4. Політичні вчення в XVI—XVII ст.

В епоху Відродження і Реформації та пізніше, в Європі водночас з поширенням гуманізму і появою різних демократичних рухів, народжуються нові політичні вчення. XVI ст. характеризується глибокою кризою, початком кінця гуманізму Відродження. Мрії гуманістів про швидке пришестя «золотого віку» зімкнулись з реальністю постійних війн, контрреформацією, зміцненням централізованої феодальної влади, експансією іноземних нашесть. Процес розпаду феодалізму не припинився. Тоді одним з видатних представників політичної думки виступає ідеолог буржуазії італійський філософ Нікколо ді Бернардо Макіавеллі (1469—1527 рр.). Народився Нікколо Макіавеллі в бідній аристократичній сім’ї у Флоренції. Постійно і цілеспрямовано займався самоосвітою і, за твердженнями сучасників, став блискуче освіченою людиною. Макіавеллі прекрасно знав праці Платона та Арістотеля, Фукідіда і Полібія, Ціцерона і Плінія, Плутарха. Оволодів основами юридичних і комерційних наук, навиками ведення юридичних справ. Основні праці Макіавеллі «Цар» («Князь»), «Міркування про першу декаду Тіта Лівія» та ін.

Важливим вкладом Нікколо Макіавеллі в історію політичної думки стало те, що теологічній теорії держави протиставляє концепцію світської держави, обґрунтовуючи закони держави Розумом і досвідом, а не теологією. Політика є лише автономний бік людської діяльності, є втіленням вільної людської волі в межах необхідності. Політику визначає не Бог і мораль, а сама практика, природні закони життя і людська психологія. Нікколо Макіавеллі приходить до розуміння того, що врешті-решт в основі політичної діяльності лежать реальні інтереси, користь, прагнення до збагачення. Головним у політичних поглядах Нікколо Макіавеллі є висунутий ним принцип політичного реалізму, який передбачає урахування в політиці справжніх умов дійсності, реальності, підкорення політичних дій практичним інтересам і байдуже ставлення до того, що має бути відповідно апріорним схемам або передбаченням релігійної моралі. Одним з перших Нікколо Макіавеллі став розглядати і політику як автономну сферу людської діяльності, в якій існують природні причини і корисні правила, що дозволяють ураховувати свої можливості, щоб передбачати заздалегідь хід подій і вживати необхідні заходи. Раціонально-практичні настанови у сфері політики, політичних відносин рішуче розривали з теологічним моралізаторством Середньовіччя. Нікколо Макіавеллі твердить, що суспільство розвивається не за волею Бога, а в силу природних причин, підкреслює необхідність вільної, могутньої держави для роздрібненої на князівства Італії, об’єднання з тим, щоб покласти край міжусобним війнам і чварам.

В основі розвитку історії лежить «матеріальний інтерес і сила». Головний стимул поведінки людини — інтерес, що проявляється в різноманітності, пов’язаний з бажанням людей зберегти своє майно, що забезпечує прагнення до збільшення, прирощення власності. Нікколо Макіавеллі писав, що люди швидше простять смерть батька, аніж втрату майна. Власницький інтерес передує людській турботі про честь, велич і гідність. Невикорінений егоїзм людської природи з усією необхідністю вимагає створення держави — вищої сили, здатної поставити людину в певні межі. Тут випливають передумови диктатури суспільного договору. Звідси і відносність оцінки державних організмів і відносність оцінки діяльності влади. Нема ідеального ладу поза часом і простором, є тільки такий лад, що відповідає ситуації. Нема незмінних рис людського характеру, постійні лише елементи, що складають характер людини і проявляються по-різному в різних суспільствах. I нема незмінно добрих і незмінно поганих методів управління людьми, а є лише методи, що відповідають чи не відповідають ситуації. Протилежність інтересів народу і правлячих верств суспільства приводить до загострення ситуації в державі. Тим-то важливо створення сильної національної держави, вільної від феодальних міжусобиць, здатної підняти народ на її захист та ін.

У політичному змаганні Нікколо Макіавеллі вважав допустимим в ім’я великої мети та ідеї зневажати закони моралі і використовувати будь-які засоби заради їх досягнення, виправдовував навіть жорстокість і віроломство правителів у їх суперництві за владу. Звідси і макіавеллізм — спосіб політичної діяльності, що не зневажає будь-якими засобами заради досягнення поставленої мети. Історична заслуга Нікколо Макіавеллі — погляд на державу як природне утворення, що досягається на основі домовленості людей в інтересах захисту і цілісності країни. Закони ж породжені Розумом і досвідом історії, а не йдуть від самого Бога.

Починаючи з XVI ст. у країнах Європи йшов бурхливий розвиток капіталізму. У великих цивілізованих країнах — Італії, Англії, Франції, Іспанії, Німеччині та інших — тоді робили висновок, що радикальна революція в суспільному устрої за основу має суспільну власність, соціальну справедливість і рівність усіх людей праці стала невідверненою необхідністю. Прагнення людей справедливості, гуманізму, рівності протягом багатьох віків природно практично не здійснювалось, залишались лише марними мріями. Саме мрія принижених і скривджених про світле справедливе суспільство, мрія про «золотий вік», рай для всіх і не на небесах, а тут, на грішній землі, ідея про справедливе суспільство виникла водночас з появою і поглибленням гострих соціально-економічних суперечностей. Розвиток політичних і соціальних ідей при певній «подібності форм передбачення устрою держави, суспільства», здійснювався з урахування особливостей традицій тієї або іншої країни.

Звичайно ж, прогресивні мислителі бачили невдоволення ремісників, найманих робітників, селян вадами, породженими капіталістичними відносинами, невдоволення знайшло відображення і в соціальних та політичних вченнях. Та незрілим на ранніх стадіях капіталізму виробничим і суспільним відносинам, незрілим класовим відносинам відповідали і незрілі теорії, часто утопічні. В епоху Відродження розробкою гуманістичної теорії зайнявся Томас Мор, в епоху Просвітництва прагнуть здійснити на практиці соціальні і політичні вчення про суспільство справедливості Мел’є, Морелі, Маблі та ін. Та велика заслуга Томаса Мора як соціаліста в тому, що зумів тоді піднятися від комуністичної організації споживання до комуністичної організації виробництва, поставив у центрі уваги питання про право власності та знаряддя на засоби виробництва. В цьому-то і проявляється історична специфіка соціально-політичної та соціалістичної думки, що мала певне коріння у соціальній структурі суспільних, соціально-політичних відносин епохи Відродження і відображала, хоча іноді ще в абстрактній формі, настрої передпролетаріату. Майбутнє суспільство Томас Мор зв’язував з народовладдям, з найширшою участю трудівників в управлінні суспільними справами. В ідеальній державі, описаній Томасом Мором в книжці «Утопія» (місце, якого не існує), всі посадові особи обираються народом, діють в інтересах народу і звітують перед народом. Палким, жагучим пропагандистом гуманізму і соціальної справедливості тоді виступає й італійський мислитель Томмазо Кампанелла (1568—1639 рр.), до постриження в монахи — Джованні Домініко. Поділяючи натурфілософські погляди Бернадіко Телезіо, закликав до дослідного вивчення природи, мріяв про єдність та благоденство людства. На чолі Міста Сонця — ідеальної республіки, сконструйованій Томмазо Кампанеллою в однойменній книжці, стоїть мудріший і всезнаючий первосвященик Сонце (Метафізик), якому підкорені три співправителі: Могутність, Мудрість, Любов, які вибирають нижчих посадових осіб, носіїв справжнього знання. Традицію народовладдя, що йшла від Томаса Мора, продовжував Джерард Уінстенлі. Ідеалом суспільного устрою Джерард Уінстенлі проголошував «вільну республіку», в якій передбачалась виборність і змінюваність всіх посадових осіб.

У XVI—XVII ст. капіталістичний устрій дедалі ширше розвивається в економіці країн Західної Європи. В економічно найрозвинутіших країнах зміцніла буржуазія не мирилась з феодальними порядками, вимагала забезпечення свободи і безпеки особи та приватної власності, створення необхідних політичних та юридичних гарантій. У XVII ст. сталися перші буржуазні революції в Голландії, Англії та ін. Наростання кризи феодального ладу супроводжувалось становленням раціоналізму, тобто оцінки суспільних відносин з позицій «здорового розуму» тощо. Місце догм, божественного права займає право людини, місце церкви зайняла держава. Антифеодальні лозунги зростаючої буржуазії співпадали з насущними інтересами народних мас, які страждали від безправ’я і свавілля. Вперше в багатовіковій історії людства тоді висувається і широко обґрунтовується уявлення про загальність правової рівності людей незалежно від їх соціального походження і становища в суспільстві. Вимоги ліквідації станів, всіх форм феодальної залежності, встановлення загальної рівності перед законом знаходять втілення у теорії природного права. Теорія природного права ґрунтувалась на визнанні всіх людей рівними від природи і наділених природою ж природними пристрастями, прагненнями, розумом тощо.

Одним з перших великих теоретиків школи природного права є нідерландський юрист, історик, державний діяч Гуго Гроцій (1583— 1645 рр.). Теорія природного права і суспільного договору — ідеалістичне вчення про виникнення держави і права в результаті свідомого укладення між людьми договору. Перші уявлення про договірне походження держави виникли уже в давнині (в V ст. до н. е. китайський філософ Меті, пізніше в Стародавній Греції — софісти, Сократ, Епікур та ін.). У XVII ст. розгорнуту форму теорія суспільного договору одержує в творах філософів Томаса Гоббса, Баруха Спінози, Джона Локка, Жан-Жака Руссо, П’єра Гассенді та ін. Держава, на думку Гуго Гроція, є «досконалий союз вільних людей, який укладено заради додержання права і спільної користі». Тут видно вплив Арістотеля і Ціцерона. В державі, підкреслює Гуго Гроцій, панує громадянська влада, яка виступає верховною, якщо її дії не підкорені іншій владі та не можуть бути чужою владою скасовано. Вперше Гуго Гроцій висловлює думку про справедливі війни. З точки зору прихильників теорії суспільного договору, суспільству і державі передує повна анархія і «війна всіх проти всіх» або, за деякими міркуваннями, ідилія свободи. Спільною рисою природного становища, де тривалий період нібито перебували люди, виступає необмежена особиста свобода. Її люди свідомо вирішили поступитися на користь держави для забезпечення своєї безпеки, приватної власності та інших особистих прав. Вчення Гуго Гроція відіграло значну роль у вивільненні теорії держави і права від опіки теології, середньовічної схоластики.

Бурхливі політичні зміни і перетворення у Західній Європі тоді виділяють центром політичного життя то Голландію, то Англію, то Сполучені Штати Америки, то Францію, Іспанію, Італію, то Німеччину. Одним з великих теоретиків походження держави і права є і англійський філософ Томас Гоббс (1588—1679 рр.). Державу Томас Гоббс розглядав як людське, а не божественне утворення, що виникло на основі суспільного договору з природного додержавного становища, коли люди знаходились в стані війни всіх проти всіх. В основу політичної теорії покладено певне уявлення про природу індивіда, вважаючи, що спочатку всі люди створені рівними фізично і розумово, кожний має однакове з іншими право на все, і це стало причиною такої ж злості та пожадливості, що існує у тваринному світі. Людина заздрить іншій, радується її горю, заради власного самозбереження, бачачи в іншій людині ворога і конкурента на шляху задоволення своїх потреб. В ученні про право і державу Томас Гоббс відкинув теорію божественного устрою суспільства і захищає теорію суспільного договору. Держава створена з метою забезпечення загального миру. За суспільним договором на володаря, царя, імператора покладались права окремих громадян, тим самим добровільно обмеживших свою свободу. Та на володаря, царя покладено і функції охорони миру і добробуту людей. Ефективною формою держави вважалась абсолютна монархія, але в численних обмеженнях і застереженнях тощо. Його ідея — не монархізм в повному розумінні, а необмежена державна влада. Вкладом у соціально-економічну інтерпретацію виникнення держави стало встановлення зв’язку між приватною власністю і формуванням держави. Права державної влади у Томаса Гоббса сумісні з інтересами тих соціальних спільностей, які привели в середині XVII ст. в Англії до буржуазної революції. Цікаво й те, що Томас Гоббс не відрізняє поняття: суспільство, держава, уряд та ін., ототожнюючи їх як носіїв суверена, тому що народ передає їм свою суверенність і вони виступають виразниками державної волі, а, отже, і волі суспільства.

Одним з визначних теоретиків природного права є голландський філософ-матеріаліст Бенедикт Спіноза (1632—1677 рр.) Вчення Спінози сформувалось в умовах багатьох політичних змін і, зокрема, після визволення Нідерландів від гніту іспанської феодальної монархії та зробивши її розвинутою капіталістичною країною. Метою вчення Бенедикт Спіноза вважав завоювання панування над природою і удосконалення людини. Доповнюючи теорії держави і права ученням про свободу людини, Бенедикт Спіноза показує можливість у межах необхідності свободу людини. В ученні про суспільство продовжує ідеї Томаса Гоббса.

Вищою формою влади вважав не монархію, а демократичне правління, обмежував всевладдя держави вимогами повної свободи людини, її дій в межах закону, вважав можливим вивести з самого устрою людської природи те, що найефективніше погоджується з практикою. Адже, захищає чужий інтерес лише тому, що думає тим самим зміцнити свій добробут. Бенедикт Спіноза щиро осуджує гонитву за наживою, ненаситну пожадливість як безумство, безрозсудство, яким вражений натовп, чернь. Та його політичні вчення будуються на уявленні, що користолюбство поряд з іншими афектами є вічною і незмінною рисою людської природи. Отже, люди мають об’єднуватися у цілісні спільності і в своїх вчинках дотримуватись спільної волі. До спільного і упорядкованого життя, до громадянства людей штовхає потреба подавати один одному взаємну допомогу, необхідність в якій відбувається в процесі поділу праці між людьми в суспільстві.

За всіх відмінностей, концепція суспільного договору стала ядром політичних теорій Джона Локка (1632—1704 рр.) — відомого філософа, економіста та політичного діяча Англії. Відмінною рисою ідей Джона Локка є урахування політичного досвіду Англії і тих компромісів між буржуазією і монархією, що привели до встановлення конституційного парламентаризму. Створюючи систему політичної філософії, Джон Локк ґрунтовно розвиває ідею про перехід від природного до громадянського становища, до форм державного управління. Доводить право народу на революцію і разом з тим визначає межі права відповідно до інтересів імущих соціальних спільностей верств. Мета держави, на думку Локка, — збереження свободи і власності, надбаних трудом. Тим-то, державна влада не може бути довільною, а поділяється на законодавчу, виконавчу і союзну, федеративну. Погоджуючись з думкою Арістотеля про людину як істоту суспільну, Джон Локк справедливо стверджує, що людське суспільство не є суспільством політичним без таких визначальних умов: територіальна спільність, спільне право і наявність влади, здатної вирішувати суперечки і карати злочинців. Виникнення політичного суспільства є результат угоди, що обмежує свободу окремої людини, індивіда. Звідси збуджуючою причиною, що схвалює і побажання людей встановити політичну владу, і готовність їй підкорятися, виступає прагнення зберегти власність та ін. Природно, соціальною основою держави стає приватна власність, що одержала розвиток з появою грошей як товару. Джон Локк вважає важливим моментом і відокремлення держави від влади, що ототожнювалось багатьма мислителями. Звідси, Джон

Локк підкреслює важливість двох угод: суспільний договір, що створює державу, і урядовий договір, що встановлює владу. Революція скидає владу, але не знищує державу, а порушення владою урядового договору дає людям право на революцію, що, проте, не ліквідує державу. Тут є економічне тлумачення виникнення і розвитку держави, а також політичне обґрунтування поділу державної влади на законодавчу, виконавчу і судову та її змінність. Народ виступає сувереном — повним носієм влади.

На рубежі XVII—XVIII ст. феодальна держава Росія остаточно оформляється як абсолютна монархія. Реформи Петра I завершили ліквідацію старофеодальних установ, поклали початок подоланню промислового, військового, культурного відставання. На початку XVIII ст. з ідеями радикальних реформ російського суспільства виступають тоді відомі ідеологи просвітництва: Михайло Новіков, Олександр Радищев, Іван та Карл Германи, вчені Василь Татищев і Михайло Ломоносов, які займалися розробкою проблем статистичних і демографічних досліджень та ін. Тоді ж в Україні послідовниками просвітництва стали відомі громадські та культурні діячі: Володимир Капніст, Іван Котляревський, Василь Каразін, Григорій Вінський, Іван Орлай та багато інших. Дослідження ведуться у руслі відомого державознавства: проблеми історії держави, економіки, географії, культури, релігії, народонаселення та ін. Багато зроблено для дослідження проблем держави і права Василем Татищевим і Михайлом Ломоносовим. Досліджуючи проблеми соціальних явищ, Василь Татищев і Михайло Ломоносов у працях з історії підкреслювали, що джерелом багатства і могутності держави є людська праця і чисельність народу в країні. Тому держава має створювати відповідні умови для забезпечення зростання населення та ін. Офіційна доктрина абсолютизму включала традиційне теологічне обґрунтування царської влади. Ідея спільного блага, навіть всенародної користі, властива багатьом абсолютним монархіям. Суть її зводилась до того, що лише монархи знають, що саме необхідно їх підданим та країні.

На Заході та в Росії концепція просвітницького абсолютизму основана на високомірному і презирливому ставленні до народу, як неосвіченої, пасивної маси. Одним з перших теоретиків абсолютизму в Росії став священик Феофан Прокопович (1681—1736 рр.). У його працях поєднувались елементи теологічного і юридичного світогляду на походження держави, права і влади. Прихильником теорії природного права і суспільного договору виступав і Василь Татищев, особливо його цікавили проблеми освіти народу, релігії, розвитку науки. Договір взагалі розглядається як основа всякої держави, в тому числі й монархічної. Представницьку систему Василь Татищев вважав ознакою аристократії. Захист і ґрунтовне пояснення самодержавства в концепції Василя Татищева поєднувалось з ідеєю про впровадження в систему органів влади чогось на зразок представницьких дворянських установ, щоб налагодити законодавство, компетентне вирішення державних справ тощо. Та дворянська диктатура гарантії інтересів класу знайшла не в конституціоналізмі та обмеженні самодержавства, а в двірських переворотах, що змінювали монархів, неугодним верхам дворянства. Просвітники України і Росії тоді виступали за здійснення ідеалів революційної думки Західної Європи, відстоювали свободу, рівність і братство народів. Та ряд мислителів Росії тоді запозичували політико-правові вчення Франції, Англії, Німеччини та ін., солідаризуючись з політичними діячами і мислителями, піддавали гострій критиці властиве просвітництву переконання у всесиллі розумного законодавства та ін., зневажали роль і місце простої людини у суспільно-політичному житті.

Ідейна боротьба у Франції, Англії, Італії, Іспанії та інших країнах Західної Європи в XVIII ст. служить класичним прикладом того, як в протиборстві з феодальним світоглядом формувалась політична свідомість буржуазії та найманих робітників. Піднімаючи народ на боротьбу з абсолютистським режимом, велика буржуазія країн Заходу виступала на чолі третього стану (дрібна міська та сільська буржуазія, селяни, робітники, міська біднота та ін.). Просвітництво як ідейний рух становить закономірну ступінь у розвитку буржуазної соціально-політичної думки. Просвітницькі вчення виражали інтереси тих верств великої буржуазії, які сподівались здійснити назрілі перетворення з допомогою поширення знань і поступових реформ. У процесі наростання кризи феодального ладу в просвітництві дедалі більше визначався, окреслювався революційно-демократичний напрям.

Основною політичною причиною загострення ідейної боротьби напередодні революції у Франції стала розстановка класових політичних і станових сил, що склалася тоді в суспільстві. Буржуазії, що піднімалась і зростала, протистояла абсолютна монархія. Для завоювання політичної влади буржуазія об’єднується з народом. Тоді ж загальновизнаним лідером Просвітництва у Франції стає письменник і філософ Вольтер (псевдонім, справжнє ім’я — Франсуа Аруз, 1694—1778 рр.). В історію суспільної думки Вольтер увійшов як палкий викривач католицької церкви, релігійного фанатизму і мракобісся. Його світогляд остаточно сформувався в Англії, де він певний період провів у вигнанні. Повернувшись на батьківщину, написав «Філософські листи», де пропагує передові вчення про природничо-правову державу Джона Локка та ін., а також буржуазно-ліберальні порядки і державний устрій Англії. Непримиримий ворог християнства, зокрема православ’я, Вольтер все ж виступає прихильником деізму, допускає існування Бога — першопричини світу, але заперечує втручання бога в життя природи, людини і суспільства. Критику феодальних порядків Вольтер вів з позицій раціоналізму. На його думку, на зміну деспотичному правлінню прийде царство Розуму та Свободи, де кожній людині надаються природні права — право на особисту недоторканість, право приватної власності, свободи слова, преси, совісті та ін. Під свободою Вольтер розумів усунення феодальних пережитків, що сковували творчу ініціативу людини, її приватнопідприємницьку діяльність. Вольтер зводив свободу до залежності громадян від свавілля: «Свобода полягає в тому, щоб залежати тільки від законів». Зв’язуючи благополуччя і спокій нації з розвитком торгівлі та нагромадженням багатств, Вольтер, як представник ліберальної буржуазії, підкреслював значення розкоші в забезпеченні соціального прогресу. Накреслена ним програма ліквідації кріпосного права передбачала визволення селян, які належали церкві та державі. Що ж стосується поміщицьких селян, то їх належало визволяти лише за згодою власника і до того ж за викуп. Тут проявилось прагнення Вольтера до компромісу з дворянством. Зосередивши увагу на пропаганді ідей законності ліберальних методів здійснення влади, Вольтер надає іншим просвітителям можливість розробки проектів ідеального устрою держави. Управляти державою мають тільки власники. Визнаючи природну рівність людей, Вольтер рішуче відкидав соціальну і політичну рівність, що в «світі не може бути, щоб люди, живучи в суспільстві, не поділялись би на два класи: один клас багатих, які наказують, владарюють, другий — бідних, що служать». Теоретично Вольтер віддавав перевагу республіканському устрою суспільства, але вважав, що республіканський устрій можна застосувати практично. Зразком державної організації Вольтер вважав парламентські установи в Англії. Політичний ідеал наближався до ідеї поділу властей: законодавча, виконавча, судова.

Серед представників Просвітництва у Франції значне місце належить історику, правознавцю Шарлю Луї Монтеск’є (1689—1755 рр.). Свої суспільно-політичні погляди він виклав у романі «Персидські листи». Шарль Монтеск’є створив першу розгорнуту політичну доктрину Просвітництва, прагнув розширити фактичну базу соціально-політичної теорії, описати причини, що викликають зміни в законодавстві та правах, і, узагальнивши нагромаджені факти і дані, виявити закони історії. Запозичуючи ідею природного становища, Шарль Монтеск’є відкидає раціоналізаторські конструкції, в яких утворення держави випливало з вимог природного права. Не сприйняв Шарль Монтеск’є і саме поняття суспільного договору. Виникнення політично організованого суспільства розглядалось як історичний процес. Держава і закони виникають в ході війни. Не маючи достатніх фактів і даних, щоб сформулювати загальну теорію походження держави, Шарль Монтеск’є намагається пояснити процес утворення держави, аналізуючи те, як зароджувались конкретні соціальні та правові інститути.

Шарль Монтеск’є — один з ініціаторів історико-порівняльного вивчення суспільства і держави. Закономірності суспільного життя розкриває через поняття спільного духу нації. Закони — суть необхідні відносини, що випливають з природи речей, все, що існує, має свої закони. Закономірність панує і в сфері суспільних відносин. Як філософ, правознавець, активний сподвижник Дідро і д’Аламбера, Шарль Монтеск’є виступає проти релігійного фанатизму, критикує теологічне розуміння історії Августіна і Фоми Аквінського, обґрунтовує закономірності розвитку природи і людської історії, підкреслює взаємозв’язок між природним і соціальним, вірить у майбутнє: настане епоха надій і сподівань, віра в торжество свободи, рівності, братерства тощо. Політичні погляди Шарля Монтеск’є сповнені суперечностей і компромісів. Але він завжди нещадно викривав феодалізм і проголошував принципи соціальної справедливості, рівності, свободи, гуманності.

Обґрунтовування ідеалу свободи Шарль Монтеск’є поєднував з існуючими формами держави: республіка (демократія і аристократія), монархія і деспотія. Кожний тип правління держави має власний принцип, що характеризує державну владу. Республіка — держава, де влада належить або народу (демократія) або його частині (аристократія). Монархія — це одноосібне правління, що спирається на закон; її принципом є честь. Деспотія, на відміну від монархії, — одноособове правління, основане на беззаконні та свавіллі, тримається на страсі. Шарль Монтеск’є виділяє в державі законодавчу, виконавчу і судову владу. Зосередження всієї повноти влади в руках однієї особи, установи або соціальної спільності людей неминуче веде до зловживання і свавілля. Розмежування компетенції поділу влади передбачає надання різним гілкам влади спеціальних повноважень з тим, щоб вони обмежували і стримували одна одну, встановлюється такий порядок, що «одна влада зупиняє другу», реалізація принципу поділу влади раціональна в Англії, де законодавча влада належить парламенту, виконавча — королю, а судова — присяжним. Вчення Шарля Монтеск’є про поділ влади мало значну новизну у порівнянні з попередніми концепціями. По-перше, поєднувалось ліберальне розуміння свободи з ідеєю конституційного закріплення механізму поділу влади. Свобода встановлюється лише законами і навіть законами основними. По-друге, у склад влади, що належить розмежуванню включались судові органи. Обґрунтування парламентаризму, як системи управління, основане на розмежуванні законодавчих і виконавчих повноважень, доповнене принципом незалежності суддів. Розподіл влади на законодавчу, виконавчу і судову — класична формула буржуазного конституціоналізму.

Напередодні Французької революції широке розповсюдження знаходять прогресивні політичні ідеї матеріалістів Дені Дідро, Поль Анрі Гольбаха, Андріана Гельвеція, Жульєна Ламетрі та ін. Критикуючи феодальні державні устрої, французькі матеріалісти пропонували створювати такі управлінські інститути, що відображали б інтереси всього суспільства. Політичні вчення французьких матеріалістів стали кроком у порівнянні з ідеями Монтеск’є. Проголошена ними ідея інтересу обумовленості характеру людини суспільними і соціальними умовами і, насамперед, політикою, а також рівність людини, її вроджене прагнення до добра та ін. мали прогресивне значення.

Дені Дідро — один з відомих французьких матеріалістів, філософ, керівник енциклопедії, письменник, разом з Вольтером мав великий вплив на сучасників і розвиток суспільної думки. В основі соціально політичного вчення Дені Дідро лежить ряд положень теорії природного права. Основне в теорії — поняття природи людини. Спочатку люди жили в природному додержавному становищі, були рівні між собою і керувались повною незалежністю. В інтерпретації природне становище виступало не стільки як період ізольованого існування індивідів, скільки епохою первісних колективів з суспільною власністю на засоби праці. З появою приватної власності та духу наживи — джерела всіх «вад» — «природна рівність зникла» і люди поділились на багатих і бідних. Державна влада виникає як продукт суспільного договору, що люди укладають між собою, щоб забезпечити своє щастя, що дає суспільству можливість створення організованої політичної форми. Суспільний договір не позбавляє людей їх природної свободи і рівності. Людина лише частково передає державі свою природну незалежність з метою забезпечення інтересів і об’єднання волі та сили всіх. Державна влада базується на волі народу-суверена, тоді як правителі та царі всього лише її тримають. Знищення феодальних порядків цілком можливо мирним шляхом з допомогою законодавчих реформ і морального виховання народу. Критикуючи дух корисливості, зажерливості і вихваляючи звичаї стародавніх народів, які не знали власності, Дені Дідро не закликав до усуспільнення майна, а виступав прихильником приватної власності в невеликих розмірах. Головна мета держави — забезпечення прав громадян, їх свободи і щастя.

В ученні Поля Анрі Гольбаха — прихильника конституційної монархії, а в ряді випадків — освіченого абсолютизму, знаходимо багато інших думок про устрій держави і суспільства. У суспільстві всі виступають як предмет обміну. Саме те, що люди не одинакові, і спонукає, навіть змушує їх звертатися один до одного і надавати взаємну допомогу. Вирішальна роль в історії відводилась діяльності законодавств. Шлях визволення людей лежить через освіту. Незнання власної природи привело рід людський до того, що він опинився поневоленим і став жертвою урядів. Створювати державу і закони людей змушують інтереси особистої користі. Суспільство сприймалось як царство розуму. I природні закони ті, що випливають з природи людини, складаючи найважливіші принципи суспільних відносин. Природні права вічні і невіддільні. Основні природні права: свобода, власність та безпека людини. У суспільстві діють основні закони, обумовлені суспільним договором, і визначають взаємовідносини між носіями влади (сувереном) і народом. Завдання законів обмежувати владу володаря і правити в інтересах суспільства.

Один з представників французьких матеріалістів XVIII ст. Клод Андріан Гельвецій виступав за політичні свободи, рівність всіх перед законом, висував гасла свободи слова, друку, думки і совісті. Відкидаючи географічні фактори, що визначають суспільне життя, Клод Гельвецій визначає, що відмінності у законах і звичаях обумовлені винятково соціальним середовищем. Люди всюди народжуються з рівними здібностями і нахилами, а відрізняються один від одного лише під впливом сім’ї, виховання і найближчого оточення. Висловлюється немало глибоких догадок про матеріальну обумовленість свідомості, її історичний розвиток, соціальну природу моралі та політичних установ. Суспільні інтереси є однією з основ виникнення держави і законів, утвердження «розумного суспільного ладу».

Політичні вчення французького просвітництва стали ідейною зброєю Великої Французької революції (1789 р.), сприяли виникненню і розвитку прогресивних політичних і соціально-економічних ідей в країнах Європи та ін. Один з визначних французьких просвітителів, філософ, Жан-Жак Руссо в працях «Бесіди про походження і основи нерівності між людьми» та ін. викладає радикальний характер політичних поглядів, піддає різкій критиці феодально-станові відносини, вказує причини нерівності, появи і розвитку приватної власності. Разом з тим ідеалізується первіснообщинний лад, відкидаючи учення Томаса Гоббса про те, що в первісному суспільстві йде «війна всіх проти всіх».

Оперуючи наявністю різних політичних вчень, Жан-Жак Руссо пише: спочатку люди жили, як звірі. У них не було нічого спільного, навіть мови, не кажучи вже про власність або мораль. Люди були рівні між собою і вільні. Та в міру удосконалення навиків, знань людини, знарядь її праці міцніли суспільні зв’язки, поступово зароджувались соціальні формування: сім’я, плем’я, народність. Період виходу з дикості, коли людина стає суспільною, залишається вільною — найщасливіша епоха. Далі розвиток цивілізації зв’язаний з появою і зростанням суспільної нерівності, з регресом свободи. Спочатку виникає майнова нерівність, що стала основою для приватної власності землі. На зміну природному стану приходить громадянське суспільство. З виникненням приватної власності відбувається поділ суспільства на багатих і бідних, між ними розпалюються жорстокі суперечності, непримиренність. Нерівність соціальна, економічна веде і до нерівності політичної. Прийняті ж закони безповоротно знищили природну свободу, остаточно закріпили власність, перетворили хитру узурпацію в непорушне право і заради вигоди небагатьох прирекли відтоді весь людський рід на працю, рабство і злидні. З переродженням держави в деспотію настає беззаконня, відсутність усяких владних структур, а панує тільки тиранія. У природному ж становищі все тримається на силі, на законі сильнішого. Повстання проти тиранії є правомірним актом, як і розпорядження, що їх давав підлеглим деспот, управляючи державою.

У протилежність Гоббсу, який в теорії суспільного договору виправдовував абсолютистську монархічну державу, Жан-Жак Руссо висловлювався за утворення такої держави, що забезпечує демократичні права. Величезні переваги Жан-Жака Руссо і полягають у відстоюванні демократичних прав і свобод. При всій відносній прогресивності політичних поглядів Жан-Жака Руссо вони ж ідеалістичні, як і погляди інших просвітителів XVIII ст. Його вплив на сучасників особливо в період буржуазних революцій заслонив вплив Вольтера і Монтеск’є. Якобінці використовували вчення Руссо про закони як відображення спільної волі та необмеженого суверенітету народу для забезпечення і утвердження революційної диктатури.

У XVIII ст. поряд з демократичними, соціальними, політичними концепціями розвитку держави і управління суспільством розвивались соціальні та політико-правові вчення утопічного соціалізму. Один з представників утопічного соціалізму сільський священник Жан Мел’є (1664—1729 рр.) своєрідно розуміє природне право, співзвучно уявленням про справжню справедливість, що складалися в середовищі народу, підкреслює, що нема справедливості в тому, що одні несуть всі тягарі праці та незручності життя, а інші, не знаючи турбот, насолоджуються всіма благами і зручностями життя. Різко засуджуються вищі стани феодального суспільства, які живуть за рахунок народної праці, пригноблюють, кривдять, грабують народ. Різко засуджуються монархія і церква. Вся купа релігій і політичних законів становить лише таємні системи несправедливості, з їх допомогою багаті гноблять бідних, руйнують і тиранять народ та ін. Засудження феодалізму і приватновласницького ладу з позицій інтересів трудівників у вченні Жана Мел’є органічно поєднано з програмою народної революції, з побудовою справедливого суспільства без приватної власності, що породжує збагачення найсильнішіх, хитрих і спритних, злих і негідних, породжує зубожіння народу. Народна революція має привести до ліквідації не тільки феодалізму, а й приватновласницького ладу взагалі.

Тоді ж у Франції виникли уже прямо комуністичні теорії Мореллі, Лєже-Марі Дешан та ін. Доктрина Мореллі ґрунтується на деяких положеннях теорії природного права. На відміну від буржуазних теоретиків, природне становище зображується як золотий вік, коли люди підкорялись тільки законам природи, що передбачали спільність майна і загальну обов’язковість праці. У концепції Мореллі нема місця суспільному договору. Виникнення і утвердження приватної власності перевернуло догори дном усі закони природи, спотворило пристрасті людей, породило жадобу тощо, виник приватний інтерес — виснажлива хвороба всякого суспільства. Мореллі підкреслював зв’язок держави, політики, моралі з відносинами власності, заперечував Монтеск’є, який критикував принципи демократії, аристократії, монархії та деспотизму. При збереженні приватної власності концентрація багатств неминуче веде до того, що демократія перетворюється в аристократію, аристократія — в монархію, а монархія — в деспотію, тиранію. Тому нема сенсу шукати найкращу форму управління, поки не знищена приватна власність і народжені нею приватні інтереси. Ідеї утопічного соціалізму знайшли відображення і в працях інших мислителів. Особливе місце займав бенедиктинський монах Лєже-Марі Дешан, який ділив історію людства на три етапи: дикість, коли люди не знали власності, влади, законів; потім люди перейшли до стану законів, виникла нерівність, власність, закони, суспільство ділилось на соціальні спільності, а потім настає царство «безумства звичаїв», обману і насилля. Та в «стані звичаїв» не буде релігій, війн, судів, торгівлі, банкрутства, спекуляції та ін. Життя людей стане простим і близьким до природи. Свідомість моральної єдності людей і простота життя приведе до відмирання примусу та управління суспільством.