2. Міжнародна політика України

Зовнішня політика — курс держави в міжнародних справах, що забезпечує специфічними засобами і методами захист її суверенітету і незалежності, досягнення життєво важливих національних інтересів і мети. Кожна держава зобов’язана будувати зовнішню політику, виходячи з власних національних інтересів та інтересів своїх партнерів. Зовнішньополітична мета історично конкретна і змінюється в залежності від економічних, науково-технічних, внутрішньополітичних та інших факторів. Формується зовнішня політика багатьма факторами, зумовленими географічним розташуванням, історичними зв’язками і менталітетом нації, її релігійними, моральними особливостями, світоглядом. Зовнішня політика визначається:

по-перше, усвідомленим, наміченим власним курсом, спрямованим на досягнення мети держави на міжнародній арені;

по-друге, об’єктивним, іноді випадковим або взагалі ненавмисним виносом у зовнішню політику якихось внутрішніх процесів та явищ, що існують та розвиваються в державі і суспільстві;

по-третє, необхідністю для держави так або інакше враховувати об’єктивні умови, що існують або здатні виникнути в системі міждержавних відносин;

по-четверте, потребами якось впливати на інших суб’єктів міжнародних відносин або, навпаки, реагувати на їх дії.

Суть і зміст зовнішньої політики змінюються в залежності від внутрішнього становища держави і від міжнародної обстановки. При визначенні стратегічної мети зовнішньої політики можна виділити необхідність забезпечення національної безпеки держави; зростання загальної могутності (потенціалу) держави; підвищення ролі міжнародних позицій і престижу держави. З особливостями зовнішньої політики як специфічної сфери діяльності держави тісно поєднані її мета і функції. Основна мета зовнішньої політики будь-якої держави — забезпечення її безпеки, суверенності, цілісності та недоторканності. Це пов’язано з захистом та охороною прав і інтересів країни, а також її громадян за межами державних кордонів. Захисна функція полягає у пристосуванні зовнішньополітичної стратегії держави до системи міжнародних відносин.

Зовнішня політика здійснює важливу економічну функцію. Інформаційно-представницька функція є вираження діяльності відповідних органів, створення позитивного іміджу держави у світовому співтоваристві. Спеціальні органи інформують уряди про наміри інших урядів, забезпечують контакти держави з іншими країнами. Представницька функція зовнішньої політики реалізується з допомогою впливу на суспільну думку і політичні кола тих або інших країн, щоб забезпечити сприятливі умови для успішного вирішення зовнішньополітичних завдань. Інформаційно-представницька функція реалізується в межах культурних і наукових обмінів, проведення переговорів, укладання міжнародних договорів. Регулююча функція зовнішньої політики спрямована на створення сприятливих зовнішньополітичних умов для діяльності держави щодо збереженню рівноваги в системі політичних зв’язків.

Україна виступає рівноправним учасником міжнародного спілкування, активно сприяє зміцненню загального миру і міжнародної безпеки, бере участь у загальноєвропейському процесі та в європейських структурах. Послідовно реалізуючи курс, проголошений Декларацією про державний суверенітет, Верховна Рада законодавчо закріплювала право на самовизначення, передбачене Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами. З початку 90-х років ХХ ст., після проголошення державного суверенітету, розгорнувся процес міжнародного визнання України. 2 грудня 1991 року першою незалежність України визнала і вирішила встановити дипломатичні відносини Польща. Тоді ж Канада заявила, що визнає Україну як незалежну державу. 4 грудня це зробили Литва і Латвія, 5 грудня — Росія і Болгарія. Тільки у грудні Україну як повноправного суб’єкта міжнародних відносин визнано 66 державами світу, серед них Аргентиною, Великобританією, Естонією, Ізраїлем, Італією, Німеччиною, США, Францією, Китаєм, Японією. Найвизначальнішими стали останні дні 1991 р.: Україну визнали і всі держави Великої сімки, що свідчило про остаточний перелом у позиції світової громадськості з приводу незалежності України. Вона стала членом Наради безпеки та співробітництва в Європі (тепер — Організація з безпеки та співробітництва в Європі), а 10 березня 1992 року — приєдналася до Ради Північноатлантичного співробітництва (з 1998 року — Рада євроатлантичного партнерства). Важливим кроком на шляху становлення України — повноправного суб’єкта міжнародних відносин — стало введення атрибутів державності, зокрема визначення громадянства України, національної символіки, введення власної грошової одиниці. Зафіксовано та визначено правовий статус державного кордону України.

Звертаючись до парламентів і народів світу, Україна підкреслювала, що будує демократичну, правову державу, першочерговою метою якої є забезпечення прав і свобод людини. Неухильно дотримуючись норм міжнародного права, керуючись загальною Декларацією прав людини, Міжнародними пактами про права людини, Україна їх ратифікувала. Одна з держав-засновниць Організації Об’єднаних Націй, у повній відповідності з метою і принципами Статуту Україна спрямовує зовнішню політику на зміцнення миру і безпеки у світі, активізацію міжнародного співробітництва у розв’язанні екологічних, енергетичних, продовольчих та інших глобальних проблем. У важливому зовнішньополітичному документі незалежної України намічено основні контури зовнішньополітичного курсу молодої української держави. У липні 1993 року Верховна Рада України прийняла важливий документ — Основні напрями зовнішньої політики України, де окреслено базові національні інтереси України і завдання її зовнішньої політики. Наголошувалося, що базовою вимогою у здійсненні зовнішньої політики є якнайповніше і якнайефективніше забезпечення національних інтересів держави. По-перше, це стратегічні та геополітичні інтереси, в основі яких — забезпечення національної безпеки України та захист її політичної незалежності. По-друге — економічні інтереси, поєднані з інтегруванням економіки України у світове господарство. По-третє, це регіональні, субрегіональні, локальні інтереси, тобто забезпечення різноманітних специфічних потреб внутрішнього розвитку України. З метою забезпечення національних інтересів України її зовнішня політика постійно спрямовується на виконання відповідальних і складних завдань. Головне — утвердження і розвиток України як незалежної демократичної держави. Органічними складовими є забезпечення стабільності міжнародного становища України, збереження територіальної цілісності держави та недоторканності її кордонів, включення України у світову економічну систему для її повноцінного економічного розвитку, забезпечення потреб громадян і підвищення добробуту народу.

Принципові основи зовнішньої політики України розвивають положення, визначені Актом проголошення незалежності України, Зверненням Верховної Ради України «До парламентів і народів світу» та ін. документи, які відповідають загальновизнаним нормам та принципам міжнародного права. У двосторонніх і багатосторонніх відносинах Україна керується принципами добровільності, взаємоповаги, рівноправності, взаємовигоди, невтручання у внутрішні справи, засуджує війну як знаряддя національної політики, дотримується принципу незастосування сили і загрози силою, прагне до розв’язання будь-яких міжнародних суперечок винятково мирними засобами. Україна не висуває територіальних претензій до сусідніх держав і не визнає жодних територіальних претензій до себе, неухильно дотримується міжнародних стандартів прав людини, забезпечує права національних меншин, які проживають на її території і вживає належні заходи до збереження національної самобутності української діаспори відповідно до норм міжнародного права. В сучасних умовах дотримання прав людини не є лише внутрішньою справою окремих держав, вважається принцип неподільності міжнародного миру і міжнародної безпеки, а загроза національній безпеці будь-якої держави становить загрозу загальній безпеці світу. Важливими основами, на яких базується зовнішня політика, є недопущення присутності збройних сил інших держав на території України, а також розміщення іноземних військ на територіях інших держав без їх ясно вираженої згоди, крім випадків застосування міжнародних санкцій відповідно до Статуту ООН. Україна вважає необхідним застосування Збройних сил лише у випадках актів безпосередньої збройної агресії, а також будь-яких інших збройних зазіхань на територіальну цілісність і недоторканність державних кордонів.

Зовнішню політику Україна здійснює в напрямках: розвитку двосторонніх міждержавних відносин; розширення участі в європейському регіональному співробітництві; співробітництва в межах Співдружності незалежних держав (СНД); діяльності в ООН та інших міжнародних організаціях. Кожен з напрямків має комплекс пріоритетів, що зумовлюються національними інтересами України та її прагненням сприяти підтримці регіонального і загального миру, забезпеченню міжнародної безпеки, реалізації глобальних проблем людства. Зокрема, пріоритетом у сфері двосторонніх відносин є активний розвиток політичних, економічних, науково-технічних, культурних та інших відносин з прикордонними країнами, західними державами — членами Європейської співдружності та НАТО; географічно близькими країнами; державами Азії, Азіатсько-Тихоокеанського регіону, Африки та Латинської Америки.

На сучасному етапі пріоритетними функціями зовнішньої політики України є: забезпечення національної безпеки; створення умов, необхідних для нормального функціонування національної економіки; сприяння науково-технічному прогресу, розвитку культури та освіти; участь у розв’язанні глобальних проблем сучасності; зв’язки з українською діаспорою; інформаційна діяльність.

Прикордонні країни — найближче зовнішнє середовище, від взаємодії з яким безпосередньо залежить мир і стабільність на всій периферії кордонів України, її нормальний внутрішній розвиток, безперешкодне і широке спілкування з зовнішнім світом. Довжина кордонів України величезна: з Росією — 2484 км, з Молдовою — 1194 км, з Білоруссю — 952 км, Румунією — 608 км, з Польщею — 542 км, Угорщиною —135 км, Словаччиною — 98 км. Чорне море з’єднує Україну морськими кордонами з Туреччиною, Болгарією та Грузією. У відносинах з прикордонними країнами є укладення повномасштабних договорів про добросусідство і співробітництво, створення атмосфери взаємної довіри і поваги, укладення дружніх і взаємовигідних партнерських відносин у всіх галузях. Україна розширює й удосконалює правові основи співробітництва з державами, створює ефективні механізми попередження і мирного врегулювання конфліктів або можливих суперечок. Зовнішньополітичні зусилля постійно спрямовані на те, щоб прикордонні країни створювали навколо України надійний пояс миру і стабільності.

Особливості історичного розвитку та специфіка геополітичного і геоекономічного становища України основні двосторонніх відносин з прикордонними державами. Для України відносини з Росією є відносинами «особливого партнерства», оскільки від їх характеру значно залежать доля прогресивного демократичного розвитку України і Російської Федерації, стабільність у Європі і в усьому світі. Протидіючи будь-яким територіальним домаганням чи спробам втручання у внутрішні справи, Україна будує відносини з Росією в дусі щирого добросусідства, взаємоповаги і партнерства. Україна спрямовує свої зовнішньополітичні зусилля на те, щоб стати надійним мостом між Росією і країнами Центрально-Східної Європи, беручи до уваги необхідність підтримки військово-політичної і соціально-економічної стабільності в Центрально-Східній Європі, а також життєво важливі національні інтереси України, в тому числі в сфері безпеки.

Географічно близькі країни разом з деякими прикордонними державами є своєрідним мостом між Україною і заходом Європи. Україна прагне до розвитку з ними повномасштабних дружніх відносин. Співробітництво з географічно близькими державами розширює смугу стабільності і миру навколо України, сприяє її утвердженню як впливової європейської держави, прокладає шлях до широких політичних, економічних, культурних, наукових, гуманітарних відносин з Центральною, Північно-Східною і Південно-Східною Європою. Розгалужені і стабільні відносини України з географічно близькими державами є необхідною умовою повноцінного інтегрування України в сім’ю європейських народів, її активної участі в регіональному і субрегіональному співробітництві. З огляду на географічну близькість та історичні зв’язки з країнами Балканського регіону, Україна розвиває широкі партнерські відносини в різних галузях. Україна постійно підтверджує готовність брати участь у спільних з Організацією Об’єднаних Націй, Співдружністю безпеки Європи та іншими зацікавленими сторонами зусиллях, спрямованих на найшвидше мирне врегулювання балканської кризи, у тому числі з метою налагодження повномасштабних відносин із усіма країнами — спадкоємицями колишньої Союзу Федеративної Республіки Югославії. Геополітичне становище України, а також наявність істотних історичних, економічних, культурних та гуманітарних зв’язків обумовлюють необхідність збереження і розвитку дружніх взаємовигідних відносин з країнами Кавказького регіону.

Не викликає сумніву, що майбутнє України багато в чому залежить від відносин зі Сполученими Штатами Америки. Відносини, що існують нині, є початкові, навіть зважаючи на заяви обох сторін про стратегічне партнерство. Одним з ключових зовнішньополітичних напрямів розвитку відносин стратегічного партнерства з США, державою, що є світовим лідером, яка надала Україні за період її незалежності неоціненну політичну, фінансову, економічну і технічну допомогу. Лідери США підкреслюють, що Америка як партнера потребує сильної, процвітаючої та демократичної України. Початковий етап українсько-американських відносин зводився до певного тиску з боку США, спрямованого на досягнення беззастережного ядерного роззброєння України без належного урахування її національних інтересів. Так, позиція адміністрації США Джорджа Буша-старшого після проголошення незалежності України занадто обережна і фактично зводилась до зкоординованої з Росією політики ядерного роззброєння України. Принципова і виважена позиція України в інтенсивному політичному діалозі із США сприяла перегляду такого курсу і поступовому налагодженню демократичного партнерства, а з середини 90-х років ХХ ст. така політика доповнена визнанням необхідності збалансування двосторонніх відносин у різних галузях та зростання пріоритетності економічного співробітництва. Пізніше США підтримували Україну і проголошували стратегічне партнерство, поступово істотно змінюючи свій курс і стали відверто використовувати Україну в грі з Росією. Саме США спочатку підтримали ідею хартії Україна-НАТО, а потім зробили багато, щоб не підписати в такому вигляді, який більше відповідав інтересам України.

На шляху розвитку українсько-американських відносин важливим кроком стало підписання тристоронньої заяви України, США і Росії про підтримування необхідного балансу відносин між США, Росією та Україною. Головними напрямками співробітництва України та США на сучасному етапі є: забезпечення дієвої підтримки з боку США у відносинах України з міжнародними фінансовими інститутами в реалізації європейського зовнішньополітичного курсу України, співробітництво в екологічній та ядерно-енергетичній галузях (однією з найважливіших складових є виведення з експлуатації Чорнобильської АЕС), нарощування торгівлі та поглиблення ділового співробітництва, співробітництво у військово-політичній та космічній сферах та ін. Отже, стратегічні відносини України з США мають перейти від декларацій до конкретних справ, насамперед у економічній сфері. Американський бізнес шукає можливості проникнути в Україну і пустити тут коріння, але сучасна вітчизняна атмосфера не сприяє економічному співробітництву на рівні західних стандартів. Політично сильна, демократична, зорієнтована на Захід Україна може сприяти стабілізаційним процесам у Європі, тому США могли б сприяти більш послідовно та цілеспрямовано. Варто комплексно поєднувати законодавчі, економічні, господарські, інформаційні, дипломатичні зусилля, сформулювати концепцію відносин з провідною державою світу і реалізувати всі її складові за узгодженістю.

Спрямовуючи поступ в Європу, Україна намагається зміцнити відносини з провідними європейськими державами, а саме з Великобританією, Францією, Німеччиною. Встановлюючи дипломатичні відносини, Великобританія розглядає Україну як державу, покликану відігравати ключову роль у підтриманні стабільності не лише в регіоні Центральної і Східної Європи, а й на європейському континенті. Поступове розширення співробітництва між двома країнами — Україною і Великобританією — пояснюється обміном візитами на найвищому рівні. Співробітництво з найбільш впливовими британськими кампаніями з метою залучення стратегічних британських інвестицій в економіку України та ін. Поява суверенної України стала непередбаченою для французької державно-політичної еліти. На початку 90-х років ХХ ст. міністр оборони Франції Франсуа Леотар відмічав, що на карті Європи палають пожежі, які вважалися згаслими. Україна і Росія є незалежні. Чи спаде на думку, що Україна — привид Європи — у 20-х роках ХХ ст. мала парламент, козаків та відвагу? Ризик ще якийсь період полягатиме в наявності ядерних армій у обох сторін. Отже, Франція тоді не готова до сприйняття України, яка раптово стала в Європі, тому і реакція Парижу на появу української держави досить стримана. З визначенням чіткої політичної лінії до України виникли певні труднощі. Те, що спочатку Париж демонстрував певну холодність у ставленні до Києва. Це пояснювалося впливом історико-культурного фактору: недостатньою обізнаністю Франції з культурними надбаннями України. Проте певне пояснення обережного ставлення до становлення української держави можна шукати у загальноєвропейському вимірі. Франція є рушійною силою об’єднаної Європи, хоча незаперечно має вдалий досвід захисту і своїх національних інтересів. Франція йде шляхом посилення інтеграції з іншими державами Європи. Зокрема, у Франції актуальність економічного виміру інтегрування Європи вже поступається політико-стратегічному та проблемам спільної безпеки. Навпаки, державне керівництво України завжди надавало великого значення встановленню плідних відносин з Францією як одним з лідерів європейського будівництва. Діалог на найвищому рівні між незалежною Україною і Францією почався ще на початку 90-х років ХХ ст. і поступово створюється міцна договірно-правова основа двосторонніх відносин. Між країнами уже підписано 36 двосторонніх документів, 26 з них — про співробітництво в економічній, науково-технічній, культурній та військовій галузях.

Однією з перших серед країн «Великої сімки» Україну визнала Німеччина. Дипломатичні відносини між Україною і Федеративною Республікою Німеччиною встановлено 17 січня 1992 року. Згодом відбувся візит до Києва Федерального канцлера Німеччини, в ході якого підписано Спільну декларацію про основи відносин між Україною і ФРН, а також ряд двосторонніх угод. Пізніше обмін двосторонніми візитами сприяв розширенню та зміцненню відносин. Німеччина визнавала важливу роль України у зміцнені безпеки на сході Європейського континенту. Між Україною і Німеччиною встановлюються регулярні консультації на вищому рівні. В кінці 90-х років ХХ ст. відбулися другі українсько-німецькі міжурядові консультації на вищому рівні — найбільш представницька зустріч політичного керівництва двох держав за всю історію українсько-німецьких двосторонніх відносин. До участі в консультаціях залучено керівників семи німецьких федеральних міністерств та десяти українських. Головний політичний результат полягає в тому, що консультації підтвердили життєздатність і ефективність двосторонніх відносин і засвідчили зростаючу взаємну довіру та практичну готовність сторін до поглиблення співробітництва у різних сферах. На початку XXI ст. відбулись треті українсько-німецькі міжурядові консультації на вищому рівні. Активно розвивається співпробітництво обох країн на міжпарламентському рівні.

Виходячи з розумінь політичної й економічної доцільності, Україна підтримує двосторонні відносини з тими азіатськими, африканськими, латиноамериканськими державами, а також країнами Азіатсько-тихоокеанського регіону, що відіграють помітну роль у світовій і регіональній політиці, мають високий рівень економічного розвитку, розташовані в стратегічно важливих для України регіонах. Розширюються контакти з країнами Близького і Середнього Сходу, зокрема з країнами, багатими нафтою, новими індустріальними країнами Азії тощо. Відносини з Японією, Республікою Корея, Сінгапуром, Південно-Африканською Республікою, Австралією відкривають могутні джерела інвестицій в національну економіку України і сприяють впровадженню сучасних технологій, необхідних для прискореної реалізації економічних і соціальних проблем. Геостратегічні та геоекономічні інтереси України вимагають підтримки тісних і широких відносин з Китаєм, Індією, Пакистаном, Єгиптом та Ізраїлем. Поступовий розвиток відносин з державами Азії, Африки і Латинської Америки сприяє утвердженню економічної незалежності, зміцненню позицій України у світі.

Отже, з кожним роком зовнішня політика України стає дедалі прагматичною і виваженою, враховує набутий за період незалежності цінний досвід. Європейський вибір не заважає Україні налагоджувати політичні та економічні зв’язки з іншими розвинутими країнами світу. Йдучи до Європи, Україні не повертається спиною до інших сусідів. Перебуваючи на європейському перехресті, у складній системі міжнародних координат, будучи одночасно частиною Центральної, Східної та Південно-Східної Європи, Україна не може не розвивати тісні відносини з усіма країнами регіонів.

Співдружність незалежних держав — об’єднання 12 держав пострадянського простору виникла на основі Мінської угоди, Алма-Атинської декларації та Протоколу до Мінського договору. При створенні Співдружності визначено, що будується на принципах міжнародного права. Членство в Співдружності є добровільним, і кожен з учасників має право його призупиняти чи припиняти. Органи Співдружності суто консультативні та координуючі. Утворення Співдружності незалежних держав історично виправдане на етапі становлення нових держав пострадянського простору, але за сучасних умов, коли процес фактично завершився, її існування стає проблематичним.

Співдружність незалежних держав здійснює функції: культурно-історичну, міжнародно-правову, економічну, військово-політичну.

Культурно-історична функція зумовлена спільним минулим і полягає в підтримці відчуття солідарності народів пострадянського простору, що склалося за умов тривалого співжиття в межах Російської імперії та СРСР. Існує певна гуманітарна єдність країн Співдружності, зокрема — подібні системи освіти, російськомовність, сімейні зв’язки тощо. Функція збережена в існуванні Співдружності, що значно пом’якшило шок у населення пострадянських країн, викликаний розпадом СРСР. Збережено режим вільного пересування через нові кордони, конвертованість документів про освіту та наукові звання, елементи спільного інформаційного простору та ін. Разом з тим, у пострадянському просторі поширилась гуманітарно-інформаційна діяльність Російської Федерації (захист російськомовних, введення подвійного громадянства, тенденційність російських мас-медіа).

Міжнародно-правова функція. Утворення Співдружності сприяло більш цивілізованому вирішенню проблем, пов’язаних з трансформацією колишніх радянських республік у незалежні країни. Внаслідок зміцнення національних держав їх вихід на міжнародну арену, укладання двосторонніх міждержавних угод тощо, міжнародно-правова функція Співдружності в існуючому вигляді втрачає сенс. В ситуації, що склалася, Співдружність як об’єднання незалежних держав, поступово трансформується у проросійську наддержавну структуру. Незважаючи на те, що столицею Співдружності за Біловезькими угодами проголошено Мінськ, основні структури й органи перебувають у Москві. Росія намагається закріпити в очах міжнародного співтовариства своє право на домінування в Співдружності, про що, зокрема, свідчить намагання закріпити статус Співдружності незалежних держав в ООН і під її егідою реалізовувати свої інтереси. Розгалужена структура органів Співдружності наслідок існування старих стереотипів бюрократичної свідомості радянських часів. У діяльність Співдружності привнесено принципи радянської системи і це багато в чому спричинило її неефективність. Фактично рішення органів Співдружності мають необов’язковість і кожна країна дотримується лише тих з них, що для неї вигідні й узгоджуються з національним законодавством. Так, Україна не підписала Статут Співдружності незалежних держав і є лише асоційованим членом, не бере участі в Митному та Платіжному союзах, не працює в органах військового співробітництва.

Економічна функція. При створенні Співдружності важливо було зберегти раціональні економічні зв’язки, що сформувалися за умов колишнього єдиного народногосподарського комплексу. Існує взаємодоповнюваність та взаємозалежність економічних систем країн — членів Співдружності, спільні проблеми у здійсненні економічних перетворень, що можна було б вирішувати узгоджено. Сподівання на створення ефективної моделі міждержавних економічних зв’язків поки що не справдилися. В економічних органах Співдружності закріплено російське домінування. Митна угода здебільшого не спрацьовує, а в торгівлі Російської Федерації з країнами Співдружності існують значні протекціоністські бар’єри. Залежність економік країн Співдружності від поставок з Росії, а це використовується для значного підвищення своїх цін порівняно із світовими з метою політичного тиску або досягнення односторонніх вигод. Все це змушує держави Співдружності шукати інші варіанти реалізації власних інтересів економічного розвитку.

Військово-політична функція: проблеми безпеки. На початковій стадії існування Співдружності зберігалися елементи спільного військового командування та воєнної інфраструктури сил стратегічного призначення. З розбудовою національних збройних сил, з передачею ядерних озброєнь з України і Казахстану до Російської Федерації, із улагодженням ситуації навколо Чорноморського флоту військово-політична функція фактично переведена в площину двостороннього співробітництва. Функції захисту кордонів по зовнішньому периметру країн Співдружності (крім України) свого часу перейняла на себе Російська Федерація, але з розбудовою національних прикордонних військ ця функція поступово зменшується. Прихильники реінтеграції пострадянського простору на засадах російського домінування вважають, що без військово-політичної присутності Російської Федерації у нових незалежних державах неодмінно виникатимуть міжетнічні та міжконфесійні конфлікти. Якщо ж ці конфлікти й виникали, то багато в чому не без участі самої Російської Федерації. Незадоволення поведінкою Російської Федерації висловлює Грузія в питаннях про Абхазію. Незадоволений російською підтримкою вірменської сторони Азербайджан. Чеченський конфлікт виник саме внаслідок неконструктивної позиції Москви тощо. Тому теза про необхідність російської військової присутності в країнах Співдружності в інтересах воєнної безпеки інших країн кожного разу потребує обґрунтування.

Історія свідчить, що Співдружність як інтеграційне об’єднання держав пострадянського простору поки що не склалася. Прийняті її керівними органами понад 800 документів діють неповністю. Координуючі інститути неефективно впливають на розвиток економіки країн Співдружності. Якщо і виникали деякі елементи інтеграції, то це сталося за рахунок двосторонніх угод. Обсяги торгівлі осьової країни Співдружності — Російської Федерації з іншими країнами в 2,5 рази менші, аніж з іншими країнами світу. Співдружність має тенденцію до перетворення в механізм реалізації тільки російських інтересів. Панівне становище Росії в робочих органах Співдружності фактично має можливості проводити такі рішення, які узгоджуються з її власними національними інтересами, але часто-густо суперечать інтересам інших країн. Домінування російських інтересів в Співдружності ще не сприяє розгортанню потенціалу співробітництва, який передбачається. Це, зрозуміло, викликає певну занепокоєність і опір з боку незалежних держав.

Основні причини нестабільності Співдружності:

по-перше, нерівноправність відносин між країнами Співдружності, а також претензії Росії на політичне, економічне, інформаційне та соціокультурне домінування;

по-друге, намагання Російської Федерації розглянути весь пострадянський простір як зону легітимних життєво важливих її інтересів;

по-третє, несумісність вимог Росії координації зовнішньої й економічної політики країн Співдружності;

по-четверте, постійні спроби Росії сформувати в межах Співдружності новий військово-політичний союз або систему колективної безпеки; стратегічний курс Росії на розбудову наддержавних структур Співдружності під її контролем і прогресуючу інтеграцію пострадянських країн в новий потужний геополітичний блок.

Україна зробила ставку на розгортання у межах Співдружності переважно двосторонніх, а не багатосторонніх відносин. Підписані або готуються до підписання міждержавні програми довгострокового економічного співробітництва України з Білоруссю, Вірменією, Грузією, Молдовою, Узбекистаном. Для України та деяких інших країн головна притягальна сила Співдружності полягала як раз у ліквідації центру. Саме тому Україна постійно наголошує на статусі асоційованого члена і ретельно уникає тісної участі в політичному та військовому співробітництві. Молдова проголосила, що її участь обмежена виключно економічною сферою. Туркменістан та Азербайджан здебільшого утримуються або відмовляються підписувати угоди, брати участь у реальній кооперації. Стратегічну політику України у ставленні до Співдружності важко назвати послідовною або оптимальною (з точки зору національних інтересів), асе все ж таки здебільшого Україні вдавалося зберегти самопроголошений статус асоційованого членства в Співдружності. Дальша еволюція Співдружності до структури, аналогічної Європейській Співдружності, значно залежатиме від темпів, послідовності та результатів економічних та соціально-політичних перетворень в Росії і Україні. Кризові соціально-економічні явища, особливо на тлі слабкої інтегрованості у світову економіку та зростання питомої ваги політичних ризиків, посилюють ймовірність небажаних сценаріїв розвитку ситуації. Формуватимуться, зокрема, потужні політичні сили, які вбачатимуть вихід із становища, що складається, в реінтеграції держав Співдружності та створення на території колишнього СРСР самодостатнього геоекономічного та геополітичного простору.

Раціональна політика України у ставленні до Співдружності базується на національних, а не на кланових або корпоративних інтересах, і спрямована на закріплення й утримання альтернативного лідерства в Співдружності й у регіоні. Формування угруповання Грузія, Узбекистан, Україна, Азербайджан, Молдова при лідерстві України й підтримці інших країн, що розуміють всі переваги й вигоди створення регіональних угруповань, заснованих на принципах рівності та взаємної підтримки, лише початок нових надзвичайно важливих інтеграційних процесів. Результат таких процесів: формування регіональних структур і союзів, і Україна може претендувати на місце «першого серед рівних» в таких новоутвореннях. Зустрічі керівників країн Центральної Азії продемонстрували зростаючу тенденцію до рівноправної взаємовигідної кооперації і стрімку втрату стратегічних позицій Російської Федерації в надзвичайно важливому регіоні. Азербайджан, Грузія, Узбекистан, Україна та країни Центральної Азії — це вже дев’ять країн Співдружності, що рішуче підтримують ідею створення нових рівноправних і взаємовигідних структур кооперації. Якщо додати зростаюче співробітництво України з країнами Балтії й утворення в кінці 90-х років ХХ ст. Балто-Чорноморського Альянсу (Україна, Польща, Латвія, Естонія, Литва), то тенденції розвитку інтеграційних процесів на пострадянському просторі стають очевидними. Після підписання Білоруссю, Казахстаном, Росією і Україною угоди про єдиний економічний простір співробітництво набрало нових рис.