Монолог про свободу й мрію про звичайну смерть

«То була свобода... Там я почувався вільним чоловіком...

Ви дивуєтеся? Я бачу... Дивуєтеся... Це тільки той збагне, хто на війні був. Вони хильнуть, дядьки, що воювали, і згадують, я їх чув, вони досі тужать... За тою свободою, за тим злетом. Ні кроку назад! — сталінський наказ. «Заградотряди». Ясне діло... Уже історія... Але ти стріляєш, виживаєш, дістаєш належні тобі сто грам, махорку... Тисячу разів можеш здохнуть, розлетіться на шматки, але якщо постараєшся, перехитруєш — чорта, біса, старшину, комбата, того, хто в чужій касці й із чужим багнетом, заговориш самого Всевишнього, — можеш вижити! Я був на реакторі... Там — як у шанцях на передньому краї. Страх і свобода! Живеш на всю котушку... У буденному житті цього не збагнеш. Не проймешся. Пам’ятаєте, нас увесь час готували: буде війна. А свідомість виявилась неприготованою. Я був неприготований... Того дня... Збирався піти разом із дружиною в кіно... Прийшли на завод двоє військових. Викликали мене: «Солярку від бензину відрізниш?» Питаю: «Куди пошлете?» — «Куди-куди... Добровольцем у Чорнобиль». Мій військовий фах — ракетне паливо. Секретна спеціальність. Забрали просто з заводу, в самій майці й футболці, додому не дали заскочити. Просив: «Жінку дайте попередити». — «Ми самі сповістимо». В автобусі нас зібралося душ п’ятнадцять, офіцери запасу. Хлопці мені сподобалися. Треба — їдьмо, треба — працюємо... Погнали на реактор — лізли на дах реактора...

Біля виселених сіл стояли вишки, солдати на вишках зі зброєю. Зброя з набоями. Шлагбауми. Таблички: «Узбіччя заражене. В’їзд і зупинку суворо заборонено». Сіро-білі дерева, облиті дезактиваційною рідиною. Мізки зразу шкереберть! Перші дні боялися сісти на землю, на траву, не ходили, а бігали, тільки машина пройде — респіратори натягували. Після зміни сиділи в палатках. Ха-ха! Через пару місяців... Це вже щось нормальне — це вже твоє життя. Рвали сливи, волоком рибу ловили, там щуки ого-го! І лящі. Лящів сушили до пива. Ви про це вже, мабуть, чули? У футбол грали. Купалися. Ха-ха... (Знову сміється). Вірили в долю, у глибині душі ми всі фаталісти, а не аптекарі. Не раціоналісти. Менталітет слов’янський... Я вірив у свою зірку! Ха-ха! Інвалід другої групи... Зразу й захворів. «Лучовка» проклята... Ясне діло... А перед тим навіть медичної карточки в поліклініці не мав. Чорт із ним! Що громаді, те й бабі... Менталітет. Я — солдат, я замикав чужу хату, входив у чуже житло. Це таке відчуття... Ти ніби підглядаєш за кимось... Чи земля, на якій не можна сіяти. Корова тицяється в фіртку, а фіртка зачинена й хата на замку. Молоко капле на землю... Це таке відчуття! По селах, котрі ще не виселені полишалися, селяни гнали самогонку, їхній заробіток. Продавали нам. А в нас грошей хоч засипся: потрійна платня на роботі, і добові йшли потрійні. Потім вийшов наказ: хто питиме, лишать на другий термін. Так помагає горілка чи ні? Бодай психологічно? Там у цей рецепт свято вірили... Ясне діло... Селянське життя тече просто: щось посадив, виростив, зібрав, а решта все без них обходиться. Їм нема діла до царя, до влади... Перший секретар цека чи президент... До космічних кораблів і атомних станцій, до мітингів у столиці. І вони не могли повірити, що світ за один день перевернувся, і вони вже в іншому світі живуть... Чорнобильському... Вони ж нікуди не виїздили. Люди хворіли від потрясіння... Вони не скорялись, вони хотіли жити, як завжди. Дрова з собою забирали крадькома, зелені помідори зривали, закручували. Банки вибухали, то ще раз кип’ятили. Як то — знищить, закопать, на сміття обернути? Те, чим ми якраз і займалися. Анулювали їхню працю, споконвічний сенс їхнього життя. Ми для них були вороги... А я рвався на реактор. «Не спіши, — остерігали мене, — в останній місяць, перед дембелем, усіх на дах поженуть». Служили ми шість місяців. І справді, через п’ять місяців передислокація, тепер уже під самий реактор. Жартики різні й поважні балачки, що от через дах пропустять. Ну, хай років п’ять після цього прочугикаєм... Сім... Десять... Ясне діло... Чогось частіше називалася цифра «п’ять», і звідки вона взялася? Без ґвалту, без паніки. «Добровольці, крок уперед!» Ціла сотня — крок уперед. Перед командиром монітор, вмикає — на екрані дах реактора: шматки графіту, розплавлений бітум. «Он, хлопці, бачите, уламки лежать. Почистіть. А отут-о, в цьому квадраті, тут проб’єте отвір». Час — сорок-п’ятдесят секунд. Туди — назад, забіг — кидок. Хтось наклав на ноші, інші скинули. Туди, в руїни, в діру. Скинув, але вниз не зиркай, не можна. Все одно зазирали. Газети писали: «Повітря над реактором чисте». Читали й сміялися. Матюкались. Повітря чисте, а ми он які дози хапаємо. Видали дозиметри. Один — на п’ять рентген, його з першої хвилини зашкалювало, другий, як авторучка, на сотню рентґен, той у деяких місцях теж зашкалювало. П’ять років, сказали, дітей заводить не можна буде. Якщо за п’ять років не вимремо... Ха-ха!.. (Сміється). Жартики всякі... Але без галасу, без паніки. П’ять років... Я вже десять прожив. Ха-ха!.. (Сміється). Вручали нам грамоти. Їх у мене дві. З усіма тими картинками: Маркс, Енгельс, Ленін, прапори червоні... Один хлопець пропав, думали, втік. Через два дні знайшли в кущах. Повісився. Стан у всіх, самі розумієте... Тоді виступив замполіт, що, мовляв, він листа з дому одержав — дружина його зрадила. Хто його зна? За тиждень у нас дембель. А його в кущах знаходять... Був у нас кухар, той так боявся, що жив не в палатці, а на складі, видовбав там собі нішу під ящиками з маслом і тушонкою. Переніс туди матраца, подушку... Жив під землею... Присилають рознарядку: набрати нову команду й усіх на дах. А всі вже там були! Знайти людей! Ну, і його зачистили. Раз тільки й заліз... Друга група інвалідности... Подзвонює мені частенько. Ми не губимося, одне за одного держимось... За свою пам’ять, вона стільки житиме, скільки ми проживемо. Так і напишіть.

У газетах брехня... Суцільна брехня... Ніде не читав, як ми собі шили кольчуги. Сорочки свинцеві. Труси. Нам видавали ґумові халати зі свинцевим напиленням. А ми собі плавочки гаратали свинцеві... Пильнували це діло... Ясне діло... В одному селі нам показали два таємні будинки. Для сходин. Мужчини, одірвані од дому, шість місяців без жінки, екстремальна ситуація. Усі навідувалися. А дівки місцеві гуляли, все одно, плакали, скоро вмирать. Плавочки свинцеві... Надягалися поверх штанів... Напишіть... Анекдоти травили. От, прошу. Американського робота послали на дах, п’ять хвилин попрацював — стоп. Японський робот п’ять хвилин попрацював — стоп. Наш робот дві години працює. Команда по рації: «Рядовой Іванов, через два часа можете спустітца вніз на перекур». Ха-ха!.. (Сміється).

Перед тим як нам на реактор виходити, командир інструктує... Лава стоїть... Кілька хлопців збунтувалося: «Ми вже там були, нас додому повинні відправить». Моє, приміром, діло — паливо, бензин, а мене теж на дах посилали. Але я мовчав. Я сам хотів, мені було цікаво. А ці збунтувалися. Командир: «У нас на дах підуть добровольці, решта крок із ряду, із вами матиме бесіду прокурор». Ну, хлопці постояли, порадилися, та й згодилися. Присягу складав — значить, мусиш, прапора цілував... На коліно перед прапором опускався... Мені здається, ніхто з нас не сумнівався, що можуть посадити й дати строк. Чутка просочилася, наче два-три роки дають. Якщо солдат одержував звиш двадцяти п’яти рентґен, то командира могли посадити за те, що опромінив особовий склад. Ні в одної душі звиш двадцяти п’яти рентґен! У всіх менше... Розумієте? Але люди мені подобалися. Двоє захворіло, знайшовся один, сам сказав: «Давайте я». А він уже раз на даху був того дня. Заповажали. Премія — п’ятсот рублів. Другий яму нагорі довбав, відходити пора — а він довбе. Ми йому махаємо: «Вниз!» А він навколішки впав і добиває. Дах треба було пробити в тому місці, щоб жолоб уставить сміття спускати. Поки не пробив, не встав. Премія — тисяча рублів. За ці гроші тоді можна було купить два мотоцикли. У нього тепер перша група інвалідности... Ясне діло... Але за страх платили на місці... І от він умирає... Тепер умирає... Страшно мучиться... У ці вихідні їздив до нього... «Спитай, про що я мрію?» — «Про що?» — «Про звичайну смерть, а не про чорнобильську». Йому сорок років. Жінок любив... Дружина красуня...

Дембель. Повпаковувалися в машини. Скільки їхали зоною, стільки сигналили. Озираюся на ті дні... Я був поряд із чимось... Чимось фантастичним. А оці-от слова — «гігантський», «фантастичний» — вони всього не відбивають. Було таке відчуття... Яке? (Замислився)

Я такого відчуття навіть у коханні не зазнав...»

Олександр Кудрягін,

ліквідатор