Монолог про місячний краєвид

«Я раптом почав сумніватися, що ліпше: пам’ятати чи забути? Поспитав знайомих... Одні забули, інші воліють не згадувати, бо ми нічого не можемо змінити, навіть виїхати звідсіля... Навіть цього...

Що я запам’ятав... Зараз же в перші дні по аварії з бібліотек позникали книжки про радіацію, про Гіросіму й Нагасакі, навіть про рентґен. Пройшла чутка, наче це наказ начальства, щоб не ширити паніки. Для нашого ж таки спокою. Жартували навіть, що коли б Чорнобиль вибухнув у папуасів, цілий світ би перелякався, крім самих папуасів. Жодних медичних рекомендацій... Жодної інформації. Хто міг, діставав таблетки йодистого калію (в аптеках у нас у місті їх не було в продажу, діставали десь по великому блату). Траплялося, з’їдали жменю цих таблеток і запивали склянкою спирту. «Швидка» відволодувала.

Приїхали перші іноземні журналісти... Перша кіногрупа... Вони були в пластикових комбінезонах, касках, ґумових бахілах, навіть камера в спеціальному чохлі. А з ними наша дівчина, перекладачка... Вона в літньому платті й босоніжках...

Люди вірили кожному друкованому слову, хоча ніхто правди не друкував. Не казав. З одного боку, приховували, а з другого, не все розуміли. Від генсека до двірника. Потім з’явилися прикмети, за ними всі стежили: поки в місті чи селі є горобці й голуби, там можна мешкати й людині. Працює бджола — теж чисто. Їхав у таксі, водій чудувався, чому це птахи, як сліпі, падають на шибу, розбиваються. Як знавісніли. Сонні... Схоже на самогубство... Після зміни, щоб забути про це, він сидів і пиячив з друзями.

Запам’ятав, як повертався з відрядження. Обабіч дороги — справжнісінький місячний краєвид... Аж до обрію тяглися засипані білим доломітом лани. Горішній заражений шар землі знято, натомість насипали доломітового піску. Мов і не земля... Не на землі... Довго катувався цим видивом і спробував написати оповідання. Уявив, що тут діятиметься за сто років: чи то людина, чи щось такого скаче рачки, підкидаючи довгі задні ноги колінцями назад, вночі бачить усе третім оком, а єдине вухо, воно на тім’ячку, чує навіть мурашину ходу. Лишилися тільки мурахи, решта все на землі й у небі вигинуло...

Послав оповідання в журнал. Прийшла відповідь, що це не літературний твір, а переказ жахіття. Звичайно, таланту мені забракло. Але тут, підозрюю, ще одна причина. Я застановився: чому про Чорнобиль мало пишуть? Наші письменники продовжують писати про війну, про сталінські табори, а тут мовчок. Книжок — одна, дві, і все. Гадаєте, випадковість?

Подія ще досі поза культурою. Травма культури. І єдина наша відповідь — мовчання. Очі заплющили, як малі діти, й гадаємо: «Ми заховалися. Нас обмине.» Із майбутнього щось визирає, і воно неспівмірне з нашими почуттями. Із здатністю переживати. Розговоришся з людиною — та починає розповідати й дякує тобі, що ти її вислухав. Не зрозумів, а бодай вислухав. Бо твій бесідник і сам не зрозумів... Як і ти... Я розлюбив читати фантастику...

То що ж ліпше: пам’ятати чи забути?»

Євген Олександрович Бровкін,

викладач Гомельського

державного університету