Монолог без назви — крик

«Люди добрі... Не займайте нас! Одчепіться!.. Ви побалакали й поїхали, а нам тут жити!

Осьо медицинські карточки лежать... Я їх щодня в руки беру. Читаю...

Аня Будай — 1985 року народження — 380 бер.

Вітя Гринкевич — 1986 року народження — 785 бер.

Настя Шабловська — 1986 року народження — 570 бер.

Альоша Пльонін — 1985 року народження — 570 бер.

Андрій Вотченко — 1987 року народження — 450 бер...

Привела мати одну таку дівчинку до мене на прийом сьогодні.

— Що болить?

— Усе в мене болить, як у мої бабці — серце, спина, і голова паморочиться.

Вони з дитинства знають, що таке «алопеція», бо багато з них лисенькі ходять. Нема волосся. Ні брів, ні війок. Усі до цього звикли. Але в нас у селі тільки початкова школа, в п’ятий клас їх возять автобусом за десять кілометрів. І вони плачуть, не хотять їхати. Там діти будуть із них насміхатись.

Самі бачили... У мене повен коридор хворих. Ждуть. Я щодня таке чую, що ваші всі страшилки по телевізору — барахло. Так і перекажіть начальству в столиці. Барахло!

Модерн... Постмодерн... Уночі підняли на терміновий виклик. Приїхав... Мати навколішках біля ліжечка — дитина вмирає. Чую її голосіння: «Я хтіла, синочку, як таке станеться, то щоб улітку. Влітку тепло, квіточки, земля м’якенька. А тепер зима... Пожди хоч до весни...» Ви так напишете? Я не хочу торгувать їхнім нещастям. Філософствувать! Для цього мені збоку треба стати. А я не можу.. Я щодня чую, що вони кажуть... Як жаліються і плачуть... Люди добрі... Хочете правду знати? Сідайте коло мене й записуйте... Так ніхто ж такої книжки читать не стане.

Краще не чіпайте нас... Нам тут жити...»

Аркадій Павлович Богданкевич,

сільський фельдшер