Монолог про німого солдата

«У саму зону я більше не поїду, а раніше мене вабило... Якщо я буду це бачити, думати про це, я захворію й помру... Помруть мої фантазії...

Пам’ятаєте, був фільм про війну «Иди и смотри». Я його не змогла додивитися, знепритомніла. Там убивали корову. У неї зіниця на цілий екран... Одна зіниця... Як убивали людей, я вже не бачила... Ні!! Мистецтво — це любов, абсолютно в цьому переконана! Не хочу вмикати телевізор, читати сьогоднішні газети. Там убивають, убивають... У Чечні, Боснії... Афганістані... Я тяму трачу, зір мені псується. Жах... Він став звичним, навіть банальним. І ми так змінилися, що сьогоднішній жах на екрані мусить бути страшнішим од учорашнього. Інакше вже не страшно. Ми перейшли межу...

Вчора їду в тролейбусі. Сценка: хлопчик не поступився місцем дідкові. Той його шпетить:

— Будеш старим, тобі теж не вступляться.

— А я ніколи старим не буду, — відповідає хлопчик.

— Чого?

— Ми всі скоро помремо.

Довкола розмови про смерть. Діти думають про смерть. Але ж це те, над чим під кінець життя замислюються, не на початку.

Я світ бачу сценками... Вулиця для мене — театр, дім — театр. Людина — театр. Ніколи не запам’ятовую подію загалом. А — в деталях, жестах...

Усе переплуталося в мене в пам’яті, склубочилось. Чи то з кіно, з газет... Чи то я десь бачила, чула... Підгледіла?

Бачу: бреде закинутою сільською вуличкою скажена лисиця. Тиха, лагідна. Як дитина... Лащиться до здичавілих котів, курей...

Тиша... Там така тиша! Зовсім інакша, як тут... І зненацька серед цієї тиші дивна людська мова: «Ґоша хороший. Ґоша хороший». Гойдається на старій яблуні заржавіла клітка з відчиненими дверцятами. Хатній папужка сам до себе балакає.

Починається евакуація... Опечатали школу, колгоспну контору, сільраду. Удень солдати вивозять сейфи й документи. А вночі селяни школу розтягають, те, що в ній лишилося. Волочать книжки з бібліотеки, дзеркала, стільці, сантехніку, здоровенний глобус... Хтось останнім... Під ранок прибіг, уже порожньо. Набрав порожніх пробірок у хімлабораторії.

Хоча всі знають — за три дні їх також вивезуть. Усе покинуть.

Навіщо я це збираю, бережу? Я ніколи не поставлю спектаклю про Чорнобиль, як не поставила жодного спектаклю про війну. У мене ніколи не буде на сцені мертвої людини. Навіть мертвого звіра або пташки. У лісі підійшла до сосни, щось біліє... Думала, гриби, а воно мертві горобці догори груденятами. Там, у зоні... Я не розумію смерти. Я перед нею спиняюся, щоб не здуріти. Не перейти... На той бік життя... Війну треба показувати так страшно, щоб люди блювали. Щоб захворіли... Це не видовище...

У ті перші дні... Ще жодного знімка не показали, а я вже собі уявляла: обвалені перекриття, зруйновані стіни, дим, бите скло. Кудись везуть принишклих дітей. Гирилиці машин. Дорослі плачуть, а діти — ні. Ще жодного знімка не оприлюднили... Мабуть, якщо розпитати людей, іншого образу жаху в нас не існує: вибух, пожежа, трупи, паніка. Я це з дитинства пам’ятаю... (Вмовкає). Але про це потім... Окремо. А тут... Трапилося щось незнане... Це інший страх. Його не чутно, не видно, ні барви, ні запаху, а фізично й психічно ми міняємося. Змінюється формула крови, змінюється генетичний код, змінюється ландшафт. І що б ми не думали, не робили... От я вранці встаю, п’ю чай... Іду на репетицію до студентів... А воно наді мною висить... Як знак... І як питання. Я не маю з чим це порівняти. З дитинства пам’ятаю щось зовсім до цього неподібне...

Я бачила одним-єдиний добрий фільм про війну. Назву забула. Фільм про німого солдата. Він мовчав увесь фільм. Віз вагітну німкеню, вагітну од російського солдата. І народилась дитина, в дорозі народилася, на возі. Він її підняв на руки, й дитина пісяє йому на автомат... Чоловік сміється. Це в нього як мова, цей його сміх. Дивиться на дитину, на свій автомат і сміється... Кінець фільму.

У фільмі нема росіян, нема німців. Є страховище — війна. І є чудо — життя. Але тепер, після Чорнобиля, усе змінилося. І це також. Змінився світ, він більше не здається вічним, яким був іще недавно. Земля ніби раптом зменшилася, зробилась маленька. Ми позбулися безсмертя — от що з нами стало. Втрачено відчуття вічности. А по телевізору я бачу, як щодня вбивають. Стріляють. Сьогодні стріляють люди без безсмертя. Одна людина вбиває іншу... Після Чорнобиля...

Щось дуже невиразне, ніби здалеку... Мені було три рочки, коли нас із мамою вивезли в Німеччину... У концтабір... Я пам’ятаю все — гарним... Може, у мене зір так улаштовано. Висока гора... Падав чи дощ, чи сніг. Велетенським чорним півколом стояли люди, у всіх номери. Номери на черевиках. Так чітко, яскраво-жовтою фарбою на черевиках... На плечах... Скрізь номери, номери... Колючий дріт. На вишці стоїть чоловік у касці, бігають пси, гавкають гучно-гучно. І ніякого страху. Двоє німців: один великий, гладун у чорному, другий маленький — у брунатному костюмі. Той, що в чорному, показує кудись рукою. З темного півкола виходить чорна тінь і робиться чоловіком. Німець у чорному починає його бити... А чи то дощ, чи то сніг падає... Падає...

Пам’ятаю високого вродливого італійця. Він цілий час співав... Моя мама плакала, й інші плакали. А я не могла втямити, чому всі плачуть, коли він так гарно співає?

У мене були етюди про війну. Я пробувала. Нічого не виходило. Я ніколи не поставлю спектаклю про війну. Не вийде в мене.

У чорнобильську зону ми повезли веселий спектакль «Дай води, криничко». Казку. Приїхали в райцентр Хотимськ. Там є сиротинець, притулок для дітей-сиріт. Їх нікуди не вивезли.

Антракт. Вони не плещуть. Не встають. Мовчать. Друге відділення. Скінчився спектакль. Знов не плещуть. Не встають. Мовчать.

Мої студенти в сльози. Зібралися за лаштунками: що з ними? Потім ми збагнули: вони вірили в усе, що діялося на сцені. Там цілий спектакль чекають чуда. Звичайні діти, домашні діти розуміли, що це — театр. А ці чекали на чудо...

У нас, у білорусів, ніколи не було вічного. Ми не мали навіть вічної землі, весь час її хтось забирав, затирав наші сліди. І ми не могли жити вічним, як у Старім Заповіті написано: той породив такого-то, той такого-то. Вервечка, сув’язь... Ми не знаємо, що з цим вічним робити, ми не вміємо з ним жити. Негодні його осягнути. І от його нам, нарешті, даровано. Наше вічне — це Чорнобиль. От воно в нас і з’явилося... І ми? Ми сміємось. Як у давній притчі... Люди співчувають чоловікові, в якого згоріла хата, хлів... Усе згоріло... А той у відповідь: «Ну, дак зате ж скільки мишей ляснуло!» — і шапкою весело об діл. От у цьому він весь — білорус! Сміх крізь сльози.

А наші боги не сміються. Наші боги — страдники. То в давніх греків були веселі боги, розсміяні. А що, коли фантазії, сновидіння, анекдоти — то також тексти? Про те, хто ми? Але ми не вміємо їх читати... Я всюди чую ту саму мелодію... Снується й снується... Не мелодія, не пісня, а голосіння. Це запрограмованість нашого народу на всяку біду. Неперебутнє чекання біди. А щастя? Щастя — річ минуща, негадана. Народ каже: «одна біда — не біда», «од біди києм не оборонишся», «що не мах, то все біда по зубах», «не до коляди, як повна хата біди». Крім страждання, у нас нічого іншого нема. Нема іншої історії, іншої культури...

А мої студенти закохуються, народжують дітей. Але вони в них тихенькі, кволенькі. Після війни я вернулася з концтабору... Жива! Тоді треба було тільки вижити, моє покоління досі дивується, що воно вижило. Я могла замість води їсти сніг, влітку не вилазити з річки, пірнати по сто разів, їхні діти не можуть їсти снігу. Навіть найчистішого, набілішого... (Поринає в себе).

Яким я уявляю спектакль? Я ж бо про нього думаю... Увесь час думаю...

Із зони мені привезли один сюжет... Сучасну казку...

Лишилися в селі — дід із бабою. Взимку дід помер. Баба сама його ховала. Тиждень довбла ямочку на цвинтарі. Вкутала його в теплого кожуха, щоб не мерз, поклала на дитячі санчата й повезла. Цілу дорогу з ним життя своє пригадувала...

Засмажила останню курку на поминки. На запах прилізло до баби голодне цуценя. І було їй із ким поговорити й поплакати...

Якось мені навіть приснився мій майбутній спектакль...

Бачу: порожнє село, цвітуть яблуні. Цвіте черемшина. Буйно. Пишно. Цвіте дика груша на цвинтарі...

По зарослих вулицях гасають коти з задертими хвостами. Нікого немає. Коти паруються. Все цвіте. Краса й тиша. Ось коти вибігають на дорогу, когось чекають. Мабуть, вони ще пам’ятають людину...

У нас, білорусів, немає Толстого. Немає Пушкіна. А є Янка Купала... Якуб Колас... Вони писали про землю... Ми люди землі, а не неба. Наша монокультура — картопля, ми її копаємо, садимо, і весь час у землю зирим. Долу! Вниз! А якщо й задере людина голову, то не вище од лелечого гнізда. Їй і це вже високо, це і є для неї небо. А неба, що зветься космосом, у нас немає, не існує воно в нашій свідомості. Тоді ми беремо щось у російської літератури... У польської... Так норвежцям був потрібен Гріг, а євреям Шолом-Алейхем, як центр кристалізації, круг чого вони змогли об’єднатися й усвідомити себе. А в нас це — Чорнобиль... Щось ліпить він із нас... Творить... Тепер ми стали народом... Чорнобильським народом. А не шляхом — із Росії в Європу чи з Європи в Росію. Тільки тепер...

Мистецтво — це спогад... Спогад про те, що ми були... Я боюся... Я одного боюся, що страх заступає в нашому житті місце любови...»

Лілія Михайлівна Кузьменкова,

викладач Могильовського

культосвітучилища, режисер