Самотній людський голос

«Я не знаю, про що розказувати... Про смерть чи про любов? Чи воно одне й те саме... Про що?

...Ми недавно побралися. Ще ходили по вулиці й трималися за руки, навіть до магазину йдучи. Завжди вдвох. Я йому казала: «Я тебе люблю». Але я ще не знала, як я його любила. Не уявляла... Жили ми в гуртожитку пожежної частини, де він служив. На другому поверсі. І там ще три молоді сім’ї, на всіх — одна кухня. А внизу, на першому поверсі, стояли машини. Це була його служба. Завжди я в курсі: де він, що з ним? Серед ночі чую якийсь шум. Крики. Виглянула в вікно. Він мене побачив: «Позачиняй кватирки й лягай спати. На станції пожежа. Я скоро буду».

Самого вибуху я не бачила. Тільки полум’я. Усе ніби світилося, ціле небо... Високе полум’я. Кіптява. Жар страшний. А його все нема й нема. Кіптява від того, що бітум горів, дах на станції бітумом був заллятий. Ходили, згадував потім, як по смолі. Вогонь збивали, а він повз. Піднімався. Скидали ногами ґрафіт, а він горів... Поїхали вони без брезентових костюмів, як були в самих сорочках, так і поїхали. Їх не попередили, їх викликали на звичайну пожежу...

Четверта година... П’ята година... Шоста... О шостій ми з ним збиралися їхать до його батьків. Бараболю садити. Від міста Прип’ять до села Сперіж’є, де жили його батьки, сорок кілометрів. Сіяти, орати... Любимі його роботи. Мати часто згадувала, як вони з батьком не хотіли його до міста відпускать, навіть хату нову поставили. Забрали в армію. Служив у Москві в пожежних військах, і як вернувся: тільки в пожарку! Нічого більш не признавав. (Мовчить).

Іноді наче чую його голос... Живий... Навіть фотографії так на мене не діють, як голос. Але він мене ніколи не кличе, навіть і вві сні... То я його кличу...

Сьома година... О сьомій годині мені переказали, що він у лікарні. Я побігла, а довкола лікарні вже стояла кільцем міліція, нікого не пускали. Самі машини швидкої допомоги заїжджали. Міліціонери гукали: машини зашкалюють, не підходьте. Не я сама, усі жінки прибігли, усі, в кого чоловіки тої ночі опинилися на станції. Я кинулася шукати свою знайому, вона лікаркою працювала в тій лікарні. Схопила її за халата, коли вона виходила з машини: «Пропусти мене!» — «Не можу. З ним погано. З ними всіма погано». Держу її: «Тільки глянути». «Добре, — каже, — тоді біжімо. На п’ятнадцять-двадцять хвилин». Побачила я його... Набряклий весь, запухлий... Очей не видко... «Молока треба. Багато молока! — сказала мені знайома. — Щоб вони випили хоч би по три літри». — «Не п’є ж він молока!» — «Тепер питиме». Багато лікарів, медсестер, особливо санітарок із цеї лікарні за якийсь час захворіють... Помруть... Але ніхто тоді цього не знав.

О десятій рано помер оператор Шишенок... Він помер перший, першого дня... Ми дізналися, що під руїнами лишився другий — Валера Ходемчук. Так його й не дістали. Забетонували. Але ми ще не знали, що вони всі — перші.

Питаю: «Васюню, що робити?» — «Їдь звідси! Їдь! У тебе дитя буде». А я — в тяжі. Та як я його кину? Просить: «Тікай! Рятуй дитину!» — «Перше я тобі мушу молока принести, а там вирішимо».

Прибігає моя подруга Таня Кібенок. Її чоловік у цій самій палаті... З нею батько її, на машині. Сідаємо ми, їдемо до найближчого села по молоко, десь зо три кілометри за містом... Купуємо багато трьохлітрових банок із молоком, шість — щоб на всіх стало... Але від молока вони страшно блювали... Весь час мліли, їм ставили капельниці. Лікарі правили своєї, наче вони потруїлися газами, ніхто не казав про радіацію. А місто заповнила воєнна техніка, попере-кривали всі дороги... Усюди солдати. Електрички перестали ходити, поїзди. Мили вулиці якимсь білим порошком... Я бідкалася, як же мені завтра до села добратися, щоб купити йому парного молока? Ніхто не казав про радіацію... Тільки воєнні ходили в респіраторах... Городяни несли хліб із магазинів, відкриті кульочки з цукерками... Тістечка лежали на ятках... Звичайне життя. Тільки... Мили вулиці якимсь порошком...

Увечері до лікарні не впустили. Море людей кругом... Я стояла проти його вікна, він підійшов і щось до мене кричав. Так розпачливо! У юрбі хтось розчув: їх уночі везуть до Москви. Жінки всі позбивалися в одну купу. Вирішили: поїдемо з ними. Пустіть нас до наших чоловіків! Не маєте права! Билися, дерлись. Солдати, а вже стояв ланцюг у два ряди, нас відпихали. Тоді вийшов лікар і потвердив, що вони летять літаком до Москви, але треба, щоб ми принесли їм одежу, — та, в якій вони були на станції, згоріла. Автобуси вже не ходили, і ми бігом через усе місто. Прибігли з сумками, а літак уже полетів... Нас спеціально одурили — щоб ми не кричали, не плакали...

Ніч... По один бік вулиці автобуси, сотні автобусів (уже готували місто до евакуації), а по другий бік — сотні пожежних машин. Пригнали з усіх усюд. Уся вулиця в білім шумовинні... Ми по ньому йдемо. Кленемо й плачемо...

По радіо оголосили, що, може статися, місто евакуюють на три-п’ять день, то візьміть із собою теплу одежу й спортивні костюми, будете жити в лісах. У палатках. Люди навіть зраділи: поїдемо на природу! Зустрінемо там Перше травня. Незвично. Готували в дорогу шашлики, купували вино. Брали з собою гітари, магнітофони. Улюблені травневі свята! Плакали тільки ті, чиї чоловіки потерпіли.

Не пам’ятаю дороги. Ніби опритомніла, коли вгледіла його матір: «Мамо, Вася в Москві! Повезли спеціальним літаком!» Але ми досадили город — картоплю, капусту (а через тиждень село евакуюють!). Хто знав? Хто тоді що знав? Надвечір у мене блювота почалася. Я — на шостому місяці вагітності. Мені так погано... Вночі сниться, наче він мене кличе, поки був живий, усе кликав мене вві сні: «Люся! Люсінька!» А як умер, ні разу не покликав... Ні разу... (Плаче). Встаю я рано з думкою, що поїду до Москви сама... «Куди тобі такій?» — плаче мати. Зібрали в дорогу й батька: «Хай довезе тебе». Він зняв із книжки гроші, які в них були. Всі, що були.

Дороги не пам’ятаю... Дорога знов із пам’яті випала... У Москві в першого міліціонера спитали, в якій лікарні лежать чорнобильські пожежники, і він нам сказав...

Шоста лікарня — на «Щукінській»...

У цю лікарню, спеціальна радіологічна лікарня, без перепусток не пускали. Я дала грошей вахтьору, і тоді вона каже: «Йди». Сказала, який поверх. Знов я когось просила, молила... І от сиджу в кабінеті в завідуючої радіологічним відділенням — Ангеліни Василівни Гуськової. Тоді я ще не знала, як її звати, нічого не запам’ятовувала. Знала тільки, що мушу його побачить... Знайти...

Вона мене зразу спитала:

— Любонько моя! Любонько моя... Діти єсть?

Як я признаюся?! І вже розумію, що треба мою вагітність приховати. Не пустить же до нього! Гаразд, що я худенька, нічого по мені не знати.

— Єсть, — одказую.

— Скільки?

Думаю: «Треба сказать, що двойко. Якщо одне — все’дно не пустить».

— Хлопчик і дівчинка.

— Раз двоє, то родити, видно, більше не доведеться. Тепер слухай: центральна нервова система уражена повністю, кістковий мозок уражений повністю...

«Ну, що ж, — думаю, — зробиться трохи нервовим».

— Іще слухай: якщо заплачеш — я тебе зразу виряджу. Обніматись і цілуватись не можна. Близько не підходити. Даю півгодини.

Але я знала, що вже звідси не піду. Якщо піду, то з ним. Заприсяглася собі!

Заходжу... Вони сидять на ліжкові, грають у карти й сміються.

— Васю! — гукають до нього.

Обертається:

— О, хлопці, я пропав! І тут найшла!

Смішний такий, піжама на ньому сорок восьмого розміру, а в нього — п’ятдесят другий. Куці рукави, куці штанці. Але опух з лиця вже зійшов... Їм уливали якийсь розчин...

— Це ж чого ти пропав? — питаю.

І він хоче мене обняти.

— Сиди-сиди, — не пускає його до мене лікар. — Нічого тут обніматися.

Якось ми це на жарт перевели. І тут уже всі збіглися, і з других палат теж. Усі наші. З Прип’яті. Їх же двадцять вісім душ літаком привезли. Що там? Що там у нас у місті? Я розказую, що почалася евакуація, все місто вивозять на три або п’ять днів. Хлопці мовчать, а було там дві жінки, одна з них на прохідній в день аварії чергувала, то вона заплакала:

— Боже мій! Там мої діти. Що з ними?

Мені хотілося побути з ним удвох, ну хоч би хвилечку одненьку. Хлопці це відчули, і кожен вигадав якусь причину, і вони вийшли в коридор. Тоді я обняла його й поцілувала. Він одсунувсь:

— Не сідай близько. Візьми стільчика.

— Та, дурне це все, — махнула я рукою. — А ти бачив, де був вибух? Що там? Ви ж туди найперші потрапили...

— Швидше всього, це вредітєльство. Хтось спеціально підстроїв. Всі наші хлопці так думають.

Тоді так казали. Вірили.

Другого дня, коли я прийшла, вони вже лежали поодинці, кожен в окремій палаті. Їм категорично заборонялося виходити в коридор, спілкуватися між собою. Перестукувалися через стінку: точка — тире, точка — тире... Точка... Лікарі поясняли це тим, що кожний організм по-різному реаґує на дози опромінення, і те, що видержить один, другому не під силу. Там, де вони лежали, зашкалювало навіть стіни. Зліва, справа, і під ними поверх... Там усіх виселили, ані одного хворого. Під ними і над ними — анікогісінько...

Три дні я жила у своїх московських знайомих. Вони мені казали: бери каструлю, бери миску, бери все, що тобі треба, не соромся. Такими людьми виявилися... Такими! Я варила бульйон із гиндички, на шестеро душ. Шестеро наших хлопців, пожежників... З одної зміни. Вони всі тої ночі чергували: Ващук, Кібенок, Тітенок, Правик, Тищура. У магазині купила їм усім зубної пасти, щіток, мила. Нічого цього в лікарні не було. Маленькі рушнички купила... Я дивую тепер на своїх знайомих, вони, звісно, боялися, не могли не боятися, вже ходили всякі чутки, але все одно вони самі мені пропонували: бери все, що треба. Бери! Як він? Як вони всі? Вони будуть жить? Жить... (Мовчить). Багато добрих людей тоді стрінула, не всіх от запам’ятала... Світ звузився до одної точки... Вкоротився... Він, тільки він... Пам’ятаю літню санітарку, яка мене вчила: «Є хвороби, що не лічаться. Треба сидіть і гладить руки».

Рано-вранці їду на базар, звідти до своїх знайомих, варю бульйон. Усе протерти, покришити, розлити на порції. Хтось попросив: «Привези яблучко». З шістьма півлітровими банками — завжди на шістьох! У лікарню... Сиджу до вечора. А ввечері — знов на другий кінець міста. Наскільки б мене так стало? Але за три дні запропонували, що можна жити в готелі для медпрацівників, на території самої лікарні. Боже, яке щастя!

— Але ж там нема кухні. Як я буду їм варити?

— Уже не треба варити. Їхні шлунки перестають сприймати їжу.

Він почав мінятися — щодня я вже зустрічала іншого чоловіка... Опіки виходили наверх... У роті, на язиці, щоках — спершу з’явилися маленькі виразочки, потім розрослися... Шарами відходила слизиста, плівочками білими... Колір лиця... Колір тіла... Синій... Червоний... Сіро-бурий... А воно таке все моє, таке любе! Цього не розказати! Цього не написати! І навіть не пережити... Рятувало, що все це діялося миттєво, ніколи було думати, ніколи було плакати.

Я любила його! Я ще не знала, як я його любила! Ми тільки-но побралися... Ще не натішилися одне одним... Ідемо вулицею. Вхопить мене на руки та так і закружля. І цілує, цілує. Люди проходять, і всі усміхаються...

Клініка гострої променевої хвороби — чотирнадцять днів. За чотирнадцять днів чоловік помирає...

У готелі першого ж дня дозиметристи мене заміряли. Одежа, сумка, гаманець, черевики — все «горіло». І все це тут-таки мені забрали. Геть і спіднє. Тільки грошей не зачепили. Натомість видали лікарняний халат п’ятдесят шостого розміру на мій сорок четвертий, а капці сорок третього замість тридцять сьомого. Одежу, сказали, може, привеземо, а може, ні, навряд щоб вона піддалася «чистці». У такому вигляді я до нього й заявилася. Перелякався: «Лишенько, що з тобою?» А я таки примудрялася варити бульйон! Ставила кип’ятильника в скляну банку, туди вкидала куснички курки — маленькі-маленькі... Потім хтось оддав мені свою каструльку, здається, прибиральниця чи чергова з готелю. Хтось — дощечку, на якій я різала свіжу петрушку. В лікарняному халаті сама я до базару дістатися не могла, хтось мені цю зелень приносив. Та все дарма, він не міг навіть пить... Проковтнуть сире яйце... А мені хотілося дістати чогось смачненького! Наче воно би помоглося. Добігла до пошти: «Дівчата, — прошу, — мені треба терміново подзвонити до моїх батьків до Івано-Франківська. У мене тут чоловік помирає». Чомусь вони зараз догадалися, звідки я і хто мій чоловік, вмить сполучили. Мої батько, сестра і брат того ж дня вилетіли до мене в Москву. Вони привезли мої речі. Гроші.

Дев’ятого травня... Він мені все, було, казав: «Ти не уявляєш, яка гарна Москва! Особливо на День Перемоги, коли салют. Я хочу, щоб ти побачила». Сиджу коло нього в палаті, відкрив очі:

— Це день чи вечір?

— Дев’ята вечора.

— Одчиняй вікно! Починається салют!

Я відчинила вікно. Восьмий поверх, ціле місто перед нами! Букет вогню рвонувся в небо.

— Оце так-так!

— Я тобі обіцяв, що покажу Москву. Обіцяв, що на празники все життя буду квіти дарувати...

Озирнулася — виймає з-під подушки три гвоздики. Дав медсестрі грошей — і вона купила.

Підбігла, цілую:

— Єдиний мій! Кохання моє!

Розбурчався:

— Тобі лікарі що наказують? Не можна мене обнімати! Не можна цілувати!

Мені не дозволяли його обнімати. Гладити... Але я... Я піднімала й садовила його на ліжку. Перестеляла постіль, ставила градусника, приносила й забирала судно... Витирала... Усю ніч — поруч. Стерегла кожен його порух. Подих.

Гаразд, хоч не в палаті, а в коридорі... Мені запаморочилось у голові, я вхопилася за підвіконня... Мимо йшов лікар, узяв мене за руку. І зненацька:

— Ви вагітна?

— Ні-ні! — Я так злякалася, щоб нас, бува, хто не почув.

— Не обманюйте, — зітхнув він.

Я так розгубилася, що ні про що не встигла його попросити.

Назавтра викликають мене до завідуючої:

— Чому ви мене обдурили? — суворо спитала вона.

— Не мала іншої ради. Сказала би правду — відрядили б додому. Свята брехня!

— Що ви накоїли!!

— Зате я з ним...

— Любонько ти моя! Любонько моя...

Скільки віку мого, буду дякувати Ангеліні Василівні Гуськовій. Скільки віку мого!

Інші дружини також приїздили, але їх уже не пустили. Були зі мною їхні мами: мамам дозволили... Мама Володі Правика цілий час просила у Бога: «Візьми краще мене».

Американський професор, доктор Ґейл... То він робив операцію на пересадку кісткового шпіку. Втішав мене: надія єсть, маленька, але єсть. Такий дужий організм, такий моцний парнище! Викликали всіх його родичів. Дві сестри приїхали з Білорусі, брат із Ленінграда, там служив. Менша Наташа, їй було чотирнадцять років, дуже плакала й боялася. Але шпік із її кісток підійшов найкраще... (Вмовкає). Я вже можу про це розказувати... Раніше не могла... Десять років мовчала... Десять років... (Вмовкає).

Коли він дізнався, що шпік беруть у його меншої сестрички, навідріз відмовивсь: «Я лучче вмру. Не займайте її, вона маленька». Старшій сестрі Люді було двадцять вісім років, вона сама медсестра, розуміла, на що йде. «Аби тільки він жив», — казала. Я бачила операцію. Вони лежали рядочком на столах... Там велике вікно в операційній залі. Операція йшла дві години... Коли кінчили, гірше було Люді, ніж йому, у неї на грудях вісімнадцять проколів, тяжко виходила з-під наркозу. І тепер нездужає, на інвалідності... Була гарна, дорідна дівчина. Заміж не вийшла... А я тоді гасала з одної палати в другу, від нього — до неї. Він лежав уже не в звичайній палаті, а в спеціальній барокамері, за прозорою плівкою, куди входити не дозволялося. Там є такі спеціальні пристрої, щоб, не заходячи під плівку, вводити уколи, ставити катетера... Але все на липучках, на замочках, і я навчилася ними орудувать... Відсовувати, і пробиратися до нього... У нього коло ліжка стояв маленький стільчик... Йому зробилося так погано, що я вже не могла відійти, ані на хвильку. Кликав мене цілий час: «Люся, де ти? Люсінька!» Кликав і кликав... Решту барокамер, де лежали наші хлопці, обслужували солдати, бо штатні санітари відмовилися, вимагали захисної одежі. Солдати виносили судно. Протирали підлогу, міняли постелю... Повністю обслужували. Відкіля там узялися солдати? Я не питала... Тільки він... Він... Із дня на день одно чую: умер, умер... Умер Тишура. Умер Тітенок. Умер... Як молотком по тім’ячку...

Кал двадцять п’ять — тридцять разів на добу. З кров’ю і слизом... Шкіра почала репатися на руках, ногах... Усе тіло взялося пухирями... Коли він головою повертав, на подушці лишалися космаки... А все таке рідне. Любе... Я пробувала жартувати: «Воно й зручно. Не треба гребінця носити». Скоро їх усіх постригли. Його я стригла сама. Я все йому хотіла робити сама. Якби я могла фізично витримати, я б по двадцять чотири години від нього не відходила. Мені кожної хвилиночки було жаль... Хвилиночки, і то жаль... (Довго мовчить). Приїхав мій брат і перелякався: «Я тебе туди не пущу!» А батько йому каже: «Таку хіба не пустиш? Та вона у вікно влізе! Пожежною драбиною!»

Відійшла... Повертаюся — в нього на столику апельсин... Великий, не жовтий, а рожевий. Усміхається: «От, вгостили. Візьми собі». А медсестра через плівочку махає, що не можна цього апельсина їсти. Раз коло нього якийсь час полежав, його не то що їсти, його торкнути страшно. «Ну, з’їж, — просить. — Ти ж любиш апельсини». Я беру апельсина в руки. А він у цей час заплющує очі й засинає. Йому весь час давали уколи, щоб спав. Наркотики. Медсестра дивиться на мене з жахом. А я? Я готова все зробити, аби тільки він не думав про смерть... Про те, що хворість його страшна, що я його боюсь... Уривок якоїсь розмови мені в пам’ятку... Хтось умовляє: «Ви не повинні забувати: перед вами вже не чоловік, не коханий мужчина, а радіоактивний об’єкт з високою густиною зараженості. Ви ж не самогубця. Візьміть себе в руки». А я, мов навіжена: «Я його люблю! Я його люблю!» Він спав, я шепотіла: «Я тебе люблю!» Йшла через лікарняний двір: «Я тебе люблю!» Несла судно: «Я тебе люблю!» Згадувала, як ми з ним раніше жили... В нашому гуртожитку... Він засинав уночі тільки тоді, як мене за руку візьме. Мав таку звичку: уві сні тримати мене за руку. Цілу ніч...

А в лікарні вже я візьму його за руку й не пускаю...

Ніч. Тиша. Ми самі. Подивився на мене пильно-пильно й раптом каже:

— Так хочу побачити нашу дитинку. Яке воно?

— А як ми його назвемо?

— Ну, це вже ти сама придумаєш...

— Чого це сама, коли нас двоє?

— Тоді, якщо вродиться хлопчик, хай буде Вася, а як дівчинка — Наташка.

— Як це, Вася? У мене вже є один Вася! Ти! Мені другого не треба.

Я ще не знала, як я його любила! Він... Тільки він... Як сліпа! Навіть не чула ворушінь під серцем... Хоч була вже на шостому місяці... Я думала, що воно всередині, в мені, моє маленьке, і тим захищене... Моє маленьке...

Про те, що я ночую у нього в барокамері, ніхто з лікарів не знав. Не догадувавсь. Пускали мене медсестри. Попервах теж були вговорювали: «Ти — молода. Що ти собі надумала? Це вже не чоловік, а реактор. Згорите вкупі». Я за ними бігала, мов цуцик... Годинами вистоювала під дверми. Просила-благала. Тоді вони: «Чорт з тобою! Ти — ненормальна». Рано перед восьмою, коли починався лікарський обхід, показують через плівку: «Тікай!» На годину втікаю до готелю. А з дев’ятої ранку до дев’ятої вечора в мене перепустка. Ноги мені до колін посиніли, розпухли, так я надривалась. Моя душа була крепша за тіло... Моя любов...

Поки я з ним, того не робили... А коли відходила, його фотографували... Одежі ніякої. Голий. Саме легеньке простиралко поверх. Я щодня те простиралко міняла, а надвечір воно всеньке в крові. Піднімаю його, а мені на руках лишаються клаптички його шкіри, прилипають. Прошу: «Миленький! Поможи мені! Зіприся на руку, на лікоть, скільки можеш, щоб я тобі постелю розгладила, не покинула назверх якого шовчика, складочки». Що не шовчик — уже на нім рана. Я зрізала собі нігті до крові, щоб його де не зачепити. Ніхто з медсестер не зважувавсь підійти, торкнутися, як що треба, гукають мене. І вони... Вони фотографували... Казали, для науки... А я б їх усіх звідти випхала! Кричала б і била! Як вони можуть! Якби я могла їх туди не пустити... Якби ж...

Вийду з палати в коридор... І йду — на стінку, на диван, нічого не бачачи. Зупиню чергову медсестру: «Він помирає». — Вона мені у відповідь: «А що ж ти хочеш? Він отримав тисячу шістсот рентґен, а смертельна доза чотириста», їй теж жалко, але по-іншому. А воно все моє... Все любе...

Коли вони всі померли, в лікарні зробили ремонт... Стіни повишкрібали, паркет зірвали й винесли... Столярку.

Далі — останнє... Пам’ятаю уривками... Все пливе...

Ніч сиджу коло нього на стільчику. О восьмій ранку: «Васюню, я піду трошки одпочину». Розплющить очі й заплющить — відпустив. Тільки дійду до готелю, до своєї кімнати, ляжу на долівку, на ліжкові лежати не могла, так усе боліло, як уже санітарка стукає: «Йди! Біжи до нього! Кличе безжально!» А того ранку Таня Кібенок так мене просила, кликала: «Їдьмо зі мною на цвинтар. Я без тебе не зможу». Того ранку ховали Вітю Кібенка і Володю Правика. З Вітею вони були друзі, ми сім’ями дружили... За день до вибуху разом сфотографувалися в нас у гуртожитку. Такі вони наші чоловіки там гарні! Веселі! Останній день нашого того життя... Дочорнобильського... Такі ми щасливі!

Вернулася з цвинтаря, швиденько дзвоню на пост медсестрі: «Як він там?» — «П’ятнадцять хвилин, як умер». Як? Я цілу ніч була в нього. Тільки на три години відійшла! Стала коло вікна й кричала: «Чому? За що?» Дивилася на небо й кричала... На цілий готель. До мене боялися підійти. Схаменулася: наостанок його побачу! Скотилася зі сходів... Він лежав іще в барокамері, не забрали. Останні слова його: «Люся! Люсінька!» — «Тільки-но відійшла. Зараз прибіжить», — заспокоїла медсестра. Зітхнув і затих.

Уже я від нього не відступилася... Аж до труни супроводила... Хоча самої труни не запам’ятала, а — великий поліетиленовий пакет... Той пакет... У морзі спитали: «Хочете, покажемо вам, у що його вберемо». Хочу! Одягли в парадну форму, фуражку зверху на груди поклали. Взувачки не підібрали, бо ноги розпухли. Бомби замість ніг. Парадну форму також розрізали, натягти не могли, вже не було цілого тіла. Все — кривава рана. У лікарні останні два дні... Підніму його, а кістка хилитається, теліпається кістка, тілесна тканина від неї відійшла... Кавалки легень, кавалки печінки йшли через рота... Захлинався своїми нутрощами... Обкручу руку бинтом і засуну йому в рота, все це з нього вигрібаю... Цього не розкажеш! Цього не напишеш! Цього навіть не переживеш... Це все таке рідне... Таке... Ні оден розмір взуття не можна було натягнути... Поклали в гріб босого...

На моїх очах... У парадній формі його засунули в целофановий мішок і зав’язали... І вже цього мішка поклали в дерев’яну труну... А труну ще одним мішком обв’язали — целофан прозорий, але товстий, як клейонка. І вже це все помістили в цинкову труну, ледве впхали. Сама фуражка нагорі лишилася.

З’їхалися всі... Його батьки, мої батьки... Купили в Москві чорних хусток... Нас приймала надзвичайна комісія. І всім казала одне й те саме, що віддати вам тіла ваших чоловіків, ваших синів не можемо, вони дуже радіоактивні й будуть поховані на московському цвинтарі особливим чином. У запаяних цинкових гробах, під бетонними плитами. І ви мусите цей документ підписати... Потрібна ваша згода... Якщо хто протестував, хотів забрати труну на батьківщину, тому доказували, що вони, мовляв, герої й тепер уже сім’ї не належать. Вони вже державні люди... Належать державі.

Сіли в катафалк... Родичі і якісь воєнні. Полковник із рацією... По рації передають: «Ждітє наших пріказаній! Ждітє!» Дві чи три години кружеляли по Москві, по кільцевій дорозі. Знову в Москву повертаємо... По рації: «На кладбіще в’єзд не разрішаєм. Кладбіще атакують іностранні кореспонденти. Підождіть іще». Батьки мовчать... Хустка в мами чорна... Я чую, що непритомнію. Зі мною істерика: «Чого з моїм чоловіком треба критися? Він — хто? Убивця? Бандит? Злочинець? Кого ми хоронимо?» Мама: «Тихо, тихо, доцю». Гладить мене по голові, бере за руку. Полковник передає: «Разрєшитє слєдовать на кладбіще. С женой істєріка». На цвинтарі нас оточили солдати. Йшли під конвоєм. І труну несли під конвоєм. Нікого не пустили попрощатися... Самі родичі... Засипали вмить. «Бистро! Бистро!» — командував офіцер. Не дали й труну обняти...

І — зразу в автобуси...

Моментально купили й принесли квитки назад... Другого ж дня... Цілий час був із нами якийсь чоловік у цивільному, з воєнною виправкою, не дав геть і з номера вийти купити харчів на дорогу. Боже борони з кимось заговорити, особливо мені. Наче я тоді могла говорити, я вже й плакать не могла. Чергова, коли ми йшли, перерахувала всі рушники, всі простирадла... Тут-таки складала їх у поліетиленову торбу. Спалили, мабуть. За готель ми самі заплатили. За чотирнадцять діб...

Клініка променевої хвороби — чотирнадцять днів. За чотирнадцять днів чоловік помирає...

Вдома я заснула. Зайшла в хату й повалилася на ліжко. Три доби спала... Мене не могли добудитися... Приїхала швидка допомога. «Ні, — сказав лікар, — вона не вмерла. Вона проснеться. Це такий страшний сон».

Мені було двадцять три роки...

Пригадую сон... Приходить до мене моя покійна бабця, в тій одежі, в якій ми її поховали. І вбирає ялинку. «Бабуню, чому в нас ялинка? Тепер же літо?» — «Так треба. Скоро твій Васюня до мене прийде». А він виріс серед лісу. Я пам’ятаю... Другий сон... Вася приходить у білому й кличе Наташу. Нашу дівчинку, яку я ще не вродила. Вже вона велика, і я дивуюся: коли вона так підросла? Він підкидає її під стелю, і вони сміються... А я на них дивлюся й думаю, що щастя — це так просто. Так просто! А потім мені наснилося... Ми блукаємо з ним по воді. Довго-довго йдемо... Просив, мабуть, щоб я не плакала. Знак подавав звідти... Зверху... (Затихає надовго).

Через два місяці приїхала я до Москви. З вокзалу — на цвинтар. До нього! І там на цвинтарі почалися в мене перейми. Тільки-но я до нього забалакала... Викликали «швидку». Я дала адресу. Родила я там-таки... У тої ж Ангеліни Василівни Гуськової... Вона мене ще тоді попередила: «Родити приїжджай до нас». А куди я така ще поїду? На два тижні раніше строку вродила...

Мені показали... Дівчинка... «Наташенько, — покликала я. — Татко тебе назвав Наташенька». Здорова з виду дитинка. Ручки, ніжки... А в неї був цироз печінки. В печінці — двадцять вісім рентґен... Вроджений порок серця... Через чотири години сказали, що дівчинка вмерла. І знову, що ми її вам не оддамо! Як то не оддасте?! Це я вам її не оддам! Ви її хочете забрати для науки, а я ненавиджу вашу науку! Ненавиджу! Вона мені спершу його забрала, а тепер іще чекає... Не віддам! Сама її поховаю. Поруч нього... (Переходить на шепіт).

Все не ті слова я вам кажу... Не такі... Не можна мені кричати після інсульту. І плакати не можна. Але я хочу... Хочу, щоб ви знали... Іще нікому не признавалася... Коли я не віддала їм мою маленьку дівчинку. Нашу дівчинку... Тоді вони мені принесли дерев’яну коробочку: «Вона — там». Я глянула: її сповили. Вона лежала в пелюшечках. І тоді я заплакала: «Покладіть її у нього в ногах. Скажіть, що це наша Наташенька».

Там, на могилці, не написано: Наташа Ігнатенко. Там тільки його ім’я. Вона ж без імені ще була, без нічого... Тільки душа... Душу я там і поховала...

Я до них приходжу завжди з двома букетами: один — йому, другий — на кутик кладу їй. Повзаю біля могили навколішках... Завжди навколішках... (Безладно). Я її вбила... Я... Вона... Спасла... Моя дівчинка спасла мене, вона взяла весь радіоудар на себе, стала наче приймачем цього удару. Така малесенька. Кришенятко. (Задихаючись). Вона мене вберегла... Але я любила їх обох... Хіба... Хіба можна вбити любов’ю? Такою любов’ю!! Чому це поруч? Любов і смерть. Завжди вони разом. Хто мені пояснить? Хто підкаже? Повзаю біля могили навколішках... (Надовго стихає).

...У Києві дали мені квартиру. У великому домі, де тепер живуть усі, хто поїхав із атомної станції. Усі знайомі. Квартира велика, двокімнатна, про таку ми з Васею мріяли. А я в ній дуріла! У кожному кутку, де не гляну — всюди він... Його очі... Почала ремонт, аби лиш не сидіти, аби забутися. І так два роки... Сниться мені сон... Ми йдемо з ним, а він босоніж. «Чого ти завжди роззутий?» — «Та того, що не маю нічого». Пішла до церкви. Батюшка мене навчив: «Треба купити капці великого розміру й покласти кому-небудь до гробу. Написати записку — що це йому». Я так і зробила... Приїхала до Москви й зразу — до церкви. У Москві мені до нього ближче... Він там лежить, на Мітінському кладовищі... Розказую служці, що так і так, мені треба капці передати. Питає: «А вєдомо тєбє, как ето дєлать надо?» Розтлумачив... Якраз унесли відпівати дідуся старого. Я підходжу до труни, піднімаю накидочку й кладу туди капці. «А записку ти написала?» — «Еге, написала, тільки не вказала, на якому цвинтарі він лежить». — «Там вони всі в одному світі. Найдуть його».

Ніякої охоти до життя не було в мене. Вночі стою коло вікна, дивлюся на небо: «Васюню, що мені робить? Я не хочу без тебе жити». Вдень іду проз дитсадок, стану й стою... Дивилась би на дітей і дивилась... З ума сходила! І стала ночами просити: «Васюню, я вроджу дитинку. Я вже боюся бути сама. Не витримаю довше. Васінька!» А другим разом так попрошу: «Васюню, мені не треба мужчини. Кращого за тебе нема мені. Я хочу дитинку».

Мені було двадцять п’ять років...

Найшла я мужчину... Все йому розказала... Всю правду: в мене одна любов, на все життя. Я все йому відкрила... Ми зустрічалися, але додому до себе я його ніколи не кликала, додому не могла. Там — Вася...

Робила я кондитером. Ліплю торта, а сльози котяться. Не плачу, а сльози котяться. Єдине, чого в дівчат просила: «Не жалійте мене. Будете жаліти, покину, піду». Хотіла буть, як усі. Не треба мене жаліти... Я колись була щаслива...

Принесли мені Васіного ордена... Червоний такий... Я на нього довго дивитися не могла. Сльози котяться...

...Вродила хлопчика. Андрій... Андрійко... Подруги спиняли: «Не можна тобі родити», і лікарі лякали: «Ваш організм не витримає». Потім... Потім вони сказали, що він буде без ручки... Без правої руки... Апарат показував... «Ну то й що? — думала я. — Навчу його писати лівою ручкою». А народився нормальний... гарний хлопчик... Вчиться у школі вже, на самі п’ятірки вчиться. Тепер маю ким дихати й жити. Світло в моєму житті. Він усе чисто розуміє: «Мамочко, якщо я поїду до бабушки на два дні, ти дихати зможеш?» Не зможу! Боюся на день із ним розлучитися. Йшли ми вулицею... І я, чую, падаю... Тоді мене інсульт розбив — там, на вулиці... «Мамочко, тобі водички дать?» — «Ні, ти стій коло мене. Не йди нікуди». І хапонула його за руку. Далі не пам’ятаю... Розплющила очі в лікарні. Але так його хапонула, що лікарі насилу мені пальці розняли. У нього рука ще довго була синя. Тепер виходимо з дому: «Мамочко, тільки не хапай мене за руку. Я нікуди від тебе не піду». Він теж хворіє: два тижні в школі, два вдома з лікарем. Отак-от і живем. Боїмось одне за другого. А в кожнім кутку — Вася... Його фотографії... Вночі до нього говорю й говорю... Буває, мене вві сні попросить: «Покажи нашу дитинку». Ми з Андрійком приходимо... А він приводить за руку дочку. Завжди з дочкою. Грається тільки з нею...

Так я й живу... Живу заразом у реальному й нереальному світі. Не знаю, де мені лучче... (Встає. Підходить до вікна). Нас тут багато. Ціла вулиця, її так і називають — чорнобильська. Всенький вік ці люди на станції проробили. Багато хто досі туди на вахту їздить, тепер станцію обслуговують вахтовим методом. Ніхто там уже не живе й жить ніколи не буде. У них у всіх тяжкі болісті, інвалідності, але роботи не кидають, бояться навіть за таке подумати. У них життя нема без реактора, реактор — їхнє життя. Де й кому вони сьогодні ще треба? Часто мруть. Умлівіч. На ходу мруть — ішов і впав, заснув і не проснувся. Ніс медсестрі квіти, і серце стало. Стояв на автобусній зупинці... Вони мруть, але їх ніхто по-справжньому не розпитав. Про те, що ми пережили... Що бачили... Про смерть люди не хочуть слухать. Про страхіття...

Але я ж вам про любов розказувала... Як я любила».

Людмила Ігнатенко,

дружина загиблого пожежника

Василя Ігнатенка