Солдатський хор

Артем Бахтіяров, рядовий, Олег Леонтійович Воробей, ліквідатор, Василь Йосипович Гусинович, водій-розвідник, Геннадій Вікторович Деменьов, міліціонер, Віталій Борисович Карбалевич, ліквідатор, Валентин Комков, водій, рядовий, Едуард Борисович Коротков, вертольотчик, Ігор Литвин, ліквідатор, Іван Олександрович Лукашук, рядовий, Олександр Іванович Михалевич, дозиметрист, Олег Леонідович Павлов, майор, вертольотчик, Анатолій Борисович Рибак, командир роти охорони, Віктор Санько, рядовий, Григорій Миколайович Хворост, ліквідатор, Олександр Васильович Шинкевич, міліціонер, Володимир Петрович Швед, капітан, Олександр Михайлович Ясинський, міліціонер.

«Наш полк підняли по тривозі... Довго їхали. Нічого конкретного ніхто не казав. Тільки в Москві на Білоруському вокзалі оголосили, куди нас везуть. Один хлопець, здається, з Ленінграда, запротестував: «Я хочу жити». Йому пригрозили трибуналом. Командир так і сказав перед лавою: «У тюрму підеш або під розстріл». У мене інші були почуття, все навпаки. Хотілося чогось героїчного. Випробувати свій характер. Може, дітвацький порив? Але таких, як я, виявилось більше, у нас служили хлопці з цілого Союзу. Росіяни, українці, казахи, вірмени... Було тривожно й чогось весело.

Ну, привезли нас... Привезли на саму станцію. Дали білого халата й білу шапочку. Марльову пов’язку. Чистили територію. День вигрібали, шкребли внизу, день — нагорі, на даху реактора. Всюди з лопатою. Тих, хто піднімався нагору, «буслами» звали. Роботи не витримували, техніка казилась. А ми працювали. Бувало — кров із вух текла, з носа. Дерло в горлі. Різало в очах. Постійно чувся у вухах монотонний звук. Хотілося пити, а апетиту не було. Фіззарядку забороняли, щоб радіацією зайвий раз не дихати. А їздили на роботу в кузовах відкритих машин. Але добре працювали. І дуже горді з того були...»

«В’їхали ми... Стояв знак «Запретная зона». Я не був на війні, але відчуття чогось знайомого... Звідкись із пам’яті... Звідки? Щось пов’язане зі смертю...

На дорогах стрічали здичавілих собак, котів. Часом вони поводилися дивно, не впізнавали людей, тікали од нас. Я не розумів, що з ними, поки нам не звеліли їх одстрілювать... Хати опечатані, колгоспна техніка кругом кинута... Цікаво глянуть. Нікого нема, тільки ми, міліція, патрулюєм. Заходиш у хату — фотографії висять, а людей нема. Документи валяються: комсомольські білети, посвідки, похвальні грамоти... В одній хаті взяли телевізора до часу, напрокат, але щоб хто додому що брав, не помічав я. По-перше, було відчуття, наче люди от-от вернуться... По-друге, це... щось пов’язане зі смертю...

Їздили під блок, під самий реактор. Фотографуваться... Хотілося дома похвалиться... Страх був, і в той сам час інтерес нездоланний: що ж це воно таке? Як я, дак відмовивсь, у мене жінка молода, не наваживсь, а хлопці випивали по двісті грам і їхали... Так... (Помовчав). Повернулися живі — значить, усе нормально.

Заступав на нічне чергування... Патрулюємо... Ясний місяць. Ліхтар такий висить. Сільська вулиця... Жодної людини... Попервах іще світло горіло в будинках, потім світло відключили. Їдемо — з дверей школи нам навперейми мчить дикий кабан. Чи лисиця. Звірі жили в хатах, школах, клубах. А там висіли плакати: «Наша цель — счастье всего человечества», «Победит мировой пролетариат», «Идеи Ленина — будут жить вечно». У колгоспних конторах — червоні прапори, новенькі вимпели, стоси грамот із тисненими профілями вождів. Усюди воєнні пам’ятники... Інших пам’ятників не бачив. Нашвидкуруч зліплені будинки, сірі бетонні корівники, іржаві силосні башти... І знову — маленькі й великі Кургани Слави... «І це наше життя? — питав я себе, подивившись на все іншими очима. — Це ми так живемо?» Наче войовниче плем’я знялося з тимчасового постою... Кудись подалось...

Чорнобиль виніс мені мозок... Я став думати...»

«Покинутий дім... Замкнений. Кошеня у вікні. Думав, глиняне. Підходжу: живе. Об’їло всі квіти в горщиках. Герані. Як воно туди попало? Чи забули його?

На дверях записка: «Дорогий перехожий, не шукай дорогих речей. Ми їх не мали. Користайся всім, тільки не мародерствуй. Ми вернемось». На інших будинках написи різною фарбою: «Прости нас, наша хатко!» Із хатою, як із людиною, прощалися. Писали: «виїжджаємо вранці» чи «виїжджаємо ввечері», ставили число й навіть години з хвилинами. Записки дитячим почерком на аркушах із учнівського зошита: «Не бий кицьку. Щурі все поїдять». Або: «Не вбивай нашу Жульку. Вона хороша». (Заплющує очі). Я все забув... Пам’ятаю тільки, що туди поїхав, а більше нічого не пам’ятаю. Все забув... На третій рік після дембеля щось із пам’яттю сталося... Навіть лікарі не розуміють... Грошей не годен полічити — збиваюся. Тинаюся по лікарнях...

Я вже розказував чи ні? Підходиш і думаєш — хата порожня. Відкриєш — сам кіт сидить... Ну, і ці записки дитячі...»

«Призвали на службу...

А служба така: не пропускать у виселені села мєстних жителів. Стояли заслонами коло доріг, землянки строїли, патрульні вишки. Звали нас чогось «партизанами». Мирне собі життя. А ми стоїмо... Убрані по-воєнному... Селяни не розуміли, чого, скажем, не можна забрать із свого двору відро, глечика, пилку чи сокиру. Зібрати врожай. Як їм роз’ясниш? Справді: по один бік дороги солдати стоять, не пускають, а по другий корови пасуться, гудуть комбайни й збіжжя молотять. Зберуться баби й голосять: «Хлопчики, пустіте... То ж наша земля... Наші хати...» Яйця, сало несуть, самогонку...» Пустіте... Плакали за отруєною землею... Меблями... Речами...

А в нас служба така: не пускати. Бабка несе кошик яєць — конфіскувати й закопати. Здоїла корову, несе відро молока. З нею солдат. Похоронити молоко... Викопали вони потай свою бульбочку — забрати. І буряки, і цибулю, і гарбуза. Похоронити... За інструкцією... А все славно вродило, пишно. І краса навкруги. Золота осінь. У всіх були безумні обличчя. І в них, і в нас. А в газетах трубили про наш героїзм... Які ми героїчні хлопці... Комсомольці — добровольці!

А хто ми були насправді? Що ми робили? Я хотів би про це взнати... Прочитати... Хоча я сам там був...»

«Я — чоловік воєнний, мені накажуть — я мушу... Я дав присягу...

Але це не все... Героїчний порив теж був. Його виховували... Він нам вмовлявся ще зі школи. Від батьків. І там політруки виступали. Радіо, телебачення. Різні люди реагували по-різному: одні хотіли, щоб у них взяли інтерв’ю, надрукували в газеті, другі дивилися на все, як на роботу, треті... Мені траплялися такі, жили з відчуттям, наче вчиняють героїчне звершення. Беруть участь в історії. Нам добре платили, але про гроші мовби не йшлося. Зарплата моя — чотириста рублів, а там я діставав тисячу (в тих, радянських рублях). На ті часи великі гроші. Нам потім випоминали: «Грошву лопатою гребли, а вернулися — подавай вам машини, мебльові гарнітури без черги». Обидно, звісно. Тому що й героїчний порив теж був...

Перед тим, як їхати туди, страх з’явився. Ненадовго. А там страх зникав. Якби я міг побачити — цей страх... Наказ. Робота. Завдання. У мене був інтерес поглянути на реактора зверху, з вертольота: що там насправді сталося, як воно виглядає? Але це заборонялося робити. У карточку мені записали двадцять один рентґен, але я не певен, що воно справді так. Принцип був простісінький: прилітаєш у райцентр Чорнобиль (це, до речі, маленьке районне містечко, а не щось таке ґрандіозне, як я собі був вимальовував), сидить там дозиметрист, за десять-п’ятнадцять кілометрів від станції, він робив заміряння фону. Ці дані потім множились на число годин, що ми за день налітали. Але я звідти піднявся на вертольоті й полетів на реактор: туди — назад, перегон у обидва боки, сьогодні там вісімдесят рентґен, завтра сто двадцять... Вночі кручуся над реактором — дві години. Вели зйомку в інфрачервоному промінні, кусні розкиданого ґрафіту на плівці наче «засвічувались»... Удень їх не можна було побачити.

Розмовляв із ученими. Один: «Я можу оцей ваш вертоліт язиком вилизати, й нічого мені не станеться!» А другий: «Хлопці, що ж ви без захисту літаєте? Віку собі вкорочуєте? Обшивайтесь! Обклепуйтесь!» Спасіння утопаючих — діло рук самих утопаючих. Обклали сидіння свинцевими пластинами, повирізали нагрудні жилети з тонкого листового свинцю, але, виявляється, від одних променів вони захищають, від інших — ні. Лиця у всіх стали червоні, попечені, не могли голитися. Літали з ранку до ночі. Фантастичного не було нічого. Робота. Тяжка робота. Уночі сиділи коло телевізора, якраз проходив чемпіонат світу з футболу. Розмови, і про футбол, звичайно.

Задумуватись ми почали... Щоб не збрехати... Десь років через три-чотири... Коли один захворів, другий... Хтось помер... Збожеволів... Покінчив із собою... Тоді почали задумуватись. А що-небудь второпаємо, думаю, років через двадцять-тридцять. У мене Афган (я там пробув два роки) і Чорнобиль (я там пробув три місяці) — найяскравіші в житті моменти...

Батькам не сповіщав, що направили в Чорнобиль. Брат випадково купив газету «Известия» й побачив там мій портрет, приносить матері: «На, подиви — герой!» Мати заплакала...»

«Ми рухалися до станції...

А назустріч ішли колони з евакуйованими людьми. Гнали техніку. Худобу. День і ніч. Серед мирного життя...

Їхали... І я знаєте що побачив? Обабіч дороги. Під сонячними променями... Крихкий такий блиск... Щось кристалічне блищало... Дрібнесенькі частинки... Їхали в бік Калинковичів, через Мозир. Щось мерехтіло... Перебалакали ми між собою. Подивувалися. У селах, де працювали, на листі зразу помітили пропалені дірочки, особливо на вишнях рясно. Рвали огірки, помідори — і там на листі чорні дірочки... Осінь. Густо-червоні від ягід кущі порічок, гілля від яблук гнеться до землі — ясно, не втримаєшся. З’їси. Пояснювали нам, що не можна. А ми лаялись і їли.

Поїхав... Хоча міг і не їхать. Добровольцем попросивсь. У перші дні байдужих там не стрічав, це вже згодом вакуум в очах, коли призвичаїлись. Орденок урвать? Пільги? Дурниці! Мені особисто нічого не треба було. Квартира, машина... Що ще? А, дача... Усе мав. Мужський азарт спрацьовував. Їдуть справжні мужики на справжнє діло. А решта? Хай сидять у бабів під спідницями. У того, довідку приніс, жінка родить, у другого дитина мала... Так, ризик. Так, небезпечно — радіація, але комусь же це треба робити. А як наші батьки у війну?

Вернулися додому. Все з себе скинув, усю одежу, в якій там був, і в сміттєпровід кинув. А пілотку подарував малому. Синові. Дуже він просив. Носив, не скидаючи. Через два роки йому поставили діагноз: пухлина в мозку...

Далі самі допишіть. Я далі говорити не хочу...»

«Я саме з Афганістану вернувся... Жити хотів. Женитися. Зразу хотів женитися... А тут — повістка з червоною смужкою «Спецзбір» — протягом години з’явитися за вказаною адресою. Мати зараз плакати. Вона вирішила, що мене знов на війну забирають.

Куди везуть? Нащо? Інформація слабенька. Ну, вибухнув реактор... Ну то й що? У Слуцьку перевдягли, обмундирували, і тут розкрилося, що їдемо в райцентр Хойники. Прибуваємо в Хойники, там люди ще нічого не знали. Вони, як і ми, вперше бачили дозиметр. Везуть далі, в село... Атам весілля гуляють: молоді цілуються, музика, самогонку п’ють. Свайба як свайба. А нам наказ: зрізати ґрунт на штих... Вирубувати дерева...

Спершу видали зброю. Автомати. На випадок нападу американців... На політзаняттях читали лекції про диверсії західних спецслужб. Їхню підривну роботу. Увечері ми залишали зброю в окремій палатці. Посеред табору. За місяць її вивезли. Ніяких диверсантів. Рентґени... Кюрі.

Дев’ятого травня — на День Перемоги — приїхав генерал. Вишикували нас, привітали зі святом. Один із лави насміливсь і питає: «Чому приховують, який радіофон? Які одержуєм дози?» Один такий знайшовся. Так його, коли генерал від’їхав, викликав командир частини й дав прочухана: «Провокації встраюєш! Панікьор!!» Через пару днів якісь протигази видали, але ніхто їх не вживав. Дозиметри два рази показали, але в руки нікому не дали. Раз на три місяці відпускали додому на пару днів. Наказ один: купить водки. Я приволік на собі два рюкзаки пляшок. На руках качали.

Перед відправкою додому всіх викликав кагебіст і настійно радив: ніде нікому не розказувати, що бачили. Із Афгану я як вернувся, я знав — житиму! А в Чорнобилі все навпаки: уб’є саме тоді, коли ти вже вдома.

Вернувся... А все тільки починається...»

«Що запам’яталось? Відбилося в пам’яті?

Цілий день гасаю машиною по селах... Із дозиметристами. І ніхто з жінок не вгостить яблуком... У чоловіків страху менше, принесуть самогону, сала: «Давай пообідаємо». І відмовитися незручно, і пообідати чистим цезієм — невелика радість. Вип’єш. Без закуски.

Білі гриби хрумтіли під колесами машин. Хіба це нормально? У річці плавали товсті й ліниві соми, уп’ятеро-вшестеро більші ніж звичайно. Хіба це нормально? Хіба...

В одному селі таки всадили за стіл... Бараняча печеня... Господар хильнув і зізнався: «Молодий баранчик. Зарізав, бо не міг на нього дивитися. Ну й потвора! Навіть їсти його не хочеться». Я — люсь шклянку самогону! Після тих слів... Господар сміється: «Ми тут адаптувалися, як колорадські жуки». Піднесли дозиметра до хати — зашкалює...»

«Десять літ пройшло... Вже так, мов і не було цього, не захворів би — забув...

Родіні треба служить! Служить Родіні — святе діло. Одержав: спідню білизну, онучі, чоботи, погони, пілотку, штани, гімнастьорку, пасок, вєщмішок. У дорогу! Дали самоскида. Возив бетон. Сиджу в кабіні й не вірю, що скло мене захищає. Чи пан, чи пропав... Пронесе... Молоді хлопці. Нежонаті. Респіраторів із собою не брали. Ба ні, одного пам’ятаю... Підстаркуватий шофер... От той завше в масці... А ми — ні. Даішники стояли без масок. Ми — в кабіні, а вони — в радіоактивній пилюзі по вісім годин стояли. Усім добряче платили: утроє зарплата плюс командировошні. Прикладалися... Горілка, знали, помічна. Найперший засіб для відновлення захисних функцій організму після радіоактивного опромінення. І стрес знімає. Недурно в війну видавали знамениті наркомовські сто грам. Звична картина: п’яний міліціонер штрафує п’яного шофера...

Не пишіть про чудеса совєтського героїзму! Бували вони... Чудеса! Тільки перш — безладдя, дуроляпство, а тоді вже чудеса. Закрить амбразуру... Груддю на пулємьот... А що в принципі не повинно буть такого наказу, про це ніхто не пише. Шпурляли нас туди, як пісок на реактор... Як лантухи з піском. Щодня вивішувавсь новий «боєвой лісток»: «работают мужествєнно і самоотвєрженно», «вистоїм і побєдім»... Називали красиво «солдатами вогню»...

Дали мені за подвиг грамоту й тисячу рублів...»

«Попервах подив... Відчуття, наче військові навчання... Гра...

Але це була справжня війна. Атомна війна. Нам невідома: що страшно, що нестрашно, чого стерегтися, чого ні? Ніхто не знав. І спитати не було в кого. Справжня евакуація... На вокзалах... Що коїлось на вокзалах? Ми помагали впихати дітей у вікна вагонів... У чергах порядок наводили... Черги за квитками в касах, за йодом під аптеками. У чергах лаялися матом і бились. Висаджували двері в горілчаних кіосках і магазинах. Розбивали, виламували залізні ґрати. Тисячі переселенців... Вони жили по клубах, школах, дитсадках. Ходили напівголодні. Гроші в усіх хутко вийшли. У магазинах усе поскуповували...

Не забуду жінок, які нам білизну прали. Пральних машин не було, про них не подумали, не завезли. Прали руками. Жінки всі літні. Руки в них — у пухирях, у струпах. Білизна ж не просто брудна, там десятки рентґен. «Хлопчики, поїжте...», «Хлопчики, поспіть...», «Хлопчики, ви ж молоденькі... Пильнуйтеся...» Жаліли нас і плакали.

Чи живі ще вони сьогодні?

Двадцять шостого квітня ми щороку збираємося, ті, хто там був. Ті, хто ще лишився. Згадуєм той час. Ти був солдатом на війні, ти був потрібен. Погане забулось, а це лишилося. Те, що без тебе не могли обійтися... Тебе потребували... Наша система, вона ж військова в принципі, прекрасно спрацьовує, коли надзвичайні обставини. Там ти, нарешті, вільний і потрібний. Свобода! І руський чоловік у такі моменти демонструє свою велич. Унікальність! Як голландці чи там німці ніколи не станемо. І не матимем ні довговічного асфальту, ні доглянутих газонів. А герої завжди найдуться!..»

«Моя історія...

Кинули клич — я пішов. Треба! Був членом партії. Комуністи, вперед! Така обстановка. Я в міліції служив. Старший сержант. Пообіцяли мені нову «звьоздочку». Це був липень вісімдесят сьомого... Треба медкомісію пройти обов’язково, але мене одправили без перевірки. Хтось там, як кажуть, одмазався, приніс довідку, що в нього виразка шлунку, і мене замість нього. Срочно. Така обстановка... (Сміється). Анекдоти вже натоді з’явилися. Вмить... Приходить чоловік додому й скаржиться жінці: «Сказали: завтра — або в Чорнобиль, або партбілет на стіл». — «Так ти ж безпартійний?» — «От я й думаю: де я їм до ранку партбілет візьму?».

Їхали як воєнні люди, а з нас на перших порах зорганізували бригаду мулярів. Аптеку мурували. У мене зразу кволість, оспалість якась. Ночами кашель. Я — до лікаря: «Усе нормально. Спека». У їдальню привозили з колгоспу м’ясо, молоко, сметану, ми їли. Лікар ні до чого не торкався. Їжу зготують, він у журналі собі одмітить, що все в нормі, а сам проби не зніме. Ми примічали. Така обстановка. Одчаяки були. Полуниці почалися. Повні улики меду...

Уже починали лазить мародери. Цупили все. Ми забивали вікна, двері. Опечатували в колгоспних конторах сейфи, сільські бібліотеки. Потім відключали інженерні комунікації, знеструмлювали будинки на випадок пожежі.

Магазини розорені, ґрати на вікнах повиламувані. Цукор, мука під ногами, розтоптані цукерки... Розбиті банки... З одного села людей виселили, а через п’ять-десять кілометрів люди живуть. Із покинутого села речі до них перекочували. Така обстановка... Ми вартуєм... Приїжджає бувший голова колгоспу з тутешніми людьми, їх уже десь поселили, дали хати, але вони повертаються сюди жито жать, сіять. Вивозили сіно паками. А в тих паках ми знаходили сховані машинки швейні, мотоцикли, телевізори. А випромінювання таке йшло, що телевізори не працювали... Бартер: вони тобі бутель самогону — ти їм дозвіл на провоз дитячого візка. Продавали, вимінювали трактори, сівалки. Один бутель, два бутлі... Гроші нікому не інтересні були. (Сміється). Як при комунізмі... На все своя такса: каністра бензину — півлітра самогону, каракульова шуба — два літри, мотоцикл — як сторгуєшся... Я через півроку від’їхав, згідно штатного розпису, строк був півроку. Потім присилали заміну. Нас трохи затримали, бо з Прибалтики відмовилися їхать. Така обстановка... Ну я знаю, що розікрали, розтягли все, що можна було піднять і вивезти. Пробірки зі шкільних хімічних лабораторій тягнули. Зону перевезли сюди. Шукайте тепер на базарах, по комісійних, на дачах...

За дротом осталася сама земля... І могили... Наше минуле — наша велика країна...»

«Прибули на місце... Переобмундирувалися...

Питаємо: куди ми потрапили? «Аварія, — заспокоює нас капітан, — сталась давно. Три місяці тому. Вже не страшно». Сержант: «Усе в порядку, тільки мийте руки перед їдою».

Служив дозиметристом. Як стемніє, до нашого вахтового вагончика під’їжджають хлопці на машинах. Гроші, цигарки, водка... Дай тільки в конфіскованому барахлі поритися. Пакували торбами. Куди везли? Мабуть, до Києва... До Мінська... На барахолки. Решту ми закопували. Плаття, чоботи, стільці, гармошки, швейні машинки... Закопували в ями, що звалися «братські могили».

Додому приїхав. Іду на танці. Дівчину примітив:

— Давай дружити.

— Ще чого! Ти тепер чорнобильський. Хто за тебе заміж піде?

З іншою познайомився. Цілуємося. Обіймаємося. Діло до загсу йде.

— Давай поженимося, — пропоную.

І питання, щось типу: а хіба ти можеш? Годен?

Я б поїхав звідси... І, мабуть, поїду. Та от батьків шкода...»

«У мене своя пам’ять... Офіційна моя там посада — командир роти охорони... Щось наче директор зони апокаліпсису. (Сміється). Так і напишіть.

Затримуємо машину з Прип’яті. Місто вже евакуйоване, людей нема. «Пред’явіть документи». Документів нема. Кузов під брезентом. Піднімаємо брезент: двадцять чайних сервізів, як зараз пам’ятаю, мебльова стінка, м’який куточок, телевізор, килими, велосипеди...

Складаю протокола.

Привозять м’ясо для заховання в могильниках. У яловичих тушах бракує стегон. Вирізка.

Складаю протокола.

Отримали повідомлення: в покинутому селі розбирають хату. Нумерують і вкладають балки на трактор із причепом. Терміново вирушаємо на вказану адресу. «Нальотчиків» затримали. Хотіли вивезти будинок і продати під дачу. Уже й аванс від майбутніх господарів узяли.

Складаю протокола.

У порожніх селах бігали здичавілі свині. А собаки й коти чекали людей біля своїх хвірток. Стерегли порожні хати. Постоїш біля братської могили... Репнутий камінь із прізвищами: капітан Бородін, старший лейтенант... Довгі стовпці, як вірші — прізвища рядових... Будяки, кропива, лопухи.

Раптом — доглянутий город. За плугом ступає господар, угледів нас:

— Хлопці, не гримайте. Ми вже підписку дали: весною поїдемо.

— А нащо тоді город переорюєте?

— Дак це ж осінні роботи...

Я розумію, але я повинен скласти протокола...»

«Та йдіть ви всі...

У мене жінка забрала малого й пішла. Сука! Але я не повішусь, як Ванька Котов... І з сьомого поверху не викинусь! Сука!! Коли я звідти пригнався з чемоданом грошви... Машину купили, їй — шубу норкову... Вона, сука, жила зі мною. Не боялась. (Зненацька співає).

Даже тысяча рентґен

Не положит русский член...

Хароша частушка. Звідти. Хочте анекдот? (Тут-таки починає розповідати). Чоловік вертає додому... З-під реактора... Жінка питає в лікаря: «Що робить із мужем?» — «Помить, обнять, дезактивірувать». Сука! Вона мене боїться... Забрала малого... (Зненацька поважно). Солдати працювали... Біля реактора. Я їх водив на зміну й зі зміни: «Хлопці, рахую до ста. Все! Вперед!» У мене, як і у всіх, висів на шиї лічильник-набирач. Після зміни я їх збирав і здавав у перший відділ... Секретний... Там знімали показники, щось нібито записували нам у наші карточки, але скільки рентген кожному попало — воєнная тайна. Суки! Б... Минає трохи часу, тобі кажуть: «Стоп! Більше не можна!» Уся медична інформація... Навіть при від’їзді не сказали — скільки? Суки! Б... Тепер вони за власть б’ються... За портфелі... У них — вибори... Ще хочете анекдот? Після Чорнобиля можна їсти все, тільки своє лайно хоронити в свинці. Ха-ха-ха... Життя прекрасне, але таке, падло, коротке...

Як нас лікувать? Ніяких документів ми не привезли. Я шукав... Запити слав по інстанціях... Одержав і зберігаю три відповіді. Відповідь перша: документи знищено в зв’язку з тим, що термін їх зберігання — три роки, друга — документи знищено під час постперебудовного скорочення армії й розформування частин, третя — документи знищено, тому що вони були радіоактивні. А може, їх знищили, щоб ніхто правди не взнав? Ми — свідки. Але ми скоро помремо... Чим нашим лікарям помогти? Мені б довідочку зараз: скільки? Чого я там набрався? Я б своїй суці показав... Я їй іще покажу, що ми за всіх умов виживем, і будем жениться і родить.

А от... Молитва ліквідатора: «Господи, якщо ти зробив так, що я не можу, то зроби так, щоб я не хотів». Пішли ви всі в с..!»

«Починалося... Все починалося, як детектив...

Під час обіду — дзвінок на завод: рядовому запасу такому-то... явитися в міський військкомат, щось уточнити в документах. І то — терміново. А у військкоматі... Таких, як я, було багато, нас зустрічав капітан і кожному повторював: «Завтра поїдете в селище Красне, де будете проходити військові збори». Наступного дня вранці всі зібралися біля будівлі військкомату. Забрали в нас цивільні документи, військові квитки й посадили в автобуси. І повезли в невідомому напрямку. Про військові збори ніхто вже не заїкався. Офіцери, що нас супровджували, на всі питання відповідали мовчанкою. «Братці! А якщо в Чорнобиль?!» — хтось догадався. Команда: «Замовчать! За панікерські настрої — військовий трибунал за законами воєнного часу». За якийсь час оголошення: «Перебуваємо на воєнному становищі. Ніяких зайвих балачок! Хто покине Батьківщину в біді — той зрадник».

Першого дня побачили атомну станцію здалеку. Другого вже прибирали навколо неї сміття... Тягали відрами... Гребли звичайними заступами, зачищали мітлами, з якими двірники працюють. Шкребками. А звісне діло — заступ пристосований для піску й щебеню. А не для сміття, у якому знаходили все: шматки плівки, арматури, дерева й бетону. Як то кажуть, на атом — лопата. Двадцятий вік... Трактори й бульдозери, які там використовувались, були без водія, радіокеровані, а ми йшли за ними й підгрібали послідки. Дихали тою пилюгою. Міняли за зміну до тридцяти «лєпєстків Істрякова», у народі їх звали «намордниками». Незручна й недосконала штука. Часто їх зривали... Дихати неможливо, особливо в спеку. Під сонцем.

Після всього... Ще три місяці проходили військові збори... Стріляли по мішенях. Вивчали новий автомат. На випадок ядерної війни... (З іронією). Я так розумію... Нас навіть не перевдягли. Ходили в тих самих гімнастьорках, у чоботях, у яких були біля реактора.

Ну, і дали підписати бомагу... Про нерозголошення... Я мовчав... А дали б говорити, то кому я міг розказать? Зразу після армії став інвалідом другої групи. У двадцять два роки. Працював на заводі. Начальник цеху: «Перестань хворіть, а то скоротим». Скоротили. Пішов до директора: «Не маєте права. Я чорнобилець. Я вас рятував! Захищав!» — «Ми тебе туди не посилали».

Ночами прокидаюсь од маминого голосу: «Синоцю, чого ти мовчиш? Ти ж не спиш, ти лежиш із розплющеними очима. І світло в тебе горить...» Я мовчу... Хто готовий мене вислухати? Заговорить зі мною так, щоб я відповів... Моєю мовою...

Я самотній...»

«Вже не боюся смерти. Самої смерти...

Але неясно, як умирати буду. Друг умирав — розрісся, надувся... Як бочка. А сусіда... Теж там був, кранівник. Той став чорний, як вугіль, зсохся на дитячий розмір. Неясно, як буду вмирати... Якби я просив смерти, то звичайної. Не чорнобильської. Одне знаю твердо: із моїм діагнозом довго не протягнеш. Відчути б момент — і кулю в лоба... Я був і в Афгані... Там із цим легше. З кулею...

В Афганістан я поїхав добровольцем. І в Чорнобиль теж. Сам попросився. Працював у місті Прип’яті. Місто було оперезане двома рядами колючого дроту, як на державному кордоні. Чистенькі багатоповерхівки й вулиці, вкриті грубим шаром піску, з повирубуваними деревами... Кадри з фантастичного фільму... Ми виконували наказ — «випрати» місто й замінити в ньому заражений ґрунт на двадцять сантиметрів углиб таким самим шаром піску. Вихідних не було. Як на війні.

Бережу газетну вирізку. Про оператора Леоніда Топтуно-ва, це він тої ночі чергував на станції й натиснув на червону кнопку аварійного захисту за кілька хвилин до вибуху. Вона не спрацювала... Його лікували в Москві. «Щоб урятувати, треба тіло», — розводили руками лікарі. А в нього одним-одна лишилася чиста, неопромінена плямочка — на спині. Поховали на Мітінському кладовищі. Труну вимостили зсередини фольгою. Над ним півтора метри бетонних плит зі свинцевою прокладкою. Приїде батько... Стоїть, плаче... Йдуть мимо люди: «Твій сучий син підірвав!» А він був всього лишень оператор... А поховали як пришельця з космосу.

Краще б я в Афгані згинув! Чесно скажу, навалюються такі думки. Там смерть була ділом звичайним. Зрозумілим...»

«З вертольота...

Ішов низько над землею, спостерігав... Косулі, дикі кабани... Худі, сонні. Як на сповільненій зйомці рухаються... Вони живилися травою, що там росла, і пили воду. Не розуміли — їм теж треба забиратись... Втікати разом з людьми...

Їхати — не їхати? Летіти — не летіти? Я комуніст, як я міг не летіти? Двоє штурманів відмовилося, мовляв, дружини в них молоді, дітей іще нема, їх шпетили. І край кар’єрі! Був іще й чоловічий суд. Суд чести. Це, розумієте, азарт — він не зміг, а я піду. Тепер-то я інакше думаю... Після дев’яти операцій і двох інфарктів... Тепер я нікого не суджу, я їх розумію. Молоді хлопці. Але сам усе одно би полетів, це точно. Він не зміг, а я — піду! Мужське...

Згори... З висоти... Вражала кількість техніки: важкі вертольоти, середні вертольоти... Мі-24 — це бойовий вертоліт. Що можна було робити на бойовому вертольоті в Чорнобилі? Або на воєнному винищувачі МіГ-2? Льотчики... Молоді хлопці... Стоять у лісі коло реактора, хапають рентґени. Наказ! Воєнний наказ! Але нащо було посилати туди таку кількість людей, опромінювати? Навіщо?! (Зривається на крик). Спеціалісти були потрібні, а не людський матеріал. Згори... Видно... Зруйнована будівля, гори обваленого мотлоху... І гігантська кількість маленьких людських фігурок. Стояв якийсь бундесівський кран, але мертвий, трохи по даху пройшов і здох. Роботи вмирали... Наші роботи, академіка Лукачова, сконструйовані для досліджень на Марсі... Японський робот, зовні схожий на людину... Але... У них, видно, згоряла вся начинка од високої радіації. Солдатики в Гумових костюмах, у Гумових рукавичках бігали... Такі маленькі, якщо дивитися з неба...

Я все запам’ятовував... Я думав, що розповім синові... А приїхав: «Тату, що там?» — «Війна». Я не знайшов власних слів...»