Монолог про безмежну владу одної людини над іншою

«Я не гуманітарій, я фізик. Тому факти, тільки факти...

За Чорнобиль колись доведеться відповідати. Настане той час, коли доведеться відповідати, як за тридцять сьомий рік. Хай через п’ятдесят років! Хай старі... Хай мертві... Вони будуть відповідати, вони — злочинці! (Помовчавши). Факти треба залишати... Факти! Вони знадобляться...

...Того дня, двадцять шостого квітня... Я був у Москві. У відрядженні. Там дізнався про аварію.

Дзвоню до Мінська першому секретареві Цека Білорусії Слюнькову, раз дзвоню, вдруге, втретє, але мене не сполучають. Розшукую його помічника (той мене добре знає):

— Я з Москви. З’єднайте мене зі Слюньковим, у мене термінова інформація. Аварійна!

Дзвоню по урядовому зв’язку, проте все вже засекретили. Тільки-но заводиш мову про аварію, телефон негайно роз’єднується. Пильнують, звісна річ! Прослуховують. Відповідні органи... Держава в державі... І це при тому, що я телефоную першому секретареві Цека... А я? Я — директор Інституту ядерної енергетики Академії наук Білорусі. Професор, членкор... Але й від мене засекретили...

Години дві мені знадобилося, щоб трубку нарешті взяв сам Слюньков. Доповідаю:

— Аварія серйозна. За моїми підрахунками (а я вже з деким у Москві перебалакав, облічив), радіоактивний стовп рухається до нас. На Білорусь. Треба негайно провести йодну профілактику населення й відселити всіх, хто мешкає поблизу станції. До ста кілометрів треба усунути людей і тварин.

— Мені вже доповідали, — каже Слюньков, — там була пожежа, але її погасили.

Не витримую:

— Це обман! Явний обман! Вам кожен фізик скаже, що ґрафіт горить десь п’ять тон на годину. Уявляєте, скільки він горітиме!

Першим же поїздом виїжджаю в Мінськ. Безсонна ніч. Уранці — вдома. Міряю синові щитовидку — сто вісімдесят мікрорентґен на годину! Тоді щитовидка була ідеальним дозиметром. Потрібен був йод калію. Це звичайний йод. На півсклянки киселю дві-три краплі дітям, а дорослому — три-чотири краплі. Реактор горів десять днів, десять днів треба було так робити. Але нас ніхто не слухав! Учених, медиків. Наука служила політиці, медицину вплутали в політику. Ще б пак! Не забуваймо, на якому тлі свідомости це все відбувалося, які ми були на той час, десять років тому. Працювало кагебе, таємний розшук. Глушилися «західні голоси». Тисячі табу, партійних і військових таємниць... Інструкцій... На додачу всі виховані на тому, що мирний радянський атом такий самий безпечний, як торф і вугілля. Ми були люди, скуті страхом і упередженнями. Марновірством... Але факти, тільки факти.

Того ж дня... Двадцять сьомого квітня я вирішую виїхати в Гомельську область, суміжну з Україною. У райцентри Брагин, Хойники, Наровля, від них до станції лише кількадесят кілометрів. Мені потрібна повна інформація. Узяти прилади, заміряти фон. А фон був такий: у Брагині — тридцять тисяч мікрорентґен на годину, у Наровлі — двадцять вісім тисяч... Сіють, орють. Готуються до Великодня. Паски печуть, крашанки красять... Яка радіація? Що це таке? Жодних наказів не надходило. Зверху запитують зведення: як іде посівна, якими темпами? На мене витріщаються, як на божевільного: «Звідки? Про що це ви, професоре?» Рентгени, мікрорентґени... Мова інопланетянина.

Повертаємося в Мінськ. На проспекті торгують повним ходом пиріжками, морозивом, м’ясним фаршем, булочками. Під радіоактивною хмарою...

Двадцять дев’ятого квітня. Все пам’ятаю точно. Поденно... О восьмій ранку я вже сидів у приймальні Слюнькова. Пробиваюся, пробиваюся. Мене не приймають. І так до пів на шосту вечора. О пів на шосту з кабінету Слюнькова виходить один наш відомий поет. Ми з ним знайомі:

— Із товаришем Слюньковим обговорювали проблеми білоруської культури.

— Скоро не буде кому розвивати цю культуру! — вибухаю. — Ані читати ваших книжок, якщо ми зараз не відселимо людей з-під Чорнобиля. Не врятуємо!

— Та що ви?! Мені сказали, що там уже все погашено.

Прориваюсь-таки до Слюнькова. Змальовую картину, яку бачив учора. Треба рятувати людей! В Україні (я туди вже дзвонив) почалася евакуація...

— Що ці ваші дозиметристи (з мого інституту) по місті бігають, паніку сіють! Я радився з Москвою, з академіком Ільїним. У нас усе нормально. На прорив кинуто армію, військову техніку. На станції працює урядова комісія. Прокуратура. Там розбираються... Треба не забувати: йде холодна війна. Ми в оточенні ворогів...

На нашій землі вже лежали тисячі тон цезію, йоду, свинцю, цирконію, кадмію, берилію, бору, невідома кількість плутонію (в ураново-ґрафітових РВПК чорнобильського варіанту нароблявся збройовий плутоній, із якого виготовлялися атомні бомби) — загалом чотириста п’ятдесят типів радіонуклідів. Їхня кількість дорівнювала трьомстам п’ятдесяти бомбам, скинутим на Гіросіму. Треба було говорити про фізику. Про закони фізики. А говорили про ворогів. Шукали ворогів.

Рано чи пізно, а відповідати за це доведеться. «Ви станете вимовлятися, — казав я Слюнькову, — що ви тракторобудівник (колишній директор тракторного заводу) і на радіації не розумілись, а я ж фізик, я маю поняття про наслідки». Але як то? Якийсь там професор, якісь фізики сміють повчати Цека? Ні, вони не були зграєю бандитів. Найімовірніше — змова невігластва й корпоративности. Засада їхнього життя, апаратний вишкіл: не висовуватися. Годити. Слюнькова саме забирали до Москви на підвищення. От-от!! Гадаю, мав бути дзвінок із Кремля... Від Горбачова... Мовляв, ви там, білоруси, не зчиняйте паніки, Захід і без того галасує. А правила гри такі, що коли не вгодите вищому начальству, вас не підвищать на посаді, виділять не ту путівку, дадуть не ту дачу... Треба сподобатися... Були б ми й далі закритою системою, за залізною завісою, люди дотепер би мешкали коло самої станції. Засекретили б!! Згадайте: Киштим, Семипалатинськ... Сталінська країна. І далі сталінська країна...

В інструкціях на випадок ядерної війни є припис, щоб при загрозі ядерної аварії, ядерного нападу негайно проводити йодну профілактику населення. При загрозі? А тут... Три тисячі мікрорентґен на годину... Але бояться не за людей, а за владу. Країна влади, а не країна людей. Пріоритет держави беззастережний. А вартість життя людського зведено до нуля. Були ж способи! Ми пропонували... Без оголошень, без паніки... Просто вводити йодні препарати в водойми, із яких беруть питну воду, додавати в молоко. Ну, відчули б не той смак води... Не той смак молока... У місті тримали напоготові сімсот кілограмів препаратів. Так вони й лишилися на складах. У запасниках. Гніву згори боялися дужче, ніж атома. Кожен чекав на дзвінок, на розпорядження, але ні за що не брався сам. Страх особистої відповідальности. У портфелі я носив дозиметра... Навіщо? Мене не пропускали, я їм набрид у великих кабінетах... Я брав із собою дозиметра й прикладав його до щитовидок секретаркам, особистим шоферам, що сиділи в приймальні. Вони лякалися, і часом це діяло — мене пропускали. «Ну, що ви, професоре, істерики влаштовуєте? Один ви, чи що, за білоруський народ піклуєтесь. Людина ж однак від чогось умирає: од куріння, в автомобільних катастрофах, руки на себе накладає». Сміялися з українців. Ті, бач, навколішки в Кремлі повзають, випрохують грошей, медикаментів, дозиметричної апаратури (її бракувало), а наш (Слюньков цебто) за п’ятнадцять хвилин доповів обстановку: «Все нормально. Впораємося самотужки». Похвалили: «Молодця, братці-білоруси!»

У скільки життів обійшлася ця похвала?!

У мене є інформація, що самі вони (начальство) йод уживали. Коли їх обстежили співробітники нашого інституту, щитовидка в усіх чиста. Без йоду таке неможливо. Своїх дітей вони теж тишком-нишком повивозили, од гріха подалі. Самі, у відрядження вирушаючи, мали респіратори, спецроби. Усе те, чого інші не мали. І вже давно не секрет, що під Мінськом годувалося спеціальне стадо. Кожна корова з номерком і прикріплена індивідуально. Персонально. Спеціальні землі, спеціальні парники... Спецконтроль... Наймерзенніше... (Помовчавши). За це ще ніхто не відповів...

Перестали мене приймати. Вислуховувати. Я почав засипати їх листами. Доповідними записками. Розсилав мапи, цифри. В усі інстанції. Назбиралося чотири папки по двісті п’ятдесят сторінок. Факти, тільки факти... Про всяк випадок скопіював два екземпляри, один лежав у мене в службовому кабінеті, а другий удома сховав. Дружина сховала. Чому поробив копії? Маємо пам’ять... В такій країні живемо... Кабінет я завжди сам зачиняв. Приїжджаю з одного відрядження — папки щезли... Усі чотири грубі папки... Але я виріс в Україні, в мене діди — козаки. Козацька вдача. Я далі писав. Виступав. Треба рятувати людей! Терміново відселяти! Ми не вилазили з відряджень. Наш інститут склав першу мапу «забруднених» районів. Весь південь червоний... Південь палав.

Це вже історія. Історія злочину...

З інституту забрали всю апаратуру для радіаційного контролю. Конфіскували. Без пояснень. Дзвінки мені додому з погрозами: «Перестань, професор, людей полохати! Зашлемо туди, де Макар телят не пас. Не здогадуєшся? Забули? Швидко забули!» Тиск на співробітників інституту. Залякування.

Я написав до Москви...

Викликає мене президент нашої Академії Платонов:

— Білоруський народ тебе коли-небудь згадає, ти для нього чимало зробив, але погано, що написав до Москви. Дуже погано! Вимагають, щоб я звільнив тебе з посади. Нащо ти написав? Хіба не розумієш, на кого замахнувся?

У мене — мапи, цифри. А в них? Могли посадити в психушку. Нахвалялися. Міг потрапити в автомобільну катастрофу... Застерігали. Могли порушити кримінальну справу. За антирадянщину. Чи за ящик цвяхів, не заоблікованих інститутським завгоспом...

Порушили кримінальну справу...

Вони свого домоглися. Я зліг із інфарктом... (Мовчить).

Все є в папках... Факти й цифри... Злочинні цифри...

Упертий рік...

Мільйон тон «забрудненого» зерна переробили на комбікорми, згодували його худобі (а м’ясо потім на стіл людям). Птицю й свиней годували кістками, начиненими стронцієм...

Села евакуювали, а поля засівали. За даними нашого інституту третина колгоспів і радгоспів мали землі, «забруднені» цезієм-137, часто щільність «забруднення» перевищувала п’ятнадцять кюрі на квадратний кілометр. Не могло бути й мови про отримання чистої продукції, там і перебувати не можна було довго. На багатьох землях осів стронцій-90...

У селах люди харчуються з власних присадибних ділянок, але перевірки жодної. Ніхто не просвіщав, не вчив, як тепер треба жити. Навіть програми такої не було. Перевірялося тільки те, що йшло на вивіз... Держпоставки в Москву... В Росію...

Ми оглянули вибірково дітей по селах... Кілька тисяч хлопчиків і дівчаток. У них — тисяча п’ятсот, дві тисячі, три тисячі мікрорентґен. Понад три тисячі. Ці дівчатка вже нікого не народять. На них генне тавро.

Скільки років минуло... А я часом, бува, прокинусь і заснути не можу...

Оре трактор. Питаю в працівника райкому партії, що нас супроводить:

— Тракторист бодай респіратором захищений?

— Ні, вони без респіраторів працюють.

— Вам їх що, не завезли?

— Та що ви! Завезли стільки, що до двотисячного року стане. Але ми не видаємо. А то почнеться паніка. Всі розбіжаться. Роз’їдуться!

— Що ви коїте?

— Вам, професоре, добре казати. Вас із роботи виженуть — ви іншу знайдете. А мені де подітися?

Яка влада! Безмежна влада однієї людини над іншою. Це вже не обман, це війна з невинними...

Уздовж Прип’яті. Стоять палатки, люди відпочивають родинами. Купаються, загоряють. Вони не знають, що от уже кілька тижнів купаються й загоряють під радіоактивною хмарою. Суворо заборонялося з ними спілкуватися. Але я бачу дітей... Підходжу й починаю пояснювати... Збентеження... Подив: «А чого по радіо й телевізору мовчок, нічого не кажуть?» Супровідник... Із нами звичайно їздив хтось із місцевої влади, з райкому — такий порядок. Він мовчить... Я можу простежити з його виду, які почуття в ньому змагаються: доповісти чи не доповісти? Водночас і людей же шкода! Він же нормальна людина... Але я не знаю, яке почуття візьме гору, коли ми повернемося? Донесе чи не донесе? Кожен робив свій вибір... (Якийсь час мовчить).

Ми й досі сталінська країна... І жива сталінська людина...

Пам’ятаю в Києві... На вокзалі... Потяги один за одним вивозять тисячі переляканих дітей. Чоловіки й жінки плачуть. Я вперше подумав: кому потрібна така фізика? Така наука? Якщо така дорога ціна... Тепер відомо... Написали... Якими ударними темпами будували чорнобильську атомну станцію. Будували по-совєтськи. Японці такі об’єкти освоюють за дванадцять років, а в нас за два-три роки. Якість і надійність особливого об’єкта не відрізнялася від споруд тваринницького комплексу. Птахофабрики!! Коли чогось бракувало, плювали на проект і заміняли, чим на той час мали під рукою. Так дах машинної зали було залито бітумом. Ото його й гасили пожежники. А хто керував атомною станцією? У керівництві — жодного фізика-ядерника. Були енергетики, турбінники, політпрацівники, але жодного фахівця. Жодного фізика...

Людина вигадала техніку, до якої неготова. Не дорівнялася до неї. Чи можна дитині давати до рук пістолета? Ми — безумні діти. Але це емоції, я забороняю собі емоції...

На землі... у землі, у воді лежать радіонукліди, десятки радіонуклідів. Потрібні радіоекологи... Але в Білорусі їх не було, кликали з Москви. Колись у нашій Академії наук працювала професор Черкасова, вона займалася проблемами малих доз, внутрішнього опромінення. За п’ять років до Чорнобиля її лабораторію розформували — у нас не може бути ніяких катастроф. Ви про що? Радянські атомні станції — передові й найкращі в світі. Які малі дози? Яке внутрішнє опромінення? Радіоактивні харчові продукти... Лабораторію скоротили, професорку відправили на пенсію. Вона вахтером десь улаштувалася, подавала пальта...

І ніхто ні за що не відповів...

За п’ять років... Рак щитовидної залози у дітей зріс у тридцять разів. Встановлено зростання вроджених вад розвитку, захворювань нирок, серця, дитячого цукрового діабету...

За десять років... Тривалість життя білорусів скоротилась до п’ятдесяти п’яти-шістдесяти років...

Я вірю в історію... В суд історії... Чорнобиль не закінчився, він щойно починається...»

Василь Борисович Нестеренко,

колишній директор

Інституту ядерної енергетики

Академії наук Білорусі