3. Громадянське суспільство, правова держава

Поняття громадянське суспільство сягає ідеї античного полісу. Філософи Давньої Греції розглядали громадянське суспільство і політичне суспільство, або державу, як синоніми. Такий підхід зберігався практично до XVIII ст. Однак, перехід від середньовіччя до Нового часу, початок формування громадянського суспільства вимагали і усвідомлення різниці між громадянським суспільством та державою. Починаючи з XVIII ст., поняття громадянське суспільство означало суспільні, а у вузькому розумінні — майнові відносини; сукупність суспільних зв’язків, які розумілися як щось зовнішнє по відношенню до індивідів, як середовище, де розгортається їх діяльність.

В античну епоху філософи Сократ, Платон та ін. висунули ідею природного права, тобто ідеальне незалежне від держави право, що випливає нібито з розуму і природи людини. В XVII—XVIII ст. прихильники вчення про природне право — Гроцій, Спіноза, Локк, Руссо, Монтеск’є, Гольбах, Кант, Радищев та ін. — використали його для критики феодалізму при обґрунтуванні природності і розумності буржуазного суспільства. Вони ставили питання про свободу особи як громадянина суспільства, незалежного від держави, від суспільства, що існувало вже в природному стані й передувало державі, вважали, що громадянське суспільство — сукупність відносин громадян із державою. Природно, вважалося, що в громадянському суспільстві людині, індивіду законом гарантується вільний вибір форм його економічного та суспільного буття, затверджуються загальні права. Тут немає монополії одного лише світогляду, панує свобода совісті тощо.

Особлива заслуга в розробці теорії громадянського суспільства належить Георгу Вільгельму Гегелю, який вважав громадянське суспільство системою потреб, що ґрунтується на приватній власності, майнових і станових відносинах та ін. Гегель розглядав громадянське суспільство як сферу матеріального, економічного життя і діяльності людей, вважав громадянське суспільство взаємопов’язаною системою соціальних груп, спільностей, інститутів, приватних осіб, взаємодія яких регулюється цивільним правом і безпосередньо не залежить від політики держави. Громадянське суспільство внутрішньо суперечливе. Численні його складові часто-густо непорівнянні, нестійкі, схильні до конфліктів. Йде постійне протистояння, зіткнення приватних інтересів. Розв’язати суперечності можливо лише через державу. Держава, по Гегелю, є виразником абсолютної ідеї, світового духу. Якщо ж держава є виразником всезагального духу, то вона є і вищою, найбільш спільною формою людського співжиття, а тому всі інші форми суспільної організації підкоряються їй. Ідеалізм Гегеля проявляється тут у визнанні залежності громадянського суспільства від держави, яку він вважає істинною формою об’єктивного духу, тоді як громадянське суспільство є лише кінцевою формою духу.

Поняття громадянське суспільство використовує і Карл Маркс. Під громадянським суспільством розуміється організація родини, станів і класів, відносини власності і розподілу праці, взагалі форми і засоби існування і функціонування суспільства, дійсного життя і діяльності людини. Маркс підкреслював його об’єктивний характер і економічну основу. На відміну від Гегеля, який основою розвитку вважав світовий дух, абсолютну ідею, а до громадянського суспільства ставився як до кінцевої форми духу, Маркс доводить, що саме громадянське суспільство складає першооснову будівлі людського співжиття і життєдіяльність громадянського суспільства є головною рушійною силою історичного прогресу. В листі до Аннєнкова (28 грудня 1846 року) Карл Маркс писав: «Візьміть певну ступінь розвитку виробництва, обміну і споживання і отримаєте певний суспільний лад, певну організацію родини, станів або класів — словом, певне громадянське суспільство. Візьміть певне громадянське суспільство і отримаєте певний політичний лад, що є лише офіційним вираженням громадянського суспільства». Надалі недостатньо чіткий термін громадянське суспільство Карл Маркс замінює точними поняттями: економічна структура суспільства, економічний базис, спосіб виробництва тощо. Структура громадянського суспільства, історично зумовлена загальною об’єктивною закономірністю, включає особливі форми та відносини виробництва, класовий розподіл, що захищаються, відповідно, політико-правовими механізмами. Громадянське суспільство, за Марксом, належить до сфери матеріальної, тоді як держава є елементом надбудови.

За всієї різноманітності підходів, у сучасному визначенні громадянське суспільство — це сукупність суспільних відносин та інститутів поза межами політичної структури держави. Звичайно ж, громадянське суспільство — це таке суспільство, де головною діючою особою, суб’єктом розвитку є людина з усією системою її потреб та інтересів, відповідною структурою цінностей. Громадянське суспільство, торкаючись сукупності суспільних відносин, відображає взаємозв’язок всіх сфер суспільного життя людини. Маючи різноманітні потреби та інтереси (матеріальні та нематеріальні), людина, як індивід, особистість, задовольняє їх у процесі власного розвитку і через відповідні суспільні відносини та інститути, що складають структурні елементи громадянського суспільства.

Разом із концепцією громадянського суспільства, теорією природного права, суспільного договору формується і поняття правова держава. Процес утворення держави полягав у виділенні особливої публічної влади з її військом, поліцією, тюрмами та різного роду примусовими закладами і органами управління. Про владу закону, однакового для всіх громадян, говорив ще у VI ст. до н. е. в Давній Греції один із шести правителів полісу архонт Солон, про співвідношення природних прав людини і законів держави заговорили пізніше Арістотель і Ціцерон. Початок правової державності — розподіл влади — покладений в Давньому Римі. В період Середньовіччя всі сфери життя проймаються політикою держави, а саме суспільство також стає політичним, всі найважливіші інститути суспільства: власність, родина, організація праці та інші виступають як складові елементи державного життя. Політичні революції XVI—XVIII ст. знищили стани, привілеї і все, що порушувало принцип рівності підданих держави, і поставили на перший план свободу і природний хист окремого, приватного індивіда як самостійного та вільного громадянина. Встановлювався єдиний та обов’язковий для всіх правовий порядок.

Ідея правової держави не могла в повній мірі існувати раніше, в період античності або в період абсолютизму, тому, що її реалізація вимагала, по-перше, формальної рівності, по-друге, відсутності станового поділу, по-третє, наявності представницьких органів влади і, нарешті, розвиненої теорії природного права та розподілу влади на законодавчу, виконавчу і судову. Правова держава — реальне втілення конституційної державності. В її основі лежить прагнення вберегти людину від державного терору, насильства над совістю, дріб’язкової опіки з боку органів влади, гарантувати індивідуальну свободу і основні права особи.

Поняття правова держава утвердилося на рубежі XVIII— XIX століть. Але сам термін правова держава остаточно закріпився у суспільній думці та юриспруденції XIX ст., у працях німецьких юристів Карла Вельнера, Роберта фон Моля та ін. Філософське обґрунтування ідеї правової держави є в дослідженнях Шмануїла Канта («Метафизика нравов» та ін.). Іммануїл Кант розробляє вчення про правову державу на базі вчення про категорічний імператив, тобто формальне внутрішнє веління. Зміст його такий: роби так, щоб правила (максима) твоєї поведінки служили зразком для законодавців. Правова держава, за Кантом, це не та держава, де громадяни сліпо дотримуються закону, а та, де закон відповідає їх моральним принципам. Правовою є та держава, де всі підпорядковані не просто закону, а праву. Іммануїл Кант розділяє категорії мораль та право, право і закон. Право є міра свободи, а закон — юридичне відображення права. Право є міра свободи, зведена в закон. В правовій державі закони відповідають праву, тій мірі свободи, що існує в суспільстві. Джерелом законів у правовій державі, за Кантом, виступає єдина воля всіх осіб, що утворюють народ; громадяни мають право коритись тільки тим законам, зі справедливістю яких вони згодні, і беруть зобов’язання самохіть їх дотримуватись. Юридичною є рівність всіх перед законом: як і громадяни, влада повинна неухильно дотримуватися тих же законів.

Звичайно ж, Іммануїл Кант розглядав правову державу як об’єднання безлічі людей, підлеглих правовим законам, і вважав, що законодавець повинен керуватися такою вимогою: чого народ не може дозволити стосовно самого себе, того і законодавець не може дозволити стосовно народу. Ціннісний зміст ідеї правової держави полягає в затвердженні суверенності народу як джерела влади, гарантованості його свободи і верховенства закону. В політичному житті громадянське суспільство забезпечує всім громадянам доступ до участі в державних і суспільних справах. Тут держава і громадяни пов’язані взаємною відповідальністю за безумовного верховенства демократично прийнятого закону про рівність всіх перед законом.

Правова держава — це держава, обмежена в своїх діях правом, що захищає свободу та інші права особи і що підпорядковує владу волі суверенного народу. Конституція, що виступає своєрідним суспільним договором між народом і владою, визначає взаємовідносини між особистістю і владою. Пріоритет у відносинах між державою і громадянином належить правам людини, які не можуть бути порушені законами держави і його діями. Для того, щоб народ міг контролювати державу і держава не перетворилася на монстра, який панує над суспільством, існує розподіл влади на законодавчу, виконавчу і судову. Пріоритет права, що володіє всезагальністю, розповсюджується рівнозначно на всіх громадян, державні і суспільні інститути, захищає і відстоює незалежний суд. Теорія розподілу влади створена декількома дослідниками політики: Джоном Локком, Шарлем Монтеск’є, а в її сучасній формі — Артуром Гамільтоном, Джоном Медісоном і Джоном Джеєм. Основні положення теорії розподілу влади такі: по-перше, законодавча, виконавча і судова влада надаються різноманітним людям і органам згідно з конституцією; по-друге, всі влади рівні і автономні, жодна з них не може бути усунена будь-якою іншою; по-третє, жодна влада не може користуватися правами, наданими конституцією іншій владі; по-четверте, судова влада діє незалежно від політичного впливу, судді користуються правом тривалого перебування на посаді. Судова влада може проголосити закон недійсним, якщо закон суперечить конституції.

Поява правової державності обумовлюється розвитком самого суспільства і стала можливою внаслідок формування громадянського суспільства. Громадянське суспільство, у власному значенні, є оборотна сторона правової держави: і громадянське суспільство, і правова держава не існують одне без одного. Громадянське суспільство — різноманітність не опосередкованих державою взаємовідносин вільних і рівноправних індивідів в умовах ринку і демократичної правової державності. Це сфера вільної гри приватних інтересів та індивідуалізму. Громадянське суспільство — продукт буржуазної епохи і формується здебільшого знизу, спонтанно, як результат розкріпачення індивідів, їх перетворення з підданих держави на вільних громадян-власників, які володіють почуттям особистої гідності та готові взяти на себе господарську та політичну відповідальність. Громадянське суспільство має складну структуру, включає економічні, господарські, родинно-споріднені, етнічні, релігійні, правові відносини, а також опосередковані державою політичні відносини між індивідами як первинними суб’єктами політичного життя тощо.

Громадянське суспільство становить першооснову людської цивілізації, а його головні суб’єкти — особа, громадяни. Їм відповідають різноманітні інтереси й потреби, що протистоять або співпадають, задоволення яких — невід’ємна передумова їх власного розвитку і розвитку суспільства. Інтереси особи, спільностей людей, їх потреби реалізуються через суспільні відносини та інститути, що становлять структурні елементи громадянського суспільства. Для задоволення власних первинних потреб люди організують матеріальне виробництво. В процесі виробництва між людьми складаються економічні виробничі відносини. Виробничі відносини зумовлюють сферу соціальних відносин, певну організацію станів, етносів, сім’ї та ін. В громадянському суспільстві формуються самодіяльні асоціації, об’єднання, зокрема, релігійні, виробничо-корпоративні, наукові, політичні та інші, покликані висловлювати і відстоювати інтереси і права громадян, створювати умови для самореалізації окремих індивідів і колективів.

Суттєва єдність громадянського суспільства полягає в одночасному існуванні в його межах різнорідних соціальних сил, інститутів, організацій, зацікавлених груп та ін., об’єднаних загальним прагненням до спільного життя. Та громадянське суспільство — це не арифметична сума всіх складових, а інтегральна сукупність, нерозривний зв’язок окремого індивіда з суспільством, з його різноманітними інститутами. До структури громадянського суспільства не входить держава. Але інтереси забезпечення розумного поєднання прав і свобод громадян, життєдіяльності та стабільності суспільства, як системи, вимагають збереження оптимальної рівноваги між державою і громадянським суспільством. Громадянське суспільство — це сукупність суспільних відносин (економічних, соціальних, політичних та ін.), формальних і неформальних структур, в межах яких має місце задоволення різноманітних потреб і реалізація інтересів індивідів та їх груп, тотожних досягнутому рівню суспільного розвитку.

Високорозвинене громадянське суспільство — одна з головних умов стабільності демократичного режиму. Через різноманітні добровільні об’єднання громадянське суспільство і народ мають можливість вільно висловлювати свої інтереси і формувати свою політичну волю. Громадянське суспільство контролює дії політичної влади, інакше — неминучий гіпертрофований вплив держави на суспільне життя. Слабкість громадянського суспільства підштовхує державу до узурпації його прав, внаслідок чого відбувається інверсія функцій держави і громадянського суспільства. В такому випадку держава, окрім власних функцій, привласнює ще й функції громадянського суспільства, формулюючи за нього його завдання, змушуючи суспільство беззаперечно виконувати державні рішення.

Існування громадянського суспільства визначається рядом умов: це розвинена соціальна структура суспільства, що породжує різноманітність інтересів, відносин, організацій, інститутів. Вона вимагає вільної можливості взаємозв’язку, об’єднання індивідів у союзи, партії, рухи на основі гарантованих прав і свобод громадян і свободи вибору. I, нарешті, наявність у індивідів приватної власності. Досвід цивілізованих країн свідчить про те, що громадянське суспільство, засноване на суспільному консенсусі, дає своїм громадянам мир, спокій і процвітання. Візьмемо досвід Швеції: 90 % всієї шведської промисловості складає приватний сектор, 75 % сільськогосподарської продукції йдуть через закупівельні, переробні торгові кооперативи. З кооперативним рухом пов’язані дві з кожних трьох сімей Швеції. Приватнокапіталістична основа господарства добре уживається з суспільною формою перерозподілу. Так, на зарплату та інші виплати (суспільні фонди споживання) йде 70 % валового продукту, капіталу залишається біля 30 %. Робоча людина в середньому заробляє в декілька разів більше, аніж робітники на Україні. Безкоштовна освіта. Дешева, субсидована державою якісна медична допомога, однаково доступна для всіх верств населення; п’ятиденна оплачувана відпустка; більш 45 кв. м житлової площі та майже дві кімнати на одну людину. На тисячу жителів припадає більш 400 автомобілів, 590 телефонів, 390 телевізорів тощо. У Швеції існує повна зайнятість — в країні менше ніж 2 % безробітних. Високий рівень допомоги безробітним тощо.

Відсутність тривалий період умов для існування громадянського суспільства в Україні, в Російській Федерації, Білорусі та інших державах Співдружності призвела до того, що держава заполонила собою весь суспільний простір. Одержавлення суспільства, насамперед, торкнулося економіки: сталося зрощування влади і власності. Етатизація суспільства, тобто активне втручання держави до його життя, призвела до згубних наслідків у політичній сфері. Відбулося одержавлення практично всіх механізмів, що відкривають масам доступ до управління суспільством; зрощування партійного апарату з державним. В духовній сфері сформувався певний тип масової свідомості, охарактеризований як етатистський. Свідомість пронизана страхом перед державою, а страх породжує пасивність громадян та ін. Тому не випадково початок політичних та економічних реформ в Україні, як і в інших незалежних державах Співдружності, пов’язаний з відродженням громадянського суспільства, створенням правової держави. В основі економічних рішень лежить програма переходу до ринкових відносин, що ставить своєю метою повернення народу значної частини власності. Право на власність реалізується шляхом роздержавлення і приватизації, передачі державного майна громадянам і трудовим колективам. Економічна незалежність громадян — основа нормального функціонування громадянського суспільства.

Створення правової держави, відпрацювання і вдосконалення її принципів — результат діяльності не одного покоління, не однієї держави, а досягнення всього людського співтовариства. Узагальнюючи досвід виникнення і розвитку різноманітних правових держав, можна виділити їх загальні ознаки. По-перше, для правової держави характерна наявність розвиненого громадянського суспільства. По-друге — обмеження сфери діяльності держави охороною прав і свобод особистості, суспільного порядку, створення сприятливих правових умов для господарської діяльності, відповідальність кожного за власний добробут. По-третє — правова рівність всіх громадян, пріоритет прав людини над правами держави. По-четверте — всезагальність права, його розповсюдження на всіх громадян, організації і установи, в тому числі органи державної влади. Суверенітет народу — конституційно-правова регламентація державного суверенітету. Це означає, що саме народ є джерелом влади, державний суверенітет носить представницький характер. По-п’яте, правовій державі притаманний розподіл законодавчої, виконавчої та судової влад держави, що не виключає єдності їх дій на основі норм конституції, а також певного верховенства законодавчої влади, конституційні рішення якої — обов’язкові для всіх. Пріоритетність в державному регулюванні громадянських відносин засобу дозволу над засобом заборони. Це означає, що в правовій державі діє принцип: дозволено все те, що не заборонено законом. Засіб дозволу застосовується лише у ставленні до самої держави, що зобов’язана діяти в межах дозволеного, повноважень, які зафіксовані формально. Свобода і права інших людей — єдиний обмежувач свободи індивіда. Правова держава не означає абсолютної свободи особи. Свобода кожного закінчується там, де порушується свобода інших.

Характеристика правової держави розкривається через взаємовідносини з громадянським суспільством, особистістю і правом. У правовій державі регулюються взаємовідносини правової держави і громадянського суспільства: одне не підміняє інше, а суспільні інститути не підміняють державних, владних структур.

Що ж стосується взаємовідносин держави і особистості, то в правовій державі особистість захищена, її права і свободи гарантовані. Становище особи, ступінь її захищеності — головні критерії правової держави. Створення правової держави допускає невтручання держави в соціальне життя, звільнення її від дріб’язкової регламентації, втручання державних органів у рішення тих питань, з якими повністю можуть впоратися різноманітні суспільні формування. Для забезпечення справжнього народовладдя держава повністю підпорядкована суспільству, стає виразником його інтересів і в законодавчій діяльності керується загальнонародною волею, що виражається демократично. Взаємовідносини держави і права оцінюються через верховенство закону.

Отже, правова держава — політична організація, що створює умови для життєдіяльності індивідів, груп, інститутів громадянського суспільства на основі права. Зі становленням правової держави тісно пов’язане громадянське суспільство. Вони формуються водночас. У правовій державі виключається диктатура якогось класу, політичної партії, політичного руху, бюрократії, відбувається вільне змагання суспільно-політичних організацій в конституційних межах. У правовій державі вищим авторитетом володіє закон. Його дотримання — святе, а покарання за його зневагу — неминуче. Вся сила державної влади, вся могутність суспільної думки, всі можливості засобів масової інформації спрямовуються на захист закону, правопорядку. Інакше — неминучий правовий нігілізм, нові варіанти свавілля владних або невладних суспільних структур. В умовах правової держави реалізуються цивільні права людини на рівні міжнародно визнаних норм.

Зміст правової держави розглядається через призму її принципів.

По-перше, принцип розподілу влади. Принцип — це не просто висновок прикладної політичної науки, а методологічна основа. Суть її у тому, що де б і як би не функціонувала державна влада, її демократичності завжди протистоїть політичний монополізм в усіх його проявах. Тільки принцип розподілу влади створює гарантії проти узурпації, зосередження влади в руках однієї особи або органу влади. Кожна з трьох влад — законодавча, виконавча і судова — відносно самостійні та врівноважують одна одну.

По-друге, панування права, його пріоритет над державою. Держава забезпечує торжество права, вимогам якого вона сама підкоряється. Громадянський правовий стан ґрунтується на свободі кожного члена суспільства як людини, рівності його з кожним іншим як підданим, самостійності кожного члена суспільства як громадянина. Громадяни та держава взаємно відповідальні та рівні перед законом. Верховенство закону припускає вираження соціальних інтересів і волі народу.

По-третє, забезпечення гарантій і прав громадян, високий рівень захищеності особи. Ці права забезпечуються через суспільний договір з державною владою в формі конституції, яка ставить всі без винятку державні органи в повну залежність від волі суверенного народу, тому що народ і тільки народ є законним джерелом влади. Природні та невід’ємні права людини полягають в тому, що людина має право на життя і гідне існування; право на батьківщину, на національну (етнічну) самоіндентифікацію, тобто встановлення тотожності. Звідси — природність права на самовизначення. Крім того, права на свободу політичну, свободу слова, друку, зборів, демонстрацій, вибір представників у державні органи та органи політичних партій і суспільних організацій. Людина вільна у виборі світогляду, віровизнання, культурних пріоритетів, місця проживання та ін. Природні права людини полягають у рівності перед законом, праві на працю, на творчість, відпочинок. Особливе місце належить праву приватної власності. Без економічної свободи немає свободи політичної, немає громадянського суспільства.

По-четверте, виходячи з теорії природного права та суспільного договору, компетенція громадянина — первинна, природна, тобто не вимагає обґрунтування, тоді як можливість відправлення державної влади — вторинна, похідна, і тому неможлива без спеціальної санкції, яку надає лише суспільний інтерес. Важливий суверенітет народу і високорозвинене громадянське почуття. Громадянське суспільство, як щось більш високе, ніж просто людське суспільство, формується в процесі перетворення підданих на громадян, тобто таких мешканців держави, що є членами співтовариства, набувають почуття власної гідності та спроможності робити політичний вибір. Це відбувається разом із перетворенням етнічної спільності на суверенний народ, що усвідомлює себе нацією, де правосвідомість піднімається до розуміння необхідності визнати і реалізувати природні та невід’ємні права людини та громадянина. Ці права забезпечуються через суспільний договір із державною владою у формі конституції, яка ставить всі без винятку державні органи в повну залежність від волі суверенного народу, тому що тільки народ є законним джерелом влади.

По-п’яте, принцип самостійності, незалежності суду, підлеглого тільки закону. Головну роль у вирішенні колізій, що виникають у різноманітних сферах суспільного життя, відіграє суд. Це й зрозуміло. Адже суд будує свою діяльність згідно з такими демократичними принципами: незалежність, колегіальність, гласність, презумпція невинності, змагання і рівність сторін, право оскарження рішень тощо. В ході багатовікової історії судочинства вироблено ряд фундаментальних положень, що мають і в сучасних умовах важливе практичне значення: не можна бути суддею у власній справі; один свідок — не свідок; відмова в правосудді неприпустима; кожний громадянин має право на розгляд його справи компетентним, незалежним і неупередженим судом, створеним на підставі закону. Процедури судової діяльності тісно залежать від політичного режиму, рівня демократії в суспільстві.

Створення правової держави допускає деетатизацію соціального життя, звільнення його від дріб’язкової регламентації, втручання державних органів у рішення тих питань, з якими можуть впоратися різноманітні суспільні формування. У правовій науці за тривалий період утвердилася думка про безумовний примат держави над правом, що розглядалося лише як простий інструмент державної влади. Апарат став творцем законів. Звідси і розхожі формулювання типу «держава надає громадянам широке коло прав», переконання в тому, що ці права — свого роду дар держави народу. Діє тенденція до активізації громадянського суспільства, його контролю над державою, розширення впливу політичних партій і рухів, груп інтересів, посилення діяльності деяких державних органів самоврядування. I діє тенденція до підвищення ролі держави — регулятивного та інтегративного органу всього суспільства; прагнення держави активно втручатися в економічні, соціальні та інформаційні процеси в Україні; за допомогою податків, інвестицій, кредитів та іншої політики стимулювання виробництва, усунення диспропорції в народному господарстві. Дедалі важливіше місце в діяльності держави займає розробка стратегії планування суспільного розвитку. Формування правової держави вимагає послідовного здійснення верховенства закону в усіх сферах суспільного життя. Верховенство закону включає характеристику таких його властивостей: визнання, що саме закон покликаний регулювати статус, права, свободу та обов’язки громадян. I громадяни повинні знати і поважати закон як основу свого буття в суспільстві.

Для створення в Україні правової держави необхідні: по-перше, демократичність і відкритість законодавчого процесу; повнота нормотворчих функцій Рад всіх рівнів, формування їх надійної фінансової та матеріальної бази; по-друге, щорічні звіти про діяльність виконавчо-розпорядчих органів перед Радами; суспільний контроль в рамках закону за діяльністю виконавчої влади; по-третє, незалежність суду і прокуратури, підвищення їх статусу в суспільстві, вдосконалення процесуального законодавства, точне дотримання презумпції невинності, норм правосуддя і права на захист; дієвість виправно-трудової системи; відміна актів необґрунтованого позбавлення громадянства; по-четверте, створення динамічного, сучасного державного апарату, що формується на конкурсній основі, підконтрольного в межах закону представницьким органам і громадськості. В процесі формування в Україні правової держави треба повніше забезпечувати системні залежності між Конституцією і законами різних видів, не припускаючи їх неузгодженісті, доцільно розробляти прогнози розвитку законодавства на основі оцінок перспектив розвитку економічної, політичної і соціальної сфер, стану навколишнього середовища, міжнародних відносин тощо.

У розширенні свободи індивіда в суспільстві важливим етапом стає правова держава. Забезпечення кожному свободи від обмежень і заохочення конкуренції, як вважають творці правової держави, підуть на користь всім, зроблять приватну власність доступною для кожного, максималізують індивідуальну відповідальність та ініціативу і приведуть в підсумку до загального добробуту. Але цього не трапилося. Індивідуальна свобода, рівноправність і невтручання держави в справи громадянського товариства, проголошені в правових державах, не перешкоджали монополізації економіки та її періодичним кризам, жорсткій експлуатації, загостренню соціальної нерівності і класової боротьби. Рівноправність громадян забезпечувала глибоку фактичну нерівність, а використання конституційних прав перетворювалося на привілей заможних класів і верств.

З метою вдосконалення правової держави класичного ліберального варіанту, а також усунення наслідків невдалої політики командно-адміністративної системи, забезпечення кожному матеріальної свободи і встановлення в суспільстві соціальної справедливості і рівності, розробляється теорія соціальної держави (держави загального благоденства). Соціальна держава — це держава, яка прагне до забезпечення кожному громадянину гідних умов існування, соціальної захищеності, співучасті в управлінні виробництвом, а в ідеалі — приблизно однакових життєвих шансів, можливостей для самореалізації особистості. Встановлення в суспільстві загального добра, утвердження соціальної справедливості стає плідною діяльністю соціальної держави. Майнова та інша соціальна нерівність згладжуються соціальною державою: виявляється турбота про слабких і знедолених, надається кожному праця або інше джерело існування, зберігаються мир і суспільний порядок, формується сприятливе для людини середовище проживання тощо. Джерела соціальної держави сягають у соціальну політику. Адже ще у давнину багато правителів, наприклад, римські цезарі піклувались про найбільш бідних громадян наданням плебсу хліба та видовищ. Та основний тягар соціального забезпечення слабких і знедолених тоді лежав на великих сім’ях і громадах.

Традиційні форми соціального забезпечення руйнуються індустріалізацією, урбанізацією та індивідуалізацією суспільства, безконтрольним розвитком капіталізму. В сучасних суспільствах загострилися соціальні проблеми і класові суперечності. Одним із провідних напрямків діяльності держави стає вирішення соціальних проблем, соціального забезпечення населення, що вимагає розширення об’єктів соціальної політики. У 60-х роках XX ст. у світі виникають соціальні держави. Високий рівень розвитку економіки ряду країн Заходу, який створює умови для забезпечення кожному прожиткового мінімуму, визначив статус соціальної держави. Діяльність сучасної соціальної держави багатогранна та різноманітна: перерозподіл національного доходу відбувається на користь менш забезпечених верств, політика зайнятості та охорони прав робітника на підприємстві, соціальне страхування, підтримка родини і материнства, турбота про безробітних, престарілих, молодь тощо, розвиток доступності для усіх освіти, охорони здоров’я, культури тощо.

Таким чином, розвиток конституційної держави не завершується правовим і соціальним етапами. В формі правової державності відбувається реалізація мети і принципів соціальної держави. Але в своїй діяльності соціальна держава йде значно далі шляхом гуманізації суспільства — прагне поширити права особи та наповнити правові норми більш справедливим змістом.

Однак правова і соціальна держави розрізняються, хоча є багато принципів, єдиних для них. Обидві вони забезпечують добробут індивіда: якщо правова держава забезпечує індивідуальну свободу і основоположні права особистості за допомогою встановлення чітких меж державного втручання і гарантії проти тиранії, то соціальна держава створює матеріальні умови свободи, гідні для існування кожного. Їх же, правову державу і соціальну, поділяє те, що правова держава за задумом не повинна втручатися в питання розподілу суспільного багатства, забезпечення матеріальних і культурних благ громадян, соціальна ж держава безпосередньо займається розподілом суспільного багатства і забезпеченням матеріальних і духовних благ, хоча і прагне не підривати основи ринкового господарства (приватну власність, конкуренцію, підприємництво, індивідуальну відповідальність тощо).

Сучасні демократичні держави, вважають деякі політологи, вступають у нову, екологічну стадію. Адже в сучасних умовах виживання людства забезпечення екологічних прав особистості стає найважливішим. Держава, спільно з громадськістю, покликана відвернути ядерну та екологічну катастрофи, налагодити адаптивну, економічну рівновагу, умови, що підтримують життя.

Література

Витюк В. Становление идеи гражданского общества и её историческая эволюция. — М., Институт социологии РАН, 1995.

Ленин В. Государство и революция // ПСС: т. 33.

Платон. Государство // Соч. в 3-х томах: т. 3, ч. 1. — М., 1971.

Політологічний енциклопедичний словник. — К.: Генеза, 1997. — С. 79—80; 97—98; 281.

Резник Ю. Гражданское общество как феномен цивилизации. — М., 1993.

Рябов С. Політологічна теорія держави. — К., 1996.

Цицерон. О государстве. — М., 1990.

Питання для повторення

? Що таке держава, її головні ознаки?

? Які теорії виникнення держави Вам відомі?

? Назвіть та порівняйте основні форми політичного правління (державного устрою).

? Які ознаки правової держави?

? У чому суть та ознаки громадянського суспільства? Які перспективи формування громадянського суспільства в Україні?