Дитячий хор

Альоша Бєльський — 9 років, Аня Богуш — 10 років, Наташа Дворецька — 16 років, Лена Жудро — 15 років, Юра Жук — 15 років, Оля Звонак — 10 років, Сніжана Зіневич — 16 років, Іра Кудрячева — 14 років, Юля Каско — 11 років, Ваня Коваров — 12 років, Вадим Красносолнишко — 9 років, Вася Микулич — 15 років, Антон Нашиванкін — 14 років, Марат Татарцев — 16 років, Юля Тараскіна — 15 років, Катя Шевчук — 14 років, Борис Шкірманков — 16 років.

«Я лежала в лікарні.

Мені так боліло... Я просила в мами: «Мамочко, я не можу терпіти. Краще вбий мене!»

«Така чорна хмара... Така злива...

Калюжі зробилися жовті... Зелені... Ніби в них фарби налито... Казали, що це з квітів пилок. Ми не бігали по калюжах, тільки дивилися. Бабуня зачиняла нас у погребі. А сама ставала навколюшки й молилась. І нас учила: «Моліться!! Це кінець світа. Кара Божа за наші гріхи». Братікові було вісім років, а мені шість. Ми стали згадувать свої гріхи: він розбив банку з малиновим варенням... А я не призналася мамі, що зачепилася за паркан і порвала нову сукенку.. Сховала в шафі...

Мама часто вбирається в чорне. У чорну хустку. На нашій вулиці раз у раз когось хоронять... Плачуть. Зачую музику — біжу додому й молюся, читаю «Отченаш». Молюся за маму й тата...»

«За нами приїхали солдати на машинах. Я подумав, що почалася війна...

У солдатів через плече висіли справжні автомати. А ще вони казали незрозумілі слова: «дезактивація», «ізотопи»... У дорозі приснився сон: стався вибух! А я живий! Нема доми, нема батьків, навіть горобців і ворон нема. Од жаху прокидався, схоплювавсь... Розсував штори... Дивився у вікно: чи нема в небі цього гриба кошмарного?

Пам’ятаю, як солдат ганявся за кицькою... На ній дозиметр працював, як автомат: клац, клац... За нею — хлопчик і дівчинка. То їхня киця. Хлопчик нічого, а дівчинка кричала: «Не віддам!!» Бігала й кричала: «Любочко, дорогенька, втікай! Втікай, любочко!» А солдат — із великим целофановим мішком...»

«У хаті ми покинули, зачинили мого хом’ячка. Біленького. На два дні йому харчів лишили.

А поїхали назовсім».

«Я вперше їхала поїздом...

Поїзд був напханий дітьми. Малюки ревуть, обкалялися. Одна вихователька на десять душ, а всі плачуть: «Мамо! Де мама? Додому хочу!» Мені — десять років, такі дівчатка, як я, помагали втишувати малят. Жінки зустрічали нас на перонах і хрестили поїзда. Несли домашнє печиво, молоко, теплу картоплю...

Нас везли в Ленінградську область. Там уже, як під’їжджали до станцій, люди хрестились і дивилися здалеку. Боялися нашого поїзда, на кожній станції його довго мили. Коли на одній зупинці ми вискочили з вагона й забігли в буфет, нікого туди більше не пустили: «Тут чорнобильські діти їдять морозиво». Буфетчиця комусь по телефону казала: «Поїдуть, ми підлогу помиємо з хлоркою і склянки прокип’ятимо». Ми чули...

Зустрічали нас лікарі. У протигазах і Гумових рукавичках... Забрали в нас одежу, всі речі, навіть конверти, олівці й ручки, поскладали в целофанові пакети й закопали в лісі.

Ми так перелякалися... Довго потім чекали, як почнемо вмирати...»

«Мама з татом поцілувались, і я народилася.

Раніше я думала, що ніколи не вмру. А тепер знаю, що вмру. Хлопчик лежав зі мною в лікарні... Вадік Корінков... Пташечок мені малював. Домики. Він умер. Умирати не страшно... Будеш довго-довго спати, ніколи не збудишся. Вадік мені казав, що коли помре, то буде довго жити десь інде. Йому це хтось зі старших хлопчиків сказав. Він не боявся.

Мені снився сон, як я вмерла. Я чула вві сні, як плакала моя мама. І збудилася...»

«Ми виїжджали...

Хочу розказать, як прощалася з нашою хатою моя бабця. Вона попросила батька винести з комори мішок пшона й розсипала його по садочку: «Божим птичкам». Зібрала в решето яйця й висипала в дворі: «Нашому коту й собаці». Накраяла їм сала. Витрусила з усіх своїх торбинок насіння: моркви, гарбузів, огірків, цибулі-чорнушки... Квітів усяких... Розвіяла на вгороді: «Хай у землі живуть». А потім поклонилася хаті... Хліву... Обійшла й поклонилася кожній яблуньці...

А дідусь, коли ми йшли вже, скинув шапку...»

«Я був маленький...

Шість, ні, вісім років, здається. Точно, вісім. Оце допіру полічив. Пам’ятаю багацько страхів. Боявся бігати босоніж по траві. Мама настрашила, що помру. Купатися, пірнати — всього боявся. У лісі горіхи рвать. Узяти в руки жука... Він же по землі лазить, а вона вся заражена. Муравлі, метелики, чмелі — усі заражені. Мама згадує, що в аптеці їй нарадили давать мені йоду по чайній ложці! Тричі на день. Та вона злякалася...

Ми ждали весни: невже знов виросте ромашка? Як колись? Усі в нас казали, що світ одміниться. По радіо й по телевізору... Ромашка перетвориться... У що вона перетвориться? У щось інше... А в лисиці виросте другий... хвіст, їжачки вродяться без голок, рожі без пелюсток. З’являться люди, схожі на гуманоїдів, вони будуть жовті. Без волосся, без вій. Тільки очі самі. А захід сонця буде не червоний, а зелений.

Я був маленький... Вісім років...

Весна... Весною з бруньок, як завжди, листочки розвинулись. Зелені. Зацвіли яблуні. Білі. Запахла черемха. Розкрилися ромашки. Вони були такі самі. Тоді ми побігли на річку до рибалок: чи у пліток і далі голова й хвіст? І в щуки? Перевіряли шпаківні: прилетіли шпаки? А чи вилупляться в них діти?

У нас з’явилося багато роботи... Ми все перевіряли...»

«Дорослі шушукалися... Я чув...

Із мого року народження (вісімдесят шостого) — ні хлопців, ні дівчат у нас у селі нема. Один я. Лікарі не дозволяли... Страхали маму... Щось таке... А мама втекла з лікарні й сховалася в бабуні. І тут я... Найшовся... Ну, вродився, значить. Я все це підслухав...

Братика й сестрички в мене нема. А я дуже хочу. А звідки діти беруться? Я б пішов і найшов собі братика.

Бабуся мені по-різному каже:

— Бусел у дзьобі приносить. А то, бува, на полі дівчинка виростає. Хлопчиків у ягодах находять, якщо пташка кине.

Мама не так каже, каже:

— Ти мені з неба впав.

— Як?

— Дощ пішов, і ти мені просто в руки впав.

Тьотю, ви писателька? Скажіть, як це мене могло не буть? А де б я був? Десь високо, на небі? На другій планеті?..»

«Раніше я любила ходити на виставки... Дивитися картини...

До нас у місто привезли виставку. Про Чорнобиль. Біжить лісом лоша, з самих ніг, їх десь вісім-десять, теля о трьох головах, сидять у клітці лисі кролики, ну як пластмасові... Люди гуляють у лузі в скафандрах... Дерева вищі од церков, а квіти, як дерева... Я до кінця не додивилася. Наткнулася на картину: хлопчик тягне руки, може, до кульбабки, може, до сонця, а в цього хлопчика замість носа... хобот. Захотілося плакати, кричати: «Не треба нам таких виставок! Не возіть! І так усі кругом водно про смерть говорять. Про мутантів. Не хочу!!» Перший день на виставці були люди, прийшли, а потім ні душі. У Москві, Петербурзі, писали в газетах, юрмами на неї ходили. А в нас — порожній зал.

Я їздила в Австрію на лікування, там є люди, що в себе вдома можуть повісити таку фотографію. Хлопчика з хоботом... Чи замість рук у нього ласти... І щодня на неї дивитися, щоб не забувати за тих, кому погано. Але коли живеш тут... То це не фантастика й не мистецтво, а життя. Моє життя... Якби мені вибирати, то я краще в себе в кімнаті повішу якийсь гарний пейзаж, щоб усе там було нормальне: і дерева, і птахи. Звичайне. Радісне... Хочу думати про гарне...»

«Першого року після аварії...

У нас у селищі зникли горобці. Вони валялися всюди: по садах, на асфальті. Їх згрібали й вивозили в контейнерах із листям. Того року листя не дозволяли палити, воно було радіоактивне. Листя закопували.

Через два роки горобці з’явилися. Ми раділи, гукали один одному: «Я вчора бачила горобця... Вони вернулися...»

Пропали хрущі. Досі їх нема. Може, і вони вернуться, років через сто чи тисячу, як наш учитель каже. Навіть я їх не побачу.. А мені дев’ять років...

А як моя бабуся? Вона ж старенька...»

«Перше вересня... Шкільна лінійка...

І жодного букета. У квітах, ми вже знали, багато радіації. Перед початком навчального року в школі орудували не столярі й малярі, як раніше, а солдати. Вони косили квіти, знімали й кудись відвозили землю на машинах із причепами. Вирубали великий старий парк. Старі липи. Баба Надя... Її завше закликали до хати, коли хтось помирав. Поголосити. Почитать молитов. «Грім не вдарив... Суш не напала... Море не залляло... Лежать як чорнії гроби...» — вона над деревами, як над людьми, голосила. — А мій ти дубочку... Моя ти яблунько...»

А через рік нас усіх евакуювали, село закопали. Мій тато — шофер, він туди їздив і розказував. Спочатку викопують велику яму... На п’ять метрів... Під’їздять пожежники. Із брандспойтів миють хату від гребеня до підмурка, щоб не збити радіоактивного пилу. Вікна, дах, поріг — усе миють... А потім кран стягує хату з місця й ставить у яму... Валяються ляльки, книжки, банки... Екскаватор підгрібає... Усе засипають піском, глиною, втрамбовують. Замість села — рівне поле. Там лежить наша хата. І школа, і сільрада... Там мій гербарій і два альбоми марок, я все мріяла їх забрати.

Був у мене велосипед... Його тільки-но мені купили...»

«Мені дванадцять років...

Я цілий час удома, я — інвалід. У нас дома поштар приносить пенсію мені й дідусеві. Дівчатка в класі, коли дізналися, що в мене рак крови, боялися зі мною сидіти. Торкатися... А я дивилася на свої руки... На свій портфель і зошити... Нічого не помінялося. Чого мене бояться?

Лікарі сказали: я захворіла, тому що мій тато працював у Чорнобилі. А я після того народилася.

А я люблю тата...»

«Я ніколи не бачила стільки солдатів...

Солдати мили дерева, хати, дахи... Мили колгоспних корів... Я собі думала: «Бідні звірі в лісі! Їх ніхто не миє. Вони всі вмруть. І лісу ніхто не миє. І він умре».

Вчителька сказала: «Намалюйте радіацію». Я намалювала, як іде жовтий дощ... І тече червона річка...»

«Із дитинства любив техніку... Я мріяв... Виросту — буду технарем, як тато, він техніку обожнював. Ми разом із ним весь час щось конструювали. Будували.

Тато поїхав... Я не чув, як він збирався. Я спав. Уранці побачив заплакану маму: «Наш тато — в Чорнобилі».

Ждали тата, як із війни...

Він вернувся й став знов ходити на завод. Нічого не розказував. А я в школі всім хвалився, що мій тато приїхав із Чорнобиля, він — ліквідатор, а ліквідатори — це ті, хто помагав ліквідовувати аварію. Герої! Хлопці мені заздрили.

Через рік тато захворів...

Ми гуляли в лікарняному сквері... Це вже після другої операції... І він уперше забалакав зі мною за Чорнобиль... Працювали вони неподалік од реактора. Тихо-мирно, згадував, гарно. А в цей час щось діється. Сади цвітуть. Для кого? Люди з сіл геть подалися. Переїздили через місто Прип’ять: на балконі висить білизна, горщики з квітами. Стоїть під кущем велосипед із брезентовою торбою поштарською, повною газет і листів. І на ній пташине гніздо. Як у кіно, я бачив...

Вони «чистили» те, що треба було кинути. Знімали ґрунт, забруднений цезієм і стронцієм. Назавтра — все знов «клацало».

«На прощання нам потисли руки й вручили довідки з подякою за самовідданість». Батько згадував і згадував... Востаннє, коли вернувся з лікарні, сказав нам: «Якщо лишуся живий, ніякої хімії, ніякої фізики. Піду з заводу... Тільки в пастухи...»

Ми з мамою лишилися вдвох. Я не піду в технічний вуз, як мама собі мріє. У той, де тато вчився...»

«У мене є маленький братик...

Він любить гратися в «Чорнобиль». Будує схрон, засипає піском реактора... Або вбереться опудалом, бігає за всіма й полохає: «О-о-о! Я — радіація! О-о... Я — радіація!»

Його ще не було, коли те сталося».

«Ночами я літаю...

Літаю серед яскравого світла... Це не реальність і не потойбіччя. Це і те, і друге, і третє. Уві сні я знаю, що можу ввійти всередину цього світу, побути в ньому... Чи лишитися? Язик задерев’янів, дихання неправильне, але мені там ні з ким не треба розмовляти. Щось подібне зі мною вже колись бувало. Але — коли? Я не пам’ятаю... Розпирає прагнення злитися водно, але нікого не бачу... Тільки світло... Таке відчуття, наче можу його помацати... Який я величезний! Із усіма, але вже збоку, окремо. Сам. Коли я був маленьким, я деякі кольорові зображення бачив так, як оце тепер. У цьому сні... Настає момент, коли я ні про що інше думати вже не можу. Тільки... Зненацька розчиниться вікно... Наглий порив вітру. Що це? Звідки? Куди? Між мною і кимось встановлюється зв’язок... Контакт... Але як заважають ці сірі лікарняні стіни... Який я кволий іще... Світло я затуляю головою, бо воно заважає бачити... Пнувся, пнувся... Став дивитися поверх...

І прийшла мама. Вчора вона повісила в палаті ікону. Щось там шепоче в кутку, стає навколішки. Вони всі мовчать: професор, лікарі, медсестри. Думають, я не підозрюю... Не знаю, що скоро вмру. А я ночами вчуся літати...

Хто сказав, що літати легко?

Колись я писав вірші. Закохався в дівчинку, в п’ятому класі... У сьомому відкрив, що є смерть... Мій улюблений поет Ґарсія Лорка. Вичитав у нього: «темний корінь крику». Вночі вірші звучать інакше. По-іншому... Почав учитися літати... Не подобається мені ця гра, але що вдієш?

Мого найкращого друга звали Андрій... Йому зробили дві операції й відіслали додому. Через півроку мала бути третя... Він повісився на своєму паску... В порожньому класі, коли всі подались на урок фізкультури. Лікарі йому заборонили бігати, стрибати, а він був найкращий футболіст у школі. До... До операції...

Я тут мав багато друзів... Юля, Катя, Вадим, Оксана, Олег... Тепер — Андрій... «Ми помремо й увійдемо в науку», — казав Андрій. «Ми помремо, і нас забудуть», — так вважала Катя. «Коли я помру, не ховайте мене на цвинтарі, я боюсь цвинтаря, там тільки мерці й ворони. А поховайте в полі...» — просила Оксана. «Ми помремо!..» — плакала Юля.

Для мене тепер небо живе, коли я на нього дивлюся... Вони там...»