Самотній людський голос

«Я недавно була така щаслива. Чого? Забула...

Все це лишилося десь у іншім житті. Не розумію... Не знаю, як знов змогла жити. Захотіла жити. От — сміюсь, балакаю. Я так тужила... Була мов паралізована. Хотілося з кимось говорити, але не з людей. Зайду до церкви, там тихо-тихо, як у горах буває. Тихо-тихо. Там можна забути своє життя. А рано прокинуся... Лапаю рукою... Де він? Його подушка, його запах... Пташечка маленька незнайома бігає по підвіконню з маленьким дзвіночком і будить, я ніколи раніше такого звуку, такого голосу не чула. Де він? Я не все можу передати, не все проказується. Не розумію, як лишилася жити. Увечері дочка підійде: «Мамо, я уроки вже вивчила». Тут тільки згадаю, що маю діти. А він же де? «Мамо, у мене ґудзичок відірвався. Приший». Як мені піти за ним? Стрітися. Заплющу очі й думаю про нього, доки не засну. Уві сні він приходить, але тільки мигцем, накоротко. Зараз і зникає. Я навіть його ходу чую... От куди він щезає? Де? А так же вмирати не хотів. Дивиться у вікно й дивиться. На небо. Я йому одну подушку підкладу, другу, третю... Щоб вище в голови. Він довго вмирав... Цілий рік... Не могли ми розлучиться... (Довго мовчить).

Ні-ні, не бійтеся, не заплачу... Я плакати розучилася. Хочу говорити... Другий раз так тяжко, так нестерпно — хочу сказати собі, переконати, що я нічого не пам’ятаю. Як моя подруга. Щоб не здуріти... Вона... Наші чоловіки одного року померли, вони разом у Чорнобилі були. Вона вже заміж збирається, хоче забути, причинити ці двері. Двері туди... За ним... Ні-ні, я її розумію. Я знаю... Треба жити. У неї діти... Ми десь побували, де ще ніхто не був, щось таке бачили, чого ніхто не бачив. Мовчу-мовчу, а якось у поїзді почала розказувать незнайомим людям. Нащо? Страшно самій ...

Він поїхав у Чорнобиль на мій день народження... Гості ще за столом сиділи, він у них перепросився. Поцілував. А машина вже під вікнами чекала. Дев’ятнадцятого жовтня тисяча дев’ятсот вісімдесят шостого року. Мій день народження... Він — монтажник, їздив по цілому Союзу, а я на нього чекала. Так роками повелося. Ми жили, як закохані — прощання й стрічання. А тоді... Страхом тільки наших мам пойняло, його маму й мою, а ми з ним страху не мали. Тепер думаю: чому? Ми ж знали, куди він іде? Ну, що б узяти в сусідського хлопця підручник фізики за десятий клас і хоч би погортать. Він там простоволосий ходив. У інших його хлопців за рік усе волосся повилазило, а в нього, навпаки, чуприна зробилася ще буйніша. Нікого їх уже нема. Його бригада, семеро душ, усі померли. Молоді... Один за одним... Перший через три роки вмер. Ну, думали: випадок. Доля. За ним другий, третій, четвертий... Тепер кожен чекав, коли ж він... Ось як вони жили! Мій чоловік умер останнім. Монтажники-верхолази. Вони відключали світло по вивезених селах, лазили на стовпи. По мертвих хатах, вулицях. Цілий час нагорі, на висоті. Зросту в нього під два метри, вага — дев’яносто кілограмів, хто його міг такого вбити? Довго ми страху не мали... (Несподівано всміхається).

Ах, яка я була щаслива! Вернувся... Я його побачила... У домі — свято, завжди, як він вертався, бувало свято. Нічна сорочка в мене є довга-довга, гарна-гарна, я в неї вбиралася. Любила дорогу білизну, вона в мене вся добірна, але ця сорочка особлива. Святешня. Для першого нашого дня. Ночі... Я всеньке його тіло знала напам’ять, я все цілувала. Мені, бувало, навіть сон присниться, наче я якась частина його тіла, — такі ми нероздільні. Без нього скучала дуже, мені без нього фізично було боляче. Коли ми розлучалися, я на якийсь час тратила орієнтир — де я, на якій вулиці, котра година... Випадала з часу... Він приїхав зразу з лімфовузлами на шиї, я їх губами зачула, вони невеличкі, та я спитала: «Покажешся лікареві?» Заспокоїв: «Минеться». — «Як там, у Чорнобилі?» — «Звичайна робота». Ні бравади, ні паніки. Одне випитала: «Там те саме, що й тут». У їдальні, де їх годували, на першому поверсі обслуговували рядових — локшина, консерви, а на другому, в начальства, воєнних генералів, — фрукти, червоне вино, мінеральна вода. Чисті скатерки. У кожного дозиметр. А їм на бригаду хоч би одного дали.

Я пам’ятаю море... Ми ще їздили з ним на море, я запам’ятала, що моря так само багато, як і неба. Подруга з чоловіком... Вони теж з нами поїхали... І вона згадує: «Море брудне. Усі боялися холерою заразитись». Щось таке газети писали... Я пам’ятаю інакше... У яскравих тонах... Пам’ятаю, що море було всюди, як і небо. Синє-синє. І він поруч. Я для любови родилася. Для щасливого кохання... У школі дівчата мріяли: хто до інституту вступити, хто поїхать на комсомольську стройку, а я хотіла вийти заміж. Кохати, дуже-дуже, як Наташа Ростова. Тільки кохати! Але нікому не признавалася, бо тоді, ви мусите пам’ятати, велено було мріяти тільки про комсомольську стройку. Нам таке вмовляли. Рвалися в Сибір, у непролазну тайгу, співали, пригадуєте, «за туманом і за запахом тайги». В інститут першого року не втрапила, недобрала балів, пішла працювати на телефонну станцію. Там ми з ним і познайомилися... Я чергувала... І я сама його на собі вженила, я його попросила: «Женися зі мною. Я так тебе люблю!» Закохалась по вуха. Такий красивий хлопець... Я... Я під хмарами літала. Сама його попросила: «Женися зі мною». (Усміхається).

Іншим разом загадаюся й вишукую собі різні розради: а може, смерть — іще не кінець, він тільки змінився й живе десь у іншому світі. Десь поруч? Я працюю в бібліотеці, багато книжок читаю, з різними людьми стрічаюся. Мені хочеться говорити про смерть. Збагнути. Я розради шукаю. Із газет, із книжок вичитую... У театр іду, якщо там про це, про смерть... Мені фізично без нього боляче, я не можу сама...

Він не хотів іти до лікаря: «Я нічого не чую. Мені не болить». А лімфовузли вже стали завбільшки з куряче яйце. Силою запхала в машину й відвезла в поліклініку. Послали до онколога. Один лікар глянув, покликав другого: «Тут іще один чорнобилець». І вже вони його не відпустили. Через тиждень зробили операцію: видалили повністю щитовидну залозу, гортань і замінили якимись рурочками. Еге ж... (Вмовкає). Еге ж, тепер я знаю, що й то ще була щаслива пора. Господи! Якими я глупствами займалася: бігала по крамницях, купувала гостинці лікарям — коробки цукерок, імпортні лікери. Нянечкам шоколадки. І вони брали. А він із мене підсміхався: «Зрозумій, вони — не боги. А хімії й опромінення тут на всіх стане. Дадуть і без цукерок». Але я мчала на другий кінець міста по торт «Пташине молоко» або французькі парфуми — усе тоді тільки по знайомству, з-під поли. Перед випискою додому... Ми... Ми їдемо додому! Мені дали спеціального шприца, показали, як ним орудувати. Я його мала годувати через той шприц. Усього навчилася. Чотири рази денно варила що-небудь свіженьке, конче свіженьке, перемелювала на м’ясорубці, перетирала на ситечку й потім набирала в шприц. Проколювала одну з рурок, найбільшу, а та вела в шлунок... Але він перестав відчувати запахи, розрізняти. Спитаю: «Смачне?» Не знає.

Але ми все одно ще кілька разів бігали в кіно. І там цілувалися. Зависли на такій тоню-ю-сінькій ниточці, а нам здавалося, ніби знов зачепилися за життя. Про Чорнобиль старалися не говорити. Не згадувати. Заборонена тема... До телефону його не підпускаю. Перехоплюю. Хлопці його один по одному вмирають... Заборонена тема... Але якось уранці буджу його, подаю халата, а він не може встати. І сказати нічого не може... Перестав говорити. Очі отакенні... От коли він злякався... Еге ж... (Знову вмовкає). Лишався нам іще рік... Цілий той рік він умирав... Щодень йому гіршає й гіршає, і він же знає, що його хлопці вмирають... Ми ж іще й із цим жили... Із цим чеканням... Кажуть — Чорнобиль, пишуть — Чорнобиль. Але ніхто не знає, що воно... Усе тепер у нас інакше: народжуємося не такі, помираємо не так. Не так, як усі. Ви мене спитайте, як умирають після Чорнобиля? Чоловік, якого я любила, так любила, що якби сама його народила, то не могла б любити більше, у мене на очах перетворювався... На страховище... Видалили лімфовузли, їх нема й порушився кровообіг, і ніс уже якось перехнябився, розрісся ледь не втроє, і очі вже якісь інші — зизом у різні боки, у них посвіт незнайомий з’явився і вираз, наче не він, а ще хтось звідти визирає... Потім одне око зовсім заплющилося. А я за що боюся? Мені аби тільки він себе не побачив. Не запам’ятав таким. Але він став просити мене, показувати руками, мовляв, принеси дзеркало. Я то на кухню втечу, нібито забула, не чула, то ще щось вигадаю. Два дні його так дурила, на третій пише мені у зшиточок, із трьома великими знаками оклику: «Дай дзеркало!!!» У нас уже був зшиточок, олівчик, ми вже таким чином спілкувалися, бо він навіть пошепки говорити не міг, навіть шепіт йому не виходив. Повна німота. Я мерщій на кухню, каструлями грюкаю. Не читала, не чула. Знов мені пише: «Дай дзеркало!!!» — і з цими окличниками... Принесла йому дзеркало, найменшеньке. Глипнув, схопився за голову й ну качатися по ліжку... Я — до нього, вмовляти... «От трохи піддужчаєш, і поїдемо з тобою кудись у покинуте село. Купимо хату й будемо там жити, якщо не захочеш у місті, де людей багато. Будемо жити самі». Я його не дурила, я б із ним поїхала куди завгодно, аби тільки він був, а який — байдуже. Він — і все. Я його не дурила...

Не згадаю нічого, про що б змовчати хотілося. А було все... Я так далеко зазирнула, може, вже поза смерть... (Спиняється).

Мені було шістнадцять років, коли ми познайомилися, він старший за мене на сім років. Два роки зустрічалися. Я дуже люблю в нас у Мінську район біля головпошти, вулицю Володарського, там під годинником він мені побачення призначав. А жила я біля камвольного комбінату і їздила п’ятим тролейбусом, він біля головпошти не ставав, а трохи проїжджав уперед, до магазину «Дитячий одяг». Їхав до повороту повільніше, те, що мені треба. Трошечки завжди припізнюся, щоб побачити через шибку й ахнути: який красивий хлопець на мене жде! Нічого не помічала два роки, ні зими, ні літа. Водив на концерти... На мою улюблену Едіту П’єху. На танці не бігали, на танцмайданчик, він не вмів танцювати. Цілувались, тільки цілувались... Називав мене: «Маленька моя». День народження, знов мій день народження... Дивно, але все найголовніше в мене відбувалося саме цього дня, от і не вір після цього в долю. Стою під годинником: о п’ятій — побачення, а його нема. О шостій — засмучена, в сльозах бреду на свою зупинку, переходжу вулицю, озирнулась, як чула, — біжить за мною, на червоне світло, у робочій спецовці, в чоботях... Із роботи раніше не відпустили... Таким я його найдужче й любила — в мисливському костюмі, у кухвайці, — йому все личило. Поїхали до нього додому, він переодягнувся й вирішили святкувати мій день народження в ресторані. Але до ресторану ми вже не втрапили, бо був вечір, вільних місць нема, а тицьнути п’ятьорку чи десятку (це ще на старі гроші) швейцарові, як інші, ні він, ні я не вміли. «Давай, — раптом засвітився весь, — купимо в магазині шампанське, набір тістечок, і підемо в парк, там відсвяткуємо». Під зорями, просто неба! Оце такий він був... На лавочці в парку Горького просиділи ми до рана. Другого такого дня народження я в своєму житті не мала, отоді я йому й сказала: «Женися зі мною. Я так тебе люблю!!» Засміявся: «Ти ще маленька». А назавтра віднесли заяву до загсу...

Ах, яка я була щаслива! Нічого б у своєму житті не змінила, навіть якби перестеріг хто зверху, з зірок... Дав сигнал... У день весілля він не знайшов свого паспорта, ми все в домі перевернули, шукаючи. Нас записали в загсі на якомусь папірці. «Донечко, це лихий знак», — плакала моя мама. Потім паспорт знайшовся в його старих штанях, на горищі. Любов! То навіть і не любов була, а довга закоханість. Як я танцювала вранці коло дзеркала: я вродлива, я молода, він мене кохає! Тепер я забуваю своє обличчя, те обличчя, що мала з ним... Не бачу його в дзеркалі...

Чи годиться про це говорити? Називати словами... Є тайни... Я досі не розумію, що то було. Аж до останнього нашого місяця... Він кликав мене вночі. Бажав... Кохав дужче, ніж раніше... Удень, на нього дивлячись, я не вірила в те, що вночі діялось. Ми не хотіли з ним розлучатися... Я його пестила, гладила. У ті хвилини згадувала найрадісніше... Найщасливіше... Як він приїхав із Камчатки з бородою, відростив там бороду. Мій день народження в парку на лавочці. «Женися зі мною...» Чи годиться казати? Чи можна? Я сама до нього йшла, як чоловік іде до жінки... Бо що я йому могла дати, крім ліків? Яку надію? Він так не хотів помирати... У нього була віра, що моя любов нас порятує. Така любов! Тільки мамі своїй нічого не розказувала, вона б не зрозуміла. Засудила. Прокляла. Це ж не звичайний рак, якого теж усі бояться, а чорнобильський, він ще страшніший. Лікарі мені пояснили: якби метастази уразили організм зсередини, він би хутко вмер, а вони полізли поверх... По тілу, по обличчю... Щось чорне на ньому наросло. Кудись поділося підборіддя, зникла шия, язик висолопився назовні. Лопалися судини, починалася кровотеча. «Ой, — гукаю, — знову кров». Із шиї, з лиця, з вух... На всі боки. Несу холодної води, кладу примочки — не рятують. Щось моторошне. Уся подушка заллється... Тазика підставлю, з ванни. Цівки лопотять. Як у дійницю. Цей звук... Такий мирний, сільський... Я дотепер його чую по ночах. Поки він при тямі, плеще в долоні — це в нас умовний знак: клич! Викликай «швидку». Він не хотів умирати... Йому сорок п’ять років... Дзвоню на станцію «швидкої», а там уже нас знають, їхать не хочуть: «Вашому чоловікові ми нічим допомогти не можемо». Ну хоч би укол! Наркотик. Сама вколю, навчилася, а укол — синцем під шкірою, не розходиться. Раз була догукалася, приїхала «швидка»... Молодий лікар... Підступився до нього й зараз же задки-задки: «Скажіть, а він у вас часом не чорнобильський? Не з тих, хто там побував?» — «Із тих», — відказую. І він, я не перебільшую, зойкнув: «Голубочко, швидше б цьому кінець! Швидше! Я бачив, як умирають чорнобильці». А мій же при тямі, він же це чує... Гаразд іще, не знає, не здогадується: вже він один зі своєї бригади залишився... Останній... Іншим разом медсестру з поліклініки прислали, так вона в коридорі постояла, навіть до хати не зайшла: «Ой, я не можу!» А я можу? Я все можу!! Що мені вигадать? Де рятунок? Він кричить... Йому боляче... Цілий день кричить... Тоді я знайшла раду: вливала в нього через шприц пляшку горілки. Знечулиться. Провалиться в сон. Не сама здогадалася, інші жінки підказали... З тою самою бідою... Прийде його мама: «Нащо ти його відпустила в Чорнобиль? Як ти могла?» А мені тоді й у голову не клалося, що треба було не пустити, а йому, мабуть, — що міг не поїхать. То ж були інші часи, як воєнні все одно. І ми були тоді іншими. Якось спитала його: «А зараз не шкодуєш, що туди поїхав?» Головою крутить — ні. У зшиточку пише: «Умру, продаси машину, запасні колеса, а за Толіка (це брат його) не виходь». Толіку я подобалася...

Я знаю тайни... Сиджу коло нього... Він спить... У нього ще було гарне волосся. Взяла й тихенько одрізала пасмо. Розплющив очі, подивився, що в мене в руках, посміхнувся... У мене лишився його годинник, військовий квиток і чорнобильська медаль... (По паузі). Ах, яка я щаслива була! У пологовому, пам’ятаю, днями просиджую при вікні, його виглядаючи. Нічого до пуття не тямила: що зі мною, де я? Тільки б на нього зирнути... Не могла надивитися, як чула, що це скоро має скінчитися. Вранці годую й милуюся, як він їсть. Як голиться. Як іде по вулиці. Я непоганий бібліотекар, але я не розумію, як це можна — любити роботу. Я любила тільки його. Одного. І я не можу без нього. Я кричу по ночах... У подушку кричу, щоб діти не почули...

Ні на мить собі не уявляла, що ми розлучимося... Що... Уже знала, але не уявляла... Моя мама... Його брат... Вони мене готують, натякають, що лікарі, мовляв, радять, дають направлення, одне слово, є під Мінськом спеціальна лікарня, де раніше конали отакі-от приречені... Афганці... Без рук, без ніг... А тепер туди чорнобильців везуть. Умовляють мене: там йому буде ліпше, лікарі завжди під рукою. Не хотіла, я й чути за таке не хотіла. Тоді вони його переконали, і він мене став благати: «Відвези туди. Не мучся». А я то бюлетень прошу, то на роботі відпустку на свій рахунок виканючую. За законом бюлетень дають тільки для догляду за хворою дитиною, а відпустку на свій рахунок не більше, ніж на місяць. Та він цілого нашого зошита був списав. Узяв із мене слово, що я його туди відвезу. Поїхала я машиною з його братом. Край села, звалось воно Гребєнка, стояв великий дерев’яний будинок, колодязь розвалений. Туалет надворі. Бабці якісь у чорному... Богомільні... Геть і з машини не рушилась. Не встала. Вночі цілую його: «Як ти міг мене про таке просити? Ніколи цьому не буть! Ніколи!!» Я його всенького цілувала...

Найстрашніше — останні тижні... Півгодини пісяли в півлітрову баночку. Очей не зведе. Соромно йому. «Ну, як ти можеш так думати?!» — цілую його. Останнього дня випала хвилина: він розплющив очі, сів, посміхнувся й сказав: «Валюшка!..» Я заніміла від щастя... Від його голосу...

Із роботи подзвонили: «Ми червону грамоту принесемо». Питаю в нього: «Хочуть твої хлопці прийти. Грамоту вручать». Головою крутить: ні-ні! Але вони приїхали... Гроші якісь принесли, грамоту в червоній папці з фотографією Леніна. Взяла її та й думаю: «За що ж він помирає? У газетах онде пишуть, що це не тільки Чорнобиль, що це комунізм вибухнув. Радянське життя скінчилося. А профіль на червоній папочці той самий...» Хотіли йому хлопці якісь слова добрі сказать, але він ковдрою накрився, тільки чуприна стирчала. Постояли над ним і пішли. Він уже боявся людей... Одної мене не боявся. Але помирає людина сама... Я його кликала, та він уже очей не розплющував. Тільки дихав... Як ховали, прикрила йому лице двома носовичками. Як хто просив показать, я відслоняла. Одна жінка впала... А колись вона його любила, я його до неї ревнувала. «Дай останній раз гляну». — «Дивись». Я не розказала, що коли він умер, ніхто не міг до нього підступитися, усі лякались. А родичам самим у нас не можна обмивати, вбирати. За нашим слов’янським звичаєм. Привезли з моргу двох санітарів, ті попросили горілки: «Всяке бачили, — призналися, — розбитих, порізаних, трупи дітей після пожежі... А таке вперше...» (Замовкає). Він умер і лежав гарячий-гарячий. Торкнутись не можна було... Я годинники в домі зупинила... Сьома ранку... І наші годинники по сей день стоять, не заводяться... Майстра викликали, той руками розводить: «Тут не механіка й не фізика, а метафізика».

Перші дні... Без нього... Спала два дні, не могли добудиться, встану, поп’ю води, навіть не їла, і знов на подушку валюся. Сьогодні мені дивно, незбагненно: як це я могла заснути? У подруги чоловік помирав, то тарілками в неї жбурляв. Плакав. Чого вона така молода, гарна? А мій тільки дивився на мене й дивився... У зшиток наш написав: «Умру, спали мій прах. Я хочу, щоб ти не боялась». Чому він так вирішив? Ну, всякі чутки: ніби чорнобильці й по смерті «світяться»... Уночі над могилами світло стоїть... Я сама читала, що могили чорнобильських пожежників, котрі в московських госпіталях померли й поховані під Москвою в Мітіно, люди обходять стороною, своїх небіжчиків коло них не кладуть. Мерці мерців бояться, уже не кажучи про живих. Бо ніхто не знає, що то таке — Чорнобиль. Самі здогади. Передчуття. Він привіз із Чорнобиля білий костюм, що в ньому там працював. Штани, спецовка... Так цей костюм лежав у нас на антресолях до самої його смерти. Потім мама вирішила: «Треба викинути всі його речі». У неї був страх... А я геть і той костюм берегла. Злочинниця! У мене ж діти в домі. Дочка й син... Відвезли за місто й закопали... Я багато книжок перечитала, я живу серед книжок, але нічого пояснити не вміють. Привезли урночку... Не страшно... Я рукою полапала, і там щось дрібненьке, як рінь на морському березі, з піском, це крижово-клубові кісточки. Перед цим до речей його торкалася — не чую, а тут мов обняла. Уночі, пам’ятаю, він — мертвий, сиджу коло нього. І враз якийсь димок... Вдруге побачила цей димок над ним у крематорії... Його душа... Ніхто її не бачив, а я бачила... Відчуття таке: ще раз побачились...

Яка ж я була щаслива! Яка щаслива... Він подасться у відрядження... Я дні, години лічу до нашої зустрічі. Секундочки! Я фізично без нього не можу... Не можу! (Затуляє обличчя руками). Згадую... Поїдемо з ним у село до його сестри, вона ввечері показує: «Тобі в цій кімнаті постелила, а йому в тій». Перезирнемося й розсміємося. Не уявляли, як можна спати нарізно, у різних кімнатах. Тільки разом. Не можу без нього... Не можу! Багато хто сваталися... Брат його сватавсь... Вони такі до себе подібні... Зріст. Навіть хода. Та мені здається, як до мене хто інший доторкнеться, я буду плакати й плакати. Ніколи не зупинюся...

Хто його в мене забрав? За яким правом? Принесли повістку з червоною смугою дев’ятнадцятого жовтня тисяча дев’ятсот вісімдесят шостого року...

(Приносить альбом. Показує весільні фотографії. І коли вже збираюся прощатись, вона мене перепиняє).

Як мені далі жити? Я вам не все... Не до кінця... Я була щаслива... Несамовито. Є тайни... Може, не треба мого імені. Молитви читають у тайні. Подумки... (Вмовкає). Ні, назвіть ім’я! Богові нагадайте... Я хочу знати... Я хочу збагнути, нащо нам даються такі страждання? За що? Попервах було здавалося, що в мене після всього в погляді щось темне з’явиться. Чуже. Я не витримаю... Що мене врятувало? Виштовхало назад до життя? Повернуло... Мій син... Я маю ще одного сина. Нашого з ним першого сина... Він давно хворий... Він виріс, але світ бачить по-дитячому, очима п’ятилітнього хлопчика. Я хочу тепер бути з ним. Мрію поміняти квартиру ближче до Новинок, там у нас психіатрична лікарня. Усе своє життя він живе там. Такий лікарський вирок: щоб жити, він мусить бути там. Я їжджу туди у вихідні. Зустрічає мене: «А де папа Міша? Коли прище?» Хто в мене ще таке спитає? Чекає його.

Будемо разом із ним чекати. Я читатиму пошепки свою чорнобильську молитву... А він — дивитиметься собі на світ дитячими очима...»

Валентина Тимофіївна Апанасевич,

дружина ліквідатора