3. Створення екологічно сприятливих технологій

Хоча ставлення людини до природи принципово не змінилось, екологічна криза досить істотно протверезила частину людства. Велика планета Земля в свідомості людей раптом стала на диво малою і слабкою. Прикро, але факт: багато фізиків, хіміків, металургів, агрономів, учених, громадських діячів не переглядають своїх позицій, не відмовляться від технократичних інтенцій, доки якесь потрясіння не змусить їх це зробити. Олюднення природного середовища планетарно покладає величезну відповідальність на вчених і на всіх без винятку жителів планети. Весь багатовіковий досвід людства спрямований, в основному, на дослідження і використання окремих фрагментів природного оточення з метою одержання необхідних матеріальних благ. I в наших інтересах негайно прийти їй на допомогу. Тут величезна роль належить, звичайно, науці.

В сучасних умовах екологізації зростає роль науки. Уже з XVII ст. почав бурхливо розвиватися комплекс фундаментальних наук — фізика, механіка, хімія, біологія, геологія, що й забезпечило могутнє піднесення виробництва. Вибух наукової творчості, на думку Володимира Вернадського, став грандіозним явищем. Наукова діяльність в період переломних епох має творчий, а не руйнівний характер. Люди в минулому нерідко помилялися в оцінках важливості відкриттів і прогнозів учених, і це з певністю стримувало прогрес у науці, культурі, економіці. Проте рано чи пізно істина торжествувала, а втрати від несвоєчасного освоєння того або іншого наукового передбачення, відкриття хоч і були, але мали тимчасовий, локальний характер. У результаті ігнорування гуманістичних тверджень і пророцтв багато народів і держав зазнавали відчутних втрат. Зазнавала втрат і природа. Але життя тривало, а наука, техніка і виробництво так або інакше прогресували. Разом з тим посилювалася відповідальність учених за негативні (в тому числі й екологічні) наслідки реалізації їх досягнень. А скільки ж учених та інженерів ще зайнято розробкою засобів, які руйнівно впливають на природу, скільки — розв’язанням завдань збереження навколишнього середовища, скільки інститутів спрямовано на те, щоб вирвати в природи її багатства (відкрити корисні копалини і залучити у виробництво, перекрити ріки і дати енергію тощо), скільки — на встановлення меж дозволеного (допустимого з точки зору стратегічних інтересів країни і долі майбутніх поколінь) впливу на природу. Все це далеко не на користь справі охорони навколишнього середовища. Проти бездумного застосування науки протестував Володимир Вернадський: «Недалекий той час, коли людина одержить у свої руки атомну енергію, таке джерело сили, яке дасть їй можливість будувати своє життя, як вона захоче. Чи зуміє людина скористатися цією силою, спрямувати її на добро, а не на самознищення? Чи доросла людина до вміння використати ту силу, яку неминуче повинна дати їй наука? Учені не повинні заплющувати очі на можливі наслідки їх наукової роботи, вони мають відчувати себе відповідальними за наслідки їх відкриттів, поєднувати свою роботу з кращого організацією всього людства».

На жаль, багато передбачень Володимира Вернадського або встигли забути, або не зуміли оцінити. Насамперед це стосується фізиків-ядерників, які влаштували змагання за створення атомної бомби. Знали, що творили, якого лиха це завдасть людству. А коли знали — зобов’язані були передбачити наслідки. Наука спрямовувалася на руйнування. Спершу влаштували трагедію Хіросіми та Нагасакі. Потім похапцем, не озираючись на минуле і не вдивляючись у згубні перспективи майбутнього, догоджаючи своїм правителям, створили наукові проекти і практичне масове виробництво нових серій атомних, водневих, нейтронних, бактеріологічних бомб та іншої страшної зброї. Пролунали по світу сотні ядерних вибухів. Тільки на Семипалатинському дослідному полігоні проведено 98 повітряних і 25 наземних атомних вибухів. Тут же випробувана найпотужніша за всю історію полігона бомба — близько 500 кілотонн — воднева бомба, творець якої академік Андрій Сахаров. Наслідки випробування ядерної зброї жахливо трагічні.

Хіба це не кричуща безвідповідальність і вина вчених-атомників, які не передбачили лиха, що звалилося на людей та природу внаслідок жахливих дослідів. Десятки регіонів, мільйони невиліковно хворих людей стали жертвами безвідповідальності вчених. Нині людство стає заручником створеного ним же монстра — атомної зброї. Багато творців зброї величезної руйнівної сили з часом усвідомлювали свою помилку і розкаювалися. Проте громадянська мораль не може прийняти ніяких пояснень учених щодо їх виправдання. Робота всіх керівників держав і вчених, які планували, створювали, випробовували і накопичували атомні, водневі й нейтронні бомби, мала одержати відповідну оцінку світової громадськості. Надто багато є підстав сказати, що вони мали передбачити наслідок застосування своїх проектів та відкриттів і зобов’язані були не допустити використання атома як знаряддя руйнування. А взагалі питання екологічних наслідків розвитку науки та техніки досить непросте, оскільки мета ґрунтується на благих намірах, а результати завдають шкоди. Нерідко технічні нововведення, що базуються на досягненнях науки, погіршують екологічне становище. Це підтверджує приклад з ДДТ, за винахід якого було присуджено Нобелівську премію, і тільки згодом з’ясувалося, що використання препарату згубне для всього живого, а не тільки для шкідників сільського господарства. Чи відповідальні вчені за ці екологічно негативні наслідки?

Отже, виникає проблема синтезу знань і етичних цінностей. Людина за рівнем знань досягла статусу негативного екологічного фактора і вже не може керуватися ціннісно нейтральними науковими знаннями, що можуть привести людство до загибелі. Моральність науки, незалежно від національного, державного, релігійного або філософського прояву, стає для вченого важливим критериєм. I з цим не можна не рахуватися. Добро і зло є також творінням ноосфери, як і все інше. «Не зашкодь!» — цей імператив справедливо має не тільки ектико-медичний, але й глибокий життєво-моральний сенс, втрата якого в науково-технічній або іншій практичній діяльності загрожує загибеллю не лише так званому навколишньому середовищу, а й людині. Бо фізична смерть — це занурення в небуття, повернення до вічної рухомої матерії. Моральна ж смерть — це народження негативної сили життя, подібна раковій клітині, життя якої — смерть і руйнування життя. Скільки нас переконували у безпечності, корисності й екологічності ядерної енергетики або біостимуляторів. Така двоїстість є однією з причин нерозуміння сучасників, коли слухають про майбутні екологічні катастрофи. «Якщо вчені не можуть дійти згоди в поглядах, то хіба я, маленька людина, здатний щось змінити у своїй поведінці?» I така реакція природна. Інша справа, що негативні наслідки дилеми — підрив довіри до науки — важливо раціонально подолати. Розбіжності між ученими зумовлені різними причинами. Учених, насамперед, спонукають власні інтереси (не хотілось би говорити про свідомий обман, хоча іноді вдаються і до нього).

Виснаження озонового шару Землі, парниковий ефект передбачалися шведським ученим, лауреатом Нобелівської премії з хімії Самуелем Арренусом ще наприкінці XIX ст. Проте тривалий період це ігнорувалося. Між іншим, фактор інтересів свідчить, що найбільше слід зважати на негативні, а не позитивні прогнози. Проте варто мати на увазі, що може виникнути зацікавленість у песимізмі і навіть страхах. Життя триватиме так, ніби нічого не сталося і якийсь період можна укладати ще вигідніші угоди (незважаючи на негативні наслідки). Сучасна економіка, власне, і живе за такий рахунок. Науково необґрунтованими і марнотратними виявилося і багато народногосподарських проектів. Ніхто не підраховував, у що обходилися народу і державі видобуток нафти в Сибіру, доставка її, скажімо, в Кременчук, скільки вилучено чорноземів України й Росії під нафтопроводи, станції перекачування. А яких витрат потребувала виплавка металу на труби, скільки валюти одержали Крупп та інші фірми Німеччини, які постачали труби? I це тоді, коли на десятках мільйонів гектарів в обезлюднених селах корми не збирали, солома гнила, невкрите сіно псувалося, втрачало свої поживні якості.

У застійний період екологічна боротьба мала характер однобічної дії і відбувалася в кабінетах і аудиторіях за закритими дверима. Там гіганти думки, народні академіки і професори мужньо боролися з відомчими вченими, з міністрами и іншими посадовцями, з усякими екологічними екстремістами і анантюристами, які мали реальні важелі впливу на владу. В суперечках нерідко гинула істина. Задушена бюрократами, безправна провінція в кабінетному протиборстві участі майже не брала. Цей своєрідний монолог стосується не науки, а тих учених, які, прикриваючись своїм високим становищем, впроваджували далеко не кращі технології.

Досить поширеною є хибна думка, ніби «будь-яке справді наукове дослідження екологічних проблем обов’язково поліпшує процес прийняття рішень у межах природоохоронної політики, допомагаючи знімати невизначеність наслідків реалізації науково-технічних проектів і вибирати екологічно бездоганні їх варіанти». Ілюзії підтримують виробничники, які прагнуть одержати екологічну індульгенцію на впроваджувані науково-технічні нововведення, і спеціалісти з охорони навколишнього середовища. Досягнута поки що гарантована точність екологічних прогнозів не дуже висока. Як показують оцінки спеціалістів Міжнародного інституту прикладного системного аналізу (Відень), «інтереси вчених зазвичай надто вузькі і визначаються історією конкретної науки. Через те нема гарантії, що в ході наукового дослідження визначатимуться відповідні процеси і зміни, або інформація буде зібрана в просторових і часових масштабах, необхідних для вирішення питань управління».

Наука і техніка — інструмент, який багато в чому залежить від людських цінностей і потреб, інструмент, далеко не досконалий, але вкрай необхідний. У цьому поєднанні наука не тільки відображає світ, а й за допомогою техніки творить його, розкриваючи водночас духовні потенції людини. Орієнтація на їх розкриття і одухотворення природи має стати головною в науці. Для того, щоб наука стала здатною до вирішення екологічних проблем, вона повинна бути не лише виробничою силою, а й чимось більшим. Звичайно, необхідно, щоб наука виконувала і свою функцію — забезпечення матеріального добробуту населення, але не зводилася тільки до добробуту. Синтез античної ціннісної теорії науки (знання заради знання) з тією утилітарною концепцією науки, яка формувалася пізніше, повинен, так би мовити, зняти і об’єктивістський, і утилітарний підхід у більш загальній системі цінностей, основою якої є людина і природа в їх цілісності і взаємозв’язку. Ціннісна переорієнтація науки потребує не розриву теорії з практикою і науки з виробництвом, а більшої зваженості науки чистої і прикладної, оскільки між ідеальним світом науки і реальністю технічного втілення є, крім подібності, глибокі відмінності.

Відомо, криза навколишнього середовища зумовлена не лише зростанням масштабів сучасного виробництва, а й появою нових екологічно небезпечних технологій, підвищенням енергоємності виробничих процесів, витісненням натуральних матеріалів штучними, синтетичними, що не вписуються в природний кругообіг речовин у біосфері. То може, настав час поставити питання, а чи правильно люди вибрали технологію у взаємодії з природою, і взагалі, чи спроможні управляти могутніми силами, що викликали кризу? Безумовно, питання стосуються не тільки розуму, а й духу людини. Може скластися така ситуація: атомна електростанція спроможна виробляти величезну кількість електроенергії, проте технологічно є повністю непридатна для слаборозвинутої країни з відсутністю досвідчених інженерів, будь-якої енергорозподільної мережі. Тож питання виробництва, вибору і передачі технологій стоїть дуже гостро. Щодо необхідності захисту природи, то багато хто не зовсім усвідомлює, що йдеться, насамперед, про охорону самої людини, забезпечення її майбутнього. Обґрунтування необхідності тих або інших екологічних заходів іноді здійснюється з позицій природи або якогось стороннього спостерігача-моралізатора, що приводить до ідеалізації незайманої природи.

Людина звинувачується (нерідко справедливо) в злочинах проти природи. Її екологічна некомпетентність часто приводить до спрощених інженерно-технократичних рішень, природопереробних господарських заходів. Міністерства, відомства, фірми заради вигідних, іноді сумнівних, виробничо-економічних показників уперто нехтують природоохоронними заходами, покладаючись на довільну саморегуляцію біосферних процесів. Людина, визначаючи себе злочинцем щодо природи, мабуть, єдина з усіх живих істот усвідомлює свою вину. Тут значна роль належить формуванню й розподілу екологічно прийнятних технологій, що сприяють стійкому економічному прогресу, і заміні теперішніх, економічно недоцільних і екологічно шкідливих. I все ж одразу застережемо, що дуже небезпечно сподіватися подолати екологічну кризу тільки за допомогою технологій.

Доки людство не прийде до повного розуміння тих надбань і небезпек, що несе з собою технологія, посилення технологічної могутності зумовить лише подальшу деградацію навколишнього середовища, неважливо, які нові технології створимо, наскільки розумно й ефективно зуміємо передати їх у руки людей у всьому світі, — криза лише поглибиться, якщо тільки одночасно не зуміємо по-новому взаємодіяти з навколишнім середовищем, не стабілізуємо народонаселення і не використаємо все можливе для відновлення рівноваги на Землі.

Вибір технологічного майбутнього — проблема багатоаспектна, формування перспективних моделей технологій, здатних зменшити технологічну напругу, належить не тільки до загальнотеоретичних проблем, а й до спеціальних. Враховуючи це, спробуємо розібратися у деяких питаннях і методологічних підходах до екологізації технологій виробничих процесів, визначити їх зміст, можливості і межі, з’ясувати, наскільки вони прагматичні, тобто дослідноспроможні. Вибір технологічного майбутнього спеціалісти бачать по-різному. Хоча багаторічні дискусії в кінцевому підсумку звелися практично до визнання двох основних напрямків. Це — так званні малі («м’які», «ненасильницькі») технології і великі, структуроперетворюючі науково-технологічні рішення («великі технологічні системи»). Відомий англійський економіст Ернст Шумахер обґрунтовує відмову науково-технологічної політики від великомасштабних заходів. Замість трати зусиль на фундаментальні зрушення в науковому знанні і на практичну реалізацію принципово нових, складних і часто дорогих науково-технологічних рішень пропонується спрямувати розвиток технології на новий шлях: потрібні методи і обладнання, які були б досить дешевими, а, отже, і доступними фактично кожному.

Проте, враховуючи збільшення розриву між розвинутими і відсталими країнами, неготовність до впровадження екологічно прийнятних технологій, маємо підстави стверджувати, що малі технології і є ті самі проміжні технології, що відповідатимуть умовам і потребам слаборозвинутих країн. Таких поглядів дотримується американський фізик Андре Ловенс, який назвав пошук нових підходів «м’яким шляхом розвитку технологій». Такий шлях має привести до створення технологій, що характеризуються п’ятьма основними якостями: базуванням на використанні переважно відновлюваних видів енергії — таких, які завжди наявні, незалежно від того, використовуємо їх чи ні, як, наприклад, сонце, вітер і рослинність; різноманітністю — щоб національні арсенали техніки можна розподіляти між багатьма дрібними платниками податків, кожен з яких прагнутиме до максимуму ефективності й використання у конкретних умовах; гнучкою технологією порівняно невисокого рівня, щоб її легко було розуміти і використовувати без складних спеціальних навичок; відповідністю за масштабністю і географічним розподілом кінцевим потребам користувачів; узгодженням технологій з енергетичними якостями того, що потрібне для безпосереднього кінцевого використання.

Отже, вибір технологій має орієнтуватися на технічну простоту, низьку вартість заміни, повільне старіння, високу надійність, велику ємність і низьку ціну. Безперечно, в умовах небаченого марнотратства ресурсів проблема вибору технологій заслуговує найпильнішої уваги учених, інженерів і керівників, відповідальних за науково-технологічну й екологічну політику. В сучасних умовах в Україні одержано чимало досить обнадійливих практичних результатів: впровадження конверторного та електродугового способів виплавки сталі знижує витрати енергії на 27 % і підвищує продуктивність виробництва порівняно з мартенівським у 2-3 рази; установки для безперервного розливу сталі економлять до 15—20 % металу (якби повністю перейшли на метод безперервного розливу сталі, то могли б скоротити видобування залізної руди, коксу та виплавку сталі на десятки мільйонів тонн); спосіб покриття металорізальних інструментів за допомогою іонного бомбардування титаном, винайдений ученими Харківського фізико-технічного інституту, дав змогу збільшити стійкість інструментів у 10 разів, продовжити термін їх дії, знизити споживання енергії на 30 %, підвищити якість обробки; ультразвуковий портативний прилад «Зонд-3», створений ученими Івано-Франківського інституту нафти й газу, значно заощадив кошти, час, енергію і дав можливість прохідникам вирішувати важливі питання в процесі свердлування гірських порід; використання електрошлакової технології лиття сталі, що розроблена українським вченим і одержала світове визнання, забезпечує випуск продукції найвищої якості. Звичайно, за умов дефіцитності ресурсів і прагнення одержати найбільшу віддачу в можливо близькі терміни, рішення майже завжди буде на користь малих (за капіталомісткістю і складністю освоєння) нововведень. З іншого боку, моделі динамічної оптимізації для розрахунків на досить далеку перспективу показують доцільність концентрації зусиль на великих, так званих структуроутворюючих науково-технічних рішеннях. Отже, ставиться вимога забезпечити довгоживучу ефективність технологічних систем.

Ідею екологізації виробництва як процесу заміни відкритої системи існуючих технологій замкнутим циклом природокористування, хоч і з деяким запізненням, сприйнято позитивно. Але відтоді минуло понад 30 років, а ідея великої технології так і не знайшла реалізації. Великомасштабний науково-технічний багатотомний проект залишився незатребуваним. І нема нічого дивного. Адже навіть коли позитивного результату буде досягнуто (тобто реактор даватиме не відходи, що забруднюють навколишнє середовище, а екологічно чисті продукти або напівфабрикати для різних виробництв), це поєднуватиметься з великим ризиком: де гарантія стабільності дії при високих температурах, тиску і вібраціях? Чи не потребуватиме реактор ремонту? Що робити, коли реактор вибухне? Чи будуть нейтралізовані в котлі радіоактивні відходи, що супроводжують, зокрема, металургійне виробництво? Нарешті, де взяти кошти на будівництво таких гігантів? Таких запитань виникає чимало. Сприйняття того, що таке велика і мала технології, завжди має відносність. Їх слід розглядати в системній єдності, відповідності перспективним соціальним, економічним і природоохоронним потребам людства. Практика показує, що конкретну технологію природокористування необхідно не тільки застосовувати, а й враховувати, як вона вписується в кругообіг речовин у системі природа — суспільство — природа. Виробнича інфраструктура більшості країн світу не є природоохоронною. Майже повсюдно діють стереотипи підкорювача природи: «природа з усім упорається сама», «на наш вік вистачить», «апокаліпсис все одно неминучий — тому бери все, що можна взяти» та ін. Технологічна схема будь-якого виробництва залишається лінійною: природна сировина (або її напівфабрикат) переробляється на підприємстві і виходить як готовий продукт і відходи, що забруднюють воду, повітря, ґрунт і безпосередньо або опосередковано впливають на здоров’я людей. Готовий продукт через деякий період також стає відходом. Ось чому так гостро постало питання про ступінь негативного впливу забруднення навколишнього середовища.

Починаючи з 60-х років ХХ ст., за зразок маловідходних технологій брали, як приклад, виробництва, яким за допомогою пилогазовловлюючих установок або водоочисних споруд (або їх комбінацій) вдавалось зменшити валові викиди забруднювачів. Звичайно, спроби створити досконаліші установки не дали потрібних результатів. Експлуатація їх фактично перетворювалася на додаткове, надто матеріаломістке і енергоємне виробництво, що істотно позначалося на собівартості продукції.

Ідея безвідходності в технології й у виробництві чимось нагадує лисенківську псевдоідею виховання рослин у сільському господарстві. Не випадково у вітчизняних публікаціях, у назві яких є термін «безвідходна технологія» або «безвідходне виробництво», йдеться, звичайно, про інженерні розв’язання, що надто віддалено нагадують суть заявленої теми, і наводяться лише елементи «безвідходності» в якихось технологічних ланцюжках.

Концепція створення виробничим шляхом штучних середовищ від малих до надвеликих космічних масштабів найповніше сформульована в працях Євгена Фадєєва. Однак концепція не тільки не одержала істотної підтримки вчених і управлінців, а, навпаки, проти неї висунуто ряд заперечень. Але й відкидати згаданий підхід неправильно. Шлях екорозвитку не може бути єдиним. У зв’язку з цим Арсен Урсул висловлює ряд істотних заперечень. По-перше, виробниче створення екологічних умов економічно менш ефективне, аніж традиційний шлях — пошук уже готових, створених природою умов. Звичайно, це справедливо в основному для планети, її поверхні. Що ж стосується космосу, то там з самого початку такі умови створюються техногенно-виробничим шляхом. По-друге, для того, аби штучно створити екологічні умови, необхідно знати всі можливі негативні наслідки докорінного перетворення природи. Адже створені виробничим шляхом екологічні умови знову-таки будуть оточені природою, з якою взаємодіятимуть. Щоб не створювати нові, можливо навіть складніші, екологічні проблеми, треба бути впевненим у розумінні всіх екологічних законів і можливих наслідків. Проте гарантувати це неможливо. Перехід на екологічне виробництво як на генеральний шлях екологічної діяльності відсувається тим самим на дуже віддалене майбутнє. По-третє, концепція поширення техногенно-виробничих принципів на екологію менш приваблива методологічно. На думку філософа Василя Лося, автотрофне виробництво — це виробництво, для оптимального функціонування якого не потрібна безумовна наявність високомолекулярних природних сполук. Як сировинне і енергетичне джерело в такому виробництві можуть використовуватися низькомолекулярні сполуки, а в кінцевому підсумку — хімічні елементи. Це дозволить замкнути систему виробництва, коли використані продукти стають сировиною для наступного виробничого циклу.

Отже, теоретична і практична розробка проблеми біосумісних технологій просувається в напрямку від створення біоощадних (модель маловідходних технологій) і біовідновних (модель «екологізованого виробництва») технологій до біоавтономних і, нарешті, біовідтворюючих технологій (моделі, в яких втілиться ідея «автотрофного виробництва»).

Відомо, що енергія — кров економіки. Але, на жаль, більшість поширених енергетичних технологій породжує інтенсивне забруднення, зокрема зростаючу в атмосфері Землі концентрацію вуглекислого газу. Тому потрібно зосередитися на технологіях, які не лише поліпшують використання енергії, економію (що дуже важливо), а й одночасно не викидають такої кількості вуглекислого газу. Це стосується всіх видів електростанцій, промислових підприємств (особливо машинобудівних), автотранспорту та ін. Відомо, які нарікання повсюдно викликає розвиток ядерної енергетики, особливо після аварії на атомних електростанціях у Трімайл-Айленді (США) і Чорнобилі. Світова громадськість стурбована неспроможністю людства забезпечити безаварійність дії ядерних блоків і надійність захоронення ядерних відходів із тривалим періодом розщеплення. Сучасне покоління ядерних енергетичних технологій у вигляді воднево-водяних реакторів опинилося в глухому технологічному куті. Але це навряд чи дає підстави прогнозувати занепад ядерної енергетики. Тим більше, що достеменно відомо: за належного рівня дії АЕС значно менше впливають на глобальне потепління і завдають шкоди навколишньому середовищу, ніж, скажімо, теплові електростанції. З огляду на це слід продовжувати вдосконалення технологій ядерного синтезу, що в перспективі дасть можливість безпечно й ефективно виробляти електроенергію. Доцільно сконцентрувати увагу на створені системи пасивної безпеки (тобто коли вона не залежить прямо від персоналу, який може втратити пильність в період експлуатації станції) і взагалі з’ясувати, чи існують науково-політично допустимі засоби захоронення ядерних відходів. Головне ж — зробити наголос на ресурсозбереженні; потрібно, зокрема, вивчити можливості переходу на інші види палива, що істотно знизять викиди вуглекислого газу та інших забруднювачів. Вугілля і нафту, де тільки можливо, замінити природним газом, який має таку ж енерговіддачу, але значно чистіший екологічно; докорінно поліпшити дію газопроводів, які нині випускають в атмосферу величезні об’єми природного газу; вдосконалювати утилізацію метану, що виникає в сміттєвих відвалах і перетворюється в додатковий парниковий газ; регенерацію тепла, що побічно виробляється іншими підприємствами та ін.

Невизначеність екологічних наслідків проектів негативно позначається на системі управління, знижує компетентність рішень, які приймаються, і може привести (і вже приводить) до непередбачуваних наслідків. Разом з тим слід підкреслити, що напрямки розвитку науки залежать від характеру замовлення, соціальних процесів розвитку суспільства. Це підвищує вимоги до політики і управлінців, але не знімає відповідальності з учених за соціалізацію технологій. А поки що можна констатувати, що, незважаючи на розвиток науки і техніки, потенційні можливості процвітання цивілізації, на початку XXI ст. людство прийшло до кризового стану: гине природа, нависла смертельна загроза життю на планеті. Рятувальні проекти, на жаль, висуваються і реалізуються повільніше, аніж насувається екологічна небезпека. I безперечно, має рацію соціолог Федір Моргун, який стверджує: «Якби рослини, тварини і птахи могли говорити, то ми почули б багатоголосий стогін живих істот, знищуваних людьми. З морів і гір, з рік, озер і лісів полинула б жалобна лебедина пісня знівеченої природи». Жодне з поколінь не було таким відповідальним за майбутнє, як сучасне, яке вже встигло завдати величезної шкоди природі і здатне повністю підірвати основи основ земного буття. Створення і застосування екологічно прийнятних технологій, насамперед, і стане вирішальним фактором врятування навколишнього середовища. Але не слід надто захоплюватися новими технологіями, бо сліпе покладання надій на техніку, стихійне і бездумне її використання в розрахунку на негайну вигоду вже поставило цивілізацію на край загибелі. Тому необхідно дуже ретельно вивчати екологічний вплив нових технологій, враховуючи і перспективу.

Відомий філософ Мішель Монтень говорив, що всі біди людей — від напівосвіченості. За визначенням соціолога Олега Салтовського, екологічна освіта — це психолого-педагогічний процес впливу на людину, метою якого є формування теоретичного рівня екологічної свідомості, що в систематизованому вигляді відображає різноманітні сторони єдності світу, закономірності діалектичної єдності суспільства та природи, певних знань та практичних навичок раціонального природокористування. Специфіка екологічної освіти полягає в тому, що освіта повинна базуватися на принципі випереджаючого відображення, тобто у свідомості людини має відбуватися постійна оцінка можливих наслідків втручання в природу, безпосередніх і майбутніх. Екологічна освіта покликана допомогти людині усвідомити причини можливих екологічних змін, підказати шлях їх попередження. Філософія виживання людства спонукає будувати освітній процес з урахуванням загрози для навколишнього середовища.

Тривалий період людство було зачароване успіхами науки, приспане так званим науково обґрунтованим управлінням природним комплексом, та раптом виявило, що недостатньо знаємо механізми функціонування біосфери, щоб розумно управляти ними. Наука, як стверджує філософ Віктор Анучин, навчила людей, як дедалі більше і більше брати від природи, як впливати на неї, щоб мати більше хліба і нафти, вугілля і м’яса, як швидше перевозити величезні вантажі на великі відстані, як одержати нові види потужної енергії, що зробило можливим проникнення людини в космос. Але наука поки що дуже мало досягла в забезпеченні охорони природи. Склалося так, що, маючи потужні засоби впливу на природу, люди ще не можуть уявити всі наслідки застосування засобів, не завжди бачать ту ланцюгову реакцію, що викликається втручанням людини у природні процеси. Великий німецький письменник-гуманіст Йоганн Гете попереджав: «Нема нічого страшнішого за діяльне невігластво». Саме відсутність необхідних знань в умовах, коли людські (антропогенні) фактори так або інакше втручаються в усі природні процеси на Землі, в умовах, коли люди ще не навчились передбачати всі (в тому числі й негативні) наслідки впливів на природні процеси, все це — небезпека «діяльного невігластва», що і робить проблему екологічної освіти актуальною.

Дуже часто зустрічаємося з прикладами кричущого екологічного невігластва в усіх сферах діяльності. Як правило, природному середовищу завдається серйозна шкода не навмисно, а через незнання, тому що ліва рука не знає, то творить права. У результаті навіть блискучі інженерні рішення, реалізовані без урахування основних екологічних вимог, досить часто призводять до наслідків, які повністю перекреслюють запланований народногосподарський ефект і завдають фізичної та матеріальної шкоди людям, а іноді й економіці регіону. Іноді незначний прорахунок, нехтування, здавалося б, незначним нюансом становлять небезпеку. У таких умовах неприпустимими стають некомпетентність, упередженість і егоїстичність осіб, які приймають рішення, дають остаточне «добро» великим природоперетворюючим проектам.

Поштовх до розвитку екологічної освіти в Україні дала Міжурядова конференція з просвітництва в галузі навколишнього середовища, на якій визначена суть екологічної освіти в сучасних умовах. У Декларації конференції записано: правильно зрозуміла освіта у сфері навколишнього середовища повинна стати всебічною, триваючою впродовж усього життя, підготувати людину до життя, озброївши її розумінням основних проблем сучасного світу і давши їй навички і засоби, необхідні для того, щоб вона могла відігравати плідну роль у поліпшенні життя і захисті навколишнього середовища. Разом з тим визначено основні принципи і провідні напрями просвітництва в галузі охорони навколишнього середовища. Екологічна освіта повинна: по-перше, розглядати навколишнє середовище в усій повноті — природне і створене людиною, технологічне і соціально-екологічне, політичне, культурно-історичне, моральне, естетичне; по-друге, бути тривалим процесом, тобто починатися в дошкільному віці і продовжуватися на всіх стадіях формальної і неформальної освіти; по-третє, бути міждисциплінарною за суттю, включати спеціальний зміст у кожний навчальний предмет, створюючи можливість формування цілісної збалансованої перспективи; по-четверте, вивчати головні проблеми навколишнього середовища з урахуванням місцевих, національних, регіональних і міжнародних позицій, щоб отримати знання про умови навколишнього середовища в інших географічних регіонах; зосередитися на поточних і можливих ситуаціях навколишнього середовища, одночасно беручи до уваги історичну перспективу; роз’яснювати значення та необхідність місцевого, національного і міжнародного співробітництва та ін. На основі провідних принципів екологічної освіти визначено її мету. Це, насамперед, дати можливість людині зрозуміти складність навколишнього середовища, що є результатом взаємодії біологічних, фізичних, соціальних, економічних і культурних факторів, сприяти усвідомленню важливості навколишнього середовища для економічного, соціального і культурного розвитку.

Ще значна частина учнів слабко орієнтується в питаннях природокористування, не розбирається в суті екологічного апокаліпсису. I не випадково, що, відповідаючи на запитання: «Які навчальні предмети найбільше сприяють екологічній освіті?» — ніхто не назвав право; гуманітарним наукам, зокрема історії й літературі, відвели одні з останніх місць. А найбільше, на думку учнів, сприяють екологічній освіті біологія, географія і природознавство, хімія, астрономія і фізика.

Отже, викладачі предметів гуманітарного циклу, можливості яких у поширенні екологічних знань чималі, фактично самоусунулись від вирішення проблеми. Це зумовлює доцільність включення до системи шкільної освіти курсу «Молодь і навколишнє середовище». Основне ж навантаження з екологічної освіти лягає на біологію, географію, природознавство, хімію, та й то як додаток до спеціальних знань. До речі, з початку XXI ст. ситуація починає поліпшуватись. У школах, хоча й факультативно, але вводиться курс «Основи екологічних знань».

Література

Алексеев В. П. Очерки экологии человека. — М., 1993.

Алимов А. А., Случевский В. В. Век ХХ: экология и идеология. — Л., 1988.

Бачинський Г. А. Соціоекологія: український шлях у майбутнє. — К., 1996.

Білявський Г. О., Фурдуй Р. Основи екологічних знань. — К., 1995.

Веклич О. А. Эколого-экономические противоречия. — К., 1991.

Вернадский В. И. Размышления натуралиста. В 2-х т. — М., 1977.