2. Взаємовідносини України і НАТО

Важливим напрямком зовнішньої політики України є євроатлантична інтеграція. Її необхідність обумовлена прагненням забезпечити надійний захист територіальної цілісності та суверенітету, недоторканість кордонів. Найпотужніший військово-політичний союз у світі та Європі є НАТО. Основними засадами для заснування НАТО стало підписання Брюссельського договору п’ятьма західноєвропейськими державами: Бельгією, Люксембургом, Нідерландами, Великобританією, Францією про створення спільної системи оборони з метою більш ефективного протистояння ідеологічній, політичній та військовій загрозам національної безпеки. Згодом відбулися переговори із Сполученими Штатами Америки та Канадою про створення єдиного Північноатлантичного альянсу на засадах гарантій безпеки та взаємних зобов’язань між Європою і Північною Америкою. Держави, що підписали Брюссельський договір, запросили Данію, Ісландію, Норвегію і Португалію взяти участь. Кульмінацією переговорів стало підписання Вашингтонського договору (квітень 1949 року). Це стало початком діяльності організації Північноатлантичного договору (North Atlantic Treaty Organization — NATO).

З самого початку членами НАТО стали 12 країн: Бельгія, Люксембург, Нідерланди, Великобританія, Франція, США, Канада, Данія, Ісландія, Італія, Норвегія та Португалія. Пізніше до НАТО приєднались Греція і Туреччина, Федеративна Республіка Німеччини, Іспанія. В кінці 90-х років ХХ ст. на самміті в Мадриді, глави держав та урядів Альянсу запросили Чеську Республіку, Угорщину та Польщу почати переговори про вступ до Альянсу. Пізніше ці три країни стали членами НАТО. Отже, на початку ХХІ ст. НАТО нараховувало 19 членів. На самміті у Празі прийнято рішення почати переговори про вступ до НАТО Естонії, Литви, Латвії, Болгарії, Румунії, Словаччини та Словенії. 26 березня 2003 року в Брюсселі міністри закордонних справ семи країн-кандидатів підписали протоколи про приєднання до північноатлантичного договору.

Існуючі межі і характер відносин між Україною і НАТО беруть початок від пропозицій Альянсу країнам Центральної та Східної Європи і новим незалежним державам, які утворилися після розпаду Радянського Союзу, розвивати консультації, співробітництво і партнерство. Принципові основи розвитку стосунків між НАТО та її партнерами закладені в документах: Лондонської зустрічі глав держав та урядів країн-членів Північноатлантичного альянсу (6 липня 1990 року); Копенгагенської зустрічі міністрів закордонних справ держав-членів НАТО (6 червня 1991 року); Римського самміту НАТО (8 листопада 1991 року); інавгуральної зустрічі міністрів закордонних справ країн Центральної і Східної Європи і НАТО у Брюсселі (20 грудня 1991 року) з нагоди створення Ради Північноатлантичного співробітництва; Брюссельської зустрічі глав держав та урядів країн-членів НАТО (10— 11 січня 1994 року); зустрічі міністрів закордонних справ держав-членів Ради Північноатлантичного співробітництва в м. Сінтра (Португалія) (30 травня 1997 року); Мадридського (8—9 липня 1997 року) самміту НАТО. Восени 1991 року розпочато контакти України з НАТО, а в січні 1992 року представник України вперше взяв участь у засіданні Робочої групи Ради Північноатлантичного співробітництва. Тоді ж відбувся візит Генерального секретаря НАТО Манфреда Вернера до Києва, в ході якого Україна була запрошена до участі в Ради Північноатлантичного співробітництва. Відтоді почалися активні контакти і співробітництво України з НАТО. Приєднавшись на початку 90-х років ХХ ст. до Ради Північноатлантичного співробітництва, Україна розглядає її як оптимальний механізм взаємодії НАТО з партнерами. Україна концентрує увагу на: політичних питаннях та питаннях, що стосуються безпеки; консультаціях з політичного планування; економічних питаннях (конверсії військового виробництва, включаючи її соціальний вимір, аспектах безпеки в економічному розвитку, витратах на оборону та оборонному бюджеті); розвитку науки; екології; інформаційній діяльності; здійсненні миротворчих операцій та ін.

Регулярні контакти і співробітництво України з НАТО на постійній основі почалися після підписання Україною рамкового документа Партнерство заради миру. Україна розцінює програму як важливий елемент загальної структури європейської стабільності й безпеки, що спрямована на дальший розвиток і практичне поглиблення стосунків НАТО з країнами-членами Ради Євроатлантичного партнерства в галузі оборони, військово-цивільного співтовариства та миротворчих операцій. Основні завдання та особливості програми Партнерство заради миру полягають: в забезпеченні основних свобод і прав людини, захисті свободи, справедливості і миру. Приєднуючись до Програми партнерства заради миру, держави-члени Північноатлантичного альянсу, які її підписали, вважають важливим збереження демократичного суспільства, свободи від залякувань, а також дотримання принципів міжнародного права; в забезпеченні демократичного контролю над збройними силами; в сприянні відкритості у плануванні національної оборони та формуванні військового бюджету; в підтриманні здатності та готовності в межах, передбачених Конституцією, брати участь в операціях, здійснюваних під егідою ООН.

Для участі у програмі партнерство заради миру Україна виділила сили та засоби: по-перше, групу офіцерів для тактичного і стратегічного командування, контролю та координації; по-друге, офіцерів зв’язку до Координаційного центру партнерства у м. Монс (Бельгія) та штаб-квартири НАТО у Брюсселі; по-третє, групу військових спостерігачів та інших офіцерів до штабів багатонаціональних миротворчих сил; по-четверте, 240-й окремий спеціальний батальйон (400 бійців, виконував обов’язки у складі військ СФОР на території Боснії і Герцеговини); по-п’яте, 12-й окремий аеромобільний батальйон (545 бійців, Житомир); військово-транспортну авіаційну ескадрилью (10 Іл-76, 70 бійців) із складу 16-ї авіабази (Мелітополь); ескадрилью транспортних вертольотів (6 Мі-8мт, 36 офіцерів) із складу вертолітної бригади; два кораблі (240 матросів) військово-морських сил України (Севастополь) та інші військові сили та техніку. Україна готова надати окремі види ефективного протипожежного обладнання і техніки; військовослужбовці брали участь у навчаннях і заходах, передбачених програмою партнерство заради миру.

З середини 90-х років ХХ ст. відкрито нову сторінку в розвитку відносин між Україною і НАТО. Приймається де-юре Індивідуальна програма партнерства між Україною і НАТО, коли Генеральний секретар НАТО і міністр закордонних справ України обмінялись відповідними листами. Індивідуальна програма партнерства Україна — НАТО офіційно схвалена на спеціальному засіданні Північно-Атлантичної ради НАТО. Прийнято спільну заяву, що проголошувала розширення і поглиблення відносин Україна — НАТО, які мали в своїй еволюції особливі ефективні результати; закладено основу для початку офіційних переговорів про формалізацію відносин особливого партнерства між Україною і Альянсом. В кінці 90-х років ХХ ст. в Мадриді підписано Хартію про особливе партнерство між Україною і НАТО. У Хартії визнається, що незалежна, демократична та стабільна Україна є одним з ключових факторів забезпечення стабільності в Центрально-Східній Європі та на континенті. Відзначено, що країни — члени НАТО продовжуватимуть підтримувати суверенітет та незалежність України, її територіальну цілісність, принцип непорушності кордонів, демократичний розвиток, економічне процвітання та її статус без’ядерної держави як ключові фактори стабільності та безпеки в Центрально-Східній Європі та на континенті. Сторони підтвердили важливість міцних та сталих відносин між Україною та НАТО і відзначили значний прогрес, досягнутий у різних сферах діяльності з метою розвитку розширених, поглиблених і тісніших відносин між Україною та НАТО на засадах, проголошених спільною заявою. Країни — члени НАТО підтримали гарантії безпеки, які одержала Україна від усіх п’яти ядерних держав — учасниць Договору про нерозповсюдження ядерної зброї як без’ядерна держава.

Україна і НАТО визначили форми реалізації співробітництва, сфери та механізми проведення консультацій, у різних галузях: політичні питання та питання безпеки, зокрема, розвиток євроатлантичної безпеки та стабільності, включаючи безпеку України; запобігання конфліктам, управління кризами, підтримання миру, врегулювання конфліктів та гуманітарних операцій, беручи до уваги роль ООН та ОБСЄ у цій галузі; контроль над озброєннями та роззброєння, включаючи питання, що стосуються Договору про звичайні збройні сили у Європі, Договору про відкрите небо та заходів зміцнення довіри і безпеки; експорт озброєнь та супутньої передачі технологій. Вирішено, що Україна та НАТО створюють кризовий консультативний механізм для проведення спільних дій у будь-якому випадку, коли Україна вбачатиме пряму загрозу територіальній цілісності, політичній незалежності або безпеці. Створюється комісія Україна — НАТО, що збирається на рівні Північноатлантичної Ради не менше двох разів на рік і стежить за виконанням Хартії та сприяє дальшому розвитку та інтенсифікації співробітництва.

Механізм співробітництва між Україною і НАТО, передбачений Хартією, працює на повну потужність. Активно розвивається співробітництво на політичному, військовому і військово-технічному рівнях, у тому числі в межах Ради Євроатлантичного співробітництва та програми Партнерство заради миру. Створено необхідні внутрішньодержавні механізми: засновано Державну міжвідомчу комісію з питань співробітництва з НАТО. Затверджена Державна програма співробітництва з НАТО. Правильність обраного Україною курсу на тісне співробітництво з НАТО підтвердили й результати першого засідання Комісії Україна-НАТО на найвищому рівні. У прийнятій спільній Декларації глав держав і урядів країн НАТО ще раз підтверджувалась підтримка незалежності, територіальної цілісності та демократичного розвитку України як ключових факторів стабільності і безпеки в Центральній та Східній Європі й на континенті.

З початку XXI ст. розгортається інтеграція України в НАТО. Приймається рішення про підготовку нової стратегії відносин України з НАТО, кінцевою метою якої має стати вступ України до НАТО. Офіційна позиція України у відносинах з НАТО полягає у тому, що рішення не трактується як заявка на вступ до НАТО. Для такого кроку необхідним є певний підготовчий період, коли вівся: активний діалог з Альянсом з широкого кола оборонних, політичних та економічних питань, пов’язаних з підготовкою до членства, поглиблення практичного співробітництва. Щоб стати членом НАТО країна-претендент має відповідати базовим принципам, викладеним у Вашингтонському договорі, де від країни-претендента вимагається: по-перше, вирішувати міжнародні суперечки мирним шляхом; по-друге, демонструвати відданість принципам верховенства права та прав людини; по-третє, вирішувати мирним шляхом міжетнічні конфлікти і зовнішні територіальні суперечки, спірні питання внутрішньої юрисдикції, відповідно до принципів ОБСЄ та з метою прагнення до встановлення добросусідських відносин; по-четверте, встановлювати належний демократичний та цивільний контроль над своїми збройними силами; по-п’яте, утримуватися від загрози силою чи застосування сили будь-яким методом, що не відповідає меті ООН; сприяти розвитку мирних та дружніх міжнародних відносин шляхом зміцнення своїх вільних інститутів та завдяки сприянню зміцнення стабільності й благополуччя; продовжувати надавати цілковиту підтримку та брати участь у Раді євроатлантичного партнерства, в програмі Партнерство заради миру та розвитку співробітництва з країнами-партнерами, що не є членами НАТО; по-шосте, демонструвати відданість справі зміцнення стабільності та благополуччя через дотримання принципів економічної свободи, соціальної справедливості та відповідальності за охорону навколишнього середовища; брати участь у роботі установ Альянсу та ін.

В сучасності Україна на шляху реалізації деяких критеріїв вступу до НАТО демонструє прогрес у дотриманні певних військових критеріїв членства в Північноатлантичному альянсі. Україна має значні проблеми з критеріями: відданість принципам верховенства закону та прав людини; належний демократичний та цивільний контроль над Збройними силами; відданість справі зміцнення стабільності та благополуччя через дотримання принципів економічної свободи, соціальної справедливості та відповідальності за охорону навколишнього середовища; спроможність робити свій внесок військового характеру в колективну оборону та у виконання нових завдань, що постають перед Альянсом, а також готовність взяти на себе зобов’язання поступового удосконалення обороноздатності; здійснення стандартизації та досягнення оперативної сумісності.

Головними проблемами для України тут є: недостатня спроможність робити внесок військового характеру в колективну оборону та у виконання нових завдань, що постають перед Альянсом; недостатня готовність взяти на себе зобов’язання поступового удосконалення обороноздатності; низькі темпи здійснення стандартизації та досягнення оперативної сумісності; обмеженість розміру бюджетних витрат на оборону.

Більшість з проблем ще надто далекі від вирішення. Про певні зрушення у проблемі низьких темпів здійснення стандартизації та досягнення оперативної сумісності можна говорити тільки стосовно оперативної сумісності сил і засобів, що виділені для участі в спільних з НАТО діях з підтримання миру. Невирішеною є також проблема обмеженості розміру бюджетних витрат на оборону. Ця проблема викликала ще більшу дискусію у контексті вступу України до НАТО. Неодноразово звучали заяви про те, що вступ до НАТО коштуватиме Україні колосальних бюджетних витрат. Насправді верхньою межею витрат на оборонний бюджет у країнах НАТО є 2 % від валового внутрішнього продукту. В сучасних умовах Україна щорічно витрачає на оборонні потреби близько 1,3 % від валового внутрішнього продукту. Ще певну суму (для України це складатиме 40—50 млн. дол.) доведеться вносити на утримання штаб-квартири НАТО. Нагадаємо — відповідним законом України передбачено, що Україна має витрачати на оборонні потреби не менше, ніж 3% від валового внутрішнього продукту. Тож навіть діюче законодавство України передбачає більші видатки на оборону, аніж це передбачено у країнах-членах НАТО.

Головними для приєднання країн-кандидатів до НАТО на сучасному етапі трансформації є не військові, а політичні критерії. НАТО — це союз демократичних країн, що має захищати демократичні цінності і підтримувати демократичні режими в країнах-членах. Отже, вступ країн Центральної Європи до НАТО абсолютно логічний і розглядався ними як важлива складова політичних перетворень і зміцнення демократії в їх країнах. В сучасних умовах ця функція є, безумовно, пріоритетною для Альянсу. Розширення НАТО означає поширення демократії на країни Центральної та Східної Європи. Отже, намір України вступити до НАТО насамперед є виявом прагнення будувати демократичне суспільство.

Виходячи з визначальної ролі політичної функції, НАТО висуває до країн-кандидатів і відповідні вимоги. Відтак головними вимогами НАТО є побудова демократичного суспільства в державі. Під цю вимогу підпадають і необхідність започаткування демократичного діалогу між представниками різних політичних сил, і потреба провести комплексну реформу політичної системи, і необхідність розвивати ефективні інститути демократії, забезпечувати верховенство права, доводити до кінця започатковані економічні реформи. Саме ці питання є одними з основних, які обговорюються під час переговорів щодо членства в НАТО з будь-якою країною, яка бажає стати членом Альянсу.

Частиною політичних критеріїв є також і необхідність досягнення консенсусу всередині суспільства щодо необхідності вступу України до НАТО. У цьому питанні думки різних верств населення України дещо відрізняються. Політична еліта та експерти (тобто особи, які фахово знайомі з особливостями відносин Україна — НАТО) в цілому позитивно відноситься до НАТО і розраховують на те, що в перспективі Україна стане членом Альянсу. Прихильниками вступу України до НАТО є представники правих та центристських політичних партій в парламенті України — Верховній Раді. Серед противників вступу України до НАТО — представники військово-промислового комплексу України, представники україно-російських фінансово-промислових груп, представники лівих партій в парламенті та проросійськи настроєні політики. Дослідження, проведене в період вересень—жовтень 2002 року Центром миру, конверсії та зовнішньої політики України, засвідчило, що кількість експертів та представників еліти, для яких необхідність членства України в НАТО в принципі не викликає сумніву, вперше за весь період опитувань перевищила 80 %. Для порівняння, рік-два тому загальна кількість прихильників вступу в НАТО серед українських експертів та представників еліти хиталась в межах 40—55 %. Більшість прихильників вступу в НАТО виступають за самостійний шлях України в напрямку членства. Частина (18,4 %), вважає за доцільне рухатись узгоджено з тими країнами Співдружності незалежних держав, що мають таке бажання. Підтримка позаблоковості (нейтралітету) України є невисокою — сумарно близько 1/6 опитаних. Відповідно до соціологічних опитувань, проведених Українським центром політичних та економічних досліджень імені Олександра Разумкова, громадяни України у 2002 році стали прихильніше ставитися до НАТО, ніж у попередні роки. Так, кількість людей, які вважають НАТО агресивним блоком, порівняно з 2001 роком зменшилась на 13,3 % (з 48,1 % до 34,8 %). Натомість на 7,2 % побільшало громадян, які кваліфікують НАТО як оборонний союз. Кількість респондентів, які вважають Альянс миротворчою організацією, залишається стабільною.

Процес розширення НАТО 18,7 % опитаних громадян України вважають «сприятливим процесом для України, який зміцнює демократичну систему безпеки в Європі». 16,4 % вважають, що розширення НАТО — несприятливий процес, який посилює залежність України від західних держав. Варіант «це несприятливий процес, оскільки Україна може бути втягнути в протистояння Росії і НАТО» підтримали 13,6 % опитаних. «Сприятливим процесом, який допоможе Україні зміцнити незалежність від Росії» назвали процес розширення НАТО 5,8 % респондентів. Слід зазначити, що повного консенсусу приєднання до Альянсу не було й в країнах-кандидатах на членство. Так, у Польщі за вступ у НАТО висловлювалося трохи більше 50 % серед опитаного населення. В Іспанії перед вступом до НАТО за це рішення виступало близько 57 % опитаних. Серед військових ідею вступу України до НАТО підтримує не більше 27 % військових. Прихильників співробітництва України з НАТО більше серед молодих офіцерів, аніж серед офіцерів старшого покоління.

Встановлення демократичного громадського контролю над збройними силами. В Україні наявні деякі зрушення в сфері впровадження демократичного цивільного контролю над Збройними силами. Зокрема: на законодавчому рівні розмежовані повноваження між Міністерством оборони України і Генеральним штабом Збройних сил України; на посаду міністра оборони України і його заступників призначені цивільні особи; прийнято ряд законів, які визначають чіткі рамки діяльності силових структур в державі; налагоджується система парламентського контролю; у першому читанні прийнято Закон України «Про демократичний громадський контроль над воєнною організацією та правоохоронними органами держави».

Разом з тим не можна стверджувати, що в Україні вже встановлено демократичний контроль над силовими структурами. Для запровадження такого контролю необхідно розв’язати цілу низку досить складних проблем: а) втручання військових у виборчий процес під час парламентських чи президентських виборів та намагання використати свій адміністративний ресурс на користь того чи іншого кандидата в президенти або члени парламенту. Такі намагання можна розцінювати як спробу політичного впливу військових на цивільну владу; б) незбалансованість повноважень Президента, Уряду, парламенту та судової влади в сфері цивільного контролю над оборонною сферою та сектором безпеки. Важелі контролю з боку виконавчої влади значно переважають над важелями впливу на військових з боку парламенту. Уряд вирішує здебільшого оперативні питання в сфері оборони та безпеки, парламент — законодавчі питання та затверджує бюджет. Разом з тим, Верховна Рада України затверджує бюджетне фінансування Збройних Сил, але при цьому не затверджує державних програм їх розвитку, тому й не несе відповідальності за реалізацію зазначених програм. Проблемою українського парламенту залишається також обмеженість його повноважень щодо впливу на кадрову політику в силових структурах держави. Чинним законодавством в Україні не передбачено погодження з парламентом ключових кадрових призначень у силових відомствах; в) обмеженість інформації про оборонну сферу та сектор безпеки; г) відсутність чіткого контролю за діяльністю спецслужб. Ця проблема є найбільш чутливою навіть для країн з розвинутою демократією. Закритий характер діяльності розвідувальних відомств не дозволяє парламентам і суспільству здійснювати за ними належний контроль; д) нерозмежованість повноважень силових структур у випадку їх застосування всередині країни. В умовах перехідного періоду така невизначеність може складати реальну загрозу основам демократії країні.

Виконання Україною критеріїв членства у НАТО має як позитивні так і негативні наслідки. Позитивними наслідками можна вважати: Одержання для України міцних гарантій її національної безпеки, незалежності, суверенітету і територіальної цілісності; відхід із сфери геополітичного домінування Росії і досягнення з нею рівноправних міждержавних відносин; створення вагомих передумов інтеграції в Європу, у західні політичні й економічні структури; зміцнення міжнародної безпеки і стабільності в регіоні Центрально-Східної Європи; зміцнення внутрішніх основ національної безпеки України за допомогою НАТО. Використання досвіду і підтримки НАТО в підвищенні ефективності оборонного сектору України; створення вагомих передумов для ліквідації російської військової присутності на території України; поліпшення міжнародного іміджу України; посилення консолідації української нації; зміцнення інститутів громадянського суспільства; посилення прозорості влади; реальне забезпечення прав і свобод громадян, верховенства права; зменшення впливу російського бізнесу на вітчизняну економіку і внутрішню політику в Україні; стимулювання економічних реформ.

Негативними наслідками виконання Україною критеріїв членства можна вважати: збільшення соціальної напруги серед військовослужбовців, зумовленої значним скороченням чисельності збройних сил; втрата українськими військовими підприємствами російських оборонних замовлень; деяке обмеження самостійності в прийнятті ключових рішень в галузі зовнішньої та оборонної політики; посилення розбіжностей геополітичних інтересів України і Росії та збільшення вірогідності на цьому тлі конфліктогенних проблем в російсько-українських відносинах.

Виникає питання: Коли ж Україна зможе виконати всі критерії членства і приєднатися до НАТО? Приєднання України до Альянсу залежатиме від декількох умов: від ступеня стратегічної і політичної важливості України для Альянсу; від того наскільки успішно Україна зможе диверсифікувати свої політичні та економічні зв’язки з Росією; від рівня підтримки нових членів Альянсу і США. Але всупереч важливості зовнішніх факторів реальний рух України в НАТО обумовлюватиметься, насамперед, внутрішніми політичними та економічними перетвореннями.

Найгірший сценарій полягає в приєднанні України до Союзної держави Росії та Білорусі, в перетворенні території України на військовий плацдарм Російської Федерації. Такий сценарій є найгіршим для України і для НАТО, ставить під сумнів весь дальший процес розширення Альянсу. У такому випадку зникають усі сприятливі умови, які забезпечують безпеку такого розширення. Витрати на забезпечення оборони і безпеки нових членів Альянсу зростуть у десятки разів. Результатом реалізації такого сценарію стане неминуче поглиблення конфронтації між НАТО і Росією. Завдяки приєднанню України Росія тільки зміцнить свої імперські геополітичні амбіції. Отже, виникне фактор потенційної російської загрози для країн Центральної Європи, або, принаймні, виникне реальна можливість відновлення російського домінуючого впливу в регіоні. Розширення російської військової присутності в Україні і Білорусії поставить НАТО перед необхідністю часткового розгортання своїх сил передового базування на території нових членів. Політична конфронтація між Росією і НАТО переросте у військово-політичну.

Для України реалізація такого сценарію означатиме остаточну втрату своєї європейської перспективи, втрату незалежності і державного суверенітету, повернення до авторитарного минулого. Ймовірність реалізації такого сценарію залежатиме переважно від розвитку внутрішньої ситуації в Україні, стане неминучим при домінуванні авторитарних тенденцій у системі політичної влади, дальшому посиленні економічної залежності від Росії.

Некращий сценарій полягає в перетворенні України в «буферну зону». Цей сценарій уже частково реалізований. Україна, фактично, виявилася затиснутою між НАТО і Російсько-Білоруським військовим союзом. Друга хвиля розширення Альянсу тільки підсилить риси і контури «буферної зони». Сценарій може бути прийнятним для Альянсу з військової точки зору, оскільки не вимагає додаткового розгортання сил на території нових членів і не допускає великих витрат на забезпечення їх оборони і безпеки. Однак сценарій не може задовольняти НАТО з політичної точки зору. По-перше, консервує процес дальшого розширення Альянсу; по-друге, сприяє посиленню авторитаризму і політичної нестабільності в Україні.

Справа в тому, що Україна як «буфер» може сприяти зміцненню євроатлантичної безпеки тільки тоді, коли буде внутрішньо політично стабільною країною. Роль буфера позбавляє її зовнішніх умов для забезпечення такої стабільності. Ситуація непевності «буферної зони» провокуватиме Росію повернути собі цю територію, яка колись належала їй. За умови військової присутності в буферній зоні Росія неминуче намагатиметься встановити в країні своє політичне й економічне панування. Якщо це станеться, то тоді сценарій «буферної зони» буде проміжним на шляху втягування України в Російсько-Білоруський Союз.

У відповідності з варіантом, який розробляють деякі західні політологи, «рішення про необхідність і терміни розширення Альянсу має засновуватися винятково на стратегічних критеріях і перебігу подій у Росії». Україна, як ніяка інша країна Центрально-Східної Європи, підпадає під ці критерії. Якщо Альянс мотивував розширення намірами забезпечити безпеку і зміцнити паростки молодих демократій у країнах Східної Європи, то реалізації таких намірів більше всього потребує Україна, оскільки відчуває найбільший дефіцит безпеки і демократії. Такий шлях приєднання України до НАТО відповідав би інтересам обох сторін. Реалізація такого шляху розширення стосовно Україні остаточно і назавжди б вирішила військово-стратегічну дилему в Європі. Приєднання України до НАТО не тільки б виключило можливість російської військової експансії, але й позбавило б Росію можливості будувати скільки-небудь ефективну оборону на своєму західному стратегічному напрямку. Такий військово-стратегічний виграш НАТО мав би не менше значення для безпеки Європи, ніж розпад Варшавського Договору. Це б назавжди позбавило Росію її геополітичних амбіцій і дозволило б розвивати дійсно партнерські відносини між усіма європейськими країнами. Для України переваги такого шляху полягають у тому, що створюються умови одномоментно, вирішити її головне стратегічне завдання — інтегруватися в Європу, уникнувши тривалого і важкого шляху. Однак такий шлях мав би також ряд істотних недоліків. Щоб уникнути негативних наслідків, навіть ставши членом НАТО, Україна буде змушена орієнтуватися на домінуючу самооборону з опорою на власні Збройні сили і національну оборонну промисловість. НАТО може взяти на себе тільки окремі функції в забезпеченні оборони України.

Отже, розширення НАТО неминуче потребує зміцнення і посилення України як фактора стабільності Центрально-Східної Європи. Безпечне розширення «основної зони» неможливо без зміцнення «зони відповідальності» НАТО, центральне місце у якій займає Україна. Завдання, які стоять перед Україною при забезпеченні розширення НАТО, полягають: по-перше, у тому, щоб не допустити нового витка конфронтації між Росією і НАТО; по-друге, не загострювати своїх відносин із Росією; по-третє, зміцнити свою власну національну безпеку. Результатом реалізації завдань у період розширення НАТО повинні стати: ліквідація російської військової присутності на території України; успішне завершення економічної та військової реформ; переведення відносин між НАТО й Україною з партнерства в ранг «НАТО — країна-кандидат». Всі ці умови зводяться до розуміння того, наскільки Україна є важливою для Заходу і США. Значимість ця багаторазово зростає з початком економічного і політичного освоєння Заходом і США пострадянського простору.

Література

Василенко С. Українська геополітика. Вектор визначено // Віче. — 2000. — № 9.

Конел Д. Хартія про особливі відносини з НАТО допоможе Україні знову зайняти належне їй місце у Європі // Наука і оборона. — 1998. — № 1.

Інтеграційні перспективи України. — К., 2003.

Шнайдер-Детерс В. Европейская перспектива Украины: полноправное членство или добрососедство? // Политическая мысль. — 2000. — № 2.

Ukraine: The Search for a National Identity / edited by Sharon L. Wolchik and Volodymyr Zviglyanich. — Lanham—Boulder— New York—Oxford: Rowman&Littlefield Publishers, Inc., 2000.