Інтерв’ю автора з собою про проґавлену історію і про те, чому Чорнобиль ставить під сумнів нашу картину світу

— Я — свідок Чорнобиля... Найголовнішої події двадцятого століття, хай хоч якими страшними війнами й революціями це століття запам’ятається. Минуло вже двадцять років по катастрофі, але для мене досі питання — про що я свідчу: про минуле чи про майбутнє? Так легко спорснути в банальність... У банальність жаху... Але я дивлюся на Чорнобиль як на початок нової історії, він не лише знання, а й провістя, бо людина вступила в суперечку з колишніми уявленнями про себе й світ. Говорячи про минуле чи майбутнє, ми вкладаємо в ці слова свої уявлення про час, але Чорнобиль — це насамперед катастрофа часу. Радіонукліди, розкидані по нашій землі, житимуть п’ятдесят, сто, двісті тисяч років... І більше... З погляду людського життя вони вічні. Що ж ми спроможні зрозуміти? Чи до снаги нам добути й розгледіти сенс у цьому ще незнаному для нас жахітті?

Про що ця книжка? Чому я її написала?

— Ця книжка не про Чорнобиль, а про світ Чорнобиля. Про саму подію написано вже тисячі сторінок і відзнято сотні тисяч метрів кіноплівки. Я ж займаюся тим, що назвала би проґавленою історією, безслідними слідами нашого перебування на землі і в часі. Нотую й збираю повсякденність почуттів, думок, слів. Намагаюся вхопити побут душі. Життя звичайного дня звичайних людей.

Тут-бо все незвичайне: і обставини, і люди, якими їх змусили, пірвали бути обставини, коли вони обживали новий простір. Чорнобиль для них — не метафора й не символ, він — їхній дім. Скільки разів мистецтво репетирувало апокаліпсис, перебирало різні технологічні версії кінця світу, але тепер ми напевно знаємо, що життя куди фантастичніше. За рік по катастрофі хтось мене спитав: «Усі пишуть. А ви тут живете й не пишете. Чому?» А я не знала, як про це писати, з яким інструментом і з якого боку підступитися.

Якщо раніше, пишучи свої книжки, я вдивлялася в страждання інших, то тепер я й моє життя стали частиною події. Злиплись водно, не відсторонишся. Ім’я моєї маленької, загубленої в Європі країни, про яку світ раніше майже нічого не чув, залунало всіма мовами, вона перетворилася на диявольську чорнобильську лабораторію, а ми, білоруси, стали чорнобильським народом. Де б я тепер не з’являлась, усі цікаво ззиралися: «А, ви звідти? Що там?» Звісно, можна було хутенько написати книжку, які потім з’являлися одна по одній — що трапилось тої ночі на станції, хто винен, як приховували аварію від світу й від власного народу, скільки тон піску й бетону знадобилось на спорудження саркофага над смертедишним реактором, — але щось мене спиняло. Тримало за руку. Що? Відчуття тайни.

Це нагло вгніжджене в нас відчуття витало тоді над усім: нашими розмовами, вчинками, страхами, і тяглося вслід за подією. Подією-чудовиськом. У всіх з’явилося висловлене чи невисловлене почуття, що ми доторкнулись до невідомости. Чорнобиль — це таємниця, яку нам іще належить розгадати. Непрочитаний знак. Можливо, загадка на двадцять перше століття. Виклик йому. Стало ясно: крім комуністичних, національних і нових релігійних викликів, серед яких ми живемо й виживаємо, попереду на нас чекають інші виклики, лютіші й тотальніші, тільки наразі ще приховані від ока. Але щось уже після Чорнобиля відслонилося...

Ніч 26 квітня 1986 року... За одну ніч ми перенеслися в інше місце історії. Перескочили в іншу реальність, і ця реальність виявилася вищою не лише од нашого знання, але й од нашої уяви. Урвався зв’язок часів... Минуле враз виявилося безпорадним, у ньому не було на що спертися, у всюдисущому (як нам вірилося) архіві людства не знайшлося ключа відчинити ці двері. Я не раз чула в ті дні: «слів таких не доберу, передати, що бачила й пережила», «ніхто перед тим нічого подібного мені не розказував», «у жодній книжці про таке не читав і в кіно не бачив». Між часом, коли сталася катастрофа, і тим часом, коли про неї почали розповідати, була пауза. Момент німоти... Він запам’ятався всім... Десь нагорі приймали якісь рішення, придумували секретні інструкції, піднімали в небо вертольоти, гнали дорогами безліч техніки, унизу — чекали повідомлень і боялися, жили чутками, але всі мовчали про головне — що ж усе-таки сталося? Не знаходили слів для нових почувань і не знаходили почувань для нових слів, не вміли ще висловитися, але поступово занурювались в атмосферу нового думання, так можна сьогодні визначити наш тодішній стан. Просто фактів уже бракувало, праглося зазирнути за факт, дібрати сенсу в тому, що відбувалося. Очевидним був ефект приголомшення. І я шукала цієї приголомшеної людини... Вона вимовляла нові тексти... Голоси іноді пробивалися ніби крізь сон чи марення, з паралельного світу. Поряд із Чорнобилем усі починали філософувати. Робилися філософами. Храми знову заповнилися людьми... Вірянами й нещодавніми атеїстами... Шукали відповідей, котрих не могли дати фізика й математика. Тривимірний світ розсунувся, і я не зустрічала сміливців, здатних знову присягти на Біблії матеріалізму. Яскраво спалахнула нескінченність. Замовкли філософи й письменники, вибиті зі знайомої колії культури й традиції.

Найцікавіше в ті перші дні було розмовляти не з ученими, чиновниками та великопогонними військовиками, а зі старими селянами. Живуть вони без Толстого й Достоєвського, без Інтернету, але їхня свідомість якимось чином вмістила в себе нову картину світу. Не розпалась. Мабуть, ми всі швидше впорались би з воєнною атомною ситуацією, як у Гіросимі, до неї ж, власне, й готувалися. Але катастрофа сталася на невійськовому атомному об’єкті, а ми були людьми свого часу й вірили, як нас учено, що радянські атомні станції найнадійніші в світі, їх можна будувати хоч на Красній площі. Воєнний атом — це Гіросіма й Нагасакі, а мирний атом — це електрична лампочка в кожній хаті. Ніхто ще не здогадувався, що воєнний і мирний атом близнята. Спільники. Ми порозумнішали, цілий світ порозумнішав, але порозумнішав він після Чорнобиля. Нині білоруси, наче живі «чорні скриньки», записують інформацію для майбутнього. Для всіх.

Я довго писала цю книжку... Майже двадцять років... Зустрічалася й розмовляла з колишніми працівниками станції, вченими, медиками, солдатами, переселенцями, самоселами... Із тими, для кого Чорнобиль — головний зміст їхнього світу, усе всередині й довкола ним затруєно, не лише земля й вода. Вони розповідали, шукали відповідей... Ми думали разом... Часто вони квапилися, боялись не встигнути, я ще не знала, що ціна їхніх свідчень — життя. «Запишіть... — повторювали. — Ми не все зрозуміли, що бачили, але хай лишиться. Хтось прочитає й зрозуміє. Потім... Після нас...» Недарма вони квапилися, багатьох уже нема серед живих. Але вони встигли подати сигнал...

— Усе, що нам відомо про жахи й страхи, найбільше пов’язано з війною. Сталінський Ґулаґ і Освенцім — недавні набутки зла. Історія завжди була історією воєн і полководців, і війна становила, що так скажу, міру жаху. Тому люди змішують поняття війни й катастрофи... У Чорнобилі ніби маємо навіч всі прикмети війни: багато солдатів, евакуація, покинуті домівки. Порушено плин життя. Чорнобильська інформація в газетах усуціль з воєнних слів: атом, вибух, герої... І це ускладнює розуміння того, що ми перебуваємо в новій історії... Почалась історія катастроф... Але людина не хоче про це думати, тому що не замислювалась про це ніколи, вона ховається за вже-знане. За минуле. Навіть пам’ятники героям Чорнобиля схожі на воєнні...

— Моя перша поїздка в зону...

Цвіли сади, радісно блищала на сонці молода трава. Співали птахи. Такий знайомий... знайомий... світ. Перша думка: усе на місці й усе, як завжди. Та сама земля, та сама вода, ті самі дерева. І форма, й барва, і запах у них вічні, ніхто не годен тут щось змінити. Але вже першого дня мені пояснили: квіти рвати не треба, на землі краще не сидіти, води з джерела не пити. Надвечір спостерігала, як пастухи хотіли загнати в річку стомлену череду, але корови підходили до води й тут-таки завертали назад. Якось вони вгадували небезпеку. А коти, розповідали мені, перестали їсти дохлих мишей, хоч ті валялися всюди: в полі, на подвір’ях. Смерть таїлася скрізь, але це була якась інша смерть. Під новою машкарою. У незнайомій постаті. Людину заскочили зненацька, вона була не готова. Не готова як біовид, не спрацював весь її природний інструмент, наставлений на те, щоб побачити, послухати, поторкати. Ніщо з цього не було можливе, очі, вуха, пальці вже не надавалися, не могли послужити, бо радіації не видно, вона не пахне й не звучить. Безтілесна. Увесь вік ми воювали й готувалися до війни, стільки про неї знаємо — і на тобі! Образ ворога змінився. У нас з’явився інший ворог... Вороги... Убивала скошена трава. Впіймана риба, впольована дичина. Яблуко... Довколишній світ, досі піддатний і зичливий, тепер вселяв страх. Старі люди, виїжджаючи в евакуацію й ще не уявляючи, що назавжди, дивились на небо: «Сонце світить... Ні диму, ні газу. Не стріляють. Ну хіба це війна? А мусимо ставати біженцями...» Знайомий... незнайомий... світ. Як збагнути, де ми? Що з нами коїться? Тут... Зараз... Спитати ні в кого...

У зоні й довкола зони... Вражала незліченна кількість військової техніки. Марширували солдати з новенькими автоматами. З повним бойовим вирядом. Мені чомусь найбільше запам’яталися не вертольоти й бронетранспортери, а ці автомати... Зброя... Людина зі зброєю в зоні... У кого вона могла там стріляти й від кого захистити? Від фізики... Від невидимих частинок... Розстріляти заражену землю чи дерево? На самій станції працювало КҐБ. Шукали шпигунів і диверсантів, ходили чутки, що аварія — запланована акція західних спецслужб, аби підірвати соціалістичний табір. Треба бути пильними.

Ця картина війни... Ця культура війни завалилася в мене на очах. Ми вступили в непрозорий світ, де зло не дає жодних пояснень, не розкриває себе й не знає законів.

Я бачила, як дочорнобильська людина перетворювалась на людину чорнобильську.

— Не раз... І тут є над чим подумати... Я чула думку, що поведінка пожежників, котрі гасили першої ночі пожежу на атомній станції, і ліквідаторів нагадувала самогубство. Колективне самогубство. Ліквідатори часто працювали без захисного спецодягу, без слова йшли туди, де «помирали» роботи, від них приховували правду про отримані ними високі дози, і вони з цим мирилися, а потім ще й тішились урядовими грамотами й медалями, які їм вручали перед смертю... А багатьом так і не встигали вручити... То хто вони зрештою — герої чи самогубці? Жертви радянських ідей і виховання? Чомусь із часом забувається, що вони врятували свою країну. Врятували Європу Тільки на секунду уявити собі картину, якби вибухнули й інші три реактори...

— Вони — герої. Герої нової історії. Їх порівнюють із героями Сталінградської битви чи битви під Ватерлоо, але вони рятували дещо більше, ніж свою вітчизну, вони рятували саме життя. Час життя. Живий час. Чорнобилем людина замахнулася на все, на весь божественний світ, де, крім людини, живуть тисячі інших істот. Тварин і рослин. Коли я до них приходила... І слухала їхні розповіді про те, як вони (перші й уперше!) робили нову людську нелюдську справу — хоронили землю в землі, тобто, закопували заражені шари в спеціальних бетонних бункерах разом із усім їхнім населенням — жуками, павуками, личинками. Розмаїтими комахами, котрим і імен не знали. Не пам’ятали. У них було геть інше розуміння смерти, воно поширювалося на все — від пташки до метелика. Їхній світ був уже іншим світом — із новим правом життя, новою відповідальністю й новим почуттям вини. У їхніх розповідях постійно була присутня тема часу, вони казали «вперше», «ніколи більше», «назавжди». Згадували, як їздили спустілими селами й зустрічали там самотніх старих, котрі не схотіли виїхати з усіма чи повернулися потім із чужих країв: ті сиділи вечорами при скіпці, косили косою, жали серпом, дерево рубали сокирою, зверталися в молитвах до звірів і духів. До Бога. Усе як і двісті років тому, а десь угорі літали космічні кораблі. Час укусив власного хвоста, початок і кінець з’єдналися. Чорнобиль для тих, хто там був, не закінчився в Чорнобилі. Вони повернулися не з війни... А ніби з іншої планети... Я зрозуміла, що свої страждання вони цілком свідомо перетворювали на нове знання, дарували нам: дивіться, вам треба буде щось із цим знанням робити, якось його використати.

У героїв Чорнобиля є один пам’ятник... Це — рукотворний саркофаг, у який вони вклали ядерний вогонь. Піраміда двадцятого століття.

— На чорнобильській землі шкодуєш людину. Але ще більше шкодуєш звірину... Я не обмовилася... Зараз поясню... Що залишалося в мертвій зоні по тому, як із неї йшли люди? Старі цвинтарі та біомогильники, так називаються кладовища для тварин. Людина рятувала тільки саму себе, а всіх інших зрадила, після її від’їзду в села заходили солдатські чи мисливські загони й розстрілювали тварин. А собаки бігли на людський голос... і коти... І коні нічого не могли зрозуміти... А вони ж ні в чому не винні — ні звірі, ні птахи, і помирали вони безмовно, це ще страшніше. Колись індіяни в Мексиці, та навіть у дохристиянській Русі просили пробачення в тварин і птахів, яких мусили вбити собі на поживу. А в давньому Єгипті тварина мала право на скаргу проти людини. В одному з папірусів, зацілілих у піраміді, написано: «Не знайдено жодної скарги бика проти Н.». Перед відходом у царство мертвих єгиптянин читав молитву, де були й такі слова: «Я не кривдив ніякої худобини. Я не відбирав у тварини ні зерна, ні трави».

Що дав чорнобильський досвід? Чи повернув він нас до цього мовчазного й таємничого світу «інших»?

— Одного разу я бачила, як вступили солдати в село, звідки пішли люди, й почали стріляти...

Безпорадні крики тварин... Вони кричали кожне своєю мовою... Про це вже написано в Новому Заповіті. Ісус Христос приходить у Єрусалимський храм і бачить там тварин, приготованих до ритуальної жертви: як вони спливають кров’ю, з перетятими горлянками. Ісус закричав: «Ви перетворили дім молитви на розбійничий вертеп!» Він міг би додати — на бійню... Для мене сотні залишених у зоні біомогильників — ті самі прадавні капища. Тільки котрому з богів? Богові науки й знання чи Богові вогню? В цьому сенсі Чорнобиль далі, ніж Освенцім і Колима. Далі, ніж Голокост. Він пропонує скінченність. Упирається в ніщоту.

Іншими очима роззираюсь на довколишній світ... Повзе по землі маленька мурашка, і вона мені тепер ближча. Пташка в небі летить — і вона ближча. Між мною й ними відстань стискається. Немає давнішої прірви. Усе — життя.

Запам’яталося й таке... Розповідав старий пасічник (а потім те саме я й від інших чула): «Вийшов уранці в садок, чогось бракує, якогось звичного звуку. Жодної бджоли... Не чути жодної бджоли! Що? Що таке? І другого дня вони не вилетіли. І третього... Потім нам повідомили, що на атомній — аварія, а вона поруч. Але довго ми нічого не знали. Бджоли знали, а ми ні. Тепер, коли що, на них буду дивитися. На їхнє життя». Іще приклад... Заговорила з рибалками біля річки, вони пригадали: «Ми чекали, коли нам по телевізору пояснять... Розкажуть, як рятуватися. А черв’яки. Прості черв’яки. Вони пішли глибоко в землю, може, на півметра чи на метр. А ми ж не розуміємо. Копали-копали. І жодного черв’яка не знайшли для риболовлі...»

То хто ж із нас первинніший, тривкіший і вічніший на землі — ми чи вони? Нам би в них учитись, як виживати... І як жити...

— Збіглися дві катастрофи: соціальна — у нас перед очима розвалився Радянський Союз, пішов під воду гігантський соціалістичний материк, і космічна — Чорнобиль. Два глобальні вибухи. І перший — ближчий, зрозуміліший. Люди заклопотані повсякденням, побутом: за що купити, куди поїхати? У що вірити? Під які знамена знову стати, а чи треба вчитися жити для себе, власним життям?

Цього другого не знаємо, не вміємо, бо ще ніколи так не жили. Це безпосередні пережиття всіх і кожного. А про Чорнобиль і воліли б забути, бо свідомість перед ним капітулювала. Катастрофа свідомости. Світ наших уявлень і цінностей завалився. Якби ми перемогли Чорнобиль чи бодай зрозуміли його сповна, то думали й писали б про нього більше. А так — живемо в одному світі, а свідомість існує в іншому. Реальність вислизає, не втискається в людину.

— Так... За реальністю не вженешся...

— Один приклад... Досі користаємося старими словами: «далеко-близько», «свої-чужі»... Але що значить далеко чи близько після Чорнобиля, коли вже на четверту добу чорнобильські хмари сунули над Африкою й Китаєм? Земля виявилася така маленька, це не та земля, що була в Колумбову пору. Безмежна. Тепер у нас з’явилося інше відчуття простору. Живемо в збанкрутілому просторі. І ще... За останні сто років людина стала жити більше, але все одно її терміни жалюгідно нікчемні поряд із життям радіонуклідів, що оселилися на нашій землі. Багато з них житимуть тисячоліття. Нам і не зазирнути в таку далечінь! Поруч із ними переживаєш інше відчуття часу. І це все — Чорнобиль. Його сліди. Те саме відбувається з нашим ставленням до минулого, фантастики, знань... Минуле виявилося безпорадним, зі знань заціліло хіба знання про наше незнання. Відбувається перебудова почуттів... Тепер часто замість звичайних потішань лікар каже жінці про її вмирущого чоловіка: «Підходити близько не можна! Цілувати не можна! Гладити не можна!» Це вже не кохана людина, а об’єкт, призначений для дезактивувації. Тут і Шекспір відступає. І великий Данте. Питання: підійти — не підійти? Цілувати — не цілувати? Одна з моїх героїнь (якраз на той час вагітна) підійшла й цілувала, і не покинула чоловіка до самої його смерти. За це вона заплатила власним здоров’ям і життям їхньої маленької дитини. Ну а як було вибирати між любов’ю і смертю? Між минулим — і незнаним теперішнім? А хто візьме на себе сміливість і засудить тих жінок і матерів, котрі не висиджували біля своїх умирущих чоловіків та синів? Біля радіоактивних об’єктів... У їхньому світі й любов перемінилась. І смерть.

Усе перемінилося, крім нас. — Щоб подія стала історією, треба бодай п’ятдесят років. А тут доводиться йти по гарячих слідах...

— Зона... Окремий світ... Інакший серед усієї решти землі... Спершу її вигадали фантасти, але література відступилась перед реальністю. Ми вже не можемо, як герої Чехова, вірити: за сто років людина буде прекрасною! Життя стане прекрасним!! Це майбутнє ми втратили. За сто років був сталінський Ґулаґ, Освенцім, Чорнобиль... І вересень у Нью-Йорку... Неясно, як це розташувалося і як втулилося в життя одного покоління, у його обсяг. Наприклад, життя мого батька, котрому зараз вісімдесят три роки? Людина вижила!?

Доля — життя одної людини, історія — життя нас усіх. Я хочу розповісти історію в такий спосіб, щоб не випустити з уваги долю... Одної людини...

— Найдужче в Чорнобилі запам’ятовується життя «після всього»: речі без людини, пейзажі без людини. Дорога в нікуди, дроти в нікуди. Нема-нема — та й подумаєш, що це — минуле чи майбутнє?

— Іноді мені здавалося, наче я нотую майбутнє...