1. Суть політичного процесу

Сучасна історична реальність показує, що зміни політичного ладу, реформування політичної системи, владних структур і управління, уряду, створення конституційних нормативів, формування політичної культури, удосконалення діяльності парламенту, здійснення політичних реформ, прийняття законів та ін. — дії, різноманітні за суттю і змістом. Всі ці дії не випливають одна з одної автоматично, а відрізняються за суб’єктами творення, за своїми масштабами і глибиною. Результат різних політичних подій, взаємодія політичних інститутів, розробка, прийняття та реалізація політичних рішень, програм, законів і нормативних актів становлять політичний процес, що відбиває динаміку політичного життя, розвиток реально існуючих політичних явищ і подій суспільства.

Політичний процес — один із суспільних процесів, соціально-політичних дій, що забезпечують відтворення політичних ресурсів і творення нової політики. Політичний процес — сукупність різних видів діяльності суб’єктів політики, що включені в динаміку практично політичних відносин, охоплюють всі стадії функціонування політичної системи і спрямовані на досягнення політичної мети. Передумовою, соціальною базою політичного процесу є процес соціальний. Соціальний процес — сукупність дій соціальних спільностей, соціальних верств, різних груп, індивідів, що спрямовані на їх відтворення і забезпечення стабільності суспільної системи. Політичний процес характеризує певну сторону, механізм дії політичної системи суспільства, політичну свідомість, політичну культуру в найскладнішій сфері суспільного життя — політичній. Відображаючи реальності суспільства, реальності соціального, економічного, духовного життя, політичний процес виступає сукупністю результатів переплетіння різноманітних типів політичної поведінки соціальних спільностей, соціальних верств та громадян, діяльності владних органів та структур, реальності, в якій взаємодіють різноманітні субкультури, взаємовиключаючі традиції та багато факторів, що безупинно вносять у течію подій щось нове, нестандартне. В політичному процесі діють живі люди з усіма своїми стереотипами і забобонами, люди, які включаються у відносини з державою і не зрозуміло чому ігнорують свої політично значущі інтереси. У розвитку подій політичний процес як процес не вносить якихось обумовленостей, а, розкриваючи зміст політики через реальні форми, показує, що одні елементи, ланки політичної системи відтворюють її, а другі — руйнують, треті — розвивають і творять, і завдяки такому процесу відбуваються глибинні зміни політичної системи, а сама політична система переходить від одного стану до іншого, тобто політичний процес розкриває рух, динаміку, еволюцію політичного життя.

Політичний процес — сукупність дій, що здійснюються суб’єктами, носіями та інститутами влади по реалізації своїх прав та прерогатив у політичній сфері. Політичний процес розкриває дві фундаментальні форми політичного волевиявлення громадян. По-перше, це різноманітні способи презентації рядовими учасниками політичного процесу своїх інтересів у різноманітних видах формулювання індивідами й соціальними спільностями, соціальними верствами вимог, відповідних їх реальним або уявним інтересам і перенесення вимог до центру політичної боротьби або до сфери прийняття політичних рішень (участь у виборах, референдумах, членство в політичних партіях та ін.), а, по-друге, форми прийняття і реалізації управлінських рішень, що здійснюються політичними лідерами та політичними елітами.

В суспільстві відбувається розподіл та перерозподіл засобів влади, здійснення політичної мобілізації громадян, прийняття рішень, контроль за політичними елітами, які керують, та інші форми політичної активності соціальних спільностей, соціальних верств та громадян, — все це відображення здійснення політичними суб’єктами своїх функцій. Реалізація політичними суб’єктами функцій розподілу та перерозподілу засобів влади не лише визнається і заохочується політичним режимом, владними структурами, але й засуджується як нелегітимна. Природно, політичний процес охоплює і нелегітимні дії політичних суб’єктів, несистемні для суспільства форми політичної активності населення: заговори, терор, саботаж, діяльність нелегальних політичних партій тощо, що відображають політичний протест.

Структура політичного процесу включає: систему політично-владних стосунків і політичну діяльність соціальних спільностей, верств та індивідів. Політична діяльність — сукупність політичних дій соціальних спільностей, соціальних верств — класів, націй, політичних партій та рухів, і індивідів, спрямована на реалізацію їх політичних інтересів, насамперед, завоювання та утримання влади. На відміну від інших форм діяльності, політична діяльність — прагматична і тісно пов’язана з реально існуючим суспільно-політичним ладом, не виконує прогностичні, теоретико-конструктивні функції. Якщо ж основна мета політичної діяльності — реалізація політичних інтересів, то неправомірно в демократичному суспільстві зосереджувати політичну діяльність лише на вирішенні класових або суспільних суперечностей. Там же, де виникають політичні інтереси, які можуть проявитися лише в одного індивіда, а не у мільйонів, там і виникає політична діяльність. Політична діяльність саме і зосереджується на реалізації інтересів влади з найповнішим урахуванням найбільш широкого спектру плюралістичних інтересів. Природно, політика здійснюється людьми, рівень активності яких значно залежить від знання механізму її регуляції: закономірностей, специфічної мети, інтересів та інституційних освітніх норм, засобів реалізації політичної мети. Рушієм громадської діяльності виступає політична свідомість, що формується за допомогою інститутів політичної системи, політичних та правових норм, традицій, політичної культури. Звичайно ж, факторами політичної діяльності, її визначальної мети, змісту і розмаху виступають політичні інтереси та правові норми.

Компонентами структури політичного процесу є: формування мети та завдань політичних структур, політичних інститутів (політична система суспільства, її елементи — держава, політичні партії та політичні рухи та ін.); конституювання й створення політичних інститутів, розробка, прийняття та реалізація рішень та нормативних актів управління; підтримка населенням держави функціонування політичних інститутів, організацій і владних структур; контроль за функціонуванням політичних інститутів і владних структур і спрямування їх розвитку. Політичні процеси поділяються: за природою — на творчі і руйнівні, одномоментні; за рівнем організації суспільства — глобальні, регіональні, місцеві; за формами протікання — явні (відкриті), приховані; за динамікою проходження — бурхливі, спокійні, уповільнені; за характером спрямування і середовища — прогресивні, регресивні, внутрішньополітичні, зовнішньополітичні, еволюційні, безперервні та ін., загальні та часткові. Усі політичні процеси мають свої особливості: поступовість, повільність. Політичні сили і окремі політичні діячі інколи прагнуть прискорити політичні події та ін. Правда, такі намагання прискорення політичного процесу ведуть до відриву від реальності, до суб’єктивізму, волюнтаризму тощо. Отже, політичний процес обумовлюється об’єктивними законами розвитку суспільства.

Механізмом, що забезпечує життєдіяльність суспільства, є діяльність, спрямованість якої безперервно множиться й ускладнюється. Сама діяльність є основою встановлення зв’язків — відносин між суспільством, націями, народами, соціальними спільностями, індивідами. Енергійна діяльність викликає активний початок в структурі відносин. Цілеспрямовані відносини вносять у соціальне середовище упорядкованість, забезпечують самоорганізацію і еволюційні зміни у напрямі творення нових форм життєдіяльності. Політична діяльність — вид суспільної діяльності суб’єктів політики, уособленої як потреба в сукупності осмислених дій, що ґрунтуються на урахуванні політичних інтересів, мобілізації політичної волі для досягнення політичної мети. Політичний інтерес — один з важелів політичної діяльності, а політична воля — здатність суб’єкта політики до напруження і спрямування своїх політичних можливостей на досягнення політичної мети.

Політична діяльність впливає на політичні, а через них — на всі суспільні відносини. У політичній сфері політична діяльність зосереджується на ряді об’єктів, одні з яких є організаційними факторами суспільно-політичного життя, інші — процесами політичного розвитку. Організаційними факторами суспільно-політичного життя виступають: утворення державних органів шляхом їх обрання; створення масових організацій внаслідок волевиявлення громадян, які об’єднуються в громадські організації; вироблення політико-правових норм шляхом врегулювання процесу підготовки та прийняття законів, безпосереднього відображення волі громадян (референдум, з’їзди, збори та ін.); організація системи управління основними сферами державного та суспільного життя; визначення принципів організаційних структур, повноважень і взаємовідносин та зв’язків ланок управління. Процесами політичного розвитку виступають: зміцнення соціальних основ розвитку суспільства; розвиток національних стосунків, урахування інтересів національних груп і меншостей; залучення громадян до управління державними та громадськими справами; формування довіри та підтримки політичних курсів політичних партій та інститутів; виховання політичної свідомості громадян; зміцнення влади політичних інститутів; забезпечення дотримання законності та інших демократичних норм, здійснення зовнішньої, міжнародної політики.

За умов раціоналізації, упорядкованості суспільства широкі маси, які раніше виступали об’єктом політики, стають її суб’єктом, мають можливість безпосередньо (через систему виборів) впливати на політичні події та явища, в тому числі прийняття політичних рішень, і, отже, рухати політичний процес. Та виникає проблема: наявні суперечності між досить значним впливом мас на політичний процес — з одного боку, і низьким рівнем їх загальної, особливо політичної, культури — з іншого. Виникає загроза руйнування самої демократичної політичної системи і формування утвердження диктатури, тиранії. Це створює унікальні можливості маніпулювання свідомістю мас, пропаганди популізму, здійснення змін за допомогою насилля, сліпої покори владарям тощо.

Політична діяльність приводить в дію важелі, що визначають прогрес кожної сфери та успіх усіх видів життєдіяльності суспільства. Ось чому будь-яка людська діяльність, а тим більше політика, повинна бути цілеспрямованою. Мета, найближча і дальня, завжди вимагає серйозних зусиль політичних партій, держави, визначення їх пріоритетів для ефективної її реалізації. Життя показує, що ігнорування чи зневага визначення мети та засобів її реалізації викликає кризові явища, інертність та пасивність людей в політичному житті.

У структурних та функціональних зв’язках відтворюється політичне життя, політичні системи суспільства. Політична система в усій повноті постає лише після завершення циклу самовідтворення. Такі цикли природно пов’язані з деякими змінами. Поява нових явищ і елементів у політичній системі не є ідентичною її попередньому етапу. Відбувається безперервне нагромадження нового, що і приводить до якісного стану, а, отже, до виникнення і формування нової або удосконаленої політичної системи суспільства. Політичні зміни — це народження нового у структурних та функціональних особливостях політичних явищ, що забезпечує самовідтворення і оновлення суспільно-політичного організму. Глибинні політичні зміни стають фактом тільки після кількох або навіть багатьох циклів самовідтворення політичної системи.

Важливе значення для політичної діяльності має широка та достовірна інформованість. У політичній інформації є відомості про розвиток соціальної структури суспільства, про нації та відносини між ними, про організацію влади та функціонування політичної системи і її ланок, про управління, про розвиток демократії, рівень політичної свідомості та політичної культури та ін. Соціально-політична діяльність тісно пов’язана з формуванням політики та засобів її здійснення, з функціонуванням влади тощо. Але головне — людина є первинним та єдиним суб’єктом політичної діяльності. Соціальні спільності — народ, класи, нації, інші великі та малі політичні групи, — все це сукупність окремих індивідів з відповідними інтересами, метою тощо. Тому-то в демократичному суспільстві особа є тільки суб’єкт політичної діяльності. Проте легітимні форми політичної активності населення, форми політичного протесту та інші форми політичної поведінки соціальних спільностей, соціальних верств та індивідів об’єднуються однією й тією ж потребою: впливати владою на політичні рішення, що приймаються державою. Ось чому основною, головною проблемою політичного процесу виступає прийняття і реалізація політичних рішень, що інтегрують різноманітні інтереси соціальних спільностей, верств, груп та індивідів, у відповідній їм складній системі загальноколективної мети, що відображається в політичній волі суспільства.

Формування політичної волі суспільства відбувається немовби на пересіченні дій офіційних органів та владних структур, впливу груп інтересів, а також механізмів громадськості (профспілок, засобів масової інформації та ін.). Але центральну роль тут відіграють вищі інститути державної влади. Тому що головним механізмом формування, прийняття і реалізації політичних рішень і виступають вищі інститути державної влади. Від їх діяльності залежить ступінь централізації влади, розподіл повноважень між соціальними спільностями, верствами, групами інтересів, що беруть участь у формуванні інтересів політичного розвитку. Тривалість та мобільність вищих інститутів державної влади в політичному процесі дасть їм можливість та спроможність підтримувати, навіть насаджувати ті норми та інтереси, що не відповідають потребам розвитку суспільства, розходяться з політичними традиціями народу і суперечать політичному мисленню громадян. Тональність взаємовідносин політичних суб’єктів — соціальних спільностей, соціальних верств та індивідів, ритми і темпи політичних змін визначають і характер діяльності вищих інститутів державної влади.

Діяльність інститутів та владних структур задає і характерні для суспільства цикли політичного процесу. Адже провідними політичними інститутами влади виробляються і реалізуються загальнодержавні суспільні рішення. В демократичних державах формується і функціонує, активізується діяльність соціальних спільностей та індивідів у процесі виборчих кампаній. На період виборів до вищих законодавчих та виконавчих органів державної влади припадає пік політичної активності населення. I затихає політичне життя, за звичаєм, у періоди від’їзду законодавців у літні відпустки («парламентські канікули») тощо. У державах з тоталітарним режимом цикли політичного процесу задаються діяльністю партій, що керують політикою. Так, у минулому, в Україні чергові з’їзди компартії України задавали ритм усіх змін у внутрішній політиці, визначаючи чергові історичні завдання, рубежі п’ятирічних планів тощо. Досвід афро-азіатських держав показує, що цикли політичного процесу визначаються змінами всіх колишніх владних інститутів та структур, що здійснюються внаслідок військових переворотів, які відбуваються в ряді афро-азіатських країн і визначають темп та характер політичних змін. Великі структурні ланки, що відкривають внутрішній устрій та природу політичного процесу, дають можливість виділити у процесі формування політичних рішень своєрідний центр усіх політичних змін. Так, етап представлення політичних інтересів груп та громадян владним інститутам і структурам, що приймають політичні рішення, і є важливою ланкою політичного процесу. Зміст політичного процесу характеризує діяльність різноманітних асоціацій, різні форми політичної участі соціальних спільностей та індивідів, які формулюють свої вимоги відповідно до їх реальних або уявних інтересів, і переносять ці вимоги в центр політичної боротьби чи в сферу реалізації політичних рішень, а також здійснення й агрегацію інтересів, має робити більш однорідними безліч окремих вимог, що подаються до урядових структур, систем, що відображають колективну мету політичної системи.

Етап створення і прийняття політичних рішень — важлива ланка політичного процесу. Багатоваріантність проблем передбачає і багатоваріантність рішень. Існує ряд груп рішень: національні та регіональні, соціально-політичні та регіональні, державні правові та директивні, глобальні та специфічні, стратегічні і тактичні, концептуальні, програмові, емпіричні та ін. Складний та різноманітний і сам процес підготовки й прийняття рішень: визначення завдань, мети, кількості і якості інформації, необхідної для вироблення і прийняття рішень; визначення альтернативи вирішення завдань і реалізації мети, корегування рішень у процесі їх реалізації. Основне у підготовці рішення — процес збору та переробки інформації про внутрішній стан тієї чи іншої системи і її навколишнього середовища. Визначається й суть політичної ситуації, сам зміст рішення, у якому повинні знайти відбиття інтереси соціальних спільностей, верств та суспільства, міра відповідності політичних рішень інтересам різних соціальних спільностей, верств та індивідів, соціальна спрямованість рішень. Але на практиці не завжди буває, що вимагається: в угоду чисто економічній ефективності або відомчим інтересам, не говорячи вже про задоволення потреб управлінської бюрократії, в жертву приносилися інтереси не лише окремих людей, а й соціальних спільностей: нації, народу тощо.

Соціально-політичні зміни, динаміка політичного життя —нелінійні процеси, бо будь-який суспільний процес має приховану нелінійність, а людська історія, як цілісний процес саморозвитку, теж має нелінійний характер. Приклад тому — історія України з її несподіваними поворотами, падіннями та злетами. Сучасні соціальні процеси і явища теж не пояснюються формаційною, соціально-політичною і економічною теоріями. Прогрес світового співтовариства не вкладається у схему розвитку і змін соціально-економічних і політичних систем, не здатний відобразити всю складність реального світу. Політичний розвиток — це перехід від одного політичного етапу до іншого, якісно більш досконалого, на основі зростання і зміни політичної культури, оволодіння досконалими формами політичної діяльності. Етапи реалізації політичних рішень, що характеризують складну взаємодію «верхів» і «низів» з організації мас і мобілізації владних засобів, регламентації й регулювання політичної поведінки населення, здійснення контролю за діяльністю політичних еліт, підведення підсумків та корегування політичного курсу — важлива ланка політичного процесу. Характер самого політичного процесу проявляється і у виробленні та реалізації обраних правлячим режимом мети суспільного розвитку. У політичному процесі виділяють три режими. По-перше, режим функціонування, який не виводить політичну систему за межі взаємовідносин громадян та інститутів влади. У такому випадку політичний процес відбиває здатність структур та механізмів влади лише до простого відтворення рутинних, щоденних стосунків між громадянином і державою, відносин між політичною, управлінською елітою та колом осіб, які володіють правом голосу на виборах до органів державної влади. Рішення і настрій осіб, які беруть участь у виборах, визначають також і сам склад виборчих органів влади, впливають на політику держави, позиції політичних партій. Безперечним пріоритетом перед будь-якими новаціями і посуванням у реалізації функції основними політичними суб’єктами тут володіють традиції і наступність у розвитку політичних зв’язків.

По-друге, режим політичного процесу — режим розвитку. Тут на новий рівень руху, що дозволяє адекватно відповісти на виклики, виводять політику, структури та механізми влади. Такий ритм політичних змін означає, що правлячі кола «намацали» мету та методи управління, відповідні змінам, що відбуваються в соціальній структурі, та співвідношенням, що змінюють політичні сили всередині країни та на міжнародній арені, інтенсивною взаємодією мікро- та макрофакторів влади. Змаганням різноманітних течій і тенденцій, що ведуть до підвищення відповідності соціальних та політичних явищ, супроводжується й політичний розвиток. Розвиток політичного процесу, відмічав американський соціолог Толкотт Парсонс, відбиває не що інше, як наростання складнощів і структурованості його змісту, що веде до перевищення пристосованості владних структур до зовнішніх соціальних умов.

I, по-третє, режим занепаду, розпаду політичної цілісності або, за влучним висловом соціолога Петра Струве, «регресивна метаморфоза» політики. У ставленні до норм та умов цілісного існування політичної системи спрямування динаміки політичного процесу має негативний характер. Тут під інтеграцією переважають зворотні та центробіжні тенденції, незворотний характер мають дроблення політичних суб’єктів та розпад режиму правління. Вжиті режимом заходи втрачають управлінську здатність, а сам режим — законність. Розпад режиму за характером політичного процесу можна проілюструвати на долі усіх соціалістичних країн Європи та Азії, де ще правлячі кола так і не змогли відшукати тотожних заходів, щоб відреагувати на соціально-економічні та духовні запити.

Доцільність і усвідомлення поведінки суб’єктів політичної діяльності залежить від того, наскільки вони вписуються в загальний соціокультурний контекст, відображаючи міру засвоєння нагромадженого людиною досвіду, традицій та механізмів засвоєння досвіду і їх реалізації. Політична діяльність, що ігнорує культурні підстави, — політиканство, яке спирається на авантюризм і безвідповідальність і виражає в своєрідній псевдокультурній формі політичне безкультур’я. Політична культура — соціально-психологічне, досить складне структурне явище. Суб’єктом політичної культури можуть виступати: індивід із його настановами, цінностями і перевагами, соціальні спільності, верстви, групи, нації, політичні партії, стани. На кожному з рівнів суб’єкт політичної культури — носій та охоронець певних політичних цінностей. Важливий тут і розрахунок об’єкта, на що спрямовані орієнтації суб’єкта: політична система, політичні режими, політичні інститути та владні структури, політичні партії та ін. Звичайно ж, політична культура дасть уявлення про те, як люди займаються розв’язанням політичних питань, чому беруть участь у політичній діяльності, чому реагують саме так, які соціально-політичні якості людей, що беруть участь у політиці тощо.

Порівняльний аналіз різноманітних політичних культур служить підставою для визначення її типів, видів. Родоначальниками типології політичної культури стали американські політологи Габріель Алмонд, Стефан Верба та ін. На основі аналізу політичної культури п’ятьох країн (США, Великобританії, Італії, ФРН та Мексики) вони виділили три «чистих» типи політичної культури: патріархальну, підданську та активістську.

Патріархальний тип культури характерний для суспільств, у яких або ще не сформувалася, або тільки почала формуватися політична культура. У такому суспільстві немає спеціалізованих політичних ролей: вони виступають як деяка недиференційована сукупність. Тому політичні орієнтації членів суспільства невіддільні від релігійних і соціальних. Характерна риса патріархального типу політичної культури — повна відсутність у підданих інтересів до політичних проблем.

Підданська політична культура (або культура підпорядкування) також характеризується пасивним ставленням більшості до проблем політичного життя. Але особа, вихована в середовищі такого типу культури, усвідомлює особливий авторитет уряду, вироблюючи по відношенню до нього або позитивні, або негативні емоції. Але та ж особа не висловлює готовності брати участі у політичній діяльності.

Активістський тип політичної культури (або культура участі) формує особу, що орієнтується на активну роль у функціонуванні політичної системи.

Із змішання елементів трьох «чистих» типів політичної культури формуються патріархально-підданська, підданськи-активістська та патріархально-активістська політичні культури. Оптимальним варіантом, з точки зору Габріеля Алмонда та Стефана Верби, є змішаний тип політичної культури, що вони запропонували назвати «культурою громадянина». «Культура громадянина» — у своїй основі активістська культура, що інтегрує певні елементи патріархальної та підданської культури. «Культура громадянина», на думку західних соціологів, характерна для демократичних суспільств, сприяє їх нормальному функціонуванню, створює основу соціальної стабільності. Політична культура виражає ту органічну єдність між політикою та культурою, що встановлюється в нормальному суспільстві, яке функціонує і яке стало на шлях еволюційних змін. У нормальному суспільстві, що функціонує, відбувається постійний процес залучення культурних цінностей до політики і їх деформація у відповідності з політичними настановами. Тут же має місце актуалізація апробованих соціокультурних освіт, що дістали нове життя, активно беручи участь у вирішенні соціальних проблем. Тому і соціалізація особи, і гуманізація політики неможливі поза культурою. Більш того, політична культура, ґрунтуючись на загальній культурі як історичній на певному рівні розвитку і особистості, і суспільства, виконує, по-перше, функцію узагальненої характеристики громадянина, а, по-друге, виступає формою реалізації її власних сил. Культура не є сукупність високих понять чи високих цінностей. Не є хоча б тому, що ніякі цінності, ніякі досягнення та ніякі механізми не можуть бути в такому випадку гарантією. З будь-яких висот культури можна завжди зірватися в безодню.

У політичному процесі політична культура забезпечує реалізацію загальнокультурних цінностей з урахуванням конкретних інтересів соціальних спільностей, верств, груп. Адже для забезпечення політичного панування й реалізації групових інтересів потрібно звертатися до минулого досвіду, затребувати знання й цінності, що становлять фундамент сучасних соціальних структур. Цьому якраз і сприяє політична культура, орієнтуючи на певні цінності і теоретичні осмислення еволюції політичних реалій. Включаючи відібрані цінності (норми, програми, інститути, засоби тощо) у «технологію» політичного життя, політична культура утверджує групові інтереси як інтереси усього соціуму, що дозволяє активним політичним силам знаходити консенсус, та є наявністю деяких базисних цінностей та норм, що поділяються всіма основними соціальними спільностями, групами тощо. Тут виявляється комунікативна функція політичної культури, що пов’язує не лише різні політичні сили, але й громадянина з політичною системою. На основі ж таких зв’язків стає можливим формування політичних інститутів, в якійсь мірі полярні інтереси різних соціальних груп, що задовольняють навіть і соціальні спільності. Відбиваючись крізь політичну культуру суспільства, групові інтереси втрачають чималу частину агресивно-безкомпромісного потенціалу, а критично-деструктивний заряд політичних партій становить конструктивними програмами суспільного поновлення. Стосовно особи, політична культура представляє комплекс раціонально та емоційно засвоєних імперативів політичної поведінки, що стали нормами і мислення, і діяльності.

Одним з найважливіших елементів, ланок політичного процесу виступає політична участь, стратегія і тактика в політиці.