1. Політичний режим: суть та мета

Політичний режим — теоретична категорія, яка існувала лише в науці про державу і право, в тісному взаємозв’язку з категоріями форма правління, форма державного устрою. В державно-правовій науці політичний режим розглядається як сукупність засобів та методів здійснення державної влади. В політичній науці поняття політичного режиму дуже тісно пов’язане з поняттям політична система і розглядається тільки у зв’язку з особливостями розвитку та функціонування політичних систем, хоча співвідношення цих понять викликає в політичній науці істотні розбіжності. Інколи політичний режим і політичну систему розглядають як синоніми. Іноді поняття політичного режиму взагалі не виділяється, а в деяких випадках політичну систему і політичний режим роз’єднують як досить далекі одне від одного. Дати універсальне визначення політичного режиму достатньо складно.

Політичний режим — це спосіб функціонування та взаємозв’язку основних елементів політичної системи суспільства. Поняття політичний режим включає такі основні критерії: характер та міру здійснення влади; механізм формування влади; взаємовідносини суспільства та влади; роль та значення недержавних і неполітичних організацій та структур; характер існуючих у суспільстві заборон; роль ідеології у житті суспільства; характер політичного лідерства; співвідношення прав та свобод громадян; стан засобів масової інформації; роль політичних партій; типи політичної поведінки; співвідношення між законодавчою та виконавчою владами; роль і значення органів примусу.

Політичний режим (від франц. regime) — державний суспільний устрій, спосіб правління. Це функціонування політичного життя, що складається внаслідок політичних дій соціальних суб’єктів у системі певних політичних владних інститутів, структур, політичних відносин і взаємодії людини і суспільства. Політичний режим — сукупність засобів і методів, що визначають спосіб здійснення влади, склалися стосовно державної влади та суспільства як найбільш показові, і які відображають становище прав та свобод громадян, відношення владних структур до правових основ діяльності, державних форм та ідеологій, соціальних і класових взаємовідносин, становища політичної культури. Французький політолог Моріс Дюверже дає змістовну формулу політичного режиму як «певного поєднання системи політичних партій, способу голосування, одного або декількох типів прийняття рішень, однієї або декількох структур груп тиску». Нині ж визнане визначення політичного режиму проф. Жан-Луї Кермонна, який розумів під політичним режимом сукупність елементів ідеологічного інституційного і соціологічного порядку, що сприяють формуванню політичної влади певної країни на певний період. Політичний режим — це порядок взаємовідносин громадянського суспільства і політичної влади. Політичний режим — система конституційних (законних) порядків і конкретне втілення політичної системи та політичної організації суспільства.

Політичний режим — система засобів та методів здійснення політичної влади, форма взаємодії державно-владних структур та населення. Будь-який політичний режим визначається, по-перше, процедурами та способами організації владних інститутів та безпосереднім здійсненням влади; по-друге, стилем прийняття суспільно-політичних рішень; по-третє, взаємовідносинами між політичною владою та громадянами (населенням) країни. Суверенність і соціальний зміст політичної системи, політичної організації суспільства, структура влади, способи, методи та засоби її здійснення і характеризують політичний режим суспільства. Якщо в політичному курсі відображена мета суспільства, держави, то в політичному режимі — організаційні засоби та методи їх досягнення. Курс, як відображення політичної мети, має пріоритет перед політичним режимом. Який політичний курс, які політична система і організація суспільства, такий і зміст, характер політичного режиму. Однак в такій субординації режим зберігає одну привілею: якщо політичний режим невірно визначений за змістом і характером відносин, що склалися в суспільстві, або невміло реалізується, то будь-який, навіть найрозумніший, науково вивірений політичний курс може схибити. Будь-який політичний режим є те або інше поєднання двох полярно протилежних принципів людських взаємодій: авторитарності, тобто безвідмовного, безумовного підкорення законам і розпорядженням влади, жорсткій, міцній дисципліні та відповідальності, і демократизму, під яким розуміється рівноправність сторін, їх згода, вільний вибір, самоуправління та ін. Практично неможливо позбавити політичний режим форм реалізації одного принципу і побудувати його на формах реалізації тільки другого принципу. Такі політичні режими можливі як аномальні, руйнівні для суспільства, і тому ефемерні, тобто швидкоплинні, недовговічні. Фактично в кожному політичному режимі переважає та чи інша сторона, риса в управлінській діяльності, але урівноважуюча її сторона, що визначає її риси, має певне значення. Тут, у здійсненні управління державою, очевидно, дуже важлива конституційна система. Проте положення конституції не завжди відповідають реальності.

Природно, політичний режим — політичне явище, що створюється органічним поєднанням трьох політичних інститутів — політичної організації суспільства, системи прав і свобод людини, системи методів і механізму здійснення влади. Основними компонентами політичного режиму є: принцип легітимності (законності), структура інститутів, система політичних партій і рухів, і, нарешті, форма і роль держави у здійсненні влади. Принцип легітимності передбачає відповідність політичної влади цінностям, на яких базується той або інший режим, і які відповідають інтересам, потребам і сподіванням населення. Практично законність політичного ладу відображається через відповідність походження та дій влади вимогам демократії. Протягом декількох століть створювалась формула західної плюралістичної демократії. Політолог Жан-Луї Кермонна відмічав, що «політична влада народу, яка відправляється вільно, відображається більшістю, що поважає права меншості». Тут чітко визначено: демократія завжди є політичною владою більшості над всім народом, і завжди незмінні повага думки меншості і її право вільно конституювати опозицію.

Якщо форми державності визначаються трьома категоріями: формою правління або відносинами між центральними органами держави; політичним режимом як сукупністю способів і методів існування державної політичної влади; державним устроєм або структурою органів державного управління (відносини між центральною владою і владою на місцях, а також системоутворюючий принцип державної побудови), то політичний режим визначається трьома основами: економічною, політичною та ідеологічною. Економічною основою виступає власність на основні засоби виробництва в різноманітних формах (в чиїх руках власність, в інтересах того класу, соціальної спільності і створюються сприятливі умови політичного і економічного життя). Політичною основою є держава, що має законодавчі та виконавчі функції влади, встановлює і підтримує в суспільстві порядок, вигідний можновладцям. Ідеологічною основою є ідеологія панівного класу, політичної еліти, що утверджує у свідомості людей думку про доцільність саме існуючого суспільного устрою. Але на практиці визначеність виявляється, по-перше, в тому, що держава — головний інститут диктатури панівного класу — по-різному підпорядковує йому волю всіх елементів соціальної структури. По-друге, клас — носій диктатури — самоорганізується, перетворюючи свою волю на волю державну. Такий самовплив є не що інше як демократичний метод здійснення влади. Та, залежно від розчленування панівного класу і характеру внутрішньокласових відносин, демократичний метод може проявлятись в межах від повної самоорганізації до примусу окремих соціальних спільностей, панівних верств. Все вирішує ступінь єдності загальнокласового інтересу. В ставленні ж до трудящих і соціальних верств держава — влада заможних — виступає органом насилля, застосовуючи до них диктаторський метод здійснення влади. Ступінь і рівень диктаторства, насильства залежить не тільки від сили їх опору, а й від зростання людського фактора у виробничому процесі: чим більше від нього залежить підвищення продуктивності праці, тим меншим є ступінь прямого насилля. В сучасних умовах це змушує правлячі кола вдаватися до консенсусу, до допуску елементів самоорганізації частіше, аніж до насильницького підкорення. Утвердження системи прав та свобод — не самомета, а засіб досягнення економічних та політичних інтересів.

Звичайно ж, на практиці політичний режим виступає одночасно демократичним (для імущих) і тоталітарним (для неімущих), що ставить трудящих під повний (тотальний) контроль держави. Подвійність політичного режиму проявляється на всіх етапах розвитку людського суспільства (в рабовласницькій державі, в давніх Вавилоні, Римі, Афінах та ін., у феодальних суспільствах, у капіталістичному тощо). Відповідно до нових форм правління змінювалися і методи здійснення влади. Однак основну роль у наданні політичному режиму демократичного фасаду відіграє система політичних прав і свобод. Безліч визначень політичного режиму, що найчастіше не виключають, а доповнюють одне одне, говорить про те, що природа політичного режиму досить складна, але має ряд тісно пов’язаних один з іншим вимірів. Головним виміром змісту політичного режиму виступає міра здійснення влади і реалізація суб’єктами, що володарюють, принципів легітимності в політичній діяльності. Інші виміри змісту політичного режиму наступні: засіб і порядок формування представницьких установ; взаємовідносини законодавчої, виконавчої і судової влад; становище і умови діяльності політичних партій і масових рухів; правовий статус особистості, гарантії здійснення людських прав; співвідношення допустимого і забороненого; порядок функціонування правоохоронних і каральних органів; політична стабільність суспільства; характер політичної свідомості. Політичний режим — це концентрована характеристика системи, що функціонує, з позицій конкретно-історичних принципів її легітимності.

Наука про політику не зупиняється на констатації наявних політичних реалій, а прагне науково розробляти їх розвиток, використовуючи різноманітні методи, засоби, системи тощо для аналізу всієї політичної сфери. Найчастіше використовуються засоби класифікації, виділення та узагальнення типів. Класифікація ґрунтується на виділенні якої-небудь загальної ознаки в сукупності різноманітних явищ дійсності. Наявність безлічі властивостей дає можливість виділити ряд підстав для класифікації — універсальні взаємозв’язки в природі і суспільстві дозволяють виявляти загальне в різноманітних предметах і явищах.

На відміну від класифікації, мета типології — відобразити узагальнений спосіб сукупності. Створюється особлива абстракція — тип, що дозволяє відобразити сукупність не в обмежено-загальному вигляді і не з якого-небудь одного боку, а в «чистому» вигляді, без другорядних деталей. Класифікацію чистих або ідеальних типів визначають терміном тип, типологія. Термін «ідеальний тип» ввів Макс Вебер. «Ідеальний» не означає «досконалий», це — «чистий», «простий». У такому сенсі світ політики багатший, ніж політичні переконання, що, певно, спрощені, є результатом типологізації. В дійсності держави та режими частогусто — комбіновані типи, що включають елементи більш ніж одного ідеального типу. Сучасні політичні режими поділяються на два великих типи: демократичні та антидемократичні. При аналізі політичних режимів ряд політологів (Борис Курашвілі, Андронік Мігранян) використовують якісну шкалу, що включає шість об’єктивно можливих режимів: тоталітарний (надмірно, сфальсифіковано авторитарний, звичайно терористичний, тиранічний) режим; жорстко авторитарний; авторитарно-демократичний; демократично-авторитарний; розгорнуто-демократичний; анархо-демократичний (надмірно, сфальсифіковано демократичний, що веде до дезорганізації суспільного життя), переростає в тоталітарний або просто жорстко авторитарний режим. Недемократичні режими сучасного світу, за пропозицією іспанського політолога Хуана Ліндса, поділяються на два типи: тоталітарні та авторитарні. Концепція тоталітаризму привнесена як аналітична концепція 50-х років XX ст., коли ще жива пам’ять про нацистську Німеччину та фашистську Італію. Саме тоді американські політологи, в основному емігранти з Європи, почали формувати концепцію тоталітарних політичних структур і державних систем.

В сучасних умовах у типології політичних режимів йде уніфікація. Виділяється чотири типи політичних режимів: тоталітаризм, авторитаризм, ліберально-демократичний та демократичний. Кожний політичний режим має свої властивості та ознаки, які складають суть основи їх відмінності один від одного.