Монолог одного села про те, як кличуть душі з неба, щоб із ними поплакати й пообідати

Село Білий Берег Наровлянського району Гомельської области.

Говорять: Анна Павлівна Артюшенко, Єва Адамівна Артюшенко, Василь Миколайович Артюшенко, Соф’я Миколаївна Мороз, Надія Борисівна Ніколаєнко, Олександр Федорович Ніколаєнко, Михайло Мартинович Лис.

— Гостейки до нас... Добрії люде... Не ворожилося на стрічу, аніякого знаку... Бува, долоня свербить — поздоровкаєшся. А сьогодні, ані, не ворожилось. Іно соловейко цілу ніч піяв — на соняшну днину. Ой! Наші баби умент збіжаться. Оно Надя вже летить...

— І пережили все, перетерпіли...

— Ой, не хочу згадувать. Страшно. Виганяли нас, солдати виганяли. Воєнная техніка понаїхала. Самоходки. Один дід старий, уже лежав. Помирав. Куди їхать? «Я от устану, — плакав, — і піду на гробки. Своїми ногами». Що нам за хати заплатили? Що? Гляньте, яка тута краса! Хто нам за цю красу заплатить? Курортна зона!

— Самольоти, вертольоти — гул стояв. КамАЗи з причепами... Солдати. Ну, думаю, війна почалася. З китайцями чи американцями.

— Хазяїн прийшов із колгоспних зборів і каже: «Завтра нас евакуйовують». А я: «А як же бульба? Не викопали». Стукає в двері сусіда, і сіли вони з моїм випивать. Випили й давай голову лаять: «Не поїдем — і край. Війну пережили, а тут радіація». Хоч залізай у цю землю. Не поїдемо!

— Попервах думали, що всі умремо через два-три місяці. Так нас полохали. Агітірували їхати. Слава Богу — живі!

— Слава Богу! Слава Богу!

— Ніхто не знає, що на тім світі. Тут лучче... Знакоміше. Як моя мама приказувала: красуєшся, радуєшся і сваволиш.

— Підемо до церкви, помолимося.

— Виїжджали... Взяла землі з маминої могилки в торбинку. Постояла навколюшках: «Прости, що ми тебе покидаємо». Вночі пішла до неї й не боялася. Люди прізвища свої писали на хатах. На колодах. На паркані, на асфальті.

— Собак солдати вбивали. Стріляли. Бах-бах! Після цього не можу чуть, як живе кричить.

— Я тут бригадирствував. Сорок п’ять год... Жалів людей... У Москву на виставку ми свій льон возили, колгосп посилав. Значок звідтам привіз і красну грамоту. Тут до мене зуваженієм: «Василь Миколайович... Наш Миколайович...» А хто я там, на новім місці? Старий дід у капелюші. Тут буду помирать, дак жіночки мені води принесуть, у хаті натоплять. Жалів я людей... Увечері баби йдуть із поля й співають, а я знаю, що вони нічого не получать. Самі палочки на трудодні. А вони співають...

— У селі в нас люде живуть укупі. Одним миром.

— Сниться мені сон, це я вже в городі в сина жила. Сон... Що жду смерті, дожидаюся. І синам наказую: «Повезете мене на наші гробки, хоч п’ять хвилин постійте зо мною коло рідної хати». І зверху бачу, як сини мене туди везуть...

— Хай вона отруєна, з радіяційою, це моя вітцівщина. Нігде ми більш не треба. І птиці своє гніздо миле.

— Докажу... Жила в сина на сьомім поверху, підійду до вікна, гляну вниз і хрищуся. Здається, наче коня чую. Півня... І такий жаль бере... А то своє дворище насню: корову прив’язую й дою, дою... Просинаюся... Не хочу вставать. Я ще там. То тут, то там.

— Удень жили на новім місці, а вночі на батьківщині. Уві сні.

— К зимі ночі довгі, сидимо, бува, й щитаємо: хто вже помер? У городі од нервності й розстройства багато помирало, по сорок-п’ятдесят год — чи це ж пора на смерть? А ми живемо. Молимося щодня Богу, просимо одного — здоров’я.

— Як то кажуть, хто де вродився, там і згодився.

— Мій хазяїн два місяці лежав... Мовчав, не відказував мені. Як зобидився наче. Ходжу по дворі, вернуся: «Батьку, як ти?» Очі тілько на голос зведе, а мені вже легше. Хай би лежав, мовчав, а був у хаті. Коли чоловік умирає, плакать не можна. Переб’єш йому смерть, буде довго трудиться. Я в шафі свічку взяла й до рук йому вклала. Він узяв і дише... Очі, бачу, каламутні... Не плакала... За одне просила: «Передай там привіт нашій донейці й моїй любій мамочці». Молилася, щоб нам укупі... Хто й упросить Бога, а мені він смерти не дав. Живу.

— А я помирать не боюся. Ніхто двічі не живе. І лист облітає, і дерево падає.

— Молодиці, не плачте! У передовиках усі годи ходили. Стахановки. Сталіна пережили. Войну! Якби не сміялись да не тішились, то давно би повісились. Знацця, гомонять дві чорнобильські жінці. Одна: «Чула, у нас тепера у всіх білокров’я?» Друга: «Єрунда! Я вчора пальця порізала, дак кров текла червона».

— У ріднім краю, як в раю. А на чужині й сонце не так світить.

— А моя мама колись мене навчила, що возьми іконку да й переверни її, щоб вона так три дні провисіла. Дак де б не була, безпремінно додому вернешся. У мене було дві корови, п’ятеро свиней, гуси, кури. Собака. Голову в руки схоплю й ходжу по саду. А яблук же, яблук скільки! Пропало все, тьху, пропало!

— Помила хату, піч побілила... Треба оставить хліб на столі й сіль, миску й три ложечки. Стільки ложок, скільки душ у хаті... Все, щоб вернуться...

— А гребінці в курей були чорні, не червоні. Радіяція. І сир не вдавався. Місяць жили без сиру. Молоко не скисало, в порошок зверталося, білий порошок. Радіяція...

— Ця радіяція в мене на вгороді була. Город весь побілів, білейкий-білейкий, мов чимсь посиланий. Кавалочками якимись... Я думала, може, з лісу чогось нанесло. Вітер насипав.

— Не хотіли ми їхать. Ой не хотіли! Дядьки випивши. Під колеса кидались. Начальство ходило по хатах і кожного вговорювало. Наказ: «Майна не брать!»

— Худоба три дні не поєна. Не годована. На убой! Приїхав кореспондент із газети: «Як настроєніє? Як діла?» П’яні доярки його трохи не вбили.

— Голова з солдатами крутяться круг меї хати... Полохають: «Виходь, а то підпалимо! Анум сюди каністру з бензином!» Забігала — то рушника вхоплю, то подушку...

— От ви скажіть по науці, як дєйствує та радіяція? Кажіть правду, нам все одно скоро помирать.

— А що ви думаєте, в Мінську її нема, раз вона невидима?

— Привіз онук песика... Назвали Радій, бо живемо в ра-діяції. І де той мій Радій подівся, то все при ногах? Боюсь, побіжить за село, вовки з’їдять. Буду сама.

— А в війну цілу ніч орудія стукають-стукають. Тнуть-тнуть. Ми земляночку в лісі видовбали. Бомблять і бомблять. Усе чисто спалили, сказати б хати, а то й город, і вишеньки погоріли.

Тільки б війни не було... Як я її боюся!

— В армянського радіо питають: «Чи можна їсти чорнобильські яблука?» Відповідь: «Можна, тільки недогризки глибоко в землю закопувать». Друге питання: «Скільки буде сім помножить на сім?» Відповідь: «Та тобі всяк чорнобилець на пальцях пощитає». Ха-ха-ха...

— Дали нам новий домок. Кам’яний. Дак, повірите, за сім год ні одного цвяха не забили. Чужина! Все чуже. Мій хазяїн плакав і плакав. Тиждень робить у колгоспі на тракторі, жде неділі, а в неділю ляже до стіни й плаче.

— Більш нас ніхто не одурить, нікуди ми зі свого місця не рушимося. Магазину нема, лікарні нема. Світла нема. Сидимо при карасіновій лампі да при скіпці. А нам добре! Ми — вдома.

— У городі невістка ходила за мною по квартирі зі стиркою й витирала — ручку одвірню, стільця... А все за мої гроші купляне, вся мебля й машина «Жигулі». Гроші кончились — і не треба мами.

— Гроші наші діти забрали. А що зосталось, інфляція з’їла. То, що нам оддали за хазяйство, за хати. За яблуньки.

— А нам все одно весело... У армянського радіо питають: «Що таке радіоняня?» — «Це — бабця з Чорнобиля». Ха-ха-ха...

— Два тижні йшла я пішки... І коровку свою вела... Люди в хату не пускали. У лісі ночувала.

— Бояться нас. Заразні, кажуть. За що Бог покарав? Затівався? Живемо не по-людськи, не по Божому закону. Мордуєм одне одного. Дак за теє.

— Мої внуки літом приїжджали. Перві годи не їхали, теж боялися. А тепера навідуються, продукти вже беруть, усе пакують, що даси. «Бабушка, — питалися, — а читала ти книжку про Робінзона?» Жив сам, так, як і ми. Без людей. Я з собою півмішка сірників привезла... Сокиру, заступа... А тепера в мене сало, яйця, молоко — все своє. Одне що — цукру не посієш. Землі тут — скільки хочеш! Хоч сто гектарів заорюй. А власті ніякої. Тут чоловіку ніхто не перешкоджає. Начальства нема... Ми — свобідні.

— Із нами й коти вернулися. І собаки. Вертали разом. Солдати нас не пускали. Омоновці. Дак ми вночі... Лісними стежками... Партизанськими...

— Нічого од держави нам не треба. Все самі виробляєм. Не займайте тільки нас! Ні магазина не тра’ ні автобуса. По хліб і сіль ходимо пішки за двадцять кілометрів... Ми самі собі.

— Табором вернули. Три сем’ї... А тут усе розграбовано: піч розбили, вікна, двері познімали. Долівки. Лампочки, виключателі, розетки — все викрутили. Нічого живого. Оцими-о руками все заново, оцими руками. Аякже!

— Дикі гуси кричать — весна настала. Сіять пора. А ми в пустих хатах... Одно — покрівлі цілі...

— Міліція кричала. Приїдуть на машинах, а ми — до лісу. Як од німців. Раз напали нас із прокурором, дак він грозив, що будуть судить. Я кажу: «Хай мені дадуть год тюрми, я одбуду й сюди верну». Їх діло покричать, а наше помовчать. Я ордена маю, як передовий комбайньор, а він мені грозить — по десятій статті підеш... Преступник...

— Що день Божий мені моя хата снилася. Я верталася: то копаю город, то постіль прибираю... І завжди щось знайду: то черевика, то курчат... На добро все, на радість. На поворот...

— Вночі Бога просимо, а вдень міліціонерів. Спитайте ви мене: «Чого ти плачеш?» А я не знаю, чого я плачу. Я рада, що на своїм обійсті живу.

— І пережили все, перетерпіли...

— Я вам анекдота розкажу... Указ уряду про льготи чорнобильцям... Тому, хто живе за двадцять кілометрів від станції, до фамілії додається приставка «фон». Ті, хто за десять кілометрів, вони вже — Ваша світлість. А ті, хто біля станції вижили — Ваше сіятєльство. Ну, от і живемо, Ваша світлість... Ха-ха...

— Добилась я до дохтура: «Голубе, ніжки не ходять. Суставчики болять». — «Коровку треба здать, бабко. Молоко отруєне». — «Ой ні, — плачу, — ніжки болять, колінця болять, а коровку не оддам. Моя годувальниця».

— У мене семеро дітей. Усі в городах живуть. Я тут сама. Затужу, сяду під їхніми фотографіями... Побалакаю... Все... Все сама. Дім сама помалювала, шість банок фарби уклала. Так-от і живу. Виростила чотири сини й три дочки. А чоловік рано помер. Сама.

— Я з вовком здибався от так: він стоїть, і я стою. Подивилися на себе, і він убік одскочив... Помчав... Дак мені шапка піднялася зо страху.

— Усякий звір людини боїться. Ти звіря не займай, і він тебе обмине. Раніше ходиш по лісі, почуєш голоси, біжиш до людей, а тепера чоловік од чоловіка ховається. Не дай Боже стріти в лісі чоловіка!

— Усе, що в Біблії написано, все сповняється. Там і про наш колгосп написано. І про Горбачова... Що буде великий начальник із тавром на лобі й велика держава розсиплеться. А потім настане Божий суд... Хто в городі живе — всі погинуть, а в селі один чоловік останеться. Чоловік буде радий чоловічому сліду! Не чоловіку, а йно сліду його...

— А світло в нас — лампа. Карасінка. А-а... Баби вже вам доповіли. Уб’ємо кабана, дак у погріб несемо або в землю закопуємо. У землі м’ясо три дні лежить. Самогонка в нас зі свого жита. Із варення.

— У мене два мішки солі... Не пропадемо без держави! Дров повно — кругом ліс. Хата тепла. Лампа горить. Добре! Козу держу, козлика, троє свиней, курей чотирнадцятеро. Землі — вдосталь, трави — вдосталь. Вода є в криниці. Воля! Добренно нам! У нас тут не колгосп, а комуна. Комунізм! Ще одного коника купимо. І тоді нікого нам більш не треба. Одного коника...

— Ми не додому вернули, як тут один кореспондент був і дивувався, а на сто год назад. Серпом жнемо, косою косимо. Молотимо зерно ціпами просто на асфальті. Хазяїн кошики плете. А я зимою вишиваю. Тчу.

— У війну в нашому роду загинуло сімнадцять душ. Двох моїх братів убили... Мама плаче й плаче. А ходила бабця по селах, прохачка. «Тужиш? — каже мамі, — Не тужи. Хто життя за других оддав, той святий чоловік». І я все за батьківщину можу... Тільки вбивать не можу... Я — вчителька, я вчила — любіть людину. Завжди перемагає добро. Діти, вони маленькі, душею чисті.

— Чорнобиль — над войнами война. Нема чоловіку ніде спасіння. Ні на землі, ні в воді, ні на небі.

— Радіо зразу відключили. Ніяких вістей не знаємо, за-того жить нам спокійніш. Не журимося. Приїздять люди, переказують: кругом війна. І наче соціалізм кончився, живемо при капіталізмі. Цар вернеться. Правда?!

— То кабан із лісу зайде, то лосиха... Люди рідко. Самі міліціонери...

— А ви й до мене в хату зайдіть.

— І до мене. Так давно в мене в хаті гості не сиділи.

— І хрещусь, і молюсь... Господи! Два рази мені міліція піч рубала... На тракторі вивозили... А я — назад! Пустили б людей — вони би всі навколюшках додому поповзли. Рознесли по світі наше горе. Тільки мертвим дозволяють вернути. Привозять їх. А живі — поночі. Лісом...

— На проводи всі сюди рвуться. Всі до одного. Кожне хоче свого пом’януть. Міліція по списках пускає, а дітям до вісімнадцяти не можна. Приїдуть і такі вже раді коло свеї хати постояти... У свому саду коло яблуні... Спершу на гробках плачуть, потім розходяться по своїх дворищах. І там теж плачуть і моляться. Свічки ставлять. Висять на своїх парканах наче на оградках коло могил... Бува, що й віночка покладуть коло дому. Рушника білого почеплять на фіртку... Батюшка молитву читає: «Браття й сестри! Будьте терпеливі!»

— На цвинтар беруть і яйця, й булки... Багато хто млинці замість хліба. Що в кого є... Кожне сідає коло свеї рідні. Кличуть: «Сестро, прийшла тебе провідать. Іди до нас обідать». Або: «Мамочко ти наша... Таточку ти наш... Татулю...» Кличуть душі з неба... У кого сей год померли, ті плачуть, а в кого раніше, ті не плачуть. Погомонять, згадають. Усі моляться. Хто не вміє, теж молиться.

— А вночі за мертвим плакать не можна. Сонце зайде — вже не можна. Пом’яни, Боже, душечки їхні. І царство їм небесне!

— Хто не скаче, той плаче... От хахлушка продає на базарі великі яблука, червоні. Закликає: «Купуйте яблучка! Чорнобильські яблучка!» Хтось їй рає: «Не признавайся, тітко, що вони чорнобильські. Ніхто не купить». — «Е, не скажіте! Беруть! Кому для тещі, кому для начальника!»

— Тут один із тюрми вернувся. По амністії. В сусіднім селі був жив. Мати вмерла, хату закопали. Прибивсь до нас: «Дайте, тітко, шмат хліба й сала. Я вам дров урубаю». Старцює.

— Бардак у країні — то й сюди тікають люде. Од людей тікають. Од закону. Живуть самі. Чужі люде. Суворі, нема в очах привіту. Нап’ються — з вогнем пустять. Вночі спимо, а під ліжком — вила, сокири. На кухні при дверях — молоток.

— Весною скажена лисиця бігала, коли вона скажена, то ласкава-ласкава. Не може на воду дивиться. Постав надворі відро води — і не бійся! Втече.

— Приїжджають... Фільми про нас знімають, а ми їх ніколи не побачимо. У нас нема ні телевізорів, ні електрики. Одне — у вікно дивитися. Ну, і молимося, а як же. То були комуністи замість Бога, а тепер лишився сам Бог.

— Ми — люди заслуженії. Я — партизан, год був у партизанах. А коли наші німців одбили, на фронт попав. На рейхстагу своє прізвище написав: Артюшенко. Зняв шинельку, комунізм строїв. І де той комунізм?

— У нас тут комунізм. Живемо — браття й сестри.

— Як війна почалась, не було той год ні грибів, ні ягід. Повірите? Сама земля біду чула... Сорок первий... Ой, згадую! Я війни не забула. Пройшла чутка, що пригнали наших полонених, хто признає свого, може забрать. Знялись, побігли наші баби! Ввечері хто свого, хто чужого привів. Ну, найшовсь такий гад... Жив, як усі, жонатий, двойко дітей. Заявив у комендатуру, що ми українців узяли. Васько, Сашко... Назавтра німці на мотоциклах приїжджають... Просимо, на коліна падаємо... А вони вивели їх за село й поклали з автоматів. Дев’ять душ. А вони ж молоді-молоді, да хороші! Васько, Сашко...

Тільки б війни не було. Як я її боюся!

— Начальство приїде, покричить-покричить, а ми глухі й німі. І пережили все, перетерпіли...

— А я своєї... За своє думаю та й думаю... На гробках... Хто гучно голосить, а хто тишком. Которе, бува, ще й прикаже: «Розкрийся, жовтий пісочку. Розкрийся, темная нічко». Із лісу діждеш, а з піску, дак зроду нє. Буду просить ласкаво: «Іване... Іване, як мені жить?» А він нічого мені не відповість, ані доброго, ані злого.

— А я... Я нікого не боюся: ні небіжчиків, ні звіря, нікого. Син приїде з города та й сварить: «Чого сидиш сама? А як хто задушить?» А що він у мене озьме? Самі подушки... У простій хаті всі убори — подушки. Як стане бандит лізти, він же голову всуне в вікно, а я її сокиркою. Сєкєркою по-нашому... Може, і нема Бога, може, інший хто, але там, високо, хтось єсть... І я живу.

— Зимою дід почепив у дворі теля — оббіловане, розбіране... І якраз іноземців привезли: «Дідуню, це що ж ти робиш?» — «Радіяцію виганяю».

— Було ж... Люди розказували... Поховав чоловік жінку, а хлопчик маленький у нього зостався. Чоловік сам... Запив з горя... Здойме з дитяти все мокре — й під подушку. А жінка — чи то вона сама, чи тільки душа її — прийде вночі, попере, посушить і в однім місці складе. Раз побачив він її... Покликав, вона зразу мов розтанула... Повітрям зробилась... Тоді йому сусіди нараяли: як тінь майне — двері на ключ, то, може, скоро не втече. А вона й зовсім не прийшла. Що там таке було? Хто там такий приходив?

Не вірите? А тоді скажіте, відкіль казки взялися? Воно ж, може, колись і правда була? От ви грамотні...

— Із чого той Чорнобиль зірвався? Одні бають — учені винуваті. Хапають Бога за бороду, а він сміється. А нам тут терпи!..

Добре ми не жили ніколи. Спокійно. Перед самою війною людей хапали... Хапун був... У нас трьох чоловік... Приїхали на чорних машинах і з поля забрали, і по сей день вони не вернулися. Завсігди ми боялись.

— Я плакать не люблю... Я люблю анекдот новий послухать... У чорнобильській зоні виростили тютюн. На фабриці з того тютюну цигарки зробили. На кожній пачці написано: «Мінздрав оста-а-анній! раз попереджає — куріння шкодить здоров’ю». Ха-ха-ха... а наші діди курять...

— Одно, що маю, то коровка. Пішла б і оддала, тільки щоб війни не було. Як я її боюся!

— І зозуля кує, сороки скрекочуть. Косулі бігають. А чи будуть вони дальше вестись, ніхто не скаже. Рано глянула в сад — веприки порили. Дики. Людей можна переселить, а лося й кабана не. І вода границь не тримається, іде собі по землі, під землею...

Хата не може без людини. І звірю людини треба. Усі людини шукають. Бусол прилетів... Жучок виліз. Усім радію.

— Болить, жіночки... Ой як мені болить! Тра’ тихо... Домовину несуть тихо... Обережно... Щоб не стукнуть об двері чи ліжко, не зачепить ні об що, не вдарить. Ато біда — жди нового небіжчика. Пом’яни, Боже, душечку їхню. І царство їм небесне! А де хоронять, там і голосять. Тут у нас кругом — гробки. Все — гробки... Самоскиди гудуть. Бульдозери. Хати падають... Похоронщики орудують і орудують... Закопали школу, сільраду, баню... Той самий світ, да люде вже не ті. Одно не знаю, чи єсть у чоловіка душа? Яка вона? І де вони всі на тім світі вміщаються?

Два дні дід помирав, за піччю причаюся й стережу: як вона з нього вилітать буде? Пішла корову доїть... Ускочила в хату... Кличу... Лежить із очима розплющеними... Полетіла душа... Чи й не було нічого? Як же тоді стрінемося?

— Каже батюшка, обіщає, що ми — безсмертні. Молимося. Господи, дай нам сили витримати втому нашого життя...