Три монологи про давній страх і про те, чому один чоловік мовчав, коли говорили жінки

Родина К-вих. Мати й дочка. І мужчина, який не сказав ні слова (чоловік дочки).

Дочка:

— Я на перших порах день і ніч була плакала. Хотілося плакати й говорити... Ми з Таджикистану, з Душанбе. Там — війна...

Мені про це не можна... Я дитинки сподіваюся, я вагітна. Але я вам розкажу... Заходять удень до автобуса з перевіркою паспортів... Звичайні люди, тільки що з автоматами. Поглянуть на документи й випихають із автобуса мужчин... І тут-таки, біля дверей... Стріляють. Навіть не одводячи вбік... Я зроду б сама не повірила. А я це бачила... Бачила, як вивели двох чоловіків, один зовсім молодий, красивий, він до них щось кричав. По-таджицьки, по-російськи... Кричав, що в нього жінка недавно народила, що троє малих дітей дома. А вони тільки сміялись, теж молоді, зовсім молоді. Звичайні люди, тільки що з автоматами. Він упав... Він їм кросовки цілував... Усі мовчали, весь автобус. Тільки-но від’їхали: та-та-та... Боялась озирнутися. (Плаче).

Мені про це не можна... Я дитинки сподіваюся... Але я вам розкажу... За одне прошу: не називайте мого прізвища, а ім’я — Світлана. У нас там родичі лишилися... Їх уб’ють... Я раніше думала, що в нас уже ніколи війни не буде. Велика країна, найдорожча. Найдужча! Раніше нам казали, у радянській країні, що ми вбого живемо, скромно, тому що була велика війна, народ натерпівся, зате тепер у нас могутня армія, нас ніхто не зачепить. Не поборе! А ми стали стріляти одне в одного... Тепер не така війна, як колись. Ту війну наш дід згадував, він до Німеччини дійшов... До Берліна... Тепер сусід стріляє в сусіда, хлопчики до школи разом ходили — і вони одне одного вбивають, ґвалтують дівчаток, із якими в школі разом сиділи. Всі побожеволіли...

Наші чоловіки мовчать. Мужчини мовчать, вони вам нічого не скажуть. Їм кричали вслід, що вони, як жінки, втікають. Боягузи! Вітчизну зраджують. А в чому їхня вина? Хіба то вина, коли не можеш стріляти? Не хочеш. У мене чоловік — таджик, він мусив іти на війну й убивати. А він: «Їдьмо-їдьмо. Я не хочу на війну. Не треба мені автомата». Він любить столярувати, за кіньми ходити. Він не хоче стріляти. У нього душа така... Полювати теж не любить... Там його земля, говорять його мовою, а він поїхав. Тому що не хоче вбивати іншого таджика, такого, як сам. Знайомого йому чоловіка, чоловіка, який нічим його не скривдив... Там він навіть телевізора не слухав... Затуляв вуха... Але йому тут самітно, там рідні брати воюють, одного вже вбили. Там його мати живе. Сестри. Їхали ми сюди душанбинським поїздом, шибок нема, холоднеча, не топлять, стріляти не стріляли, але по дорозі в вікна каміння кидали, шибки били: «Рускі, забирайтесь! Окупанти! Годі нас грабувати!» А він же таджик, і він усе це чув. І діти наші чули. Дівчинка наша в перший клас ходила, закохалася в хлопчика. Таджика. Приходить зі школи: «Мамо, а хто я — таджичка чи руска?» їй не поясниш...

Мені про це не можна... Але я вам розкажу... У них памірські таджики воюють із кулябськими таджиками. Вони всі таджики, у них той самий Коран, та сама віра, але кулябці вбивають памірців, а памірці вбивають кулябців. Спочатку вони на майдані сходилися, кричали, молилися. Я хотіла зрозуміти, я й собі туди пішла. Спитала в дідів: «Проти кого ви виступаєте?» Вони відповіли: «Проти парламенту. Нам сказали, що то дуже лихий чоловік — Парламент». Потім майдан спорожнів і стали стріляти. Якось одразу зробилась інша країна, незнайома. Схід! А перед тим нам здавалося, ніби живемо на своїй землі. За радянськими законами. Там стільки російських могил лишилося, а нема кому на них плакати... Худобу пасуть на російських цвинтарях... Кіз... Російські старики по смітниках лазять, нишпорять...

Працювала я в пологовому будинку, медсестрою. Нічне чергування. Жінка родить, тяжко родить, кричить... Вбігає санітарка. У нестерильних рукавичках, нестерильному халаті... Що таке? Що!! Щоб у такому вигляді та в пологову залу?! «Дівчата, бандити!» А вони в чорних масках, озброєні. І зразу до нас: «Давай наркотики! Давай спирт!» — «Нема наркотиків, нема спирту!» Лікаря до стінки — давай! І тут жінка, котра родила, полегшено закричала. Радісно. І дитинка заплакала, тіль-тіль з’явилася... Я над нею схилилася, я навіть не запам’ятала, хто то був — хлопчик чи дівчинка? Воно ще ні імені не має, нічого. І ці бандити до нас: хто вона — памірка чи кулябка? Не хлопчик чи дівчинка, а памірка чи кулябка? Ми мовчимо... А ті репетують: «Хто вона?!» Ми мовчимо. Тоді вони хапають те дитинча, воно, може, хвилин п’ять-десять усього й побуло на цім світі, і жбурляють у вікно... Я медсестра, я не раз бачила, як помирають діти... А тут... Мало серце з грудей не вилетіло... Мені не можна цього згадувати... (Знов починає плакати).

Після цього випадку... У мене екзема на руках висипала. Вени понабрякали... І така байдужість до всього, не хотілося вставати з ліжка... Підійду до лікарні й назад завертаю. А я сама вже дитинки сподівалась... Як жити? Як там родити? Приїхали сюди... У Білорусь. Наровля — тихе містечко, маленьке. І більше не питайте... Не займайте мене... (Замовкає). Чекайте... Хочу, щоб ви знали... Я Бога не боюся... Я людей боюся... Ми на перших порах питали: «Де у вас радіація?» — «Де стоїте, там і радіація». Так це ж усенька земля?! (Втирає сльози). Люди поїхали... Їм страшно...

А мені тут не так страшно, як там. Ми лишилися без батьківщини, ми нічиї. Німці всі виїхали до Німеччини, татари, коли їм дозволили, в Крим, а росіян нікому не треба. На що чекати? Чого сподіватися? Росія своїх людей ніколи не рятувала, тому що велика, безмежна. Відверто сказавши, я й не почуваюся, ніби Росія — то моя батьківщина, нас інакше виховували: наша Батьківщина — Радянський Союз. От і не знаєш тепер, як душу рятувати? Ніхто не клацає тут затворами — уже й гаразд. Нам тут житло дали, чоловікові — роботу. Написала листа до знайомих, вони вчора теж приїхали. Назовсім. Приїхали ввечері й боялися вийти з будинку вокзалу, дітей не пускали, сиділи на своїх валізках. Чекали ранку. А потім бачать: люди ходять по вулицях, сміються, курять... Їм показали нашу вулицю, довели до самого нашого дому. Вони до тями ніяк прийти не могли, бо там відзвичаїлися від нормального життя, від мирного. Що ввечері можна вулицями ходити. Можна сміятися... А вранці пішли в гастроном, угледіли масло, вершки, і там-таки, в магазині — це все вони самі нам розповідали — купили п’ять пляшок вершків і зараз же випили. На них іззиралися, як на божевільних... А вони ні вершків, ні масла два роки не бачили. Там хліба не купиш. Там — війна... Цього не поясниш тому, хто сьогодні війни не бачив... Тільки в кіно...

У мене там душа була мертва. Кого б я там вродила, із мертвою душею? Тут людей мало... Будинки порожні... Живемо під лісом... Я боюся, коли багато людей. Як на вокзалі. Під час війни... (Заплакала ридма і вмовкла).

Мати:

— Тільки про війну... Тільки про війну можу говорити... Чого сюди приїхали? На чорнобильську землю? Бо звідси нас уже не виженуть. З цієї землі. Вона вже нічийна, Бог її забрав... Люди її покинули...

У Душанбе я працювала заступником начальника вокзалу, і був ще один заступник, таджик. Наші діти вкупі росли, вчилися, ми сиділи за одним столом на свята: Новий Рік, Перше травня... День Перемоги... Разом пили вино, плов їли. Він до мене звертався: «Сестро. Сестричко. Моя руска сестро». І от він приходить, а ми сиділи в одному кабінеті, стає перед моїм столом і кричить:

— Коли ти вже, нарешті, в свою Росію заберешся? Це наша земля!

Я тої миті думала, що мені розум потьмариться. Як скочу до нього:

— Куртка на тобі звідки?

— Ленінградська, — відповів од несподіванки.

— Скидай руску куртку, гад! — здираю з нього куртку. — Звідки шапка? Хвалився, що з Сибіру прислали! Знімай шапку, гад! Сорочку давай! Штани! Їх на московській фабриці шито! Вони теж рускі!

До трусів би роздягла. Здоровенний дядько, я йому до плеча, а тут звідки й сила взялася, усе б із нього здерла. Довкола вже люди зібралися. Він верещить:

— Геть од мене, навіжена!

— Ні, оддавай усе моє, руске! Я все своє заберу! — Я трохи розуму не одбігла. — Шкарпетки знімай! Черевики!

Працювали ми вдень і вночі. Состави йдуть переповнені — втікають люди... Багато росіян знялося з місця... Тисячі! Десятки тисяч! Сотні! Ще одна Росія. Відправила я о другій ночі московський поїзд, лишилися в залі діти з міста Курган-Тюбе, не встигли на московський. Я їх зачинила, сховала їх. Підходять до мене двоє. З автоматами.

— Ой, хлопці, що ви тут робите? — а в самої серце задрижало.

— Сама винувата, в тебе всі двері отвором.

— Я поїзд відправляла. Не встигла зачинити.

— Що там за діти?

— Це наші, душанбинські.

— А може, вони з Кургана? Кулябські?

— Ні-ні. Наші.

Пішли. А якби відкрили залу? Вони б усіх... І мені заодно — кулю в лоба! Там одна влада — людина з рушницею. Посадила я дітей уранці на Астрахань, наказала, щоб їх везли, як кавуни, дверей не відчиняючи. (Спершу мовчить. Відтак довго плаче). Хіба є що страшніше за людину? (Знову вмовкає).

Уже як тут ішла вулицею, щохвилини озиралася, здавалося, наче хтось за плечима напоготові... Жде. Днини там не проходило, щоб я про смерть не думала... Завжди з дому в усьому чистому виходила — у свіжовипраній блузці, спідниці, в чистій білизні. Ану ж уб’ють! Тепер лісом ходжу сама й нікого не боюся. Людей у лісі нема, жодної людини. Іду, згадую: чи то було воно все зі мною, чи то ні? Мисливців, бува, стрінеш: з рушницею, собакою й дозиметром. Теж люди з рушницею, та не такі, за людиною не ганяються. Стрілянину зачую — знаю, що ворон стріляють чи зайця женуть. (Мовчить). Тому мені тут не страшно... Я не можу боятися землі, води... Я людей боюся... За сто доларів на базарі він там купляє автомата...

Згадую хлопця. Таджика... Він гнався за іншим хлопцем... За людиною гнався!! Як біг, як хекав, я зразу збагнула, що хоче вбити... Але той сховався... Втік... І от цей повертається, іде повз мене й каже: «Матінко, де тут у вас можна води попити?» Звичайненько так питає, мов ніде нічого. У нас на вокзалі бачок із водою стояв, я йому показала. І от дивлюсь йому в вічі й приказую-приказую: «Навіщо ви одне за одним ганяєтесь? Навіщо вбиваєте?» І йому наче вже й сором стало. «Ну, мати, ти-но тихше». А коли в гурті, вони інакші. Було б їх троє, чи бодай удвох вони, поставили б мене до стінки. З одною людиною ще можна розмовитися...

Із Душанбе приїхали до Ташкента, а далі треба — в Мінськ. Нема квитків — та й годі! У них хитро влаштовано, поки хабаря не даси, у літак не сядеш, без кінця причіпки — то до ваги, то до об’єму: це прийми, того не можна. Двічі на терези ганяли, насилу второпала. Гроші тицьнула... «От так би й давно, а то перечиться тут». Як усе просто! А до того... Контейнер у нас — дві тонни, примусили розвантажити. «Ви їдете з гарячої точки, може, зброю везете? Анашу?» Я пішла до начальника і в нього в приймальні познайомилася з доброю жінкою, вона мене перша напутала: «Нічого ви тут не доможетесь, а будете допоминатися справедливости — ваш контейнер викинуть у поле й розграбують, що ви привезли». Ну, що робити? Ніч не спали, розвантажилися, що в нас там: лахи, матраци, старі меблі й старий холодильник, два мішки книжок. «Ви, мабуть, цінні книжки везете?» Подивилися — «Что делать?» Чернишевського, «Поднятая целина» Шолохова... Посміялися. «А скільки у вас холодильників?» — «Один, та й той нам розбили». — «Чому не взяли декларації?» — «Ну звідки нам було знати? Вперше з війни ідемо...» Ми втратили зразу дві батьківщини — свій Таджикистан і Радянський Союз...

Ходжу лісом, думаю. Наші всі біля телевізора сидять: як там? Що там? А я не хочу. Було життя... Інше життя... Я там вважалася великим чоловіком, маю військове звання — підполковник залізничних військ. Тут сиділа безробітна, поки не влаштувалася прибиральницею в міськраді. Підлоги мию... Минуло життя... А на нове вже не маю я сили... Одні нас тут жаліють, інші невдоволяться: «Біженці картоплю крадуть. Ночами викопують». У ту війну, моя мама згадувала, люди більше одне одного жаліли. Недавно під лісом коня здичавілого знайшли. Мертвого. У іншому місці — зайця. Вони не вбиті були, а мертві. За це всі стурбувалися. А знайшли мертвого бомжа, якось непомітно перейшло.

До мертвого чоловіка люди всюди звикли...

Лєна М. — з Киргизії.

На порозі хати, мов до фотографії, з нею поряд сиділи п’ятеро її дітей і кіт Метелиця, якого вони вивезли з собою.

«Ми їхали, як з війни...

Похапали речі, кіт за нами до вокзалу йшов слід у слід, кота забрали. Їхали поїздом дванадцять діб, останні два дні лишались у нас тільки капуста квашена в банках і окріп. Хто з дрюком, хто з сокирою, хто з молотком, чергували при дверях. Скажу вам як... Одної ночі напали на нас бандити. Ледь не вбили. За телевізора, за холодильника тепер можуть убити. Ми їхали, як з війни, хоча в Киргизії, де ми жили, наразі й не стріляють. Була різанина в місті Ош... Киргизів із узбеками... Якось воно швидко вщухло... Зачаїлося. Але щось і далі в повітрі вчувається... На вулицях... Скажу вам... Ну, ми руські, зрозуміло, але й самі киргизи бояться... У них черги за хлібом, от вони й кричать: «Рускі, геть додому! Киргизія — для киргизів!» — і випихають із черги. І ще щось по-киргизькому, ну, таке, що, мовляв, їм самим хліба нестає, а тут ще й нас годуй. Я мови їхньої не дуже тямлю, вивчила скілька слів, щоб на базарі поторгуватися, купити що-небудь.

У нас була Батьківщина, тепер нема її. Хто я? Мама — українка, тато — росіянин. Народилася й виросла я в Киргизії, вийшла заміж за татарина. Хто мої діти? Яка в них національність? Ми всі перемішалися, кров у нас перемішалась. У паспорті в мене й дітей записано — руські, а ми не руські, ми — совєтські! Але тої країни, де я народилась, нема. Ні місця того, яке ми називали батьківщиною, ані часу, який теж нам був за батьківщину. Ми тепер як кажани. У мене п’ятеро дітей: старший син у восьмому класі, менша дівчинка в дитсадку. Я їх сюди привезла. Нашої країни нема, а ми є.

Я там народилася, виросла. Будувала завод, працювала на заводі. «Забирайся туди, де твоя земля, а тут усе наше». Нічого не дали взяти, крім дітей. «Тут усе наше». А де моє? Втікають люди. Їдуть. Усе руські. Совєтські. Ніде їх не треба, ніхто їх не жде.

А я колись щаслива була. Усі мої діти з любови... Я їх так родила: хлопчик, хлопчик, хлопчик, потім — дівчинка, дівчинка. Більше говорити не буду... Заплачу... (Але додає ще кілька слів). Будемо жити тут. Тепер тут — наш дім... Чорнобиль — наш дім. Наша батьківщина... (Зненацька всміхається). А птахи тут такі, як і у нас. І пам’ятник Леніну стоїть... (Уже біля воріт, прощаючись). Рано-вранці в сусідньому домі молотками стукають, дошки з вікон знімають. Зустрічаю жінку: «Ви звідки?» — «З Чечні». Нічого не каже... Ходить у чорній хустці...

Мене люди зустрічають... Дивуються. Не розуміють... Що ти, мовляв, робиш зі своїми дітьми, ти їх убиваєш. Ти — самогубця. Я не гублю, я їх рятую. Он у сорок років уся сива... В сорок років! Якось німецького журналіста в дім привели, і він спитав: «Привезли б ви дітей туди, де чума чи холера?» Так то ж чума й холера... А цього страху, який тут, я не знаю. Не бачу. Нема його в мене в пам’яті...

Я людей боюся... Людини зі зброєю...