Монолог про те, що руський чоловік завжди прагне в що-небудь вірити

«А ви хіба не завважували, що між собою ми про це навіть не заводимо мову? Через десятки літ, через століття — це будуть міфологічні роки... Заселять ці місця казками й міфами... Легендами...

Я боюся дощу — от що таке Чорнобиль. Снігу боюся. Лісу. Хмар боюся. Вітру... Так! Звідки дме? Що несе? Це не абстракція, не умовивід, а особисте почування. Чорнобиль... Він у мене в домі... У найдорожчій для мене істоті, у синові моєму, який народився навесні вісімдесят шостого... Він хворий. Тварини, навіть таргани, вони знають, скільки й коли родити. Люди так не вміють, Творець позбавив їх дару передчувати. Недавно в газетах оприлюднили, що дев’яносто третього року тільки в нас, у Білорусії, жінки зробили двісті тисяч абортів. Головна причина — Чорнобиль. Ми вже всюди живемо з цим страхом... Природа немов згорнулась, чекаючи. Вичікуючи. «Горе мені! Куди подівся час?» — вигукнув би Заратустра.

Я багато розмірковував. Шукав сенсу... Відповіді... Чорнобиль — це катастрофа російської ментальности. Ви над цим не замислювалися? Звичайно, я згоден, коли пишуть, що то вибухнув не реактор, а вся попередня система вартостей. Але в такому тлумаченні мені чогось бракує...

Я б радше говорив про те, про що першим сказав Чаадаєв — про нашу ворожість до прогресу. Про нашу антитехнологічність, антиінструментальність. Придивіться до Європи. Від доби Відродження почавши, вона живе під знаком інструментального ставлення до світу. Розумного, раціонального. Це пошана до майстрового, рукомесника, до інструменту в нього в руках. Є чудове оповідання у Лєскова — «Залізний характер». Що це таке? Російська вдача — «авось да нєбось». Лейтмотив російської теми. Німецький характер — ставка на інструмент, на машину. У нас... У нас? З одного боку — спроба подолати, приборкати хаос, з іншого — наша рідна стихійність. Поїдьте куди завгодно, ну, наприклад, у Кіжі, і що ви почуєте, про що з гордістю вигукне кожен екскурсовод? Що цей храм збудовано сокирою та ще й без жодного цвяха! Замість збудувати порядну дорогу, підкуємо блоху Віз грузне колесами в багнюці, зате жар-птицю держимо в руках. Друге... Я думаю... Так! Це розплата за швидку індустріалізацію після революції. Після Жовтня. За стрибок. Знов-таки, на Заході — прядильна доба, мануфактурна... Машина й людина рухалися, змінювалися разом. Формувалася технічна свідомість, мислення. А в нас? Що в нашого мужика на його власному обійсті, крім рук? Досі! Сокира, коса, ніж — і все. На цьому ввесь його світ тримається. Ну, ще лопата. Як руський чоловік із машиною розмовляє? Тільки матом. Або довбнею, копняком. Він її не любить, машини, ненавидить, зневажає насправді, він не сповна свідомий того, що має в руках, яка це сила. Я десь читав, що робітничий персонал атомних станцій часто називав реактор каструлею, самоваром, керогазом. Конфоркою. Тут уже є гординя: на сонці спряжимо яєшню! Серед тих, хто працював на Чорнобильській станції, багато селюків. Удень вони на реакторі, а ввечері в себе на городах або в батьків у сусідньому селі, де картоплю садять іще лопатою, гній розкидають вилами... Викопують урожай також руками... Їхня свідомість існувала в цих двох перепадах, двох епохах — кам’яній і атомній. У двох епохах. Людина постійно коливалася, як маятник. Уявіть собі залізницю, яку проклали блискучі інженери-шляховики, мчить поїзд, а за машиністів — учорашні візники. Фірмани. Це фатум Росії, мандрувати в двох культурах. Між атомом і лопатою. А технологічна дисципліна? Для нашого народу вона — частина насильства, колодки, кайдани. Народ стихійний, свавільний. Завжди марив не про свободу — про вольницю. Для нас дисципліна — це репресивний інструмент. Щось є особливе в нашому невігластві, щось близьке до невігластва східного...

Я — історик... Раніше чимало займався лінгвістикою, філософією мови. Не тільки ми думаємо мовою, але й мова думає нами. У вісімнадцять років, а може, й дещо раніше, коли почав читати самвидав, відкрив для себе Шаламова, Солженіцина, я раптом зрозумів, що ціле моє дитинство, дитинство моєї вулиці — а я зростав у інтелігентній родині (прадід священик, батько професор Петербурзького університету), — все просякло табірною свідомістю. І весь словник мого дитинства — мова зеків. Для нас, підлітків, це було цілком природно: батька називали пахан, матір — махана. «На хітрую жопу єсть х... с вінтом», — це я в дев’ять років засвоїв. Авжеж! Жодного цивільного слова. Навіть ігри, приказки, загадки були зеківські. Тому що зеки — то не осібний світ, що існував десь там далеко, по тюрмах. Це все було поруч. Як писала Ахматова, «півкраїни садило, півкраїни сиділо». Гадаю, оця-от табірна свідомість наша неминуче мусила зіткнутися з культурою. Із цивілізацією, із синхрофазотроном...

Ну й певна річ, нас виховувано в особливому радянському поганстві: людина — пан і владар, вінець творіння. І її право — чинити зі світом усе, що заманеться. Мічурінська формула: «Не можемо ждати милостей від природи, взяти їх у неї наше завдання». Спроба прищепити народові ті риси, ті прикмети, яких він не має. Мрія про світову революцію — це мрія про те, щоб людину переробити й увесь світ довкола. Все переробити. Атож! Знаменитий більшовицький лозунг: «Заженемо людство залізною рукою в щастя!» Психологія ґвалтівника. Печерний матеріалізм. Виклик історії й виклик природі. І це не припиняється... Руйнується одна утопія, на зміну їй приходить друга. Нині всі раптом заговорили про Бога. Про Бога й ринок водночас. Чому його не шукали в Ґулаґу, в камерах тридцять сьомого, на партзборах сорок восьмого, коли громили космополітів, за Хрущова, коли руйнували храми? Сучасний підтекст російського богошукацтва лукавий і облудний. Бомблять мирні оселі в Чечні, знищують маленький і гордий народ... А в церкві стоять зі свічками... Ми вміємо тільки з мечем. Автомат Калашникова у нас замість слова. Обсмалених російських танкістів згрібають у Грозному лопатами й вилами... Те, що від них залишилось... І тут-таки президент і його генерали моляться... Країна дивиться на це по телевізору...

Що нам треба? Відповісти на питання: чи спроможна російська нація на такий самий глобальний перегляд цілої своєї історії, на який спромоглися після другої світової війни японці? Німці? Чи вистачить нам інтелектуальної мужности? Про це мовчать. Говорять про ринок, ваучери, чеки... Ми черговий раз виживаємо. Уся енергія на те збавляється. А душу занехаяно... Людина знову самотня... Тоді навіщо це все? Ваша книжка? Мої безсонні ночі? Якщо життя наше — що чирк сірником? Тут можливі різні відповіді. Примітивний фаталізм. І можливі великі відповіді. Руський чоловік завжди прагне в що-небудь вірити: в залізницю, в жабу (тургенєвський Базаров), у візантійство, в атом... Тепер-от — у ринок...

Булґаков у «Кабалі святенників»: «Весь вік грішила. Актрисою була». Свідомість гріховности мистецтва. Аморальности його природи. Зазирання в чуже життя. Але воно, як сироватка зараженого, може стати вщепленням чужого досвіду. Чорнобиль — це тема Достоєвського. Спроба виправдання людини. А може, все дуже просто: увійти в світ навшпиньки й спинитись коло порога?!»

Олександр Ревальський,

історик