1. Державна суверенність і національне самовизначення

Україна, як і більшість держав сучасного світу, — багатонаціональна. Історичний досвід свідчить, що така обставина як багатонаціональність виступає однією з вирішальних умов досягнення мети — утвердження національної державності, міцно заснованої на демократичності, рівності всіх націй і народностей, соціальній справедливості. Шлях до суверенної, демократичної і національної держави лежить і через ретельно продуману, справді демократичну, національну політику, що відповідає суверенним інтересам і почуттям українського народу. Демократизація всіх сфер життєдіяльності суспільства багато в чому залежить від досягнутої міжнаціональної злагоди, від того, як держава розпорядиться великим історичним досвідом розвитку національних відносин, чи зуміє використати науковий аналіз світової і вітчизняної історії етносоціальних відносин. Науково обґрунтовані підходи до проблем міжетнічних і національних відносин як найважливішої сфери життя сучасного українського суспільства — необхідна умова та дієвий фактор гармонізації міжнаціональних відносин, досягнення його цілісності, міцності і стабільності.

Визначення політики національних відносин безпосередньо зв’язане з розкриттям суті нації як спільності людей. У визначенні нації є різноманітні точки зору. Марксизм вважає, що нація — спільність людей, об’єднаних спільністю території, спільністю мови, спільністю економічного укладу і спільністю психічного складу людей, що виявляється в культурі і звичаях. Але ряд політологів і соціологів, підходячи до визначення нації з позицій духовно-психологічних, вважають націю поза системою суспільних зв’язків та їх сукупністю. Деякі ідеалістичні концепції визначають національний дух (національна свідомість, національний характер) провідною, а інколи і єдиною ознакою нації. Інші політологи розглядають націю як психологічне поняття, несвідому психологічну спільність. Існує і така точка зору, за якою нація — спільність доль, союз однодумців, людей, які об’єднані спільністю національного характеру. Психологічною теорією стала теорія нації, запропонована ще в кінці XX ст. соціал-демократом Отто Бауером, за якою нація зводиться до спільності культури, національного характеру тощо. Ряд соціологів Заходу доводить, що «національне» властиве людині від народження і що вічні національні відмінності і антагонізми. Політологи Ган Кан, Сеймур Ліпсет, Карл Болдуїнг, Коль Ласлетт та ін. одностайно висловлюють думку, що вирішальними факторами у визначенні розвитку нації є вільна національна ідея, що нація — це психічне явище, яке виникає в процесі консолідації людей як відображення історичного досвіду людей; що нація — втілення національної свідомості, яка виступає найактивнішою рушійною силою. Звичайно ж, у процесі духовно-психологічного підходу до визначення поняття нація втрачається критерій спільності як соціальної категорії. Домінує суб’єктивістська концепція нації, що, по суті, заперечує сукупність реалій суспільного життя нації.

Характерною рисою політичного підходу в визначенні нації виступає прагнення розглядати її здебільшого в державно-правовому аспекті, тобто без урахування складної палітри суспільних відносин. Етатистська теорія нації (від франц. etat — держава) не розкриває суті нації, а прагне визначати цю спільність тільки в аспекті розвитку держави та її функцій. Соціолог Поль Манчіні твердить, що національна свідомість виховує таке почуття у членів нації, що забезпечує правову внутрішню спільність, робить їх єдність вічною і непорушною. Проте етатистські концепції нації відмовляють народам, які не утвердили через різноманітність причин своєї національної державності, в праві навіть називатися націями тощо. Але історичний досвід заперечує імовірність абсолютизації «нації — держави». Адже багато народів, не маючи своєї державності через ряд причин, все ж не переставали бути націями.

Основоположним політико-правовим принципом, необхідним для демократичного врегулювання національних відносин, є принцип національного самовизначення (право народу на вільний вибір державного ладу, аж до державного відокремлення та утворення самостійної держави, і самостійний вибір державної символіки, право кожного народу самостійно вирішувати питання економічного, політичного, соціокультурного розвитку тощо). Адже головним фактором, сприятливим консолідації націй, стало народження стабільних економічних, торгових зв’язків в умовах капіталістичного господарства, а розвиток товарного виробництва викликав до життя глибокі зміни в економічному, соціально-політичному і духовному житті. Прогресивна демократична думка Росії та України дотримувалась історичного погляду на походження нації, стверджувала, що національне почуття — відображення об’єктивних умов національного життя. Відомий російський революційний демократ Микола Чернишевський стверджував, що не існує чистих національних культурно-психологічних типів людей. Турбота про таку національну чистоту означає відсутність самостійності. Саме з позицій єдності території, економічного, культурного життя українського народу революційні демократи оцінювали проблему вічної роздрібненості українських земель. Розчленування українських земель, відірваність українців Галичини від величезної маси братів за кордоном стало найбільшою раною, що послаблювала західноукраїнських трудящих, а возз’єднання українських земель розглядається важливою умовою національного розвитку українського народу.

Історично свідомість і повсякденна дійсність, що змінюються на тривалому відрізку часу, можуть з метою уникнення непорозуміння викликати потребу зміни орієнтації того чи іншого поняття. В межах функціонуючої знакової системи мови має статися урахування нового варіанту ознак, зв’язків і відносин, властивих об’єктивним явищам і тенденціям, а саме поняття — здобуде новий зміст. В разі ж станеться згубний для науки відрив пізнавальних засобів від суті злободенності, водночас, не може не впливати негативно і на практиці національних і міжнаціональних відносин. Щось подібне нині відбувається з деякими ще недавно загальноприйнятими вживаними поняттями: нація, націоналізм, інтернаціоналізм та ін. Національні та міжнаціональні проблеми невіддільні від суспільних відносин і вирішуються, реалізуються не без впливу політичного фактора. Загальним, спільним є поняття етнос, що бере початок ще з Стародавньої Греції (буквально — плем’я) і означає історичний вид стійкої соціальної спільності людей, представлений плем’ям, народністю, нацією. Сформований на певній території етнос виступає стабільною сукупністю людей, які мають спільні риси і особливості психічного складу, спільну культуру (включаючи і мову), а також свідомістю своєї єдності і спільності, походження, відрізняється і спільністю господарської діяльності своїх членів. Ці критерії етнічної єдності з розвитком племені в народність, а далі в націю змінюються, удосконалюються і збагачуються, ускладнюється їх зміст.

Поняттям етнос об’єднуються народи, які відрізняються чисельністю, найзначніші: китайці, бенгальці, американці, бразильці, росіяни, українці та ін. співіснують з самобутніми спільностями, чисельність яких незначна. Традиційно вважається, що плем’я з властивими йому шлюбно-родинними зв’язками виникає на ранніх стадіях розвитку людства шляхом злиття родинних об’єднань. На завершальному етапі розвитку плем’я формує зародкову систему управління і перетворюється на етносоціальний організм. В епоху розкладу первіснообщинного ладу народжуються союзи племен, трансформуються далі в народності, в межах яких, по-перше, розвиток продуктивних сил супроводжується появою кланів і потребою обміну зайвими результатами господарської діяльності; по-друге, міжплемінні, земляцькі господарські зв’язки охоплюють весь регіон, що займає народність і виникає потреба виходу економічних відносин за межі території народності; по-третє, на основі злиття племінних мов і діалектів формується і збагачується мова народності, появляється писемність, а з нею і історія етносів в локальних формах, скорочуються побутові відмінності. Формується спільна культура; по-четверте, стабілізується етнічна і політична державність; по-п’яте, відкривається можливість становлення та розвитку регіональних цивілізацій.

Не всі народності формувалися історично стійкими. Деякі з них пішли в небуття, загинули під натиском сильних противників або злились з іншими етнічними спільностями. Частина народностей (монголи та ін.) на багато століть ніби затихають у своєму становищі, на колись досягнутому рівні. Та багато з етнічних спільностей існують тисячоліття і проходять декілька стадіально-етапних перетворень (рабовласницьке суспільство, феодалізм, капіталізм та ін.), а деякі досягаючи найвищого рівня, трансформуються в нації. Завершується єдиний історичний ряд відомих у сучасності типів етносів. Формуються і ознаки, риси нації, що виникає в зародку на донаціональних етапах етнічного розвитку. Саме ж нації спочатку виникають спільно з перемогою капіталістичних суспільних відносин і в залежності від суспільного устрою і відрізняються одна від одної специфікою, соціальною структурою, етнічною специфікою, стійкими традиціями, цінностями та ін.

Прогресивна демократична думка України визнавала необхідність існування національної ідеї в процесі створення держави. Але для українців власна державність протягом століття залишалася нездійсненною мрією і втілити ідею в реальність було неможливо, бо заважали окупації, закабалення більш сильними і войовничими сусідами. Українці належать до тих народів світу, що ніколи не гнобили, не завойовували чужих земель, а, навпаки, боролись самі та допомагали іншим народам у визвольній боротьбі. Уявлення про рух українців до національної самостійності різні. Відомий прогресивний мислитель Михайло Драгоманов, наприклад, не бачив необхідності у боротьбі українців за власну державну самостійність, тому що суспільство у вищій формі розвитку неодмінно прагне до федеративного співжиття в межах Європи або всього світу. Федерація, за Драгомановим, базувалася або будувалася не за національним принципом, а за принципом так званих областей. 25 жовтня 1884 р. Михайло Драгоманов в листі до Івана Франка особливо зазначав: «Націоналісти помиляються, коли думають, що публіка може жити кожний день націоналізмом, завжди думати про «свій будинок». Звичайна людина, насамперед, думає, який будинок, а потім уже свій або найманий. В суспільному житті частіше добродій або мужик, ліберал або абсолютист, раціоналіст або клерикал та ін., і дуже рідко українець або поляк, москаль та ін. От і від літератури людина хоче, насамперед, навчитися господарюванню або політиці, або релігії та ін., а потім уже задоволення свого національного почуття, навіть коли воно в ньому розбуджене». Однак націоналісти та їх прихильники наполягали, і тепер продовжують наполягати, на іншому підході до проблеми утвердження національної державності. Не принижуючи ролі і значення творчої спадщини Михайла Драгоманова, сучасне українство вважає його теорії інколи досить небезпечними. Але Михайло Драгоманов невтомно поєднував українське визволення з соціалізмом і Росією, додаючи повний багаж ідей у формі лібералізму, космополітизму і москвофільства, а це в умовах пригнобленої нації неприпустиме.

В сучасних умовах концепція націоналізму — одна з привабливих, особливо у молодих, ще не цілком самостверджених і самовизначених націй. Націоналізм в соціально-політичному аспекті — це ідеологія, політика і психологія проповіді національної відособленості та винятковості, недовір’я до інших націй і міжнаціональної ворожнечі, несумісне з ідеями суспільного прогресу, ідеями гуманізму, свободи та братерства всіх народів. Націоналізм особливо небезпечний в багатонаціональних суспільствах, де вирішуються проблеми національного, державного суверенітету і державного будівництва. Націоналізм — ідеологія, політика і психологія в розумінні національного питання. Але іноді під конкретні види, форми прояву націоналізму підводять далеко не однорідні явища: місництво і звеличення архаїчних побутових, родових звичаїв і обрядів, національне марнославство і відмова від принципу загальнолюдських цінностей у освіті, культурі, ідеалізація історичного минулого та ототожнення національного з релігійним.

Національна обмеженість — це ще не націоналізм. Настільки ж далеким є від націоналізму і етнічне упередження. Етнічне упередження — не більш як мимовільна соціально-психологічна настанова. На жаль, і досі дехто продовжує стращати жупелом націоналізму кожного разу, коли зустрічається з такого роду явищами. Не рідкі випадки змішування з націоналізмом спроб заборони національної гідності особистості або навіть самоствердження національної мови, не говорячи вже про відстоювання національних інтересів і про вимогу національної справедливості. Національна рівність в її справжньому розумінні, окрім соціально-економічного, має й інші, не менш важливі аспекти — політичний, правовий, культурний і етнічний, що тісно взаємозв’язані. Між формально проголошеною рівністю та рівністю фактичною лежить величезна дистанція. Звідси важливе законодавче закріплення політичних прав, особливо прав національних меншостей.

В різноманітних доктринах під націоналізмом розуміється тлумачення нації як вищої позаісторичної та надкласової форми суспільної єдності, як гармонійна цілісність з тотожними основними інтересами всіх соціальних верств, що складають її. В країнах, де історично зародились капіталістичні відносини (так званих країнах першого ешелону розвитку капіталізму), передовий клас — буржуазія — успішно використав ідею національної консолідації для ліквідації феодальної роздрібненості, вигнання іноземних загарбників, створення національних держав. Все це стало могутнім фактором розвитку економіки, в тому числі й з використанням зовнішньої експансії, політичного, економічного і духовного закабалення інших народів, — об’єктивною основою для виникнення націоналізму пригноблених народів. Володимир Ілліч Ленін звертав особливу увагу на необхідність розрізняння націоналізму націй і націоналізму націй, що гноблять пригноблених. Націоналізм націй пригноблених, що відіграв велику роль в антиколоніальному русі як ідеологія широких мас, далеко не вичерпав прогресивного антиімперіалістичного змісту. Національна ідея відіграє досить важливу роль в об’єднанні країни, ліквідації роздрібненості і роз’єднаності.

Звичайно ж, націоналізм пригноблених націй має історичне виправдання і виконує не тільки руйнівну роль (розвал колоніальних імперій), але й творчу місію — утворення молодих національних держав. Творча місія націоналізму в багатонаціональній державі успішна тоді, коли націоналізм, по-перше, не ідеалізує національну винятковість, а сприймає історичні реальності та рахується з інтересами та національними цінностями народів, що складають суспільство; по-друге, національні інтереси «титульної» нації зрозумілі, близькі всім народам суспільства; по-третє, коли не тільки інтереси всього суспільства близькі та співпадають, але й практична діяльність держави спрямована на реалізацію загальнонаціональних інтересів, суть яких — загальне процвітання суспільства, культур його народів, зміцнення могутності і авторитету держави.

Під ідеєю націоналізму, національного відродження і самовизначення згуртовуються не тільки представники докорінної нації, але й усі етносоціальні спільності, групи суспільства. Ця ідея особливо актуальна в Україні, коли національні концепції чекають свого правильного вирішення на основі демократії, рівності, поваги прав і гідності всіх національних меншостей. Націоналізм, як стверджують Володимир Ленін, Отто Бауер та інші теоретики національного питання, прогресивний до певного рубежу в політичному житті суспільства і утвердження національної державності. Як тільки мета національного самовизначення і державного суверенітету в основному досягнуті, націоналізм перетворюється на свою протилежність, в небезпечне для всього суспільства і корінної нації явище. В певних умовах націоналізм може перерости в шовінізм. Шовінізм — реакційна ідеологія та практика, спрямовані на розпалювання національної ворожнечі та ненависті між народами, підпорядкування та гноблення інших народів. Для шовінізму характерні войовнича проповідь національної винятковості, розповсюдження національного чванства, національного егоїзму, протиставлення інтересів однієї нації інтересам всіх інших націй. Шовінізм яскраво проявляється в явищах національного екстремізму. Ідеї націоналізму і шовінізму можуть бути використані з певних соціальних позицій різноманітними масовими та політичними силами, що аж в ніякій мірі не може сприяти досягненню міжнаціональної згоди в суспільстві. Така небезпека погрожує сучасному українському суспільству з боку націоналістичних партій та їх екстремістських угруповувань.

Розробка принципів і визначення основних напрямків сучасної національної політики, осмислення діалектики розвитку етносу — одне з пріоритетних завдань української держави. Актуальність завдання зумовлена тим, що етнічне населення України дуже різноманітне, і досягнення національної згоди виступає однією з гарантій суверенності, незалежності держави.

Розглядаючи питання про соціально-етнічну структуру населення, необхідно відзначити, що Україна — друга за чисельністю населення (після Росії) в Східній Європі. Її населення складає близько 42 млн Окрім українців, яких майже 73 % населення, на території України живе значна частина східнослов’янських народів (росіяни, білоруси), євреї, західні та південні слов’яни (поляки, чехи, словаки, болгари). З інших етнічних груп найбільш численні романомовні народи (молдавани, румуни), греки, представники угро-фінської (угорці, естонці) та алтайської (татари, гагаузи) мовних сімей. За даними Всесоюзного перепису населення 1989 року, в Україні налічувалося 72,6 % українців, 21,6 % росіян, 0,9 % євреїв, 0,8 % білорусів, 0,6 % молдаван, по 0,4 % поляків і болгар, 2,8 % — представники інших національностей. Українці порівняно рівномірно розселені по всій території, за винятком Криму та деяких промислових районів Півдня і Сходу. В більшості областей і міст українці складають близько 70 % і 90 % сільського населення. Тільки в Криму серед сільських жителів українці не перевищують 25 %. В Україні проживають представники більш 80 національностей. З початку XVII ст. чисельність українського населення збільшилася з 5740 тис. до 50 млн, тобто майже у 8 разів. Тільки в 60-х роках Україна за чисельністю населення зрівнялася з довоєнними роками — 42,1 млн мешканців, а на початок 90-х років на жаль учені-герентологи США ставлять за мету спільно з ученими України довести населення до 25 млн у 2025 році. Загальновідомо, що серед населення України виділяються різноманітні етнорегіональні та етнографічні групи: подоляни, волиняни, галичани, покутяни, буковинці, слободяни, северяни, як і гуцули, жвани, лемки, поліщуки, русини та ін. На такому фоні надзвичайно небезпечні спроби психологічно тиснути на суспільство деякими лідерами націоналістичного руху в Україні. Висуються гасла типу: «Україна для українців» або «Москалі (жиди), геть з України» та ін., що ідеологічно оформляють міжнаціональні та міжетнічні конфронтації. Наскільки такий крок серйозний, свідчить надзвичайно неприємне для України явище — внутрішньоетнічне протистояння, зокрема, протиставлення західних українців східним. Ідеологами націоналізму протистояння західних і східних українців подається в одіозній формулі: західні українці — етнічний еталон українства, а тому західні українці повинні підтягувати до свого рівня українців інших регіонів України. Виходить, що галичани та буковинці більше українці, ніж подоляни, запорожці або слободяни. Твердити так означає не знати етнічної історії.

Аналізуючи соціально-етнічну структуру суспільства на етапі утвердження державності України, слід враховувати мовну ситуацію і розробку тих основних принципів, що сприяли б гармонізації суспільства України. Невикористані можливості в реалізації мовної політики, деформації в ході її здійснення, порушення норм демократії, ослаблення уваги до розвитку національних культур і мов призвели до звуження сфер застосування національних мов. Суспільні процеси розвитку, відродження національної гідності викликали необхідність державного захисту національних мов. 28 жовтня 1989 р. прийнято Закон про мови України, що надає статус державної мови українській і забезпечує вільний розвиток мов усіх інших національностей, які живуть на території України. Українською мовою вільно володіє 40 млн мешканців, або 78 % населення. Чисельність українців, які вважають її рідною мову своєї національності, складає 32,8 млн. Крім того, близько 4 млн. вважають українську мову другою мовою після рідної та вільно нею володіють.

Важливо підкреслити, що система заходів, здійснюваних в межах Закону про мови України, покликана сприяти оздоровленню взаємозв’язків між людьми і поновленню української національної культури. Адже мова є не тільки системою знаків, а також і формою життя, в якій люди, що говорять на такій мові, здобули свій спосіб існування, свій спосіб життя. Але адміністративними заходами гармонізувати мовні процеси неможливо. Вирішення проблеми лежить значно глибше і, певно, залежить від згуртованості людей різних національностей, від їх участі в процесі створення державності України. Прогрес культури будь-якої нації багато в чому зумовлений розвитком її мови. Широкі маси населення України залучаються до культури свого та інших народів і беруть участь в її розвитку, насамперед, через рідну мову. Національне гноблення найбільш ясно, гостріше і болісніше відчувається в гонінні на рідну мову.

Право населення одержувати освіту на рідній мові забезпечується створенням за рахунок держави та органів самоврядування необхідних шкіл. Кожний громадянин має право розмовляти рідною мовою. Народ України, звичайно, потребував знання міжнаціональної мови і в минулому виявляв прагнення оволодіти російською мовою. Але у широких мас це прагнення згасало через утиски їх рідної мови і примусового насадження у вигляді державної російської мови. Невірним є розуміння інтернаціоналізму, коли, наприклад, мовну політику зводять лише до підтримки мови міжнаціонального спілкування, а про національну мову замовчують. Але не можна впадати і в іншу крайність — насильницьке насадження української мови на території України, де населення багатонаціональне. Діалектика така, що справжню двомовність можна утвердити на базі вільного вживання мов, лише на базі відсутності привілеїв для будь-якої мови. Це не забезпечено практично, і суспільство України зустрілося з серйозними явищами, що затьмарюють національну ситуацію в ряді регіонів. У міжнаціональних відносинах необхідний і важливий такт, обережність, неприпустимість образи національного почуття. Насильне насадження української мови — поліцейщина, але в проповідуванні національним меншостям української мови немає і тіні поліцейщини. Адже не можна заганяти людей в рай дубцем, і, скільки красивих фраз про культуру не скажеш, обов’язкова державна мова в Україні зв’язана з примусом, вбиванням.

Розглядаючи етнічні процеси в Україні, необхідно відзначити, що з початку 90-х років відбуваються помітні зрушення в забезпеченні розвитку культури інших народів, які живуть в Україні. Відкрито сотні факультативів вивчення болгарської, грецької, єврейської (ідиш і іврит), польської, кримсько-татарської та інших мов. Друкуються словники і розмовники: чесько-український, болгарсько-український, грецько-український, польсько-український та ін. В Києві відкрито Республіканське польське культурно-просвітницьке товариство з п’ятьма секціями і п’ятьма обласними відділеннями. Діє Республіканське суспільство єврейської культури з філіями в Одесі і Чернівцях. Товариство грецької культури існує в Маріуполі, грецький клуб — в Одесі. Створено Закарпатське товариство угорської культури, Республіканський центр тюркомовних народів, Товариство молдавсько-румунської культури (Чернівці), Українське республіканське товариство політичної та культурної освіти «Відродження» (для німців), Товариство культури для вірмен, караїмського і кримчаківського населення (Сімферополь). Всупереч непродуманим заявам українських націоналістів, які прагнуть «вигнати» російську мову із вживання, російська мова продовжує залишатися мовою міжнаціонального спілкування в Україні. Президент України поряд з програмою соціально-економічного розвитку приділив велику увагу мовній проблемі, заявивши, що доцільно внести зміни в діюче законодавство з метою надання російській мові статусу офіційної при збереженні за українською мовою її державності. Треба вертати борги українській культурі і водночас створювати найсприятливіші умови для вільного розвитку національних культур всіх народів, які живуть на території України, консолідувати, а не роз’єднувати суспільство. Адже в Україні не менше 20 мільйонів (якщо не більше) населення говорить російською мовою. Російська мова дозволяє українцям вільно спілкуватися з народами світу, тому що російська мова офіційно визнана мовою ООН.

В умовах спільного співробітництва, близько сотні національностей в межах державно організованого суспільства, величезного значення набуває гармонізація міжнаціональних відносин, що досягається не шляхом вказівок, рекомендацій та велінь, а створенням сприятливих (насамперед політичних) умов. Хоча це і складна, але цілком реальна мета. Причому зусилля, що витрачаються на її досягнення, окуповуються сторицею. Підтвердження тому — Бельгія, Швейцарія і Скандинавські країни, що займають в сучасних умовах перші місця за життєвим рівнем своїх громадян і відрізняються стабільністю економічної ситуації. Основу будь-якої послідовно демократичної етнонаціональної політики становлять принципи рівноправності і самовизначення народів, суверенітету, територіальної цілісності, права народів на мир, безпеку і розвиток, на доступ до досягнень світової цивілізації і їх використання та ін.

Принцип рівноправності і самовизначення народів — це норма міжнародного права. Та багато народів змушені продовжувати боротьбу за рівноправність і самовизначення тому, що принцип самовизначення, по суті, відображає зміст об’єктивного, прогресивного і незворотного політичного процесу, що реалізується на практично гарантії нормалізації, стабілізації і гармонізації міжнаціональних і міжетнічних відносин. Принцип рівноправності і самовизначення народів — першооснова забезпечення прав людини і народів на вільне визначення політичного статусу і створення сприятливих умов для економічного, соціального і культурного розвитку. Рівноправність як складовий елемент принципу самовизначення означає володіння всіма без винятку народами рівними правами (політичними, економічними, соціальними та ін.), що гарантують їм однакове становище в країні, регіоні, світі. Одним з таких найважливіших прав, що повинні мати всі народи незалежно від своєї чисельності, рівня розвитку, місця розселення та інших характеристик, є право на самовизначення. Самовизначення, як складовий елемент принципу рівноправності, означає право будь-якого народу самостійно вирішувати свою долю, задовольняти всі свої національні потреби, визначати форму своєї державності, частково або повністю її міняти, входити до складу будь-якої держави (унітарної або федеративної), відділятися і створювати власну державу, об’єднуватися з іншими державами в конфедерацію, співдружність, співтовариство та ін. Право на самовизначення широко використане народами, більшість з яких об’єдналися в Співдружність Незалежних держав. Використано право народів на відділення і утворення власної незалежної держави. Але право на самовизначення — це основа будь-якої інтеграції, природно, не обтяженої гегемонізмом і колоніалізмом або великодержавним централізмом і унітаризмом.

Природно, право на самовизначення не зводиться винятково до відділення і утворення самостійної держави, особливо в сучасних умовах, в період потужних інтеграційних процесів. Тому не слід абсолютизувати та ідеалізувати право на відділення і утворення самостійної держави, підміняти ним право на самовизначення, тому що його реалізація для народів, які живуть розсіяно, в тому числі і на території України, просто неможлива і недоцільна. В етнонаціональній політиці необхідно враховувати, що принцип рівноправності і самовизначення належить не тільки народу, але й людині (як особистості та індивідууму). Звичайно, права людини і народу на рівність і самовизначення в період їх становлення не розривалися і не протиставлялися. Гасло Великої Французької революції «Свобода, Рівність, Братерство!» однаково звернуто до народів і до людини. Цікава позиція Карла Реннера (Шпрінгера), який вважає, що право особистості на самовизначення є істотне доповнення до всякого права нації на самовизначення. Рівноправність націй і окремих індивідуумів, діалектична єдність цих прав проголошуються в ряді міжнародних декларацій, пактів, обґрунтовуються в працях прогресивних учених.

Ще одним наріжним каменем дійсно демократичної етнонаціональної політики виступає принцип суверенітету. В 1991 р. почався процес суверенізації народу України. Здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, 24 серпня 1991 р. Верховна Рада урочисто проголосила незалежність України та створення самостійної унітарної держави — України. Її територія неподільна і недоторканна. На її території мають силу винятково Конституція і закони України, здійснюються захист та охорона національної державності українського народу. Україна є самостійною у вирішенні питань свого державного життя, здійснює верховенство на всій своїй території, самостійно визначає економічний статус і закріплює його в законах. Відносини України з іншими державами будуються на основі договорів, укладених на принципах рівноправності, взаємоповаги та невтручання у внутрішні справи. В сучасних умовах носіями суверенітету виступають нація, народ і держава.

Розрізняють суверенітет національний, народний, державний.

Національний суверенітет — це сукупність суверенних прав нації на вільний вибір соціально-економічного та політичного ладу, на цілісну національну територію, економічну незалежність, на розвиток її мови та культури, на повагу національної гордості та гідності. Національний суверенітет — це повновладдя нації, володіння реальною можливістю розпоряджатися своєю долею. Об’єктивною передумовою суверенітету нації, її повновладдя виступають національні інтереси, мета та завдання, що стоять перед нею в конкретній обстановці. Досягнення суверенітету можливе лише внаслідок боротьби нації за своє політичне, соціально-економічне визволення. В суверенітеті нація має правовий захист, свободу національного розвитку та національну незалежність. Логічним суверенітету націй виступає їх рівноправність. Протиправна і неприпустима будь-яка національна дискримінація прагнення однієї нації підпорядкувати іншу.

Народний суверенітет — це принцип народовладдя, що означає верховенство, незалежність і повновладдя народу в державі як єдиного законного і правомірного носія верховної влади.

Державний суверенітет — це верховенство, єдність і самостійність державної влади, її незалежність від іншої влади всередині держави, а також поза нею. Державним суверенітетом володіють всі, без винятку, країни. Суверенітет як політико-правовий принцип притаманний будь-якій державі, незалежно від її політичної та соціально-економічної природи, не має класової суті та ідеологічного забарвлення. Суверенітет як принцип народовладдя становить суть держави.

Види суверенітету, по-перше, — об’єктивна реальність, а, по-друге, не тотожні, кожний з них має власний самостійний суб’єкт: національний — націю, народний — народ, державний — державу, але всі види органічно зв’язані та тісно переплітаються. В поліетнічній державі діалектика їх взаємовідносин досить складна. Національний та державний суверенітети, по суті, — різноманітні форми прояву народного суверенітету: національний виражає його етнічну організацію, а державний — державну. Такий підхід знайшов широке розповсюдження і юридичне закріплення в міжнародному праві, а терміни національний, народний, державний використовуються практично як синоніми, хоча перевага віддається поняттю державний. Такий же підхід дедалі більше проявляється в Україні. Так, українська, російська, єврейська, білоруська та інші етносоціальні групи України реалізують національний суверенітет через суверенітет народу України. Цілком очевидно, що досягнути національного суверенітету можна при повній рівності прав і обов’язків всіх етносоціальних спільностей, що проживають на території України. Суверенітет народу України реалізується через державний суверенітет, а Україна вважається державою її народу.

Принцип суверенітету історично неминучий і глибоко прогресивний, тому що прогресивною є боротьба проти всілякого національного гніту, за суверенність народу, нації. Суверенітет — це форма демократичного життя, необхідна умова нормалізації і гармонізації міжнаціональних відносин. Скептичне ставлення до процесу суверенізації, ігнорування і тим більше спроби загальмувати, спростувати його загрожують непередбачуваними наслідками.

В сучасних умовах національно-культурне відродження України розвивається складно та суперечливо. Існує ряд міркувань українських учених — істориків, етнологів — з приводу змісту сучасної національної політики української держави. Можна виділити такі моменти. По-перше, українську державу треба будувати як державу української нації. Тут зміст нації розглядається як співдружність людей різних національностей в одній державі. Корінна («титульна», бо дає ім’я державі) нація опікується кількісно невеликими етнічними групами, беручи їх під свій захист. По-друге, від української нації багато в чому залежить і етнокультурний, і правовий розвиток національних груп. Яким в Україні буде ставлення до національних груп, таким же може бути ставлення до українців, розсіяних по всьому світу, до України як демократичної держави. По-третє, для консолідації суспільства з метою об’єднання етнічних груп, які живуть в Україні, необхідна єдність національної самосвідомості, національних символів і національних ідей. По-четверте, дотримання в сфері національних відносин принципів пріоритетності прав і свобод людини та громадянина, нерозривності прав людини та національностей, орієнтація на національні та на загальнолюдські цінності. По-п’яте, головний механізм вирішення міжнаціональних конфліктів — держава, яка через систему законів забезпечує стабільність, гармонійний розвиток суспільства. Все залежить лише від спрямування правової системи: адже держава може виступати не тільки гарантом стабільності, але й однією з найважливіших причин виникнення конфліктів, в тому числі й міжнаціональних.

Отже, досягнення національної згоди в суспільстві, реалізація ідеї національно-культурного відродження народів України і національної державності можливі тільки на основі принципів рівноправності та самовизначення народів, суверенітету, демократії й гуманізму. Реалізація таких принципів — суть практичної діяльності української держави.