Монолог про пісню без слів

«Я вам у ніженьки поклонюся... Попрошу...

Найдіть нам Анну Сушко... Вона в нас у селі жила... У селі Кожушки... Прізвище — Анна Сушко... Я вам усі прикмети назву, а ви напечатайте. У неї горб, німа змалечку... Жила сама... Шістдесят год... Під час переселення її забрали на машині швидкої допомоги й вивезли в невідомому напрямку. Грамоти вона не вчилася, тому ніякого листа ми від неї не мали. Самотніх і хворих зселяли в притулки. Ховали. Але ніхто не знає адреси... Напечатайте...

Жаліли ми її всім селом. Виходжували, як малу дитину. Хто дров нарубає, хто молока принесе. Хто посидить увечері в хаті... Піч розтопить... Два роки, як ми, по чужих кутках потинявшись, вернули в рідні хати. І їй перекажіть, що її хата ціла. Дах єсть, вікна. Що побито й розорено, гуртом відновимо. Дайте нам тільки адресу, де вона живе да бідує, поїдемо й заберемо. Привеземо назад. Щоб вона не вмерла з туги... Я вам у ніженьки поклонюся... Невинна душа мучиться в чужім світі...

Єсть іще одна прикмета... Я забула... Коли їй щось болить, вона пісню заводить. Без слів. Самим голосом. А говорить вона не може... Коли болить, тягне голосом: а-а-а... Жаліється...

А-а-а...»

Марія Волчок,

сусідка