1. Джерела політичних знань

В період, коли в Київській Русі формується феодальне суспільство, починають бурхливо розвиватись державність, право, формуються політичні погляди, наука, література, історія, філософія та ін. Особливістю політичної думки є відображення проблем і завдань розвитку державності Київської Русі і народів, які її населяли, пошук відповідних умовам форм організації влади інших політичних інститутів і норм політичного життя. Прийняття в 988 р. християнства на Русі істотно вплинуло на розвиток політичної думки. Разом з християнським вченням сюди стали проникати нові політичні поняття, за допомогою яких осмислювались актуальні питання суспільного життя: об’єднання земель і зміцнення державності Русі. Предметом політичних роздумів стали проблеми: походження держави, правомірність, законність панування правлячої династії, шляхи зміцнення княжої влади. Обговорювались і відносини між князями, світською і духовною владами, проблеми зовнішніх відносин тощо. Проникнення у світогляд і свідомість русичів християнської моралі, безперечно, ставало визначальним в проповідях філософів, літописців. Переважно історики, філософи намагаються усвідомити моральний світогляд християнства, розкрити джерела і передумови становлення державності Київської Русі.

Один з найдавніших документів давньоруської писемності є «Слово о законе и благодати» київського митрополита Ілларіона. Відкидаючи твердження про існування в світі того чи іншого вибраного богом народу, ідеї католицької і візантійської церков про необхідність всепоглинаючої «вселенської імперії та церкви», Ілларіон, з гордістю відстоюючи ідею самостійності Русі, писав, що про землю Руську відомо в усьому світі. Соціологічні, суспільно-політичні ідеї відображені також в літописі «Повесть временных лет» Нестора. Головна думка літопису — єдність та незалежність Русі у боротьбі з численними ворогами. Соціально-політичні ідеї єдності Київської Русі в центрі уваги «Поучення» Володимира Мономаха. В творах митрополита Ілларіона, Теодосія Печерського, Климента Смолятича та ін. стародавніх мислителів відображено не тільки моральні принципи і настанови, але й роздуми про історію держави, значення влади у побудові сильної і незалежної України-Русі.

У розвитку теорії державності, соціально-політичної думки в Київській Русі значне місце належить «Слову о полку Игореве». В художньо-емоційній формі викладена ідея об’єднання руських земель в єдину, міцну державу і припинення міжусобиць поміж князями. Великий інтерес викликає політична діяльність князя Данила Галицького (1200—1264 рр.), що має неабияке значення для нагромадження традицій української державності. Відомий тоді державний діяч Данило Галицький надавав великого значення геополітичному статусу українського народу, зокрема в умовах співіснування з татаро-монгольським державно-політичним утворенням, виступив як мудрий політичний діяч, здібний дипломат у ворожому оточенні, намагався зберегти і зміцнити Галицько-Волинську державу.

Київська Русь — своєрідний міст між Заходом і Сходом. Це створювало можливість широкого спілкування давньоруської культури з культурою Заходу і Сходу, сприяло збагаченню прогресивних здобутків обох світів. Таке проміжне становище Київської Русі мало і дуже серйозну загрозу втратити політичну незалежність і своєрідність, самобутність. Русь стала природним бар’єром між кочовими племенами Азії і європейською цивілізацією. Та це коштувало Русі втрати державності.

Київська Русь, козацька держава — Запорізька Січ стали символом українства. Запозичуючи наукові знання з античності, інших держав, прогресивні діячі Київської Русі прагнули заснувати власні філософські та соціально-політичні школи. Історія суспільно-політичних ідей в Україні має особливості, зв’язані з відсутністю протягом багатьох століть своєї державності, національно-територіальною роздрібненістю (частина земель починаючи з XIV ст. захоплена Литвою, Польщею, Угорщиною, а пізніше Росією і Австрією), національним і релігійним пригніченням, безперервними національно-визвольними рухами. Особливо інтенсивно процес становлення козацтва і їх державності триває в XV — першій половині XVII ст., що приводить до формування демократичних принципів соціального ладу, обумовлює утворення української державності — Запорізької Січі. Пізніше, в XVI ст. розгортається рух за утворення української державності в ході визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. Соціально-економічний, політичний і духовний прогрес, що почався в другій половині XV ст. тривав і сприяв культурному і духовному розвитку українського народу.

В історії соціально-політичної думки в Україні період з XVI до початку XVII ст. відзначається активізацією інтелектуального життя, розвитком національно-патріотичних ідей, відображенням протесту проти соціального гноблення українського народу. У відповідь на посилення польсько-католицької експансії після Люблінської унії посилюється опозиція національно-патріотичних сил, очолюваних князем Василем Костянтином Острозьким. В умовах, коли український народ втратив державність і підпав під протекторат Польщі, опозиція намагається вибороти адміністративну і культурно-релігійну автономію українських земель у складі Речі Посполитої. Та найрадикальніші сили опозиції обґрунтували ідеал самостійної держави на зразок монархії. Кінець XVI — початок XVII ст. — період пробудження національної свідомості українського народу, духовного піднесення. Утверджуються відчуття рідної землі, вітчизни, нерозривності зв’язку поколінь, історичного обов’язку, покликаного зберегти предковічні духовні здобутки народу — самобутню культуру, мистецтво, мову, народну творчість, звичаї та обряди, тобто все, без чого неможливе існування народу. Розвиток культури триває одночасно з політичним пожвавленням суспільно-економічних процесів — зростання кількості ремісничих та промислових підприємств, розвиток внутрішньої та зовнішньої торгівлі, ринкових відносин. Центрами економічного та політичного життя стають міста, зростає і змінюється становище людей, заінтересовання у піднесенні виробництва, освіти, науки.

Пробудження національної самосвідомості викликало розгортання руху за національне визволення. В кінці XVI — на початку XVII ст. Україною прокотилася хвиля селянсько-козацьких повстань під проводом Криштофа Косинського, Северина Наливайка та інших народних ватажків, що згодом переросла в визвольну війну українського народу під проводом Богдана Хмельницького. Тоді ж в освічених колах визріває переконання, що примусові полонізація та покатоличення загрожують самому національному існуванню народу, що польсько-католицькій експансії треба протиставити вітчизняну систему духовних цінностей, самобутню культуру тощо. Вирішення проблем тоді можливо лише через поширення писемності, освічення народу, створення різноманітних шкіл, створення політичних та історичних творів, підготовку вчителів, учених тощо. Провідну роль тоді відігравали світські кола — міщанство, козацтво, освічені заможні та ін. Появляються братства — громадські гуртування міщан. Саме через братства і здійснюється у країні просвітництво населення. Тоді ж починається книгодрукування. Навколо братств гуртувалися вчені, письменники, книговидавці, педагоги, політичні діячі, які підтримували зв’язки з іншими культурними осередками в Україні, Росії, Білорусії, Польщі та ін. Потяг до знань, осмислення свого існування й місця в суспільному житті сприяло пробудженню свідомості народу. Пожвавлення соціально-економічних процесів в Україні, загострення політичних і соціально-духовних суперечностей висували конкретні вимоги поширення освіти. Виникають різні просвітницькі школи у Львові, Стриї, Кременці, Здолбунові, Полтаві, Кременчузі, Житомирі та інших регіонах України.

Створений в 1576 р. в Острозі з ініціативи князя Василя Констянтина Острозького, представника старовинного українського православного роду, культурно-освітній осередок згодом перетворено в школу. Старі слов’янські й греко-візантійські традиції тут поєднувались з надбанням тогочасної європейської освіти: вивчались латинь, грецька, слов’янська мови, запроваджувались «сім вільних наук»: граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрія, астрономія, музика, тобто острозька школа передбачала початкову, середню, з елементами вищої, освіту. Першим ректором став Герасим Смотрицький — знавець літератури, письменник, «великий в руському народі муж». Народився Герасим Смотрицький у с. Смотрич на Поділлі, в сім’ї дрібного шляхтича. Переклав і сприяв виданню «острозької біблії». З 1594 р. ректором острозької школи став Кирило Лукаріс, грек за походженням. Мав блискучу європейську освіту. Один з найактивніших борців проти унії та католицизму. Тут же в Острозі працювали Іван Княгинецький — відомий учений, Дем’ян Наливайко — письменник та ін. Серед вихованців школи — Максим та Степан Смотрицькі, полеміки Клірик Острозький, Василь Суразький, Христофор Філалет, Зенон Копистенський та ін. Тут навчались не тільки покоління духівництва, а й представники всіх верств населення; вивчались філософія, історія; працювали відомі математики, астрономи, філософи, богослови та ін. Острозька школа припинила діяльність зі смертю князя Василя Констянтина Острозького, а його внучка Анна Алоїза Ходкевич, вихованка єзуїтів, відкрила натомість єзуїтську колегію.

Ідеї філософії про пізнання світу, походження держави і влади, свободу особи, соціальну рівність знаходимо в працях полеміста Кирила Ставровецького. В його творі «Зерцало Богослів’я» висловлюються думки про сутність влади, що дана Богом, знаходять відображення і ідеї руху про вічність матерії, про те, що в природі і суспільстві все тече, все змінюється, стверджується те, що суспільство, держава — це не божественне благовоління, а штучні утворення, продукт діяльності людей. Свої індивідуальні інтереси громадяни підпорядковують суспільним. Суть політичної і життєвої мудрості Кирило Ставровецький бачив в додержанні міри в усьому, не вдаючись до крайностей в особистих і суспільних справах і в нагромадженні багатства, прагненні почестей. В основі держави лежить узгодженість і гармонійність дій, вирішення непримиримих інтересів через закони, владу і мудрість. Погляди Кирила Ставровецького дуалістичні, тобто неправильно тяжіючі до ідеалізму, філософське переконання, що визнає два незалежних початки в основі світу — дух і матерію, різко протиставляє Бога і видимий світ — світу невидимому.

Серед мислителів-полемістів тоді ж виділяється вихованець острозької школи філософ Христофор Філалет з Волині, який висуває ідею обмеженої монархії і вважає, що відносини між монархом і народом мають ґрунтуватися на законах і добровільній згоді. Рішуче виступаючи проти соціального і релігійного гноблення українського народу польськими магнатами, Христофор Філалет відстоює соціальні свободи і зокрема, свободу совісті. На його думку, влада монарха зовсім не стосується душі, влада монарха не абсолютна, і стосовно «тіла» людини, тобто в земних, світських суспільно-державних справах, монарх не має права вершити свавілля, беззаконня над народом, відносини між монархом і народом будуються на законах і добровільній згоді. Звичайно ж, соціально-політичні погляди Христофора Філалета містять ідею суспільного договору і природних прав, обмеження влади монарха законом.

Культурно-національне відродження в Україні відбувається у надзвичайно складних умовах — переважна частина українських земель протягом XIV—XVI ст. перебувала у складі Польщі, Литви та інших держав. Соціальне поневолення українського народу поєднувалося з національно-духовним — принижувалися та викорінювалися місцеві культура, мова, звичаї, православне віросповідання. Католицизм і унія стали тією підступною зброєю, за допомогою якої польські загарбники намагалися остаточно поневолити українців. В умовах протистояння двох різновидностей християнської релігії в Україні православна релігія здебільшого іменувалася як руська віра. Державною релігією в межах Речі Посполитої визнавалася лише католицька. Не добившись покатоличення українців, правлячі кола Речі Посполитої вдалися до впровадження ідеї єзуїтсько-церковної єдності або унії православної і католицької церков під верховенством папи Римського. В 1596 р. в Бресті офіційно проголошена унія. Не лише православні ієрархи, а й чимало ще не покатоличених українських феодалів, заможних шляхтичів і міщан пристали до унії відразу чи згодом — під примусом пастирів-уніатів або під тиском погроз і репресій та ін. За висловом пристрасного борця проти єзуїтів і унії відомого українського мислителя Івана Вишенського, духовні «черевом, а не духом офірували», бо забажалось їм зайняти місця в сеймі.

Іван Вишенський (1550—1620) — український православний полеміст, виходець з містечка Судова Вишня, поблизу Львова. В 90-х роках переселився на Афон, прийняв чернецтво, підтримував зв’язки з львівським братством. Полемічну діяльність почав одночасно з острозькою групою полемістів. Центральне місце в полеміці належить людині з реального життя, яка активно бореться зі своїми проблемами. В основі церковного життя мають стояти засади раннього християнства, а саме — демократичні засади рівності, братства, свободи, справедливості, а все негативне в людському житті є результат жадоби, багатства і розкоші, необмеженої влади і свавілля. Іван Вишенський сформулював концепцію соборності правління християнською церквою, в основі якої лежить ідея рівності всіх людей (природне право не дає нікому права свавільно ставати вище над іншими). Рівність перед Богом не дає права поневолювати і деспотично правити правителям підлеглими. Визнаючи принцип ранньохристиянської рівності основним у визначенні соборності, виступав за те, щоб всі церкви — рівні між собою будують свої відносини й управляються соборно. Виходячи з демократичних засад соборності, відкидав теорію абсолютного централізму духовної і світської влади папи римського, критикував світську владу, що далека від ідеалу раннього християнства, підкреслював, що Бог дав владу не для того, щоб чинити свавілля, а для того, щоб утверджувати закон і справедливість.

В Європі гуманізм епохи Відродження знаменував становлення нових відносин. Гуманістичні ідеї проникають і в Україну, знаходять сприятливий ґрунт, набирають особливостей — відродження національної культури, формування ідеології боротьби проти католицької експансії, соціального та національного поневолення. Тоді ж поширюються книгодрукування, просвітництво, знання та прогресивні ідеї. Особливе місце займала полемічна література, що виникла в 80-ті роки XVI ст. у ході боротьби проти унії та католицизму і мала гостру соціальну й політичну спрямованість. У полеміці з церковниками визрівала гуманістично-демократична ідея рівності всіх людей від природи.

З переміщенням центру політичного та культурного життя в Київ на базі кількох освітніх осередків створюється Київська школа. В кінці XVII — початку XVIII ст. створюється освітній осередок на Слобожанщині — в Харкові — колегіум. Започатковану в Острозі справу розвитку освіти продовжували братські школи, що виникають тоді і у Львові, на Волині, Поділлі, Слобожанщині та ін. Тоді, коли Україна перебувала під владою польсько-шляхетської держави, загострювалася боротьба між православною та католицькою вірами. Економічне становище, соціальні, духовні традиції, постійні зв’язки з різними землями і регіонами сприяли відродженню Києва як політичного і культурного центру. Посилюється вплив Києво-Печерської лаври, навколо якої гуртуються вчені, політичні діячі, духовенство. Культурними осередками стають Київська братська школа та братство вчених при Києво-Печерській лаврі. Тоді ж важливим культурним осередком стало братство зі школою, навколо якого об’єдналися представники різних верств населення — ремісників, купецтва, духовенства та козацтва. До братства влилась Лаврська вчена дружина (Захарій Копистенський, Теофіл Земка, Сильвестр Косов, Ісая Трохимович, Петро Могила та ін.).

Київську школу очолювали відомі учені й просвітники. Першим ректором став Іов (Іван) Борецький, родом з с. Бірча поблизу Перемишля, ігумен Михайловського Златоверхого монастиря, а потім — київський митрополит. З ім’ям Іова Борецького зв’язаний прогресивний напрям у педагогічній думці в Україні.

Пізніше, в 1619—1620 роках ректором школи став Мелетій Смотрицький, виходець із с. Смотрича на Поділлі, син ректора Острозької школи Герасима Смотрицького. Навчався в Острозі та Віленській академії. Один з засновників філологічної науки в Україні. Восени 1631 р. у Києві виникла ще одна школа — Лаврська. Заснував її архімандрит Києво-Печерської лаври Петро Могила. Школа створювалася за зразком шкіл підвищеного типу. Лаврська школа згодом об’єдналася з Київською братською. Об’єднана школа почала діяти з вересня 1632 р., отримала назву колегії (колегіями в Польщі й на Заході називались навчальні заклади вищого типу). Так зроблено крок по шляху становлення вищої освіти в Україні.

Петро Могила (1574—1647 рр.) народився в сім’ї молдавського господаря Сімеона. Навчався у Львівській школі. Вищу освіту отримав у Франції. Творча спадщина Петра Могили велика. Значну увагу вчений і політичний діяч відводить соціально-політичним проблемам і вченням. Розглядаючи державу і суспільство, Петро Могила не відокремлює їх одне від одного. Держава виникає із необхідності забезпечення природних потреб людей на основі закону, організує господарську діяльність, захищає людей, піклується про виховання та розвиток душі і тіла. В творах Петра Могили можна знайти роздуми про світську владу, які далеко не завжди співзвучні з ідеєю верховенства влади церкви. Розкриваючи ідею верховенства православної церкви, Петро Могила відмічав, що хоча цесарська, королівська влада і важлива, але ще важливішою є влада священицька, тому що це влада від Бога. Ідеальний володар — це сильний православний цар, який відданий православ’ю, вірі в Бога, від якого одержав владу і якому підзвітний. Звичайно ж, в Росії верховенство церкви ніколи не було реальним. І Петро Могила рекомендував царю радитися з мудрими духовними наставниками. Суспільно-політична, церковна, просвітницька діяльність Петра Могили відбувалася в дуже складних обставинах, а саме в умовах загострення соціальних, національних і релігійних процесів в Україні.

Погляди Петра Могили на взаємодію церкви і держави по-різному, неоднаково сприймали і розвивали діячі Києво-Могилянської академії — Стефан Яворський, Феофан Прокопович та ін. Стефан Яворський — професор Києво-Могилянської академії, а пізніше хранитель патріаршого престолу в Росії. В працях Стефана Яворського відображаються події в суспільному житті в Україні та Росії, рішучий протест проти соціального та національного гноблення. Проблему державності та права Стефан Яворський розглядає під впливом ідей Платона та Арістотеля. Підтримуючи політику Петра I про військо, флот, економіку, освіту, Стефан Яворський висловлює невдоволеність церковною реформою, захищає інтереси церкви, її владарювання в духовному житті суспільства, виступає проти залежності церковної діяльності від світської влади. I хоча світська влада від Бога і всі повинні їй підкорятися, все ж влада, держава не має права втручатися в церковні справи і канони православної релігії. Намагання Стефана Яворського суперечити Петру I не давали бажаних результатів, хоча в певній мірі стримували царя. Протидія автономії і незалежності церкви як і децентралізованим тенденціям феодальної аристократії, неминуче приводили до централізації державної влади. Зміцнення абсолютної влади і усунення децентралізуючих тенденцій супроводжувалось усуненням влади боярської думи і патріарха.

Одним з відомих тоді письменників, філософів Феофан Прокопович (1681—1736 рр.) пропагував перетворюючу діяльність Петра I, виступав прихильником прогресу та науки, учення Коперника і Галілея. Значне місце в творчості Феофана Прокоповича належить проблемам держави, абсолютної монархії, співвідносин світської та церковної влади. В реформаційній діяльності Петра I вбачає прогресивність. Суть розробленої теорії просвітницького абсолютизму полягала в обґрунтуванні пріоритету світської влади, підпорядкуванні церкви державі, секуляризації, тобто перетворенню церковних і монастирських маєтностей у світські. Модифікуючи теорію природного права і суспільного договору, пристосовуючи її до умов України, Росії, Феофан Прокопович орієнтується на інтереси купців, мануфактурників, дворянства, а інтереси народу ігнорує. За теорією просвітницького абсолютизму монарх — це верховний носій державної влади, ставиться над усіма громадянами, а всі його дії спрямовані на загальну користь. Зрозуміло, що теорія просвітницького абсолютизму визнавала верховним носієм державної влади лише освіченого, мудрого властителя — філософа на троні. Освіта і розвиток наук розглядалися як основа історичного процесу, сили держави і добробуту народу.

В XVIII ст. філософія просвітництва в Україні відображала зміни в суспільно-політичному і економічному житті в Росії. Проте внутрішні процеси стали джерелом, з якого виростало Просвітництво, формувалась соціальна і політична думка, виростали антикріпосницькі та антисамодержавні ідеї, що становлять суть соціально-політичних концепцій. Просвітництво — суспільно-політична течія, представники якої прагнули усунути недоліки функціонуючого суспільства, змінити його звичаї, політику, побут шляхом поширення ідеї добра, справедливості, наукових знань. Просвітителі не ураховували вирішального значення економічних умов розвитку і тому не могли прийти до відкриття об’єктивних законів суспільства, а звертали проповіді до всіх соціальних спільностей, верств, суспільних станів і переважно до володарів. Просвітництво широко розповсюджувалось в періоди великого соціального напруження в суспільстві, загострення соціальних суперечностей та ін.

Перехід від феодально-кріпосницьких відносин до капіталістичних відносин в Західній Європі і в Росії породжував потребу утвердження юридичного світогляду, тобто права, законів як юридичної гармонії громадянина, його прав та свобод, що відповідали потребам, суті і проблемам капіталістичних відносин, що розвивалися, капіталістичного способу виробництва. В умовах України просвітителі схвально проголошували феодально-кріпосницькі відносини, що суперечило нормам права. З метою теоретичного обґрунтування юридичного світогляду і юридичного способу мислення просвітителі висувають концепцію природного права. Та виникає проблема взаємовідносин між природним станом людини і її суспільним становищем і цивілізацією. Суперечності, що склалися, просвітителі намагаються вирішити по-різному. Відомі в Європі просвітителі Жан-Жак Руссо закликає повернутися до природного стану, а Дені Дідро наголошує на ідеї прогресу та непорушності природних прав людини. Розвиваючи концепцію природного права, українські просвітителі дотримувались думки, що закони природного права є тією основою, з якої, як від коріння паростки, мають виростати закони суспільства, що звичайно реалізуються і справедливі лише ті державні закони, що випливають з природних прав людини.

В Україні тоді серед просвітителів чільне місце займає Григорій Савич Сковорода — гуманіст, поет, філософ. Народився Григорій Сковорода 22 листопада 1722 року в селі Чернухи на Лубенщині, в сім’ї козака. Отримавши початкову освіту в місцевій школі, Григорій вступив до Київської академії, де навчався з перервами з 1738 по 1750 рік. Після академії їде в Угорщину. Там, в Токаї, в руській церкві співає в хорі, відвідує Відень, Офен, Пресбург. Повернувшись до України, протягом 15 років вчителює в різних церковно-приходських школах, а в 1769 році припиняє педагогічну діяльність і відтоді понад двадцять п’ять років мандрує по Слобідській Україні, пише, переважно в формі діалогів, найважливіші твори, де висловлює свої погляди на людину і світ, на можливість розкриття пізнання, суті людини, світу. Григорій Сковорода прожив життя і вмер як праведник, мудрість якого стала джерелом праведності. Помер Григорій Савич у 1794 році в селі Іванівка на Харківщині в садибі дідича Андрія Ковалевського. На камені його могили, як і заповідав філософ, напис: «Світ ловив мене, та не піймав».

Філософія Григорія Савича Сковороди зводилась до основної ідеї, що сутність людини — це дух, думка і серце. Шлях до ідеального суспільства пролягає через серце людини, її мораль, самовиховання, творчу працю. Тема природної людини у творчості Григорія Сковороди, як і в західноєвропейських мислителів-просвітників, — одна з провідних. Філософ осмислює сутність людини з побутового досвіду, яскравого фольклорного надбання народної мудрості. У багатьох творах чітко окреслені три аспекти тлумачення теми природи людини: по-перше, пантеїстичний аспект — природність людини як злиття її з первинною природою, тобто натурою; по-друге, соціально-психологічний аспект — природність людини як спрямування життєвої діяльності за її природними нахилами, за внутрішнім законом буття особистості (життя за принципом «хто ти є»); по-третє, природність людини як цілеспрямованість особистості на гармонізацію відносин людина — природа і людина — людина (суспільство). Григорій Сковорода палко відстоює рівність між людьми, право кожного незалежно від соціального становища на щастя і свободу, вважаючи свободу найвищим досягненням людини. Шлях до ідеального суспільства, де всі рівні, вбачав у вихованні через самовиховання, на основі праці відповідного життєвого покликання. В ліквідації ненависного світу зла, користолюбства, зажерливості, наживи бачив суть методів вирішення соціальних проблем. Його творчість створила міцні передумови для становлення нової української літератури. Між тим чомусь Григорій Сковорода бачив, що українському народу загрожувало перетворення в аморфну етнографічну масу, приречену на денаціоналізацію, але не зважав, рахуючи, що все саме собою вирішується. Ідеї Григорія Сковороди хоча і миролюбні, але не пацифічні, за ними стояв той, хто пробуджував народ.

Тоді ж в Україні серед просвітителів немало відомих мислителів, увага яких прикута до питань соціального життя, проблем держави і права, особистості і суспільства. Їх, зокрема, дотримувалися у своїх працях випускники Київської академії — Іван Хмельницький, світогляд якого формувався під впливом ідей Канта та Фіхте, Яків Козельський — професор Московського університету, українець за походженням, Василь Золотницький, Павло Сохацький. Помітний слід в історії соціально-політичної думки залишив українець Григорій Палетика, який не тільки робив переклади праць античних мислителів, західних філософів, але й виступив одним з вірогідних авторів «Історії Русів». Серед просвітителів привертає увагу також полтавець (випускник Київської академії) Семен Гамалія, який активно пропагував вчення масонів в Росії. Просвітницька інтерпретація суспільного договору та природного права притаманна відомим українським вченим і громадським діячам Володимиру Капністу, Петру Лодію, Василю Каразіну. Просвітителі вбачали суспільний ідеал у здійсненні ідеї свободи, рівності і права на власність. Свобода — це завжди прагнення всіх пригноблених. Громадянська свобода є незалежність від влади законодавців в здійсненні таких дій, які сприяють досягненню власної мети і власного свого блага, якщо тільки те здійснення дій не суперечить меті держави. Просвітницькі тлумачення понять рівності полягали у визначенні рівності людей перед законом. Право власності — це природне право, що нікому не дається в дарунок і ні від кого не забирається, це рівне для всіх право вільно купувати і володіти власністю.

У питанні про державну форму Петро Лодій, Яків Козельський та ін. схилялись до республіки тому, що при республіканському правлінні спільна користь виступає базою всіх людських добропорядностей та законодавства, підкреслював Яків Козельський. Як тільки держава, суспільство, право не створені людиною, а створюються, формуються в процесі тривалої еволюції, вони не можуть будуватися волею людей. Представники історичної школи на Заході доводили, що нема природного права, а є лише позитивне право, що має свої закони розвитку, що не залежать від розуму. Саме право — історична спадщина народу, що не може і не повинна довільно змінюватися. Справжнім буттям, джерелом права виступає не закон, що довільно приймається державою, а звичай, що виражає дух народу. Ось чому в позиції перебудови держави Сергій Десницький хоча і не обмежував серйозно монарха в здійсненні законотворчої влади, все ж ставив вимогу зміцнювати орган народного представництва — сенат, члени якого мають користуватися рівними правами і відстоювати суспільні інтереси, вимагав і незалежності і незмінюваності суддів, рівності всіх перед судом, а також введення суду присяжних, введення місцевого самоуправління та ін.