2. Політична участь. Стратегія і тактика в політиці

Політична участь — дії, що вживаються соціальною спільністю, окремими громадянами і які мають за мету вплинути на державну політику, управління державними справами або, за вибором політичних лідерів, на будь-якому рівні політичної влади, місцевому чи загальнонаціональному. Політична участь може бути організованою або неорганізованою, епізодичною або постійною, що використовує законні або незаконні засоби влади. Американський соціолог Лео Мільбрайт виділяє чотири основних види законної («конвенціальної») політичної участі: голосування, участь у діяльності політичних партій та інших політичних організацій і в кампаніях, що проводяться; участь у політичному житті громади, зборах, грошових пожертвуваннях тощо; контакти з офіційними особами на різних рівнях. Виділяються й види незаконної, неконвенціальної політичної участі: різноманітні форми протесту з порушенням закону, протест проти неправомірних дій влади тощо.

У політичній участі соціологом Максом Вайнером виділяються три аспекти: політична участь визначається як вербальна (тобто словесна) дія, а не особисті переживання або політичні переваги; участь, добровільні дії громадян; громадяни мають вибір при обранні державних посадових осіб. Але багато соціологів та політологів піддають критиці підхід Макса Вайнера до політичної участі за його обмеженість лише добровільними та усвідомленими діями. В реальному житті залучення людей до політичного процесу не обов’язково пов’язане із їх високою інформованістю і використанням демократичної процедури альтернативних політичних виборів тощо.

До політичного процесу далеко не однаково залучені індивіди та соціальні спільності, верстви населення, які знаходяться всередині певної політичної системи. Одні індивіди та соціальні спільності байдужі до політики, другі — рідко беруть участь у політиці, інші заохочені та захоплені політичною боротьбою тощо. Одні азартно прагнуть до влади, а інші, відіграючи активну роль у політичних подіях, все ж спокійно дивляться на владу тощо. В міру участі в політичному процесі можна виділити ряд груп: а) ті, хто не в політиці; б) ті, хто голосує на виборах; в) ті, що беруть участь у діяльності політичних партій та інших політичних об’єднань; г) ті, що беруть участь у пошуках політичних кар’єр, та політичні лідери. Такі погляди на політичну активність — конвенціональні, тобто легальні, регламентовані законом види політичної участі. Але існують і неконвенціональні види політичної участі: різноманітні форми протесту.

Соціологи Самуель Хантінгтон та Джордж Моріс Нельсон, критикуючи віднесення до політичної участі лише самохіть, добровільно усвідомлених дій, розрізнюють два види політичної участі: автономну і мобілізуючу.

Автономна політична участь — свідома активність окремих громадян, більш-менш безпосередньою метою яких виступає вплив на позицію й діяльність політиків, що обираються виборцями. Такий вид участі поширений, насамперед, у країнах демократичного режиму — країнах Заходу. Розуміння міри важливості політичного рішення є стимулом активної політичної участі.

Політична мобілізуюча участь — це вимушена дія, коли участь у політичних актах, подіях (у голосуванні чи політичних зібраннях тощо) залежить від неполітичних стимулів (страх, підкуп, фальш). Участь, що мобілізується, характерна для традиційних суспільств та тоталітарних політичних режимів.

Мірою активності самих громадян і взаємовідносинами між виборцями (електоратом) та обраними до органів державної влади представниками народу визначається й характер впливу на державну політику і державне управління. Історично склалися дві основні концепції політичної участі та взаємовідносин між виборцями (електоратом) і обраними представниками народу. В основі першої концепції — ідеї Жан-Жака Руссо про ототожнення інтересів правителів і тих, які підкорені. Заперечуються принципи представників інтересів простолюду: «волю народу не можна представляти». Концепція реалізується в системі Рад народних депутатів, в якій депутати виступають лише передавачами жорстких наказів для формування загальнонародної волі. В основі другої концепції лежать висловлені Едмундом Бьорком положення про те, що політик, який обирається до парламенту, є вищим за своєю інтелектуальністю та компетенцією, аніж середній виборець округу, який не може написати накази на всі випадки життя. Крім того, виборець може формувати накази, що стосуються тільки певного регіону, а політик у парламенті повинен виходити з інтересів народу, країни, повинен знаходити той ступінь поєднання інтересів регіону і країни, який вважає за необхідний у конкретній ситуації. Природно, між представниками народу і тими, кого вони представляють, встановлюються певні стосунки, засновані на повноваженнях і на довір’ї.

Існують також два основних підходи стосовно бажаних масштабів політичної участі. Прихильники демократичної політичної участі на виборах вважають, що це надійний шлях розширення законності політичної влади, усунення насилля при вирішенні політичних проблем та надійний засіб вкласти у певні відповідні межі процес конкуренції між різними політичними партіями. Прихильники ж демократичної обраності бачать у надмірному поширенні політичної участі загрозу демократичним інститутам, вважають, що політичну участь потрібно звести до мінімуму, щоб зберегти важелі прийняття рішень у руках тих, хто більше та повніше проінформований і ефективно підтримує демократичні цінності.

Вибори — спосіб існування демократії, спосіб зміни еліт, що правлять, передачі влади від одних людей до інших мирним шляхом, через волевиявлення народу. Існують загальнонаціональні президентські та парламентські вибори, вибори до органів місцевого самоуправління, до законодавчих зборів штатів або аналогічних адміністративно-територіальних одиниць, а також вибори деяких місцевих посадових осіб (суддів, присяжних, шерифів та ін.). Люди висувають зі свого оточення представників, які користуються їх довірою, і самохіть, добровільно передають їм частину своїх прав вирішувати громадські проблеми. Влада, обрана самими людьми, є легітимною, визнаною населенням, а вибори виступають інструментом легітимації влади. Вибори — форма контролю мас за правлячою елітою. Якщо влада не виражає інтересів виборців, то вибори дадуть можливість змінити її, привести до влади опозицію, яка йде на вибори з критикою існуючого уряду та ладу. Але й сам уряд, під натиском виборців, також може змінити політичний курс та ін. Природно, вибори ефективні тоді, коли в державі діє виборче право як система законів, регулююча процедуру виборів, а також існує громадянське суспільство як сукупність недержавних утворень, сприятлива реалізація інтересів громадян (політичні партії, профспілки, клуби виборців та ін.).

Регламентується процедура виборів виборчим правом. Виборче право — сукупність юридичних норм, що регулюють участь громадян у виборах представницьких органів влади, організацій і проведення виборів, взаємовідносини між виборцями та представницькими установами, порядок відкликання депутатів. В основу сучасного виборчого права покладено принципи загальних, прямих, таємних та рівних виборів. Це допускає, що всі повнолітні громадяни держави, незалежно від статі, раси, національності, віку, релігії, місця проживання, напряму обирають усю вертикаль влади. Голосування — таємне, тобто ніхто без відома самого громадянина не має права знати, за кого він голосував. Виборці мають рівну кількість голосів. Кількість виборців у кожному виборчому окрузі повинна бути приблизно рівною. Але маніпулювання з виборчими округами характерне для багатьох країн. Розрізняють активне та пасивне виборче право. Активне виборче право — це право громадянина обирати, особисто брати участь у виборах представницьких установ та посадових осіб. У сучасних умовах скасовані всілякі станові, майнові, освітні, расово-національні та інші обмеження — цензи, і коло осіб, які користуються виборчими правами, надто широке. Але в ряді країн Європи, США, Азії, Латинської Америки деякі цензи все ще збереглися. Пасивне виборче право — це право бути обраним, встановлене законом право громадянина бути кандидатом до урядових органів тощо.

У кожній країні певна система представництва закріплює виборче право. Виборча система — сукупність встановлених законом правил, принципів та прийомів, за допомогою яких визначаються результати голосувань та розподіляються депутатські місця. У взаємозв’язках з формою правління, політичною культурою, природою політичних партій здійснюється функціонування моделі виборчої системи. В міру того, як змінюються соціальні і політичні інститути суспільства та держави, виборчі закони перестають відповідати меті. Тому не випадково виборчі системи змінюються в умовах великих суспільних змін та перетворень. Так, змінилася виборча система в Росії, країнах Прибалтики, Білорусі, Молдові, в незалежних державах Середньої Азії, йдуть реформи виборчих систем у країнах Європи, Латинської Америки. Вибір тієї чи іншої виборчої системи тягне вагомі зміни в розташуванні політичних сил. Так, у Франції виборчий закон став об’єктом загостреної політичної боротьби і декілька разів істотно змінювався в залежності від співвідношення політичних сил. У США виборча система відповідає характеру того розподілу, що склався між основними тенденціями, партіями і сприяє його збереженню і навіть поглибленню. Реформується виборча система і в Україні. Зрозуміло, в кожній країні виборча система створюється в залежності від того, як розуміються інтереси політичних партій та суспільства, якими є політичні традиції і культура. Адже до непередбачених наслідків, дестабілізації політичного життя завжди може привести порушення балансу політичних сил у стабільному суспільстві.

У сучасному світі існує безліч виборчих систем, але з їх різноманітності виділяються три типи: мажоритарна, пропорційна та змішана.

Мажоритарна виборча система передбачає принцип більшості при визначенні результатів голосування (фр. majorie — більшість). Кандидат до представницьких органів вважається обраним, якщо на виборах одержав встановлену більшість голосів виборців. Існують два різновиди мажоритарної системи: абсолютної більшості та відносної більшості.

На виборах за мажоритарною системою абсолютної більшості обраним вважається кандидат, який набрав абсолютну більшість голосів — 50 відсотків плюс один голос. Але не завжди вдається комусь із кандидатів зібрати більше половини голосів у першому турі, тому потрібно проводити другий тур виборів. Така практика склалася, наприклад, у Франції, де до другого туру допускаються всі кандидати з першого туру, за винятком осіб, які зібрали менше 12,5 % голосів. Обраним у другому турі вважається той, хто набрав більше голосів, аніж будь-хто із суперників. Раніше в Україні, на відміну від Франції, до другого туру, якщо перший тур безрезультатний, виходило два кандидата, які набрали найбільшу кількість голосів. Обраним вважався той, хто отримав більше число голосів за умови, що кількість голосів, поданих за кандидата, більше числа голосів, поданих проти. Щоб вибори вважалися дійсними, в них повинно взяти участь не менше 50 % виборців, що зареєструвалися в окрузі. Вибори за мажоритарною системою абсолютної більшості сприяють формуванню відносно стабільних партійних блоків, виключаючи вплив нечисленних, роздроблених партій. Так, у Франції, де така система застосовується з невеликою перервою понад 30 років, налічується більше восьми партій, що реально претендують на голоси виборців.

На виборах за мажоритарною системою відносної більшості (плюральній виборчій системі) кандидату для перемоги досить набрати більше голосів, аніж будь-кому з його конкурентів, і не обов’язково більше половини виборчого округу, як правило, одномандатного, тобто від кожного округу обирається лише один депутат. Якщо ж громадянин зумів досягти висунення тільки своєї кандидатури, то автоматично стає депутатом без проведення голосування. Мажоритарна система відносної більшості використовується у Великобританії та країнах, які колись знаходилися під її впливом, у тому числі і в США. Так, територія США поділена на 435 округів за обранням депутатів Конгресу. В кожному окрузі громадяни обирають одного депутата до нижньої палати (Палати представників), що має дістати просту більшість голосів. Голоси, подані за кандидатів, які програли, не враховуються і не впливають на розподіл місць у Конгресі.

Пропорційна виборча система. Від мажоритарної системи пропорційна відрізняється тим, що будується не за принципами більшості, а за принципами пропорційності між отриманими голосами і завойованими мандатами. У відповідності до числа поданих голосів, депутатські мандати розподіляються не між окремими кандидатами, а між політичними партіями та політичними блоками. Від виборчого округу обирається не один, а декілька депутатів парламенту. Виборці голосують за партійні списки, фактично ж, за ту чи іншу програму. Звичайно, політичні партії намагаються включати до списків людей, найбільш відомих, авторитетних, але сам принцип не змінюється. Партійні списки бувають різноманітні: частина країн (Іспанія, Греція, Португалія, Ізраїль, Коста-Ріка) дотримуються правил закритих або жорстких списків. Виборці мають право обирати лише одну партію, проголосувавши за список. Якщо, наприклад, у списку 225 кандидатур, а партія виграла 10 місць, то депутатами стануть десять перших кандидатів списку. Такий варіант посилює владу партійної еліти. У ряді країн застосовується інший варіант — система відкритих списків. У ряді країн із пропорційною системою діє так званий виборчий поріг. Для того, щоб бути представленою в парламенті, політична партія повинна одержати не менше певного відсотка голосів виборців, подолати певний бар’єр. В Україні, Росії, Німеччині (змішані системи), Італії виборчий бар’єр — 5 відсотків, в Угорщині, Болгарії — 4 відсотки, у Туреччині — 10 відсотків та ін. Політичні партії, що не подолали бар’єр, не отримують жодного місця в парламенті.

Змішана система представництва об’єднує елементи мажоритарної та пропорційної систем. Від характеру сполучення в змішаній системі мажоритарних та пропорційних елементів залежить ступінь дієздатності органу державної влади, обраного за змішаною системою. За змішаною системою проходять вибори в Україні, Росії, Німеччині та ін. Так, в Україні половина депутатів Верховної Ради обирається за мажоритарною системою відносної більшості, інша — за пропорційною (за партійними списками) із застосуванням виборчого бар’єру — 4 відсотки. Кожний виборець має два голоси: один голос віддає за кандидата, що обирається за мажоритарною системою, а другий — за партійний список. Підрахунки голосів проводяться роздільно. Представництво будь-якої політичної партії складається з кількості мажоритарних та пропорційних мандатів. Вибори проходять в один тур. Виборчий бар’єр — 4 відсотки — не дасть можливості дрібним партіям завоювати місця у Верховній Раді. При такій системі більшість мандатів отримують великі політичні партії. Це дозволяє формувати стабільний уряд.

Зрозуміло, вибори відіграють основну роль у формуванні державних органів, у функціонуванні політичної системи. По-перше, вибори, як політичний інститут, що складає важливий компонент політичного процесу, дозволяють громадянам, соціальним спільностям сформувати вимоги, відповідні реальним або уявним інтересам, а також забезпечити підтримку тим діям політичних лідерів, що задовольняють сподівання більшості населення. По-друге, голосування є одним з основних механізмів розв’язання різних політичних конфліктів. Адже на виборах допускається мирна конкуренція інтересів різних соціальних спільностей, соціальних верств та груп. Хоча інтереси спочатку і можуть суттєво розходитись, все ж передвиборне змагання змушує діаметрально протилежні позиції або частково схожі трансформуватися в помірні тому, що тяжко завоювати довіру та підтримку більшості населення. По-третє, вибори — надійний засіб законності політичного режиму. Вибори сприяють формуванню й утворенню населенням політичних партій, клубів виборців тощо з метою відстоювання інтересів їх членів і завдяки цьому — обмеженню бази різних екстремістських лівих та правих рухів. Конкуренція партійних систем створює для кожної політичної партії різноманітні канали для поширення політичної інформації і сприяє посиленню інтеграції існуючого політичного режиму. I, по-четверте, засобами політичної соціалізації виступають вибори, зважаючи на те, що загальне виборче право, створення передвиборних асоціацій, використання засобів масової інформації для пропаганди передвиборних програм політичних партій і платформ кандидатів сприяють політичній освіті виборців та активному включенню їх об’єднань до політичного процесу.

Проте суто позитивні функції політичного процесу здійснюються не завжди. В суспільстві, де розгортаються процеси демократизації, де існує нестійка соціальна структура, відсутня стабільна політична культура, для маргінальних шарів створюються широкі можливості впливати на політику, можуть загальмуватися політичні реформи. Це, по-перше, пояснюється тим, що в умовах переваги маргінальних верств з традиційними цінностями, орієнтаціями консерватизм може переважати над реформами через демократично прийняті реформи. I, по-друге, відсутність загальновизнаних політичних інститутів, ціннісний розкол означає, що голосування із засобу вирішення конфліктів перетворюється на їх джерело, тому що вибори або референдуми посилюють поляризацію протиборствуючих сил. Спираючись на ці аргументи, прихильники демократичного елітизму бачать у надмірному поширенні політичної участі загрозу демократичним інститутам, вважаючи за необхідне звести до мінімуму політичну участь і завдяки цьому зберегти інструменти прийняття рішень у тих, хто краще інформований і поділяє демократичні цінності.

Звичайно, активність та інтерес до політики виявляє в суспільстві меншість людей. Для багатьох політичних систем характерні пасивність та політична байдужість людей до політики. Існують навіть декілька груп людей, які самохіть, добровільно відмовились від участі в політичному житті. Залучення людей до власних проблем, намагання зробити професійну кар’єру, захоплення богемним життям або субкультурою (молодіжною, релігійною та ін.) викликає у них апатію, байдужість до політики. Є ще так звані відчужені від політики люди, тобто ті, хто вважає, що політика відмовилася від них, вони вірять, що незалежно від того, будуть вони голосувати чи ні, політичні рішення однаково будуть прийматися. Такі люди не бачать і будь-яких відмінностей між політичними партіями чи кандидатами на виборах. Ці люди вважають, що політика — доля обраної знаті, а звичайній людині будь-якої користі участь у політичному житті не дасть. Відчужені люди, на відміну від апатичних, байдужих, не просто пасивні, а заперечують навіть політичну систему і можуть бути втягнуті до різних екстремістських рухів під впливом емоцій, сліпо піти на різні вчинки та ін. Ще є частина людей, яка втратила віру у власні можливості, мету, соціальні корені, ідентичність з будь-якою соціальною групою тощо. Такі люди можуть відчувати власну безцільність і неспроможність, втрачають сенс самого життя, вважаючи, що соціальні зміни непередбачені і ніхто не здатний відгукнутися на їх потреби тощо, відчуваючи власне відхилення. Є й зовсім інша група людей, які відмовляються від участі у політичному житті через втрату довір’я до правосуддя, законності, стабільності політичної системи, справедливості політичних рішень тощо, вважаючи, що і без них усе здійсниться. Але в період депресій такі люди можуть активно включатися до політичного процесу.

Звичайно ж, на участь або неучасть у політичному житті, активність, пасивність тощо, по-різному впливають і соціальні фактори: освіта, соціально-економічний статус, вік, стать (чоловіки більш активні, аніж жінки), постійне місце проживання тощо. Практика показує, що найпростіші форми політичної участі, політичні вибори, активізуються звичайною політичною грамотністю (газетна начитаність), не порушуючи глибин світогляду особистості тощо; впливати на прийняття та реалізацію політичних рішень — є сенс і мета участі в політичному процесі.

Одним із невід’ємних складових елементів демократії є організація політичної діяльності інститутів і окремих особистостей, що здійснюють владні чи політико-організаційні функції. В сучасних умовах політична діяльність виявляється в двох формах демократії: представницької, тобто парламентської, й безпосередньої.

На відміну від представницької демократії, представництво в політичній діяльності — одна з форм її організації. Основне джерело представницької політичної діяльності закладене у волевиявленні народу, який у різних типах виборчої системи обирає своїх представників до державних структур, насамперед, до органів влади всіх рівнів, що поділяються на законодавчі, виконавчі і судові. У політичній діяльності в Україні найбільш професійне представництво в державних органах законодавчої влади закріплене за Верховною Радою, де політична участь здійснюється у формі розробки й прийняття законодавчих актів. Представництво у політичній діяльності на рівні законодавчих органів — специфічне. Специфічність полягає у відомих суперечностях між політичними функціями членів парламенту, загальнонародного органу, і інтересами виборців, які обирають того або іншого парламентаря, який часто викликає у них незадоволення. Це закономірно тому, що відображає суперечності суспільного розвитку. Тим-то вища політична мудрість полягає в намаганні по можливості зняти суперечності, розробити й прийняти такі закони, які б максимально враховували інтереси народу і населення певного виборчого округу. Особлива відповідальність представників народу — депутатів Верховної Ради — полягає в тому, що Верховна Рада приймає вищі законодавчі, правові акти, що складають основу правового забезпечення життєдіяльності всіх верств суспільства, а також виконавчої та судової влади. Тому безпомилковість діяльності депутатів — це оптимальне забезпечення життєдіяльності всіх владних структур і задоволення інтересів населення.

Важливою обставиною ефективного політичного представництва в системі політичної діяльності є тимчасовий фактор реалізації інтересів народу. Загострене усвідомлення інтересів народу у період криз часто не враховує реальних можливостей матеріального та духовного виробництва в країні. Виникає бажання задовольнити їх будь-якою ціною, незважаючи на наявність ресурсів. Такі суперечності викликають перебої в представницькій політичній діяльності. Широкі маси повністю пов’язують рівень життя народу, стан країни з рівнем управління, політичною діяльністю державних і партійних структур. Ідеалом суспільства стає вдосконалення організації життєдіяльності. Та чимось другорядним для багатьох стає систематична, високоефективна трудова діяльність мільйонів громадян у сфері матеріального та духовного виробництва. Це і вважається панацеєю від усіх лих вдосконалення політичної діяльності. Тому-то одним із факторів стабілізації політичної обстановки і є точне визначення можливостей рівня ефективності політичної діяльності. Зрозуміло, що представництво в політичній діяльності на нижніх місцевих рівнях політичної організації суспільства багато в чому за своїм значенням та ефективністю подібне до вищої державної політичної діяльності, хоча масштаби та обсяг інтересів обмежені.

Другою важливою формою політичної діяльності є партійна. У відповідності з Конституцією, в Україні функціонують понад 30 політичних партій. Характер політичної діяльності політичних партій, її організаційні форми повинні відповідати демократичним нормам політичного життя в Україні. Тому-то партійці працюють, керуючись не лише програмою та статутом політичної партії, але й правовими нормами, що лежать в основі життєдіяльності всього населення країни. Більш того, правові норми в Україні мають верховенство над партійними. Власний зміст діяльності будь-якого політичного інституту може бути результатом лише волевиявлення народу, що наділяє його владою через пряму участь у демократичних виборах, організованих на основі загального, рівного і таємного голосування. Партійна діяльність тієї чи іншої політичної партії полягає в розробці теоретичних основ організації життєдіяльності народу, в пропаганді та роз’ясненні мети і засобів політичної боротьби, а також в організації мас до їх реалізації. Переконання мас у правильності ідей і засобів їх реалізації є вищою метою політичної діяльності будь-якої легальної партії, що стоїть біля керма управління. Якщо мети досягнуто і маси переконані в реальності та прогресивності ідей, то політична партія розгортає боротьбу за завоювання влади, а, оволодівши владою, кожний партієць наділяється більш високою відповідальністю за задоволення інтересів та потреб населення. Можливі ситуації, коли сама політична партія вважає діяльність свого представника в державних структурах не відповідною інтересам народу, то в таких випадках рішення приймає не урядова партія, а державний орган (в США, Канаді та ін. країнах — судові органи), тому-то в багатьох країнах політичні партії не прагнуть самі до керівництва країною, а борються за державну владу і в цьому вбачають вищий організаційно-політичний зміст своєї передвиборної діяльності.

Відомо, що політичні партії досягають влади різними методами і шляхами: парламентською та непарламентскою формами. Якщо парламентська форма завоювання влади політичною партією — ознака високого розвитку демократії, то непарламентський шлях — шлях революційного або реакційного насильства. I парламентський, і непарламентский шляхи завоювання влади приводять до того, що політична партія стає урядовою (тобто політичною партією, члени якої обираються народом на певні урядові пости). Тому диктатура політичної партії — це антидемократичне, антинародне явище.

Політичне керівництво соціальними спільностями і масами, що передбачає збір і опис емпіричної інформації, на базі якої визначаються розташування та співвідношення соціально-політичних сил, а також складається прогноз розвитку, що передбачає ситуації і пропонує перегрупування сил, і становить стратегію та тактику політичної діяльності в політичному процесі. Політична діяльність охоплює всі форми політики і має власну внутрішню структуру: політичне керівництво державою і суспільством; політичне функціонування; участь громадян у політичному житті суспільства; політичний маркетинг, тобто систему рекламованості тощо. Діяльність, спрямована на визначення системи, мети і завдань, формування політичної стратегії, політичної тактики на основі аналізу реальних політичних подій та явищ, прогнозування політичного розвитку і становить суть політичного керівництва. Здійснюється політичне керівництво переважно через основні форми: державну і політичну партійну діяльність, представницькі органи і структури та ін. Політичне керівництво формує і політичну платформу. Політична платформа — сукупність теоретичних та ідейних положень, практична програма, вимоги, лозунги, що висуваються політичними партіями і державними структурами і якими керуються у своїй діяльності держава, політичні партії, політичні рухи, громадські об’єднання. Визначаються і політична стратегія, і політична тактика, і політичний курс.

Політична стратегія — визначення довготривалої мети, широкої програми дій, повсякденних завдань, загальної довготривалої лінії політичної поведінки, основних напрямків діяльності, науково обґрунтованого розвитку реальних політичних подій і явищ тощо. Стратегія визначає і забезпечує основний напрямок політичної діяльності суб’єктів влади та політики. Її об’єктом є вироблення головної мети, програм на певному етапі політичної діяльності суб’єктів політики, шляхів та засобів їхнього досягнення. В умовах демократизації громадського життя визначаються основна ланка, головний напрямок у політичному процесі, черговість політичних проблем, що вирішуються.

Тактика — це частина стратегії, політична лінія суб’єктів політики на порівняно нетривалий період, це сукупність шляхів, форм, прийомів, методів та засобів реалізації політичних ідей і програм, досягнення головної мети й завдань стратегії. Політична тактика випливає з політичної стратегії і підпорядковується їй. Політична стратегія і політична тактика — складові політичного керівництва, тісно взаємозв’язані між собою. Свобода вибору народом соціально-політичного ладу, деідеологізація міжнародних відносин, пріоритет загальнолюдських цінностей над класовими, відмова від війни як засобу і методу вирішення політичних проблем, людський вимір політики та ін., — все це є характерним для сучасної політичної стратегії та політичної тактики. Конструктивна політична стратегія передбачає і прогресивний політичний розвиток, конструктивний вибір засобів і методів її здійснення (мистецтво компромісів, договірні стосунки, попередження екстремальних ситуацій, зростання ролі права, здійснення превентивної (упереджувальної) дипломатичної діяльності, уникнення військових дій, урахування та звернення до громадської думки тощо).

Важливою ланкою у виробленні стратегії й тактики у політиці стає процес прийняття рішень, постановка мети й завдань. Їх підготовка пов’язана із з’ясуванням позицій та поглядів основних політичних сил країни, що пропонуються у вигляді альтернатив. Їх рівень — свідчення про потенціал політичних суб’єктів із правової точки зору покладає на них відповідальність за підготовку та реалізацію політичного рішення. Відомо, що ефективність так званої мітингової демократії не висока. Створюючи політичний настрій, мітингова демократія не вносить його у межі народних інтересів, що реалізуються, не створює необхідного політичного механізму для реалізації політичного настрою. Важливо у політичній діяльності чітко визначити ефективність та реалістичність рішень, уникаючи так званих закличних, що не є конкретно організованими, хоча існують гасла, розраховані на формування необхідних політичних орієнтирів у громадській свідомості.

Для організації політичної діяльності з реалізації певної мети та рішень особливе значення має вибір засобів. Відомий вираз: політика є мистецтво допустимого, мистецтво компромісів, має умовне ставлення до засобів реалізації стратегічних та тактичних рішень, тому що в політичному рішенні вибір засобів відіграє вирішальну роль, від цього залежить успіх. Тому-то мистецтво допустимого — це набір засобів, що відповідають стабільності обстановки, але це не екстремальний варіант, коли допустиме рішення оперативно змінюється, хоча й повинне йти у фарватері загальнолюдських уявлень. При такому підході й політичний компроміс також має конкретний зміст, виступаючи у значенні можливого, але не завжди допустимого засобу.

Потрібно вміти політично маневрувати, визначати час, поле наступу і відступу, змінюючи тактику при переході від атак до оборони тощо. Політичний маневр розрахований на пізнання можливості утримати позиції, набувається в процесі реалізації тієї чи іншої політичної акції, необхідного потенціалу для реалізації та досягнення мети. В раціонально організованій політичній діяльності маневр — постійне врахування ситуацій, що виникають, та вміння перерозподіляти політичні сили, тобто маневрувати, що характерне для дипломатичної діяльності, для тих політичних сил, що намагаються не шляхом військових засобів, а шляхом урахування загальної обстановки, розстановки політичних сил, перегруповувати їх і досягти політичним шляхом усунення антинародних режимів тощо. У політичній діяльності необхідно вміти наступати й відступати.

Політична стратегія наступу, як правило, передбачає прийняття політичними інститутами певних рішень про наступ. Чимале політичне навантаження виконує і політичний відступ. Вчасно відступити важливо для того, щоб, зберігши сили, набратися нової енергії, потім піти у наступ і досягти успіху тощо. У політичній стратегії й тактиці особливе місце займають ізоляція та нейтралізація опозиційних сил. Ізоляція передбачає тимчасове припинення політичної діяльності опозиції. Нейтралізація передбачає також перевірку можливої зміни інших політичних ресурсів, досягнення результативності політичної діяльності. Отут-то має значення політичний контроль. Поняття «ситуація контролюється», поширене у політичній практиці, означає локалізацію сил, що має право контролю політичної поведінки об’єкта, стабільність стану, що находиться в центрі уваги. Запорукою ефективності політичної діяльності є організація каналів зворотного зв’язку з об’єктом політичної діяльності та ін. Змістом і метою стратегії і тактики є вплив на прийняття та здійснення політичних рішень у сфері політичного процесу.

На етапі формулювання політичної волі суспільства у вигляді керівницьких рішень, нормативних актів влади, які приймаються центральними політичними течіями сукупністю конкретних прийомів, методів, процедур, усвідомлених і спонтанних стратегій, що ведуть до прийняття конкретних рішень, включають технологію прийняття рішень, організаційний контекст, можливі результати реалізації рішень (Девід Істон). На стадії розробки нормативних актів з реального соціального контексту вимог структур, соціальних спільностей, соціальних верств, груп та громадян виділяються конкретні проблеми політичного характеру: збирається інформація, розглядаються можливі альтернативні дії, відбирається і коригується план дій тощо. Враховуються й конституційно закріплений порядок, і процедури прийняття рішень, відомості про конкретних осіб, і соціальні сфери, групи інтересів, що виступають від імені держави, інформація, якою володіють громадяни, і конкретна ситуація, в якій виробляється спільна воля суспільства та ін. У багатьох країнах кожна з гілок влади у центрі і на місцях має свої експертні ради, консультантів тощо. Підготовка нормативних актів, політичних рішень, що відповідають реальним потребам суспільства, обумовлюються рядом факторів. Це — рівень централізації влади, співвідношення прав та прерогатив центральних та місцевих органів державної системи, взаємодії політичних і державних структур, ступінь розподілу влади тощо. Якісні відмінності політичних процесів залежать від їх бази: чи то консенсус, чи то угода політичних сил, можливі взаємні відносини між тими елітами, які управляють, та опозиційними елітами.

Існує, на думку американського політолога Чарльза Ліндблюма, два основних методи прийняття нормативних, управлінських актів та політичних рішень: раціонально-універсальний та метод послідовних обмежень (метод гілок). Раціонально-універсальний метод допускає відокремлення проблем та вибір ефективних способів та шляхів їх розв’язання. Щоправда, практично політики виходять не стільки з оптимального, скільки з можливого способу дій. Адже, на думку західних соціологів, спроможність людини оперувати інформацією значно менша, аніж вимагається, і зовсім можливо, що кожний учасник управлінського процесу раціональний у своїй діяльності, проте, при зустрічі безлічі учасників процесу, раціональність їх колективної діяльності щодо прийняття рішень стає примарною. Практично уряд не діє за схемою «проблема та її вирішення», а якщо врахувати обставину, що проблеми зненацька виникають і зникають, то еліти, які управляють, нерідко вимушені діяти ще до того, як визначать свою мету і переваги. Ось чому в таких умовах застосовуємо метод послідовних обмежень, який допускає внесення до звичайної управлінської діяльності додаткових зусиль для реалізації часткової мети, і, завдяки цьому, досягати збільшення загального успіху. В таких умовах уряд, прагнучи утримати стабільність режиму управління, уникає великих складнощів та помилок, а це не веде до можливості досягти серйозних проривів у політичному реформуванні суспільства.

Ряд учених, і, зокрема, американський соціолог Амітай Ентіціоні, враховуючи позитивні та негативні сторони раціонально-універсального методу та методу послідовних обмежень, наполягають на ефективності так званого змішаноскануючого методу, що забезпечує масштабний процес прийнятих рішень, єднаючи переваги обох методів прийняття рішень. Змішано-скануючий метод допускає широкий раціональний погляд на політичні проблеми суспільства і виділення їх найбільш спільних, типових якостей, що дозволяють побачити глибинні загальносоціальні основи наявних суперечностей та конфліктів. Послідовне застосування загальнотеоретичних, раціональних знань для врегулювання конкретних питань сприяє досягненню ефективного політичного управління. Звичайно ж, у конкретних державах зміст політичного процесу залежить не від обраної форми, методу прийняття політичних рішень, а від їх реального використання в управлінні суспільством. Зміст політичного процесу, напряму залежить від гнучкості та еластичності стратегії, вироблених рішень елітами, що управляють, від спроможності раціоналізації політичних конфліктів у суспільстві тощо.

Важлива у політичному процесі і ланка, стадія реалізації нормативних актів, управлінських рішень. Тут на змісті політичного процесу відбивається уміння владних структур досягти відповідної реалізації прийнятих рішень та сформульованої конкретної мети, підпорядкувати їм масову поведінку громадян, населення. Нейтралізацією впливу усіх інших контртенденцій у сфері влади, управлінських структур забезпечується вертикальна інтеграція політичного життя суспільства. В житті нерідко здійсненню поставленої мети намагаються перешкодити не лише опозиційні структури, але й інститути державної влади. Так, в Україні міністерства або місцеві органи управління дають свою інтерпретацію урядовим рішенням та директивам, що часто веде до дезінтеграції влади, а, отже, й наростання суперечливості політичного процесу. Застосування управлінською елітою заходів, що обмежують протидію конкурентів і блокування прийнятих ними рішень в усіх ланках політичної системи, є однією з універсальних вимог реалізації владних рішень.

У реалізації управлінських рішень виділяються декілька основних поглядів: популізм, елітизм, консерватизм, демократизм і радикалізм. Кожний різновид здійснення політичного курсу відрізняється певними методами владного регулювання, тим чи іншим характером взаємовідносин влади з населенням, відповідним типом інформаційного режиму, здійсненням влади й управління.

Одним із різновидів політичного управління виступає популізм. Популізм використовується як основний засіб досягнення владної мети, апелювання до громадської думки, опору на настрій мас. Популізм неминуче зорієнтований на спрощення політичної ситуації, а в ряді випадків і вульгаризацію передбачуваної громадської мети. Ось чому, на думку управлінських еліт, подолання суперечностей, недоліків і забезпечить швидке просування до успіху, вироблення таких лозунгів, закликів до населення, що відбивали б їх інтереси та потреби. У таких ситуаціях нерідко використовуються лестощі (демократи — на чолі громадського прогресу), залякування зовнішньою чи внутрішньою загрозою, необґрунтовані обіцянки тощо. Популізм може виступати і складовою частиною політичного курсу демократично обраного керівництва суспільства, і засобом забезпечення підтримки масами законної мети. Але популізм часто використовується для маніпуляції громадською думкою, маскування справжніх намірів управлінських еліт, формою змагання з опозиційними силами тощо, сприяє виробленню та використанню консенсусу. Зрозуміло, популізм — різновид політичної діяльності держави або інших політичних структур та інститутів, що допускає як основний засіб виправдання (досягнення) владної мети пряму апеляцію до громадської думки, опору на масовий настрій. Політичні вимоги популістського характеру загальнодоступні для розуміння широкими соціальними колами і розраховані на таку соціальну привабливість мети, яка здатна забезпечити їх масову підтримку. В Україні часто до популізму при формулюванні мети вдаються представники Руху, націонал-патріотичних партій та організацій.

На відвернення якої-небудь значної участі громадян не лише у розробці, але й у корегуванні політичного курсу, зорієнтований елітизм. Політична еліта — сукупність груп, що виділяються в суспільстві впливом, привілейованим становищем та престижем, які безпосередньо й систематично беруть участь у реалізації рішень, пов’язаних із використанням державної влади або впливом на неї. В умовах елітарного режиму заохочується діяльність різноманітних посередницьких форм взаємодії з виборцями, зосереджується увага на розвитку в політичному процесі представницьких органів та структур Тут же широко розповсюджена діяльність тіньових апаратних механізмів влади. Суспільству, як правило, надається усічена політична інформація, не сприятлива всебічній оцінці діяльності влади. Активність владних структур та інститутів викликає лише політичну активність мас. Політика, що запроваджується у таких умовах, скерована на усунення участі основних мас населення у прийнятті рішень та витисненні їх за межі політичного процесу.

Стійке прагнення влади — за будь-яких суспільних перетворень, насамперед, зберегти ті або інші владні інститути, структури тощо. Це можливо здійснити в умовах консерватизму. Консерватизм — одна з форм здійснення політики правлячим режимом. Принципи конструювання політики майбутнього, засоби діалогу з опозицією, конкретний характер взаємовідносин еліт з населенням визначаються консерватизмом. Однак у будь-яких випадках пріоритет віддається використанню традиційних форм та засобів політичної поведінки населення, функціонуванню державних інститутів та ін. Консервативна політика притаманна стабільним політичним режимам, які не піддаються різким ваганням політичної кон’юнктури. Культивування внутрішньої прихильності населення до шанованих у суспільстві цінностей, які охороняються, — позитивне в консерватизмі.

Радикалізм — одна з форм політичного правління, допускає активізацію участі населення в політичному процесі. В умовах радикалізму не є самометою влади досягти якісної перебудови політичної системи та суспільства. Але революціонізація політичної системи і суспільства часто призводить до нестабільності суспільства. В революційних режимах, помічає французький політолог Генрі Ерме, насилля не стільки супроводжує, скільки неминуче йде за народним повстанням чи іншими формами радикальних перетворень, і тому «влада, що називається народною, дуже часто виявляється смертоносною».

На відміну від радикалізму, що нехтує заради глобальної майбутньої мети загальними інтересами та правами людей, демократизм, насамперед, орієнтується на реальні потреби й запити громадян, втілення їх невідчужуваних прав та свобод. Добиваючись довір’я та бажання людей лояльно співробітничати з владою, демократична політика сприяє встановленню в суспільстві атмосфери взаємовідповідальних відносин між рядовими громадянами та елітою. З арсеналу політичного правління виключаються засоби жорсткого соціального примушення, зате дотримується процедура виборчих циклів, принципи розподілу й урівноваженості влади, орієнтація на цивілізовані відносини з опозицією, боротьба з політичною пасивністю населення тощо, що забезпечує політичний процес, механізми самодисципліни і самопримусу громадян, і замінює насилля.