Монолог про те, що святий Франциск проповідував птахам

«Це — моя таємниця. Про це ніхто більше не знає. Я про це говорив тільки з одним своїм другом.

Я — кінооператор. Їхав туди, пам’ятаючи, як нас учили: справжнім письменником стають на війні й таке інше. Улюблений письменник — Гемінґвей, улюблена книжка — «Прощавай, зброє!» Приїхав. Люди порпаються на городах, на полях — трактори, сівалки. Що знімати — незрозуміло. Ніде ніщо не вибухає...

Перша зйомка. В сільському клубі. На сцені поставили телевізора, зібрали люд. Слухали Горбачова: все гаразд, усе під контролем. У тому селі, де ми знімали, йшла дезактивація. Мили покрівлі, завозили чисту землю. А як помити покрівлю, коли вона в бабки протікає? Землю треба було зрізати на штих лопати, скільки засягнеш, зрізати весь родючий шар. Далі ж то в нас жовтий пісочок. От бабка, виконуючи вказівки сільради, заступом землю відгортає, а перегній із неї згрібає. Шкода, я цього не зняв... Куди не приїдеш: «А, кіношники. Зара’ найдем вам героїв». Герої — дід із онуком, два дні гнали з-під самого Чорнобиля колгоспних корів. Після зйомки зоотехнік завів мене до ґіґантської траншеї, там бульдозером тих корів закопували. Але на гадку не спало це зняти. Я став спиною до траншеї й зняв епізода в кращих традиціях вітчизняної кінодокументалістики: бульдозеристи читають газету «Правда», заголовок — аршинними літерами: «Страна в беде не бросит». Та ще й підфартило: дивлюся — лелека на поле сідає. Символ! Яка б біда не прийшла — переможемо! Життя триває...

Шляхи сільські. Курява. Я вже розумів, що це не просто курява, а радіоактивний пил. Кінокамеру ховав, щоб не пилюжилась, як-не-як оптика. Був сухий-пресухий травень. Скільки самі наковталися, не знаю. Через тиждень запалилися лімфовузли. Але плівку економили, як патрони, бо мав сюди приїхати перший секретар Цека Слюньков. У якому саме місці він з’явиться, ніхто заздалегідь не оголошував, але ми самі здогадалися. Вчора, приміром, їхали шляхом, курява стовпом, а сьогодні кладуть асфальт, та який — у дві-три верстви! Ну, ясно: от де високого начальства сподіваються! Потім я те начальство знімав, ходили вони рівно-рівнесенько, акурат по свіжому асфальту. Ні сантиметра вбік! У мене це також було в кадрі, але в сюжет не вставив...

Ніхто нічого не розумів, це було найстрашніше. Дози-метристи називають одні цифри, а в газетах читаємо інші. Ага, тут починає щось помаленьку доходити. А-а-а... В мене дома лишились мала дитина, кохана дружина... Яким же треба було бути йолопом, щоб опинитися тут! Ну, нагородять медаллю... А жінка покине. Рятунок — у гуморі. Травили анекдоти. В покинутому селі оселився бомж, і чотири бабки там зосталося. Питають: «І як ваш хлоп?» — «Цей жеребець ще в друге село бігає». Якщо спробувати бути щирим до решти... Ти — вже тут. І ти вже розумієш — Чорнобиль... Але стелиться путівець. Біжить струмок, просто біжить струмок. А це сталося... Метелики літають. Вродлива жінка стоїть над річкою. А це сталося... Я щось подібне відчував, коли вмерла близька мені людина. Сонце... У когось за стіною музика... Ластівки під стріхою тріпочуть... А вона померла... Дощ пішов... А вона померла. Розумієте? Я хочу вловити словом свої почуття, передати, як це все в мені було тоді. Потрапити в інший вимір...

Угледів і став знімати яблуню в цвіту. Джмелі гудуть, білий, весільний колір... Знов-таки — люди працюють, сади цвітуть... Тримаю в руках камеру, але не второпаю... Щось не так! Експозиція нормальна, картинка гарна, а щось не те. І враз свінуло: не чую запаху. Сад цвіте, а запаху нема! Це я вже потім дізнався, що існує така реакція організму при високій радіації, блокуються деякі органи. Мамі моїй сімдесят чотири роки, і вона, згадую, скаржиться, що не відчуває запахів. Ну, думаю собі, тепер це зі мною сталося. Питаю своїх, із групи, троє нас було: «Як пахне яблуня?» — «Та ніяк не пахне». Щось із нами коїлося... Бузок не пахнув... Бузок! І в мене з’явилося відчуття, ніби все, що довкола, все неправда. Ніби я серед декорацій. І що моя свідомість це не годна опанувати, їй нема на що спертися. Схеми нема!

З дитинства... Сусідка, колишня партизанка, розповідала, як під час війни їхній загін вибирався з оточення. У неї на руках мала дитина, місячна, йшли болотом, кругом карателі... Мале плакало. Воно могло їх видати, їх би виявили, цілий загін. І вона його задушила. Розповідала відсторонено, наче то не вона, а якась інша жінка вчинила, і дитина була чужа. Чого вона про те згадала, я вже забув. Чітко пам’ятаю інше, свій жах: що ж це таке вона сотворила? Як змогла? Мені-бо гадалося, що цілий партизанський загін виходив із оточення задля тої дитини, щоб її порятувати. А тут, щоб лишилися жити здорові сильні мужчини, задушили дитя. У чому сенс життя тоді? Мені після того не хотілося жити. Мені, хлопчакові, ніяково було дивитися на ту жінку, бо я таке про неї довідався... І, взагалі, про людину жахливе щось дізнався. А їй яково мене бачити? (Якийсь час мовчить). От чому я не хочу згадувати... Про ті дні в зоні. Вигадую для себе всякі пояснення. Мені не хочеться прочиняти тих дверей... Я там хотів збагнути, де я справжній і де несправжній. Я вже мав діти. Перший — син. Коли в мене народився син, я перестав боятися смерти. Сенс мого життя відкрився...

Вночі в готелі... Прокидаюся — монотонний шум за вікном, незрозумілі сині спалахи. Відслоняю штори: вулицею йдуть десятки уазиків із червоними хрестами й блимавками. В повній тиші. Зазнав чогось на кшталт шоку. Виринули в пам’яті кадри з фільму... Зразу перенісся в дитинство... Повоєнні діти, ми любили воєнні фільми. Ну, і такі кадри... Відчуття... І дитячий страх... З міста пішли всі свої, і ти лишився сам, і мусиш ухвалити рішення. А що найправильніше? Прикинутися неживим? Чи як? А якщо мусиш щось зробити, то що?

У Хойниках у центрі міста висіла Дошка пошани. Кращі люди району. Але в заражену зону поїхав і вивіз дітей із дитсадка водій-п’яничка, а не той, із Дошки пошани. Усі стали самі собою. А от іще — евакуація. Першими вивозять дітей. Повпаковували у великі автобуси «Ікаруси». Ловлю себе на тому, що знімаю, як це бачив у воєнних фільмах. І тут-таки завважую, що не тільки я, а й люди, які в цілому цьому дійстві беруть участь, поводяться так само. Вони тримаються так, як колись, пригадуєте, в нами всіма любленому фільмі «Летять журавлі»: скупа сльоза в очу, короткі слова прощання... Помах руки... Тобто, ми всі прагнули знайти форму поведінки, яка вже була нам знана. Поводитися відповідно до чогось. Дівчинка махає мамі рукою, що, мовляв, усе гаразд, вона мужня. Переможемо!.. Ми... Ми — такі...

Я подумав, от приїду до Мінська, а там теж евакуація. Як я прощатимусь зі своїми — з дружиною, сином? Уявляв собі зокрема й цей жест: переможемо! Ми — ратники. Мій батько, скільки пам’ятаю, носив військове вбрання, хоч і не був військовим. Думати про гроші — міщанство, про власне життя — непатріотично. Нормальний стан — голодний. Вони, наші батьки, пережили розруху, і ми мусимо її пережити. Інакше справжньою людиною не станеш. Нас учили воювати й виживати за будь-яких обставин. Мені самому після служби в армії цивільне життя видалося пісним. Вночі блукали в компанії вулицями в пошуках гострих відчуттів. У дитинстві читав пречудову книжку «Чистильники», автора забув, там ловили диверсантів, шпигунів. Азарт! Полювання! Так ми влаштовані. Коли щодня праця й добрі харчі — нестерпно, некомфортно!

Жили ми в гуртожитку якогось петеу вкупі з ліквідаторами. Молоді хлопці. Горілки видали валізу — радіацію виводити. Раптом з’ясовується, що в цьому самому гуртожитку розташувався загін медслужби. Самі дівчата. «Ну, зараз гульнемо!» — кажуть хлопи. Пішли двоє й тут-таки вертають із о-от-такенними очима! Кличуть нас... Картинка: йдуть коридором дівчата. Під гімнастьорку видають штани й кальсони з поворозочками, вони в них по підлозі волочаться, теліпаються, ніхто не соромиться. Усе старе, беу («бывшее в употреблении»), недопасоване. Висить, як на вішаках. Хто в капцях, хто в чоботях розтоптаних. А поверх гімнастьорки ще понатягувано прорезинений спецодяг, якимось хімічним складником просочений. За-а-пах... Дехто й на ніч не скидає. Страшно глянути... І ніякі вони не медсестри, взяли їх із інституту, з військової кафедри. Пообіцяли — на два дні, а коли ми туди прибули, вони там сиділи вже місяць. Розказували, що їх возили на реактор, вони там надивилися на опіки, про опіки я тільки від них чув. От і тепер їх бачу — тиняються гуртожитком, як сновиди...

У газетах писали, що, на щастя, вітер дув не в той бік. Не на місто... Не на Київ... Ще ніхто не знав, не здогадувався, що дув він на Білорусь. На мене й на мого Юріка. Ми з ним того дня гуляли в лісі, скубли заячу капусту. Господи, як же мене ніхто не попередив!

Повернувся з експедиції в Мінськ... Їду в тролейбусі на роботу. Долинають уривки розмови: знімали фільм у Чорнобилі, й один оператор просто там і помер. Згорів. Ну, думаю: «Хто ж такий?» Далі слухаю: молодий, двоє дітей. Ім’я називають: Вітя Гуревич. Є в нас такий оператор, зовсім молодий хлопчина. Двоє дітей? Що ж він крився? Під’їздимо до кіностудії, хтось поправляє: не Гуревич, а Гурін, і зветься Сергій. Господи, та це ж я! Смішно тепер, але тоді я йшов від метро до кіностудії й боявся, що відчиню двері — і... Ідіотська думка: «А де вони фотографію мою взяли? У відділі кадрів?» Звідки ця чутка зродилася? Незбіжність масштабів події з числом жертв. Наприклад, Курська битва. Тисячі загиблих... Це зрозуміло. А тут — попервах начебто всього сім пожежників. Потім — ще кількоро душ... А далі вже занадто абстрактні для нашої свідомости визначення: «через кілька поколінь», «вічність», «ніщо». Починалися чутки: літають триголові птиці, кури закльовують лисиць, лисі їжачки...

Ну, а далі... Далі знов треба комусь у зону їхати. Один оператор приніс довідку, що в нього виразка шлунка, другий у відпустку рвонув... Викликають мене: «Треба!» — «Так я ж щойно вернувся». — «Розумієш, ти там уже був. Тобі однаково. І потім: у тебе вже є діти. А вони — молоді». Йолки-палки, я, може, теж хочу мати п’ятеро-шестеро дітей!! Ну, починають тиснути, мовляв, незабаром тарифікація, матимеш козиря. Зарплату піднімуть... Сумна й смішна історія. Загнав на край свідомости...

Якось знімав людей, що були в концтаборі. Зазвичай вони уникають сходин. Я згоден із ними. Щось є протиприродне в тому, щоб збиратися гуртом і згадувати війну. Згадувати, як їх убивали і як вони вбивали. Люди, що спільно спізнали або пережили приниження... Ці люди одне від одного цураються. Втікають від себе. Від того, що вони там дізналися про людину... Що там із неї вигулькнуло. З-під шкіри. От... От чому... Щось там... У Чорнобилі... Я також узнав, відчув, про що говорити не хочеться. Про те, наприклад, що всі наші гуманістичні уявлення відносні... В екстремальній ситуації людина, властиво, зовсім не така, як у книжках про неї пишуть. Такої людини, яка є в книжках, я не знайшов. Не здибалося. Усе навпаки. Людина — не герой. Всі ми — гендлярі апокаліпсисом. Великі й дрібні. Миготять у пам’яті фраґменти... Картинки... Голова колгоспу хоче на двох машинах вивезти свою родину з речами, з меблями, а парторг вимагає одну машину для себе. Щоб, значить, по справедливості. А вже кілька днів, я свідком, не можуть вивезти дітей, ясельну групу. Бракує транспорту. А тут двох машин мало, щоб убгати весь хатній мотлох, включно до трилітрових банок із вареннями й соліннями. Я бачив, як їх назавтра вантажили. Теж не зняв... (Несподівано засміявся). Купили там у крамниці ковбаси, консервів, а їсти страшно. Возили ті авоськи з собою. Теж жалко було викинути. (І знов поважно). Механізм зла працюватиме й при апокаліпсисі. Це я збагнув. Так само будуть розпускати плітки, запобігати ласки в начальства, рятувати свого телевізора й каракулеву шубу. І перед кінцем світу людина лишиться такою самою, як оце тепер. Завжди.

Мені якось ніяково, що не пробив своїй кіногрупі жодних пільг. Одному нашому хлопцеві квартира була потрібна, йду в профком: «Поможіть, ми півроку просиділи в зоні. Належаться пільги». — «Гаразд, — сказали, — несіть довідочки. Довідочки мають бути, з печатками». А ми там приїздили у райком, а коридорами ходить одинока цьотка Настя зі шваброю. Усі порозбігалися. Є в нас режисер, у нього сто довідок: де був, що знімав. Герой!

У мене в пам’яті великий, довгий фільм, якого я не зняв. Багато серій... (Мовчить). Всі ми — гендлярі апокаліпсисом...

Заходимо з солдатами в хату. Живе самотня бабка.

— Ну, бабко, їдьмо.

— Їдьмо, діточки.

— То збирайся, бабко.

Чекаємо на вулиці. Куримо. І от ця бабка виходить: у неї на руках — ікона, котик і клуночок. Це все, що вона з собою бере.

— Бабо, кота не можна. Не положено. В нього футерко радіоактивне.

— Нє, діточки, без котика не поїду. Як я його кину? Самого кину? Це — моя сем’я.

От із цеї бабки... І з тої квітучої яблуні. З них усе почалося. Я знімаю тепер тільки звірину. Я вам казав: сенс мого життя відкрито...

Одного разу показав свої чорнобильські сюжети дітям. Мене картали: навіщо? Не можна. Не треба. І так вони живуть у цьому страхові, серед цих розмов, у них змінено кров, порушено імунну систему. Гадав, прийде душ п’ять-десять. Набилася повна зала. Всякі питання ставили, але одне прямо в пам’ять мені вбилося. Хлопчик, затинаючись і шарію-чись, видно, з тихих, неговірких, спитав: «А чому не можна було помогти звірятам, які там осталися?» Ну, чому? У мене в самого таке питання не виникало. І я не вмів йому відповісти... Мистецтво наше тільки про страждання і любов людини, а не всього живого. Тільки людини! Ми до них не опускаємося: до тварин, рослин... У той, інший світ. А людина ж може все знищити. Всіх убити. Тепер це вже не фантазія... Мені розказали, що в перші місяці після аварії, коли обговорювали ідею переселення людей, з’явився проект переселити разом із людьми й тварин. Але як? Як переселити всіх? Може, ще якось можна було перегнати тих, що на землі, а тих, хто в землі — жучків, хробачків? А тих, хто вгорі? У небі? Як евакуюєш горобця чи голуба? Що з ними вчинити? Ми не маємо способу передати їм потрібну інформацію.

Хочу зняти фільм. Буде називатися «Заручники»... Про тварин... Пам’ятаєте пісню «Плыл по океану рыжий остров»? Тоне корабель, люди сіли в шлюпки. А коні не знали, що в шлюпках нема місця для коней...

Сучасна притча... Діється на далекій планеті. Космонавт у скафандрі. Чує через навушники шум. Бачить, як на нього суне щось величезне. Неосяжне. Динозавр?! Ще не збагнувши, хто це, він стріляє. Наступної миті знову щось до нього наближається. Він і його знищує. Ще за мить — стадо. І він влаштовує бойовисько. А виявляється, почалася пожежа, і тварини рятувалися, втікали стежкою, на якій стояв космонавт. Людина! А зі мною... Я вам скажу... Зі мною там сталася чудна річ. Я іншими очима став дивитися на тварин... На дерева... На птахів... Їжджу в зону. Усі ці роки... З покинутого, розореного людського житла вискакує дикий кабан... Виходить лосиха... Оце я зняв. Це шукаю. Я хочу зробити новий фільм. І побачити все очима звірини. «Що ти знімаєш? — кажуть мені. — Глянь довкола... У Чечні — війна!» А святий Франциск проповідував птахам. До птахів говорив, як до рівних. А що, коли то птахи розмовляли з ним пташиною мовою, а не він до них опуститися зводив? Він розумів їхню потайну мову. Пам’ятаєте... У Достоєвського... Як чоловік шмагав коня по кротких очах. Шаленець! Не по клубах, а по кротких очах...»

Сергій Турін,

кінооператор