Монолог про те, як легко зробитись землею

«Я вів щоденник.

І старався запам’ятати ті дні... Було багато нових відчуттів. Ну й страх, звісно... Вихопилися в невідомість, ніби на Марс... Я родом із Курська, у шістдесят дев’ятому році неподалік від нас побудували атомну станцію. В місті Курчатові. З Курська туди їздили по продукти. По ковбасу Атомників забезпечували за вищою категорією. Я запам’ятав великий став, на ньому рибалили. Неподалік од реактора. Після Чорнобиля я це часто згадував... Тепер таке вже неможливо...

Значиться, так: вручають мені повістку, і я, як людина дисциплінована, того-таки дня з’являюся до військомату. Воєнком гортає мою «справу»: «Ти, — каже, — ні разу в нас на зборі не був. А тут хіміків треба. Не хочеш у табір під Мінськ на двадцять п’ять днів?» Я подумав: «Чого б мені не відпочити од сім’ї, од роботи? Помарширую собі на свіжому повітрі». Двадцять другого червня тисяча дев’ятсот вісімдесят шостого року з речами, казанком і зубною щіткою прибув я на збірний пункт. Здивувало, що нас забагато як на мирний час. Майнули якісь спогади. З воєнних фільмів. І день же який випав: двадцять друге червня... Початок війни... То оголосять шикуватися, то розійтись, і так до вечора. В автобуси посідали, вже як сутеніти стало. Команда: «Хто спиртне взяв, випивайте. Вночі сядемо на поїзд, а вранці будемо в частині. Щоб вийшли свіжі, як огірочки, і без зайвого багажу». Ясне діло. Гудьож на цілу ніч. Вранці розшукали в лісі свою частину. Знов нас вишикували й викликають за алфавітом. Отримання спецодягу. Дали один комплект, другий, третій, ну, думаю, жарти набік. Ще видають шинелю, шапку, матрац, подушку — все зимове. А надворі літо, й обіцяли відпустити через двадцять п’ять днів. «Та ви що, хлопці, — сміється капітан, який нас віз. — Двадцять п’ять днів?! На півроку в Чорнобиль загримите». Збентеження. Агресія. Тут давай нас умовляти: хто за двадцять кілометрів потрапить — подвійна платня, хто за десять — потрійна, хто під самий реактор — множ на шість. Один починає рахувати, що за шість місяців своєю машиною додому приїде, другий і радий би втекти, але ж військова дисципліна. Що таке радіація? Ніхто не чув. А я саме перед тим пройшов курси з цивільної оборони, нам видавали інформацію тридцятилітньої давности: п’ятдесят рентген — смертельна доза. Вчили, як падати, щоб ударна хвиля над тобою пройшла, не зачепивши. Опромінення, тепловий нагрів... А про те, що радіоактивне зараження місцевости — найдужчий уражальний фактор, — ні слова. І ті кадрові офіцери, що нас везли в Чорнобиль, не вельми тямили, одне знали: горілки треба якнайбільше, від радіації пособляє. Шість днів стояли під Мінськом, шість днів пили. Я колекціонував етикетки від горілчаних пляшок. Спершу горілку цмулили, потім дивлюся, пішли якісь чудернацькі напої: нітхінол і всякі інші склоочисники. Мені, як хімікові, цікаво було. Після нітхінолу — ноги ватяні, а голова твереза, даєш собі команду — встати. А сам падаєш.

Значиться, так: я — інженер-хімік, кандидат наук, призвали мене з посади завідувача лабораторії великого виробничого об’єднання. Як мене використовували? Дали в руки заступа, практично то був мій єдиний інструмент. Тут-таки зродився афоризм: на атом — із лопатою! Захисні засоби: респіратори, протигази, але ніхто їх не вживав, бо спека під тридцять градусів, нацупиш — помреш відразу. Розписалися, як за додаткову амуніцію, і забули. Ще один штрих. Як ми їхали... Із автобусів пересіли в поїзд, посадкових місць у вагоні — сорок п’ять, а нас — сімдесят. Спали по черзі. Це зараз пригадалося... Ну, от що таке Чорнобиль? Бойова техніка й солдати. Мийні постерунки. Воєнна обстановка. Розташували в палатках, по десятеро. У когось дома діти лишилися, у когось жінка родить, у когось квартири нема. Ніхто не скиглив. Треба, то й треба. Вітчизна призвала, вітчизна звеліла. Такий у нас народ.

Круг палаток громадяться гори порожніх консервних бляшанок. Монблани!! Десь по військових складах бережений непорушний запас. Судячи з етикеток, зберігалося двадцять-тридцять років... На випадок війни. Банки з-під тушонки, перлової каші... З-під кільки... Зграї котів. Їх як мух... Села вивезені, людей немає. Од вітру хвіртка рипне, вмить обертаєшся: ждеш людини. Замість людини — кицька виходить...

Знімали заражену горішню верству землі, вантажили в автомашини й вивозили в могильники. Я гадав, що могильник — то якась складна інженерна споруда, а воно звичайнісінька собі могила, насипана. Землю ми піднімали й згортали великими рулонами. Як килим. Зелений моріг, дерен із травою, квітами, корінням... Павуками, черв’яками... Робота для божевільних. Не можна ж облупити всеньку землю, здерти з неї все живе. Якби не пиячили по-чорному щоночі, сумніваюсь, чи можна витримати. Психіка не встояла б. Сотні метрів облупленої землі, безплідної. Хати, хліви, дерева, шосейні шляхи, дитсадки, криниці лишались, як голі... Серед піску, в піску. Вранці треба поголитися, боїшся глипнути в дзеркало, вгледіти себе увіч. Бо всякі думки зринали... Всякі думки... Важко уявити, щоб туди вернулися люди, знов почалося життя. Але ми міняли шифер, мили дахи. Що робимо марну роботу, розуміли всі. Тисячі людей. Але щоранку вставали й знов її робили. Абсурд! Неписьменний дід стріне: «Кидайте, синки, дурну роботу. Сідайте до столу. Пообідайте з нами». Вітер віє. Хмари пливуть. Реактор не закритий... Зняли верству, через тиждень вертаємо, можна заново починати. А знімати вже нема чого. Пісок сіється... Один раз добрав глузду, коли з вертольотів розприскували спеціальний розчин, щоб вийшла полімерна плівочка, яка не дає легкорухливому ґрунтові пересуватися. Це для мене мало сенс. Але ми знай копали, копали...

Людей евакуювали, але в деяких селах полишалися старики. Ну, от... І зайти в звичайну хату й сісти пообідати... Сам ритуал... Хай лиш півгодини нормального людського життя. Хоч їсти там нічого не можна. Заборонялося. Але так кортіло посидіти за столом... У старій хаті...

Після нас лишалися тільки насипані могили. Потім їх начебто мали обкладати бетонними плитами, обгороджувати колючим дротом. Там кидали самоскиди, уазики, крани, на яких працювали, позаяк метал має властивість радіацію нагромаджувати, поглинати. Розказують, що все те кудись щезло. Порозкрадали. Я вірю, бо в нас усе може бути. Одного разу тривога: дозиметриста перевірили й виявилося, що їдальню збудовано на місці, де радіація вища, ніж там, куди ми їздили працювати. А ми вже жили тут два місяці. Такий у нас народ... Стовпи і на них дошки на рівні грудей прибито — це звалося їдальня. Їли навстоячки. Милися з бочки... Туалет — довга траншея в чистому полі. У руках — заступ. А поруч — реактор...

Через два місяці ми вже почали щось шурупати. Давай допоминатися: «Ми ж не смертники. Побули два місяці, годі вже. Пора нас змінити». Генерал-майор Антошкін проводив із нами бесіду, звірявся: «Нам невигідно вас міняти. Ми вам дали один комплект одягу, другий, третій. Ви навичок набули. Міняти вас — дороге діло, клопітне». І натиск на те, що ми — герої. Раз на тиждень тим, хто добре землю копав, перед лавою вручали похвальну грамоту. Кращий гробокоп Радянського Союзу. Чим не божевілля?..

Порожні села. Живуть кури й коти. Зайдеш у хлів — повно яєць. Пряжили. Солдати — хлопці браві. Курку зловлять. Багаття. Бутель самогону. Щодня в палатці вицмулювали хором по трилітровому бутлю. Хтось у шахи рубається, хтось на гітарі бренькає. До всього людина звикає. Один нап’ється — і в ліжко, другому галасувати кортить. Битися. Двоє сіли п’яні за кермо. Розбилися. Автогеном їх вирізали, видобували зі сплюсненого заліза. Я рятувався тим, що писав додому довгі листи й провадив щоденника. Засік мене начальник політвідділу, став пантрувати: де тримаю, що пишу? Підмовив сусіда шпигувати за мною. Той попередив: «Що шкрябаєш?» — «Кандидатську захистив. Докторську пишу». Сміється: «Я так полковникові й перекажу. А ти це діло сховай». Хороші були хлопці. Я вже казав, жодного скиглія. Боягуза. Повірте: нас ніхто ніколи не переможе. Зроду-звіку! Офіцери не вилізали з палаток. Валялися в хатніх капцях. Пиячили. Дарма! Ми копали. Хай собі одержують нові зірочки на погони. Дарма! Такий у нас народ...

Дозиметристи — боги. Всі до них пропихаються: «Ну, синку, яка в мене радіація?» Один тямкий солдат зметикував: узяв звичайного дрючка, намотав на нього дроту. Постукав до одної хати й по стіні тим дрючком водить. Бабка за ним: «Синку, що там у мене?» — «Воєнна тайна, бабо». — «А ти мені скажи, синку. Я тобі самогоночки наллю». — «Ну, давай!» Випив. «Усе гаразд у вас, бабо». І пішов далі...

Посеред терміну видали нам нарешті дозиметри, такі маленькі коробочки, всередині кристал. Дехто догадався: треба його вранці відвезти на могильник і там лишити, а надвечір забрати. Чим більше радіації, тим скорше відпустку дадуть. Або заплатять більше. Хто на чобота почепив, там поворозочка є, — щоб до землі ближче. Театр абсурду! Абсурд! Ці датчики були незаряджені, щоб вони почали відлік, їх треба було зарядити початковою дозою радіації. Тобто ці цяцьки, прибамбаси ці нам видавали, щоб тільки ману пустити. Психотерапія. Насправді виявився кремнієвий пристрій, на складах п’ятдесят років валялося. У військовий квиток у кінці терміну кожному вписали однакову цифру: середню дозу радіації помножили на число днів перебування. Заміряли середню дозу в палатках, де ми жили.

Чи то анекдот, чи бувальщина. Дзвонить солдат своїй дівчині. Та непокоїться: «Що ти там робиш?» Вирішив похизуватися: «Оце щойно з-під реактора виліз, руки помив». І тут — гудки. Обірвалася розмова. Кагебе слухає...

Дві години на перепочинок. Ляжеш під кущиком, а вже вишні доспіли, великі такі, солодкі, обітреш і в рота. Шовковиця... Я вперше бачив шовковицю...

Коли роботи не було, возили марширувати. По зараженій землі... Абсурд! Вечорами фільми дивилися. Індійські. Про кохання. До третьої-четвертої ранку. Кашовар проспить, каша сира. Привозили газети. Там писали, що ми — герої! Добровольці! Наступники Павки Корчагіна! Друкували фотографії. Трапився б нам той фотограф...

Неподалік стояли інтернаціональні частини. Татари з Казані. Бачив їхній самосуд. Женуть перед лавою солдата, зупиниться чи відбіжить убік — б’ють. Ногами. Лазив по хатах, змітав. Торбу барахла в нього знайшли. Окремо розташувалися литовці. Через місяць збунтувалися й зажадали відправки додому.

Було якось спецзамовлення: терміново помити дім у порожньому селі. Абсурд! «Нащо?» — «Завтра там будуть справляти весілля». Облили зі шлангів дах, дерева, вишкребли землю. Скосили картопляне гудиння, весь город, траву на подвір’ї. Пустир довкола. Назавтра привезли молодят. Приїхав автобус із гістьми. З музиками... Справжні, не кіношні молодята. Вони вже жили десь деінде, переселилися, але їх умовили приїхати сюди, щоб зняти для історії. Працювала пропаґанда. Фабрика снів... Боронила наші міфи: ми скрізь виживаємо, геть і на мертвій землі...

Перед самим від’їздом викликав мене командир: «То що ти там писав?» — «Листи молодій жінці», — відповів я. — «Ти-но там мені гляди...» — пролунало наказом.

Що заціліло в пам’яті про ті дні? Як ми копали. Копали... Десь у щоденнику в мене записано, що я там збагнув. У перші-таки дні... Я збагнув, як легко зробитись землею...»

Іван Миколайович Жмихов,

інженер-хімік