1. Особа в політиці

Стаючи дорослим, кожний переконується, що в суспільстві діють механізми, які регулюють помисли та вчинки людей в політичній сфері. Механізмами регулювання поведінки особистості виступають державні та громадські інститути, ідеології та релігії, традиції та звичаї, нарешті, соціальне середовище та економічні умови, де протікає все життя людини. I важко уявити, як же окрема людина може вплинути чи змінити існуючий порядок речей. Навіть багато з тих, хто живе у стабільних і міцних демократичних системах, схиляються до думки, що вони не самі вирішують, а лідери, керівники і взагалі «начальники» володіють здебільшого відповідальністю, а, отже, і правом приймати нормативні акти, політичні рішення, тобто здійснювати реальну політичну дію. Якщо ж людина хоче впливати на політику або змінити її, має приєднатися до соціальної групи, політичної партії або руху, чиї політичні позиції збігаються або близькі з її власними. I в сучасному складному світі здається неможливою така політична дія в суспільній сфері, що була б повністю просякнута суто індивідуальним буттям особи.

Політику творять люди, її суб’єкти. Це різноманітні соціальні спільності та сфери, суспільно-політичні об’єднання та організації, індивіди — первинні, вихідні політичні суб’єкти. Саме індивіди утворюють соціальні спільності, верстви, групи, політичні партії та політичні рухи, різноманітні політичні інститути. Ще в Давній Греції філософ Платон вважав, що теорія політики повинна базуватися на вивченні людини, тому що здорове суспільство не може складатися з людей, яких переслідують страх та невпевненість. Адже увесь розвиток суспільства, починаючи з економіки і закінчуючи духовною сферою, спрямований на задоволення потреб людини, на її всебічний розвиток. Чи залежить економіка від людини? Звичайно. Від того, яке місце займає людина у виробництві, від того, як поведеться людина на виробництві, від її трудової діяльності, сумлінності, добросовісності, зацікавленості у праці тощо. Соціальна сфера й соціальні відносини, що розвиваються і діють в суспільстві, залежать безпосередньо від людини та її здібностей реалізувати усі економічні успіхи і забезпечити життя, побут, умови праці тощо. Розвиток політичної системи, самоуправління дуже відчутно залежить від політичної зрілості, освіти, ініціативи людини. Адже політична культура демократизму включає організованість, свідому дисципліну та ін. Звідси людина виступає метою та фактором розвитку демократичного суспільства, а підвищення ролі людини допускає здійснення виробленої державою реалістичної і дійової програми формування сучасної особи — ідейно та морально підготовленої, із розвинутим почуттям господаря, творчим, справді ретельним і відповідальним ставленням до справи.

Що ж таке людина? У чому суть людини? Людина є істота біосоціальна. Маркс говорив, що «суть людини... є сукупність усіх суспільних відносин». Людина — істота суспільна, політична і розвивається як особа тільки у суспільстві. Кожна людина — індивід — є особою. Проте людина, особа, індивід — поняття не тотожні. В різних філософських системах проблема людини розглядалася по-різному. Французький філософ Жюльєн Леметрі визначав, що людина — машина. Людина настільки складна машина, що повністю неможливо скласти про неї яскраве уявлення, а після —дати точне визначення. Філософ Поль Анрі Гольбах писав, що людина — матеріальна істота, яка організована так, щоб відчувати, мислити та зазнавати видозмінення. Філософ Клод Адріан Гельвецій говорив: людина, витвір природи, існує в природі, підпорядкована її законам. Філософ Іммануїл Кант писав: «Найголовніший предмет у світі, до якого можуть бути застосовані пізнання, це людина, тому що вона для себе своя остання мета». Люди, які населяють планету, складають єдиний біологічний тип homo sapiens — людина розумна. Людина — гранично загальне поняття для визначення суб’єкта історичної діяльності та пізнання.

Індивід як особа — це не просто біологічна, але й соціальна істота. І якщо в античних концепціях людину розглядали як здатного до громадської діяльності індивіда, то, за Марксом, «людина є суспільна істота». Тому будь-який прояв її життя — навіть якщо і не виступає в безпосередній формі колективного, що здійснюється спільно з іншими, — прояв і утвердження суспільного життя. Звідси і випливає розуміння суті людини як сукупності всіх суспільних відносин. Безумовно, не існує раз і назавжди заданої людської сутності: зі зміною суспільних відносин змінюється і її зміст. Індивід — означає те, що кожна людина індивідуальна в усіх іпостасях розвитку: біологічній і духовній. Поняття індивід відображає одноосібність, неповторність людини.

Особа відображає, по-перше, соціальну суть людини, її конкретно-історичну характеристику. Карл Маркс говорив, що «суть окремої особи складають не її борода, не її кров, не її абстрактна фізична природа, а її соціальна якість; людську суть не можна виявити ані через самосвідомість, ані через біологічні характеристики. Особа має суспільно-історичну суть». Особа, природно, втілює зміст тих суспільних відносин, з якими пов’язане життя людини і які людина підтримує та стверджує усією своєю життєдіяльністю. В сучасних умовах створюється нове соціальне середовище, формується зовсім інший тип особи, відмінний від попередніх суспільно-політичних систем. По-друге, поняття особи слід відрізняти від поняття людина. Якщо поняття людина — це сукупність вироблених у процесі розвитку особливостей, що успадкувалися, які відрізняють її від усіх інших тварин, а людей один від одного і не включають конкретно-історичних соціальних характеристик, то особа — це втілення конкретно-історичних суспільних відносин. Притаманні кожній людині індивідуальні особливості характеру, емоційної сфери, темпераменту, здібностей роблять її неповторною серед інших людей. Отже, важливо не обмежуватися лише соціальним тлумаченням сутності особи, а підходити до аналізу сутності особи конкретно-історично. Людина належить до тих чи інших соціальних, національних, професійних спільностей, виступає носієм певних інтересів. Звичайно ж, особа не лише продукт, об’єкт, але й суб’єкт суспільних відносин. Особа — це людина, яка втілює конкретно історичні-суспільні відносини, впливає на них в міру своїх сил та здібностей і в залежності від становища, яке займає в суспільстві. Соціальний статус особи — це місце особи в системі суспільних відносин, у ставленні до інших індивідів і до соціальних груп, сукупність її соціальних функцій, а також її оцінка та самооцінка, тобто розуміння людиною своєї соціальної значимості. Соціальний статус особи характеризується економічними, професійними та іншими ознаками. Визначаючи соціальний статус особи, доцільно відмежуватися від ролевої концепції особи, що, по суті, зводить становище особи до ситуації актора, якому заздалегідь прописаний хід дій. В одній із п’єс Уільям Шекспір писав: «Весь світ — театр. У ньому жінки та чоловіки — усі актори. У них є входи, виходи. I кожний не одну грає роль. Сім дій у п’єсі тій. Дитина, школяр, підліток, коханець, солдат, суддя, дідусь...». Особисте, суб’єктивне тут може проявитися тільки в методі виконання ролей. Люди — й автори, і діючі особи їх власної драми. Природно, соціальний статус особи залежить не лише від матеріальних, соціальних та духовних умов, але й від того, наскільки ці умови засвоєні особою, від її культури, від її активності тощо. Особа несе в собі риси цивілізації, способу виробництва та способу життя.

Виділяють декілька великих соціальних типів особи, які простежуються на всьому історичному шляху розвитку людства. Перший тип — діячі — мисливці та риболови, воїни і ремісники, землероби і робітники, інженери і геологи, медики і педагоги, менеджери і бізнесмени та ін. Для таких осіб головне — активні дії, зміни світу та інших людей, включаючи самого себе. Такі особи горять на роботі, знаходячи вище задоволення, навіть якщо її плоди і не стільки помітні. Бурхливий розвиток капіталізму привів до культивування саме такої особи — активної, яка має собі ціну, яка володіє почуттям власної гідності та визначає міру своєї відповідальності за себе, сім’ю, народ. Другий тип — мудреці, мислителі — люди, які, за висловом Піфагора, приходять у світ не для того, щоб змагатися і торгувати (як на Олімпійських іграх), а дивитись і розмірковувати. Образ мудреця, мислителя, що втілює традиції сім’ї, роду й історичну пам’ять (літописи), завжди користувався величезним авторитетом. Багато великих мудреців і пророків — Будда і Заратустра, Моїсей і Піфагор, Соломон і Лаоцзи, Конфуцій і Махавіра Джіна та ін. вважались або посланцями богів, або обожнювались, вважались святими. Третій тип — люди почуттів та емоцій, які гостро відчувають, як «тріщина світу» (Генріх Гейне) проходить через їх серця. Це діячі літератури та мистецтва, геніальні прозріння яких часто випереджають найсміливіші наукові прогнози і пророкування мудреців. Відомо, що поет Андрій Бєлий ще в 1921 році написав вірші, де згадувалась атомна бомба, а поет Олександр Блок чув музику революції задовго до її початку. I таких прикладів багато. Четвертий тип — гуманісти і подвижники, які відрізняються піднесеним чутливим почуттям душевного становища іншої людини, ніби відчувають іншого, полегшуючи душевні і тілесні страждання, їх сила — у вірі в своє призначення, в любові до людей і всього живого, до активних дій. Такі люди зробили справою свого життя милосердя (лікар, філософ-гуманіст Альберт Швейцер, лікар-гуманіст Федір Гааз, лікар-філософ Микола Амосов, мати Тереза, філософ Анрі Дюнан та ін.). В основних культурах та цивілізаціях планети склались певні типи особи, які відображають особливості Сходу і Заходу, Півночі і Півдня. Становлення особи йшло через етапи свідомості, почуття страху і сорому (античні суспільства), любові до Бога, гріховності Людини, корпоративної моралі (феодальний світ) і, нарешті, утвердження самоцінності людської індивідуальності (сучасні суспільства).

Соціальна діяльність людини — головний рушій суспільного розвитку. В характері її діяльності, спрямованості, активності, змістовності та результативності відбивається суть того чи іншого суспільного ладу, його недоліки, достоїнства й, відповідно, історичні перспективи. Самореалізація людини можлива тільки через державу. Звідси, сильна держава — добро для громадян. Все, що сприяє її зміцненню, відповідає інтересам суспільства і є вирішальним гарантом свободи. Ще Демокріт підкреслював, що в державі представлене загальне добро й справедливість. Інтереси держави — над усе. Піклування громадян повинно бути спрямоване на найкращий устрій держави. Георг Гегель відзначав, що особа чогось варта тільки тому, що є часткою держави. Якщо ж особа перебуває в гармонії з метою держави, то вона вільна, тому що держава — вища форма і втілення свободи. Гегель підкреслював, що особа знаходить свободу в ретельному виконанні обов’язків перед державою. Виходячи з діалектики двох типів влади, природної, ірраціональної, стихійної, що базується на грубій силі, і державної — розумної, організуючої і впорядкованої, яка підносить суспільство над біологічністю людини, філософ Нікколо Макіавеллі вважав, що зміцнення держави та її влади, яка втілює все розумне в людині, є важливим фактором, і що для зміцнення держави та її влади усі засоби добрі, аж до найвищих злочинів проти людини. Виходячи з гуманності, в основі різноманітних елітарних концепцій співвідношення цінностей людини й політики лежить необхідність наявності компетентної влади меншості над більшістю, як умови нормального функціонування соціуму. Сама ж людина — пасивний суб’єкт управління, має підкорятися, слухатись еліти через її більшу компетентність. Але ряд політологів (Роберт Даль, Віль Корнхаузер, Йозеф Шумпетер) розглядають зростаючу участь громадян у політиці суперечною природі особи, проголошуючи взагалі «політику для політиків». Існують також інші погляди, концепції, в основі яких лежить певність у владній суверенності особи, впевненість, що її самореалізація не в державі, а в жертвуванні заради влади.

Держава, влада покликані забезпечити стан, зовсім відповідний природі людини, а звідси вимагається удосконалення політичної структури суспільства, а не людини. Цінність держави, говорив англійський філософ Джон Стюарт Мілль, визначається цінністю її громадян. Доброчесність держави полягає в намаганні зробити своїх підданих добрими та освіченими. Держава повинна, з одного боку, сприяти загальному духовному розвитку суспільства, а з іншого, — організувати вже існуюче моральне та інтелектуальне багатство. Єдине правління, що може повністю задовольнити всі гострі потреби соціальної держави, — це те правління, в якому беруть участь усі люди, будь-яка участь яких, навіть найменша суспільна функція, корисна; така участь має збільшуватися настільки, наскільки дозволяє суспільство. Саме така філософія громадянського суспільства та політичної свободи виходить з того, що підпорядкованість індивідів державі, владі є засобом обмеження негативної свободи і всілякого розвитку свободи політичної.

Політична свобода, самовизначення особи стосовно держави та влади, її законів, зумовлюють раціоналізм політичного життя, забезпечують громадянський правопорядок. Але особисту свободу в тій чи іншій формі обмежують властиві державі порядок та організація. Філософ Карл Ясперс відзначав, що абсолютної політичної, як і будь-якої іншої соціальної, свободи бути не може. Політична свобода людини починається відтоді, коли вступають у дію прийняті в державі закони. Зрозуміло, що той чи інший закон означає відмову або примушення до відмови особи від деякої частини її прав. Особиста свобода є тканина, з якої шиється будь-який соціальний одяг. Запас такої тканини не може бути невичерпним: вона витрачається і не оновлюється. Виходячи із самоцінності особистості, представницька демократія і політичний плюралізм, поділ влади, взагалі все те, що характеризує ліберально-демократичні режими, покликане забезпечити оптимальне становище між межами суспільства. Є й доктрини, що проголошують свободу особи. Особа і держава несумісні тому, що держава зі всіма її інститутами та владними структурами є зло. I тому-то держава має бути знищена відразу ж після звершення соціальної революції, говорив Михайло Бакунін, інакше революція загине. Небезпечна і влада одних тільки представників народу, тому що, ставши правителями, вони перестають бути робітниками і починають дивитися на весь чорноробочий люд з висоти державності і представлятимуть уже не народ, а себе і свої прагнення до управління народом. З таких позицій представницька система та інші основи ліберальної демократії вважаються антидемократичними.

Що таке суб’єкти політики, суб’єкти влади? У повсякденному житті політичні відносини знаходять відображення у політиці як способі взаємовідносин різних соціальних спільностей, класів, соціальних верств, націй та відстоювання своїх інтересів і задоволення потреб за допомогою різноманітних засобів, серед яких важливу роль відіграє влада. Різноманітні соціальні спільності, соціальні верстви, класи, нації, професійні, політичні об’єднання, індивіди тощо виступають суб’єктами політичних відносин, суб’єктами влади. Суб’єкти політики — це індивіди і соціальні верстви й спільності, а також організації, об’єднання, безпосередньо більш-менш свідомі, що беруть участь у політичній діяльності. В залежності від усвідомленості та міри участі в політичній діяльності, американський політолог Габріель Алмонд виділяє три групи суб’єктів політики. По-перше, суб’єкти, учасники політики (партиципанти), які ясно усвідомлюють свою мету і шляхи її реалізації та інституціональні механізми, які вони використовують (політичні партії, політичні рухи тощо.). По-друге, суб’єкти політики, які спонукають до турботи про реалізацію своїх безпосередніх, місцевих, повсякденних інтересів і які не усвідомлюють політичних наслідків своєї участі, своєї політичної ролі (парохальні). По-третє, суб’єкти політики — піддані, які розуміють свою політичну роль і призначення, але не бачать спроможності виходу за межі, самостійного впливу на політичне життя.

Досить різноманітна і сама класифікація суб’єктів політики. Найбільшим поширений є поділ суб’єктів політики на два основних типи: соціальний та інституціональний.

Соціальний — охоплює індивідів та різні соціальні верстви, у тому числі професійні, етнічні, демографічні та ін. Сюди належать і особа, професійні групи, нації, класи, еліти тощо.

Інституціональний — включає державу, політичні партії, професійні спілки, політичні рухи, інституціоналізовані спілки, групи інтересів тощо. Кожний із політичних інститутів здійснює певний вид політичної діяльності і включає до неї спільність, соціальну групу, верству тощо. У процесі інституціоналізації стихійні та нестійкі форми політичної діяльності набувають визначеності, а також спроможності до саморегулювання.

Інколи виділяється і третій тип — функціональний, що охоплює соціальні інститути (церква, університети, корпорації, спортивні асоціації, добровільні товариства), призначені для реалізації здебільшого неполітичних завдань, проблем, хоча насправді помітно, а іноді і надто вагомо впливають на політику.

Основи діяльності людини, особи в політичному житті визначені необхідністю задоволення політичних потреб: участі у формуванні та вдосконаленні політичних структур, політичної системи суспільства, в діяльності політичних партій, різних суспільних формувань тощо.

Основні критерії активності людини

Особа, індивід є первинний суб’єкт політики. Ще в давнині філософ Протагор відзначав, що «людина є міра всіх речей». Мірою політики, рушійним початком політичної активності політичних партій, політичних рухів, класів, націй тощо є сама особа, її інтереси, ціннісні орієнтації й мета. У політичній науці проблема особи має три основні аспекти. По-перше, особистість втілює індивідуальні, психіко-фізіологічні (емоційні, інтелектуальні та ін.) особливості людини, її специфічні звички, ціннісні орієнтації, стиль поведінки тощо. Від індивідуальних особливостей часто залежить велика політика. По-друге, особистість є представник соціальної спільності, соціальної верстви, групи (статусної, професійної, соціально-етнічної, класової, еліти, мас та ін.), а також особистості-виконавця певної політичної ролі: виборця, члена політичної партії, парламенту та ін. Такий підхід до особистості розчиняє її в більш великих соціальних формуваннях або ж певних її ролях і не дає можливості відбити автономно активність індивіда — специфічного суб’єкта політики. По-третє, особа — відносно самостійна активна учасниця політичного та суспільного життя, що володіє розумом і свободою волі, не лише загальнолюдськими, але й унікальними рисами, тобто цілісністю, яка не зводиться до її окремих (професійних, класових, національних тощо) характеристик, що є політичним статусом громадянина або підданого держави.

Психологічно політична активність особистості зумовлена людською потребою належати до соціуму, тобто спільності людей, які ототожнюють себе зі своєю нацією, певною соціальною спільністю людей, групою індивідів, політичною партією, об’єднанням тощо. Часто, відзначає проф. Олена Шестопал, людина залучається до політики саме для того, щоб стати частиною соціальної спільності, осмислити почуття спільності. Це позбавляє самотності, дає людині відчути сили й здібності впливати на хід політичних процесів. З політичних потреб випливають політичні настанови — активне, дійове ставлення індивіда до різних політичних інститутів, політичних проблем, подій тощо. Прагнення до влади вважається переважною рисою людської психіки і свідомості, визначальною формою соціальної активності людини. Однак повністю з таким твердженням погодитись не можна, тому що політична людина вилучається з розвитку суспільства. Політичні потреби, зумовлені ними інтереси — явища соціальні, не властиві всім людям і не обов’язкові в системі цінностей кожного. Навіть у тих випадках, коли цінності не однакові, їх місце і пріоритетність у ціннісних орієнтаціях окремих індивідів різні, тому що людина політична — одна з різновидностей особи в межах того чи іншого типу. І зміст політичної особистості зумовлений конкретними обставинами її буття. Зміст політичної діяльності визначається політичною діяльністю особи, людей, які володіють не лише системою соціально значущих рис, що характеризують людей як членів того чи іншого суспільства або соціальної спільності, але й індивідуальними психологічними рисами особистості. Політолог Бертран Рассел відзначав, що людські пристрасті та індивідуальні здібності відігравали у політичній історії головну роль. Формування політичних інтересів і настанов — це те, що складає політичну соціалізацію людини.

В соціології і політології існують найрізноманітніші визначення політичної соціалізації. Соціолог Василь Щегорцев відзначає, що політична соціалізація — це своєрідне введення людини до соціально-політичного середовища, залучення її до системи функціонуючих політичних орієнтацій, традицій, навичок та явищ, внаслідок яких формуються політична свідомість та політична культура особи. Політолог проф. Олена Шестопал та інші визначають політичну соціалізацію як сукупність процесів становлення політичної свідомості та поведінки особи, прийняття та виконання політичних ролей, прояв політичної активності. Мабуть, це визначення більш вдале, повніше і чіткіше розкриває самий зміст та суть політичної соціалізації особи.

Проблема політичної соціалізації особи ставить питання: як і чому особа включається у політичне життя, які фактори, а головне — результати включення особистості у політичне життя? Але ці питання вирішуються досить просто: залучення особи до політики реалізується шляхом її участі у політичному процесі, соціально-класовими факторами (соціальним походженням індивіда, його становищем у соціально-класовій структурі суспільства та ін.). Однак у процесі залучення людини до політики можна, не заперечуючи значення соціального середовища, орієнтуватися здебільшого на соціально-психологічне пояснення механізмів залучення людини до політики.

Існують політико-психологічні концепції політичної соціалізації особи, які передбачають поведінки та науковий підходи. Процес політичної соціалізації особи базується і на психологічній основі пошуку підсвідомих, ірраціональних механізмів (концепції Еріха Фромма, Герберта Маркузе, Вільгельма Рейха, Гарольда Ласуелла, Андре Адлера та ін.). Кожний напрямок здійснення політичної соціалізації особи допускає визначення її механізмів, але недоцільно абсолютизувати їх тому, що сам процес політичної соціалізації особи багатомірний, протікає на різноманітних рівнях. I не можна не погодитись, що, по-перше, найсильніший вплив на людину відбувається з боку інститутів політичної системи, владних структур, національних та соціальних спільностей, груп (починаючи з класу і кінчаючи сім’єю політичних лідерів та ін.). По-друге, сама людина — внутрішні механізми свідомого та несвідомого реагування на соціально-політичні імпульси.

Соціальна обумовленість залучення особи до політики допускає розмежування політичних, неполітичних факторів процесу політичної соціалізації особи. Характер і тип державного устрою, політичний режим, політичні інститути, політичні партії та політичні рухи, об’єднання — ось основні політичні фактори процесу політичної соціалізації особи. Сім’я, школа та інші навчальні заклади, робота, служба, культура, мистецтво, література, засоби масової інформації, національні звичаї та традиції тощо, — все це неполітичні фактори соціалізації особи. Але розмежування факторів соціалізації особи на політичні й неполітичні зовсім не носить відносного характеру. Адже поділ факторів соціалізації особи на політичні та неполітичні фактори процесу політичної соціалізації відбувається у кожному конкретному випадку і, отже, зовсім не обов’язкова наявність того чи іншого фактора. Справді, за тоталітаризму багато, здавалось би, неполітичних факторів функціонують і впливають саме як політичні.

Стратегія засвоєння механізмів політичної соціалізації увійшла до політичних програм консерваторів, лібералів, лівих та правих радикалів, численних політичних партій та суспільно-політичних рухів. I це природно. Тому що політична соціалізація може бути використана як надійний і досить тонкий інструмент політичного контролю, засіб насадження особі потрібних панівним верствам політичної мети та цінностей, причому це можливо зробити непомітно для самої людини. Політична соціалізація передбачає формування певної політичної позиції індивіда. До понять політичної позиції включаються: емоційне ставлення до політичних явищ і процесів, переконаність у політичних явищах, системі політичних цінностей, схильність до політичної діяльності тощо. Політична позиція — явище індивідуальне, дає можливість зрозуміти мотиви індивідуальної політичної орієнтації та поведінки особи. Політична позиція не піддається безпосередньому сприйманню: вона бачиться тільки ззовні і проявляється то чітко, то розпливчасто тощо. Про політичну позицію людини судять по тому, що вона робить, що говорить, яка її політична поведінка. Політична соціалізація особи залежить від її (особистості) місця в соціальній структурі, рівня спільної культури, традицій тощо. Велику роль відіграє психічний стан людини.

Процес політичної соціалізації особи ніби вбирає два зустрічних процеси. Їх розвиток, рух уперед має конкретно-історичний характер і визначається взаємодією політичної влади та індивіда. Ось чому в різних країнах, у різні періоди й історичні епохи існують специфічні ідеали «людини політичної». Ще в теорії англійського філософа Томаса Гоббса і французького філософа Жан-Жака Руссо і в сучасних умовах знаходять втілення концепції загальної рівності та еліт, привілейованих сфер та ін. Основна ідея — необхідність підпорядкування особи державі — мотивується потребами управління в умовах науково-технічної революції, зміцнення стабільності політичних владних структур, систем і усунення конфліктів, що є наслідком соціальної нерівності, а також поділу праці, що розвивається між елітою, привілейованою сферою, професійною політикою, яка займається й іншими громадянами тощо.

В сучасних умовах в громадській думці Заходу протистоять один одному два основних підходи. Неоліберали та соціал-демократи дотримуються помірних позицій, активного втручання держави в життя суспільства, прагнуть обґрунтувати та здійснювати різноманітні форми компромісів між концепціями рівності можливостей, виступають за відоме згладжування розриву у прибутках шляхом державного регулювання, податкової політики, різних соціальних програм, дотацій та ін. На думку консерваторів та їх теоретиків, рівність результатів суперечить принципу свободи та природі людини. Штучно насаджувана рівність підриває ефективність функціонування суспільного організму, породжує утриманський настрій. Концепція загальної волі Жан-Жака Руссо дає можливість виправдати та обґрунтувати тоталітаризм, а може й передбачити, визначити. В концепціях Адама Сміта, Герберта Спенсера провідною ідеєю про джерела втягнення особистості у політичного процесу є інтереси, перетворення особи з пасивного суб’єкта, додатка політико-владних сил на активний суб’єкт політики. Така ідея — одна з провідних в європейській ліберально-демократичній традиції і в сучасних умовах стала основою політичних доктрин різноманітної орієнтації: від ліворадикальних до правоконсервативних.

Інтереси особи явно допускають настанови на індивідуальність, економічні та політичні свободи особи, а також вплив політичних інститутів на людину, здебільшого побічно — через систему особистих інтересів та ін. Функціонування людини у політичному житті визначається необхідністю задоволення політичних потреб: участь у формуванні й удосконаленні політичної системи, в діяльності політичних партій і рухів, різноманітних суспільно-політичних утворень, у відображенні суспільної думки тощо. Психологічно політична активність особистості зумовлена людською потребою належати до соціуму, ототожнювати себе зі своєю нацією, певною соціальною спільністю, соціальною верствою, політичною партією, об’єднанням людей. Часто людина втягується у політику з тим, щоб стати часткою спільності, соціальної верстви, осмислити почуття спільності. Це позбавляє самотності, дає почуття сили і здібність впливати на хід політичних процесів та подій.

У політиці є два основних типи політичної поведінки особи: політична участь та політична мобільність, тобто несприятлива дієвість. Обговорюючи політичні проблеми, люди ставлять найприродніше і розповсюджене питання: «За кого голосували (чи збираєтесь голосувати) на виборах?». Далі така постановка допускає й запитання: «Чому людина голосувала так, а не інакше, що визначило її вибір?» Навіть якщо у відповідь доведеться почути щось вигадливе, типу: «Мама наказала мені голосувати за комуністів» чи «Як і в спорті, де із Васею завжди вболіваємо за слабку команду, в політиці симпатії на боці тих, хто у свідомій меншості, тому голосували за демократів». Об’єктивною тут є інформація про мотиви, що визначили політичний вибір, а відмінність полягає в застосуванні тих чи інших мотивів. Визначаючи мотиви дій людини у політиці, необхідно зрозуміти поведінку й визначити, наскільки вони усвідомлено демонструються особою, щоб зуміти передбачити ймовірність змін, врешті, щоб зрозуміти мету, яку переслідує особа, реалізуючи свою політичну поведінку. Мотиви тієї чи іншої політичної поведінки вбирають: сукупність відносин, переконань, поглядів, інтересів і цінностей, що сповідуються людьми.

Ставлення. Ставленням називається невербальне (тобто безмовне) почуття з приводу конкретних подій та явищ політичного життя, яким мотивуються вчинки або поведінка. Основу невербального почуття становить те чи інше глибоко укорінене в світосприйнятті людини уявлення про цінності суспільного буття, її іноді неусвідомлені переконання й погляди, а також конкретні пристрасті та інтереси, що поділяються людиною. Людина тонкої душі, завжди далека від політики, раптом починає усвідомлювати громадянську відповідальність виборця і пояснює, чому віддає перевагу тому чи іншому кандидату на противагу іншим: «Мені мало що говорять їх промови, але по очах та манері поведінки такого кандидата можна бачити, що це — чесна людина». У такому випадку ставлення формується інтуїтивно. Якщо вибирати потрібно між різними підходами й судженнями, то скоріше за все вибір буде зроблено тоді, коли відчуємо, що людина поділяє уявлення й ідеї, що їх люди вважають важливими. Можна і не знати ні про конкретне ставлення людини до хвилюючої проблеми, ані про способи, якими людина справді буде її вирішувати, ані про майбутнє ставлення до запроваджуваної реальної політики. Політичний вибір чи дія, здійснювані людьми виключно чи при перевазі невербальних почуттів або ставлення, пояснюється ймовірністю.

Переконання. Поняття переконання тісно пов’язане з поняттям віри. Часто, відстоюючи свою позицію, люди говорять, що вірять у щось. Насправді ж йдеться про оціночне судження стосовно якогось об’єктивного предмета або явища, що існують незалежно від ставлення до них людини. «Вірю в демократичну систему», «Вірю в Україну». Інша справа, коли віримо в щось таке, за ставленням до чого вважаємо, що є вагомі причини вважати це правильним. «Вірю в торжество української національної ідеї». Тут віра відкриває уявлення про ідеальний варіант суспільного розвитку. Співвідношення понять переконання й віра у політиці може пояснюватися з позиції їх емоційної природи. Переконання здебільшого апелюють до розуму і глузду людини, тоді як віра апелює до почуттів і серця. Переконання визначають політичну поведінку людей у тих випадках, коли вважаються вірними й правильними. Переконання більш усвідомлене явище, аніж ставлення. Переконання у політиці є зовсім не те ж саме, що знання. Людина, мабуть, не знає про природу тих або інших речей, поки не переконається в їх реальному існуванні. Різні люди можуть мати кардинально різноманітні переконання, і всі будуть вважати себе правими. Якщо людина переконується в тому чи іншому явищі, події, її важливості й корисності, то виявляє реальну політичну поведінку і приймає рішення або діє, підтримуючи або виступаючи проти тощо.

Думка. Існує дві основних відмінності між думкою та переконанням. Перша різниця допускає, що людина, яка керується у політиці поглядами, менш упевнена у своїй правоті, аніж та, якою керує переконання. Толерантність мотиву політичної дії — думка, яка, здебільшого, допускає згоду з позицією, несхожою або протилежною, чого тяжко вимагати й очікувати від переконань і тим більше віри. Людина може залишатися при своїй думці, хоча і вважає правильним зовсім інше. Відображення думки, її суті несе в собі погоджувальний відтінок, тоді як висловлювання переконання завжди допускає владність. У реальному житті, що відрізняє велика кількість різних вигадливо взаємопов’язаних подій, окремій людині надзвичайно важко отримати вичерпну політичну інформацію про який-небудь предмет, тому-то більшість людей змушені покладатися на власну думку, якщо вимагається визначити свою політичну поведінку. І друга відмінність між думкою і переконанням полягає в тому, що думка має більш нормативний зміст. Звичайно нормативність думки у системі уявлень людини про навколишній світ виступає як логічний ланцюжок, деякий взаємозв’язок суджень, побудованих виходячи з ціннісних пріоритетів індивіда. Ставлення ж до вторинних, супутніх, що лежать на периферії головного, про який у людини думка уже склалася, формується, як правило, в умовах постійного зменшення ступеня поінформованості, що межує з повним незнанням.

Інтерес. Поняття «інтерес» має багато визначень. Інтерес — це певна індивідуальна чи групова настанова на досягнення бажаного результату або на вирішення питань на свою користь. Інтереси в політиці постійно трансформуються і пересікаються, діючи на кількох рівнях консолідації: індивідуальному, груповому, корпоративному, соціально-класовому.

Цінності. Ще однією підставою прийняття політичних рішень виступають цінності. Цінність — це суттєво значущий і глибоко усвідомлений нормативний принцип з широкою сферою застосування. Ціннісні орієнтири формуються в особистості в результаті впливу тих чи інших настанов у процесі виховання як похідних від морально-етичних принципів, якими особа керується у житті. Цінності мають конкретний зміст та ідейну спрямованість, духовний багаж особи.

Політична іммобільність — це виключення людини з політичного життя, її відчуження від політичної влади, своєрідна негативна різновидність результату політичної соціалізації особи. Політична іммобільність може виражатися в різних формах: апатія до політичних подій, байдужість до політичних явищ, подій, бойкот виборів, різних політичних акцій. Політична іммобільність зумовлюється відсутністю збалансованості в механізмах політичної соціалізації на соціальному, соціально-психологічному та міжособовому рівнях, панування відповідного типу політичної культури чи неприйняття існуючого політичного режиму тощо.

Залучення особи до реалізації владних політичних відносин або протидія їх здійсненню і є політична участь. Саме тут людина виступає як суб’єкт політики. Але в житті різних людей політика займає неоднакове місце. Політолог Макс Вебер виділяв три типи політиків. Перший — політики з випадковості. Це ті, хто від випадку до випадку беруть участь у виборах, висловлюють свою думку на референдумах тощо. Другий — політики за сумісництвом — депутати від певних регіонів населення в представницьких органах влади, беруть участь в обговоренні проблем економічного, соціально-політичного та духовного життя суспільства тощо. Для них політика не стала «справою життя» ні матеріально, ні ідейно, ні морально. I третій тип — політики за професією. Це люди, які присвятили себе політиці. Політика — головне в їх житті й діяльності. Політична діяльність таких людей — основне джерело засобів існування, професія. Проявляється це у політичному лідерстві або постійній роботі в політичних установах тощо.

Майже аналогічна класифікація політичної активності людини, запропонована політологом Габріелем Алмондом, який виділяє не три, а шість типів політичної активності, враховуючи неоднаковий рівень свідомості людини у політиці. Проте, в політології виділяються основні форми політичної участі особи в суспільному житті: по-перше, масовою участю у політичному житті вважається читання періодичної преси та ознайомлення з політичними передачами радіо, телебачення; звернення до державних та партійних органів, а також до редакцій газет, журналів, на радіо, телебачення з ініціативними пропозиціями про поліпшення існуючого становища, критикою помилок і промахів органів державної влади тощо, якщо такі звернення виходять за межі особистих проблем і мають характер дій, що порушують суспільні інтереси; по-друге, участь особи, людини в діяльності, спрямованій на підтримку існуючої політичної системи і структури або проти неї, участь у діяльності політичних партій та громадських об’єднань, рухів і організацій, що виконують політичні функції (участь виконавча, організаторська, участь у проведенні й розподілі, рядова і в ролі лідера тощо); по-третє, участь у виробництві і поширенні політичної інформації; по-четверте, участь у мітингах, демонстраціях, політичних і економічних страйках та інших політичних акціях, аж до революційних дій; по-п’яте, виконання політичних функцій в політико-владних структурах, в органах державної влади. Це цілком усвідомлена участь, утвердження в політиці своїх власних інтересів і цінностей.

Практика показує, що активна участь громадян в управлінні є наслідком соціальних перетворень, особливо економічного розвитку і підвищення добробуту та культури населення. Існує пряма залежність між рівнем економічного розвитку і темпами економічного зростання, з одного боку, і суспільно-політичною активністю, — з іншого. Тут проявляються двосторонні взаємозв’язки. З одного боку, більш високий рівень політичної активності сприяє прискоренню економічного розвитку, а з іншого, — прогрес, досягнутий в економічному розвитку, в підвищенні добробуту й культури населення, може сприяти вивільненню додаткових сил та енергії для розвитку суспільно-політичної активності. Криза економіки викликає й політичну апатію, байдужість населення тощо. Але рівень політичної активності громадян не є лише наслідком суспільних перетворень. Результат змін політичної свідомості, політичної активності, ставлення до політики, а також свідомих дій мас визначає рівень політичної свідомості.

Чим же обумовлена політична участь особи в суспільно-політичному житті суспільства, та чи інша її форма? Політична участь особи, певно, визначається політичною системою, політичними відносинами, соціальним середовищем, політичними і неполітичними факторами процесу політичної соціалізації. Якщо ж виходити з того, що людина —істота біосоціальна і в структурі особи виділяються соціальний та природний компоненти, то на участь конкретної людини у політиці, на її політичну поведінку впливають світогляд, політична свідомість та політична культура особи, її власні мета, цінності, стереотипи, настанови, мотиви, інтереси й потреби. Не можна забувати і про психологічні, біологічні якості особи (мислення, темперамент, волю, пам’ять, емоції, стан фізичного і психічного здоров’я, стать, вік тощо), також впливати на політичну поведінку людини. Згадаємо, як взаємна особиста, цілковито емоційна неприязнь відштовхувала один від одного Єльцина і Горбачова, Кравчука та Івашка, суттєво впливала на їх політичну діяльність. Безумовно, значення природних елементів в міру прогресу цивілізації поступово знижується. Сучасні науково-технічні досягнення, засоби інформації та комунікації роблять пам’ять зовсім не таким значущим елементом для участі особи у політиці (аж до висунення її на роль політичного лідера), як це бувало 100 або 200 років тому. Також можна сказати і про стан фізичного здоров’я. Згадаємо хоча б Франкліна Рузвельта. Якщо взяти, наприклад, вік, то він, можливо, взагалі є один із найменш значущих рис особистості. Але те, що вік все-таки має вплив на форми участі людей у політиці, безперечно. Адже заохочення людини до політики здійснюється з дитинства і протягом всього її життя. У дитинстві відбувається первинна політична соціалізація — формування уявлень про найпростіші політичні поняття (в сім’ї, за допомогою засобів масової інформації), а після — нагромадження знань про політику, формування ставлення до неї під впливом спеціальних соціальних і політичних інститутів тощо, в юності з початком власної трудової діяльності, набранням у соціальній структурі постійного соціального положення, затвердженням особливості характеру, відбувається оформлення власної громадянської позиції, певне ставлення до політичних інститутів, мети, цінностей тощо.

Певний ступінь автономії людини, спроможність її, виражаючись визначенням Іммануїла Канта, «бути добродієм самому собі», самохіть обраним принципам, є теж наслідком процесу політичної соціалізації особи. Розглядаючи автономію людини як результат політичної соціалізації в процесі реалізації комплексу «інтересу», коли проводиться лінія дистанціювання людини від політичної влади, то при комплексі «примушування», «підкорення» політизація особи має лише видимість. Звичайно ж, це бачиться парадоксом: результат залучення людини в політику — її автономія, досягнута нею, свідоме усунення від політичного процесу.

Природно, з позицій науки про політику важливим є знищення соціального відчуження людини і створення умов для всебічного розвитку її сил і здібностей. Відчуження — поняття, що характеризує, по-перше, процес і результати перетворення продуктів людської діяльності (практичної — продукти праці, гроші, суспільні відносини та ін. — і теоретичної), а також якостей та здібностей людини у щось незалежне від людей і панівне над ними, по-друге, перетворення будь-яких явищ і стосунків у щось інше, аніж вони є самі по собі, викривлення і перетворення в свідомості людей їх реальних життєвих відносин. Але і створення потужної матеріально-технічної бази виробництва, і зростання продуктивності праці тощо не можуть замінити соціального відчуження людини. Економічні засоби можуть виступати і займати чільне положення, але тільки як умова забезпечення тих чи інших обставин. Подолання соціального відчуження здійснюється у сферах праці, політики й культури. Якщо ж йдеться про відчуження взагалі — то це соціальний процес, що характеризується перетворенням діяльності людини і її результатів у самостійну силу, панівну над нею і ворожу їй, відчуження людини від політичної влади підвищує політичну владу до рангу такої сили. Проблема подолання відчуження людини від політичної влади пов’язується з подоланням економічного відчуження.

Для демократій, та ще більше — для монархічних та інших авторитарних політичних режимів, характерне визнання тотальності, необмеженості державної влади у ставленні до індивіда. I саме на політичну беззахисність особи у стосунках з державою став лібералізм — своєрідна індивідуалістична та гуманістична реакція. Вперше в історії соціально-політичної думки лібералізм відокремив індивіда від суспільства і держави, проголосив політичну рівність усіх громадян. Особа наділялась фундаментальними непорушними правами, ставала головним елементом політичної системи. Сфера дій держави у ставленні до особи як об’єкта влади обмежувалася. Лібералізм визначає особу, індивіда як джерело влади. Результатом договору вільних людей стала держава. Держава підконтрольна та підзвітна народу і покликана виконувати лише ті функції, якими її наділяли громадяни, народ. Держава, насамперед, забезпечує безпеку і свободу громадян, охороняє їх природні, священні права, підтримує громадський порядок і соціальний мир. Однак лібералізм звужує сферу політики, проголошуючи верховенство особи у взаємовідносинах з владою, обмежує масштаби, сферу політичної активності громадян.

В сучасних умовах основними цінностями політичної культури Заходу виступають і збагачені іншими ідеями ліберальні думки, що відбилися на взаємовідносинах особи та влади. Досвід історії свідчить про те, що зневага до ліберальних принципів політичного устрою суспільства, свободи особи, поділу влади, законності, поваги до приватної власності, пріоритету прав людини над правами держави та ін. загрожує надзвичайним ростом апарату влади, розширенням владних структур, надмірною ідеологізацією і політизацією суспільства, встановленням всеосяжного контролю над суспільством і особою, перетворенням людини на гвинтик величезної державної машини, покликаний покірно виконувати команди згори. Так відбувається в тоталітарних суспільствах.

Повне підпорядкування людини державі, розчинення індивіда в безликому колективізмі — у політичній партії, класі, нації тощо, безумовний пріоритет цілого над приватним — основа тоталітарної системи взаємовідносин особи і влади.

Тоталітаризм позбавляє людину всілякої свободи вибору, робить повністю беззахисною перед всепроникаючою владою. Якщо одним полюсом тоталітарного бачення особи є людина-гвинтик, то іншим верхнім полюсом виступає всезнаючий та всемогутній вождь, наділений рисами божества. Ідеологізуючи та політизуючи все суспільство, тоталітаризм безмежно поширює сферу взаємовідносин індивіда і влади і одночасно внутрішньо деполітизує особу, перетворює її на людину-функцію, позбавлену всякої свободи політичного вибору. В кінцевому підсумку тоталітаризм веде країну до історичної безвиході, тому що руйнує головне джерело сили держави і суспільного багатства — вільну особу, людину-творця.

В сучасних умовах органічне поєднання традиційних цінностей лібералізму і деяких колективістських ідей обґрунтовується в широко розповсюджених у політичній думці теоріях та думках. Видатне місце серед теорій займає християнська концепція політики, а також соціал-демократична ідеологія. Сучасне християнське політичне вчення претендує на золоту середину між індивідуалізмом, лібералізмом та колективізмом тоталітаризму. Визначаючи місце особи в державі, християнське політичне вчення виходить з трьох основних принципів: унікальної цінності кожної людини внаслідок її духовності, солідарності та субсидарності. Повага до кожної особи держави та суспільства — це основа гуманістичного ставлення до людини — такий зміст принципу унікальної цінності кожної людини. Соціально-політичне кредо християнського вчення — солідарність. Солідарність — це відповідальне виконання людиною своїх громадських обов’язків, піклування кожного про все і всіх — про кожного — така суть принципу солідарності. І третій, найважливіший принцип християнського вчення, — субсидарність, що означає відповідальність кожного за своє благополуччя, надання державної підтримки тим, хто сам не може забезпечити себе, неповнолітнім, інвалідам, престарілим, безробітним тощо. Виявляючи по можливості достатню допомогу всім бідним, держава не повинна за них робити те, що вони можуть робити самі, тобто не породжувати соціальне утриманство, а спонукати їх виявити і забезпечити себе. Такі тоталітарна і християнсько-демократична форми взаємовідносин особи й держави.

Аналіз процесів, що відбуваються в суспільстві і у взаємовідносинах особи та влади, показав, що для забезпечення більшості громадян свободами та нормальними умовами існування виявилося явно недостатньо втручання держави у сферу соціально-економічних відносин. Тому що втручання держави лише у сферу соціально-економічних відносин стримує розвиток деяких галузей економіки, знецінює для нижчих верств суспільства політичні та громадянські свободи, робить їх практично важкоіснуючими. Це втручання веде до поглиблення і майнової нерівності, загострює соціально-класові суперечності та викликає конфлікти, підриває соціальну стабільність ліберальної демократії. Врахування усіх факторів, що впливають на різні сторони втручання держави у сферу соціально-економічних відносин, навело політичну думку до суттєвого зміщення акцентів з ліберальних ідей обмеження державної влади для забезпечення індивідуальної свободи до християнської концепції використання держави в інтересах досягнення загального добра, згладжування соціальних контрастів.

В сучасних умовах соціальна політика перетворилася на один з центральних напрямків діяльності держави. Людина і влада в сучасних умовах демократичних держав взаємодіють не лише у власній політичній сфері — сфері державного ладу, формування органів владних структур тощо, але й у сфері розподілу прибутків, забезпечення соціальної справедливості. Однак неоконсерватори якось прохолодно ставляться до соціальної політики, що проводиться державами в сучасних демократичних суспільствах. Неоконсерватори, особливо лібертаристи, виступають за максимальне розвантаження держави, її відмову від соціальних функцій, повернення до ринкового саморегулювання не лише в економіці, але всюди, де можливо. Одночасно соціал-демократи, християнські демократи, ліві ліберали та комуністи виступають послідовними прихильниками розширення і демократизації сфери взаємовідносин людини та держави. В індустріально розвинених демократичних державах світу існує деяка відмінність у підходах до взаємовідносин людини і влади, не ставиться під сумнів визнання ними, як міжнародним співтовариством (ООН), статусу особи будь-якої людини як джерела влади, первинного і головного суб’єкта політики.