманітні типи лідерства. По-перше, залежно від відносин керівника з підлеглими, лідери поділяються на авторитарних і демократів. Авторитарне лідерство допускає одноособовий спрямовуючий вплив, заснований на загрозі санкцій, застосуванні сили тощо. Демократичне лідерство виражається у врахуванні керівником інтересів і думок усіх членів соціальної спільності, групи або організації та їх участі в управлінні. Згідно з вченням Макса Вебера про засоби легітимації влади, виділяються і типи лідерства: традиційні (вожді, монархи тощо), їх авторитет тримається на звичаї, традиції, раціонально легальні (рутинні) — лідери, яких обрані демократично, і харизматичні лідери, наділені, на думку мас, особливою благодаттю, видатними якостями, спроможністю до керівництва (харизматичні лідери Франклін Рузвельт, Джавахарлал Неру, Володимир Ілліч Ленін, Йосиф Сталін, Кім Ір Сен, Фідель Кастро та ін.).

В сучасній політології нерідко лідерство поділяється на чотири типи: прапороносці або великі люди, служителі, торговці і пожежники. Лідера — велику людину відрізняє власне бачення дійсності, привабливий ідеал, мрія, здатна захопити маси (Володимир Ленін, Лев Троцький, Мартін Лютер Кінг, Хомейні та ін.). Лідер-служитель завжди прагне виступати у ролі виразника інтересів своїх прихильників і виборців, орієнтується на їх думку і діє від їх імені (Нурсултан Назарбаєв, Леонід Кравчук, Олександр Мороз, Джордж Буш, Міттеран та ін.).

В перші десятиріччя XX ст. традиційного політика-парламентарія почав витісняти політичний лідер нового типу. Це лідер-демагог, який з’явився з приходом до влади в Європі фашизму і аналогічних політичних систем (Бенітто Муссоліні, Адольф Гітлер та ін.). Такий лідер апелював до широкої, здебільшого неорганізованої маси. Спекулюючи на її інстинктах, забобонах, традиційному консерватизмі, політичній неінформованості, демагоги розсипають лестощі масовій волі. Але на ґрунті представницької демократії Заходу виникають політичні лідери, характерними рисами яких є висока загальна і політична культура, професіоналізм, особиста порядність і мужність. Ці лідери справді виражають загальнонаціональні інтереси і забезпечують вихід своїх народів з екстремальних умов (Франклін Рузвельт, Уїнстон Черчілль, Маргарет Тетчер та ін.). Політичний досвід відрізняє лідерів за засобами здійснення влади: демократів, диктаторів тощо. Для лідера-торговця характерна спроможність привабливо підносити ідеї і плани, переконати громадян в їх перевазі, змусити «купити» ці ідеї, а також привернути маси до їх здійснення (Коль, Борис Єльцин, В’ячеслав Чорновіл та ін.). Лідер-пожежник орієнтується на найактуальніші суспільні проблеми, насущні вимоги моменту. Його дії визначаються конкретною ситуацією (Володимир Яворівський, Іван Плющ, Шушкевич, Гайдар та ін.). Політичні діячі діляться на правлячих та опозиційних, великих і дрібних, кризових і рутинних, пролетарських і буржуазних тощо.

В політичному лідерстві розрізняють індивідуальне лідерство — лідер і його послідовники і колективне лідерство — еліта і маси.

Які ж характерні риси політичного лідерства? Чим відрізняється лідерство в «малих групах» від лідерства в національному масштабі? Розкриваючи основні риси політичного лідерства та їх відмінності, філософи і політологи відзначають, що лідерство в національному масштабі — це «дистанційне лідерство» (лідер і його послідовники не мають прямих контактів, їх відносини опосередкуються масовими комунікаціями, організаціями, людьми, які обслуговують політичну машину); багатогалузеве лідерство (лідер орієнтується на чекання свого безпосереднього оточення, політичної партії, бюрократичної виконавчої машини тощо); корпоративне лідерство — індивідуальне. Лідер в бюрократичному суспільстві (президент, прем’єр та ін.) є продукт активності, що організувалася, чисто символічна фігура, його роль виконують інші люди, його штаб — «виконавча еліта». В межах же певних наказів, встановлених норм діє і сучасний державний лідер. І незалежно від зміни лідерів «працює» вся бюрократична машина та ін.

Колективи людей, що володіють професійними знаннями, зайняті розробкою для лідерів програм і заходів їх реалізації, а самі лідери лише підписують рішення. Звідси — зростаюча невиразність лідерів. Згадаємо Джона Кеннеді і Ліндона Джонсона: коли після відомої трагедії блискучу професіональну професорську команду Джона Кеннеді змінила техаська мафія Ліндона Джонсона, змінився лише стиль керівництва, а суть залишилася колишньою. Візьмемо зміну команди Микити Хрущова командою Леоніда Брежнєва: змінилися лише люди, що виробляли програми і рішення, але не зазнали змін навіть стиль керівництва, а тим більше — суть політики, що проводилась. Сам же марксизм стверджував: антинауково говорити, що лідер може по своєму свавіллю творити історію. Висуваються політичні лідери певними класами, соціальними групами, і від ролі і займаного суспільного становища висунутих лідерів класів і соціальних груп залежить і роль самих політичних лідерів. Лідери спираються на політичну партію, політичний рух. Ще в 1920 році, критикуючи «левое ребячество», Володимир Ілліч Ленін відмітив, що «люди хочуть придумати щось зовсім особливе і в своїй старанності мудрувати стають смішними. Всім відомо, що маси діляться на класи... Що класами керують, звичайно, і в більшості випадків, принаймні в сучасних цивілізованих країнах, політичні партії, що політичні партії у вигляді загального правила управляються більш-менш стійкими групами найбільш авторитетних, впливових, досвідчених осіб, яких обирають на найвідповідальніші посади, що називаються вождями. Все це абетка».

Ще й тепер намагаються приховати зв’язок політичного лідера зі своїм класом, соціальними верствами, групами — намагаються грати роль представника всього народу. Це помітно навіть на прикладі таких політичних діячів, які залишили помітний слід в сучасній історії: Франклін Рузвельт, Уїнстон Черчілль, Джон Кеннеді, Ганді, Джавахарлал Неру, Індіра Ганді. І навіть вони не могли творити історію за своєю волею. Візьмемо життєвий шлях Уїнстона Черчілля: які тільки задуми і які виявились результати! Задуми: задушити соціалістичну революцію в Росії; в Другій світовій війні — не допустити Радянську армію в країни Центральної та Південно-Східної Європи, не бути останнім прем’єром Британської імперії. А результати? І революцію не вдалося задушити в Росії, не вдалося не допустити радянські війська в Південно-Східну Європу, і розпалася Британська імперія тощо. А візьміть Михайла Горбачова. Скільки задумів: і перетворити на зовсім нових засадах Радянський Союз, і реформувати, вдихнути життя в соціалістичне суспільство, перетворити на засадах гуманізму, справедливості, рівності тощо. А результати? І не тому, що був не талановитим, не вдалим Уїнстон Черчілль, Михайло Горбачов, але задуми вступили в суперечності з суспільним розвитком. Хоча, безумовно, політичні лідери, висловлюючи інтереси певних груп людей, можуть значно впливати на хід подій. І, перебуваючи в гущі політичних подій, вони розкривають і свої особисті риси, що робить їх співучасниками соціального процесу, носіями ідей тощо. Їх поведінка не фатальна, не невідворотна, існує відносна самостійність, проявляється особиста активність, а то й суб’єктивність рішень. Хоча з того ж класу, соціальної верстви можуть висуватися різноманітні лідери. Це конформісти — «пливуть за течією» і нонконформісти — ті, хто іде «проти течії», переборюючи інерцію та опір. В переломні періоди розвитку, коли вимагається швидке прийняття рішень, спроможність правильно сформувати конкретні завдання, роль лідера особливо велика. Адже існує ж думка, що «сильний лідер» може вирішити всі проблеми. На певному етапі при жорсткому і вимогливому лідері справді може зростати ефективність діяльності. Викликати активність, усувати пасивність, втягувати усіх, всі верстви в управління і вирішення проблем і є основне завдання лідера. Звідси важливість набувають особисті якості лідера.

Культ особи — характеристика специфічного єдиновладдя тоталітарного типу (лат. cultuz — підпорядкування, поклоніння), історико-соціальне, політичне поняття. Культ специфічного єдиновладдя тоталітарного типу отримав широке розповсюдження в ряді країн світу: Італії, Німеччині, Китаї, СРСР, Румунії, Кореї та ін. В СРСР культ особи пов’язаний з викриттям культу Йосифа Сталіна. Специфічне єдиновладдя тоталітарного типу характерне і для правління в Італії Беніто Муссоліні, в Німеччині — Адольфа Гітлера, в Китаї — Мао Цзедуна, в Румунії — Ніколає Чаушеску, в Кореї — Кім Ір Сена та ін. Корені походження культу слід шукати в культовій, релігійній сфері. Одна з найдавніших і досить розповсюджених форм релігії — обожнювання мертвих. В стародавніх Китаї, Індії, Греції та Римі небіжчикам поклонялись як богам, створюючи особливі обряди і виробляючи те, що отримало найменування культу предків. Схиляння сучасників перед особистим впливом і учнями Будди, Христа і Магомета переросло після їх смерті в їх обожнювання, а культ їх особистостей сприяв виникненню і розвитку релігійних культів, відповідних трьом найбільшим світовим релігіям. Однак в історії немало прикладів надмірного звеличення окремих особистостей і поза релігійною сферою. Це стосується, насамперед, сфери влади, але й не тільки її. Відоме схиляння і перед царями, і перед полководцями, і перед знаменитими суспільними діячами. Слово государ в Стародавньому Римі передбачало ставлення, подібне до ставлення рабів до господаря. При Августині щорічно приносилася присяга на вірність всьому, що було і буде зроблене правителем. Всі римські цезарі (після Нерона це родове ім’я стало титулом) мали, по суті, необмежену владу. В тій або іншій мірі ідеї цезаризму укоренилися у вищих ешелонах влади і в Середньовіччі, в період становлення буржуазного суспільства, розвитку капіталістичних відносин в XX сторіччі, вражаючи інколи демократичні суспільства, проникаючи і в революційний рух.

Вкрай максимально завищена оцінка функції і ролі політичного лідера в історії — суть культу особи. Це закономірний результат і одна з передумов тоталітарного ладу, хоча зустрічається і в авторитарних, зокрема, в демократичних державах. В сучасних умовах яскравими проявами тоталітарного культу особи стали культи Кім Ір Сена, Кім Чен Іра в Кореї, Фіделя Кастро на Кубі, Хусейна в Іраку, Кадаффі в Лівії тощо. Радянським народам довелося пережити культ особи Йосифа Сталіна, який став найважливішим атрибутом очолюваної ним тоталітарної диктатури, а надалі став зразком для ряду сталінських і неосталінських культів особи. Будучи одним з керівників Комуністичної партії, а з 1924 року по 1953 рік і фактичним главою Радянської держави, Йосиф Сталін (1879—1953 рр.) виявив специфічний особистий вплив на розвиток ідеології і практики державного соціалізму. Будівництво соціалізму при Сталіні стало розглядатися як адміністративне, а не соціальне завдання. Партійно-державний апарат перетворений на засіб забезпечення неподільного єдиновладдя, утвердження своєрідного неоцезаризму. Соціалістична фразеологія служила лише прикриттям середньовічного тоталітарного режиму в дусі Чінгісхана, Тамерлана, Гітлера, інших тиранів і диктаторів. При цьому заохочувалися довічне його звеличування як батька народів, перебільшення його персонального вкладу в революційні процеси в Росії, фальсифікація історії. Водночас жорстко, аж до фізичного винищення, пригнічувалися прояви інакомислення, будь-яких відхилень від генеральної лінії Комуністичної партії, що ототожнюється з суб’єктивними переконаннями Сталіна. Всупереч свідченням партійних ідеологів наступного періоду про несумісність культу особи з природою соціалізму, явища культу особи все ж простежуються в діяльності Микити Хрущова, Леоніда Брежнєва, ряду керівників республік колишнього Радянського Союзу та інших країн реального соціалізму тощо. Парадоксальність ситуації полягала в тому, що всі свої успіхи і досягнення радянський народ несвідомо пов’язував з ім’ям Сталіна. Історична практика вперше зустрілася з такою містифікацією, коли в умовах панування соціалістичної ідеології серед широких мас укоренилось ірраціональне, релігійне, за своєю суттю, плазування перед особистістю. Після смерті Сталіна почався процес ліквідації антигуманних наслідків культу особи та відродження демократії, який, на жаль, згодом уповільнився, а по-тім і зовсім загальмувався. Справжня турбота про людей, про їх соціальне самопочуття нерідко підмінялася політичним заграванням, масовою роздачею нагород, звань тощо. Складалася обстановка всепрощення та вседозволеності, знижувались вимогливість, дисципліна, відповідальність, виникали зневажливе ставлення до законів, окозамилювання, угодництво та славослів’я. Дійсна демократія все частіше та більше і в сучасних умовах зводилася до формалізму, людський фактор відсувався на другий план, хоча гасло «конкретна турбота про конкретну людину» повторюється й повторюється майже в усіх офіційних документах, виступах політичних лідерів і керівників тощо.

Природно, політичні партії та політичні рухи грають важливу роль в політичному житті суспільства, виступають зв’язуючою ланкою між державною владою та народом, сприяють втягненню людей в політичне життя. Домінування активістської політичної культури, існування тривких демократичних традицій, наявність неконтрольованого державою громадянського суспільства і політичної опозиції звужують можливості для некомпетентного політичного лідерства, різноманітного роду волюнтаризму, зловживань владою, створюють сприятливий ґрунт для прояву в політиці індивідуального хисту та обдарувань. Удосконалення системи відбору лідерів і підвищення демократичної політичної ангажованості мас — найважливіші умови ефективності політичного управління суспільством. Політична діяльність людей нероздільна з їх поведінкою. В діяльності людини реалізуються якісь прагнення і сподівання, проявляються звички і навики, відтворюються зразки поведінки, пов’язані з її ставленням до політичних інститутів та їх функціонування. Лідерство — невід’ємний компонент політичної діяльності. Політичне лідерство — істотна сторона політичного керівництва. Політичне лідерство — це таке політичне ставлення суб’єкта-лідера (групи або індивіда) до співтовариства, при якому суб’єкт-лідер наділений певним обсягом прав і відповідальністю формувати та відображати інтереси й відстоювати мету співтовариства, виступати ініціатором в їх здійсненні та організовувати участь всього співтовариства. Якості політичного лідера, особливо його керівної діяльності, залежать від усіх складових: умов діяльності та самої діяльності.

Література

Бекнадар-Юзбашев Т. Ст. Партии в буржуазных политико-правовых учениях. — М., 1988.

Бунин И. М. Партия активистов или партия нотаблей? // Рабочий класс и современный мир. — 1990. — № 4.

Карр Э. История Советской России. — М., 1990 (в двух томах).

Ленин В. И. Политические партии в России. — Полн. собр. соч., т. 21.

Марченко Н. Н., Фарукшин М. Х. Буржуазные политические партии. — М., 1987.

Михельс Р. Социология политической партии в условиях демократии // Диалог. — 1990.

Трофимов М. И. Политическое лидерство // Социал-политические науки. — 1991. — № 12.

Свалов А. Н. О пролетарских партиях «старого» и «нового» типа // Рабочий класс и современный мир. — 1990. — № 1.

Питання для повторення

? У чому полягають функції політичних партій в системі влади? Що становить соціальну базу політичних партій і політичних рухів. Типи політичних партій, місце, що займають політичні партії в системі влади.

? У чому суть політичного плюралізму?

? Сучасне становище політичних партій і рухів в Україні.

? У чому суть політичного лідерства?