Про маленьке життя і велику ідею

«Я завжди вірила... Я вірила Сталіну... Вірила комуністам. Я сама була комуністкою. Вірила в комунізм... Жила заради цього, вижила заради цього. Після доповіді Хрущова на XX з’їзді, коли він розповів про помилки Сталіна, я захворіла, в ліжко злягла. Я не могла повірити, що то правда. У війну я теж кричала: "За Батьківщину! За Сталіна!" Мене ніхто не змушував... Я вірила... Це — моє життя...

Ось воно...

У партизанах воювала два роки... В останньому бою мене поранило в ноги, я знепритомніла, а мороз був сильний, коли прокинулася, відчула, що відморожені руки. Тепер живі, хороші руки, а тоді чорні... І ноги, звісно, теж були відморожені. Якщо б не мороз, напевно, ноги врятували б, а вони були в крові, і я довго лежала. Коли знайшли мене, поклали разом з іншими пораненими, звезли до одного місця, багато нас, а тут німці знову оточують. Загін іде... Проривається... Нас, як дрова, на сани покидали. Нема коли дивитися, жаліти, всіх відвозять глибше до лісу. Ховають. Так відвозили й відвозили, а потім повідомили до Москви про моє поранення. Адже я була депутатом Верховної Ради. Шанована людина, мною пишалися. А я із самих низів, проста селянка, із селянської родини. Я рано вступила в партію...

Ноги пропали... Ноги відрізали... Рятували мене там же, в лісі... Операція проходила в найпримітивніших умовах. Поклали на стіл оперувати, і навіть йоду не було, простою пилкою пиляли ноги, обидві ноги... Поклали на стіл, і немає йоду. За шість кілометрів до іншого загону поїхали за йодом, а я лежу на столі. Без наркозу. Без... Замість наркозу — пляшка самогонки. Нічого не було, крім звичайної пилки... столярної...

Зв’язалися з Москвою, щоб прислали літак. Літак тричі прилітав, покружляв-покружляв, а опуститися не може. Кругом обстрілювали. На четвертий раз сів, але в мене обидві ноги вже були ампутовані. Потім в Іванові, в Ташкенті чотири рази робили реампутацію, чотири рази знову починалася гангрена. По шматочку щоразу різали, і вийшло дуже високо. Спочатку плакала... Ридала... Уявляла, як по землі повзатиму, ходити не зможу, а повзатиму. І сама не знаю, що мені допомогло, утримало... Як я себе вмовила... Звісно, добрих людей зустріла. Багато хороших людей. У нас був хірург, він сам теж без ніг, він казав про мене, це інші лікарі передали: "Я схиляюся перед нею. Я стільки чоловіків оперував, але таких не бачив. Не скрикне". Я трималася... Я звикла бути на людях сильною...

Потім приїхала назад, до Дісни. Свого містечка. Повернулася з милицями.

Це я тепер погано ходжу, бо стара, а тоді бігала містом і всюди пішки. На протезах бігала. І до колгоспів їздила. Поставили мене на посаду заступника голови райвиконкому. На велику роботу. У кабінеті не сиділа. Усе по селах, по полях. Навіть ображалася, якщо поблажку відчувала. Грамотних колгоспних голів тоді було небагато, і якщо якась важлива кампанія, посилали на місце представників із району. І ось по понеділках викликали нас до райкому і давали завдання, кому куди. Сиджу вранці, дивлюся у вікно — всі йдуть і йдуть до райкому, а мені не телефонують. І мені якось болісно, мені хотілося бути, як усі.

І нарешті дзвінок, телефонує перший секретар: "Фекло Федорівно, зайдіть". Яка я тоді щаслива, хоча мені дуже й дуже важко було їздити по селах, мене посилали і за двадцять, і за тридцять кілометрів, де, бувало, під’їдеш, а де і пішки. Іду десь у лісі, упаду, а встати не можу. Сумку покладу, щоб опертися, або за дерево зачеплюся, встану і далі йду. А пенсію отримувала, могла б жити для себе, для самої себе. Але я хотіла жити для інших. Я — комуністка...

Нічого в мене свого немає. Лише ордени, медалі та почесні грамоти. Будинок держава побудувала. Будинок великий, але дітей у ньому немає, ось він і здається таким великим... А стелі такими високими... Живемо в ньому вдвох із сестрою.

Вона — моя сестра, моя мама, моя нянька. Я тепер стара... Уранці сама не підведуся...

Живемо вдвох, живемо минулим. У нас — гарне минуле. Важко жили, але гарно й чесно, і мені за себе не прикро. За своє життя... Я жила чесно...»

Фекла Федорівна Струй,

партизанка

«Нас час створив такими, якими ми були. Показали себе. Такого часу вже не буде. Не повториться. А тоді — ідея наша була молода, і ми молоді. Ленін помер нещодавно. Сталін живий... З якою гордістю я носила піонерський галстук. Комсомольський значок...

І ось — війна. І ось ми такі... Звісно, у нас у Житомирі швидко з’явилося підпілля. Я була там спочатку, це навіть не обговорювали: йти чи не йти, страшно чи не страшно? Це навіть не обговорювали...

За кілька місяців нашу підпільну групу вистежили. Групу зрадили. Мене схопило гестапо... Звісно, було страшно. Мені це навіть страшніше, ніж померти. Я боялася тортур. Тортур боялася... А раптом не витримаю? Кожен із нас так думав... Наодинці... Я, наприклад, змалку ледве витримувала будь-який біль. Але ми ще не знали себе, не знали, які ми сильні...

На останньому допиті, після якого втретє я була занесена до списку на розстріл, у третього за ліком слідчого, який сказав, що він історик за освітою, було так... Цей фашист хотів зрозуміти, чому ми такі люди, чому для нас такі важливі наші ідеї. "Життя понад ідеї", — казав він. Я, звісно, не погоджувалася з цим, він кричав, бив. "Що? Що змушує вас бути такими? Спокійно сприймати смерть? Чому комуністи вважають, що комунізм має перемогти в усьому світі?" — запитував. Він чудово розмовляв російською. І я вирішила йому все сказати, все одно знала, що вб’ють, так хоч недарма, і нехай знає, що ми сильні. Близько чотирьох годин він запитував, а я відповідала, як знала, як встигла на той час вивчити марксизм-ленінізм у школі та університеті. О, що з ним діялося! Хапався за голову, бігав по кімнаті, ставав як укопаний і дивився-дивився на мене, але вперше не бив...

Я стояла перед ним... Половина волосся в мене вирвана, а доти були дві товсті коси. Голодна... Спочатку мріяла: шматочок би хліба малесенький, потім — ну бодай би скоринку, потім — аби хоч крихітки знайти... Я перед ним стою така... Очі палають... Він слухав довго мене. Слухав і не бив... Ні, ще не злякався, ще лише сорок третій рік. Але вже щось відчув... якусь небезпеку. Захотів дізнатися — яку? Я йому відповіла. Але коли я пішла, вніс мене до списків на розстріл...

У ніч перед розстрілом я згадувала своє життя, своє коротке життя...

Мій найщасливіший день у житті, коли батько з матір’ю, від’їхавши під бомбардуваннями кілька десятків кілометрів від дому, вирішили повернутися. Не йти. Залишитися вдома. Я знала — ми будемо боротися. Нам здавалося, що так швидше настане перемога. Неодмінно! Найперше, за що ми взялися, — шукати й рятувати поранених. Вони лежали на полі, в траві, в канавах, у хлів заповзуть до когось. Я вийшла накопати вранці картоплі й одного знайшла на нашому городі. Він помирав... Молодий офіцер, він не мав сили навіть сказати мені своє ім’я. Шепотів якісь слова... Не розібрати... Я пам’ятаю свій відчай. Але мені здається, що зроду я не була така щаслива, як у ті дні... Я знайшла батьків удруге. До того часу я вважала, що мій тато далекий від політики, а він був безпартійний більшовик. Моя мама — малограмотна селянка, вона вірила в Бога. Вона молилася протягом усієї війни. Але як? Падала перед іконою на коліна: "Спаси народ! Врятуй Сталіна! Врятуй комуністичну партію від цього ірода Гітлера". Щодня на допиті в гестапо я очікувала, що відчиняться двері і увійдуть рідні. Тато з мамою... Я знала, куди я потрапила, і я щаслива, що нікого не зрадила. Більше ніж померти, ми боялися зрадити. Коли мене заарештували, я зрозуміла, що настав час мук. Я знала, що дух мій сильний, а тіло?

Не пам’ятаю першого допиту... Я не втрачала пам’яті... Лише раз зомліла, коли якимось колесом викручували руки. Здається, не кричала, хоча перед тим мені показали, як кричать інші. На наступних допитах уже втрачала почуття болю, тіло дерев’яніло. Фанерне тіло. Єдина думка: ні! Перед їхніми очима я не помру. Ні! І лише коли все скінчиться, вкинуть до камери, я починала відчувати біль, я ставала раною. Суцільною раною. Усе тіло... Але витримати. Витримати! Щоб мама дізналася, що я вмираю людиною, нікого не зрадила. Мама!

Били, підвішували. Завжди зовсім роздягнутою. Фотографували. Руками можеш затулити лише груди... Я бачила, як божеволіли... Бачила, як маленький Миколка, йому не було й року, ми його вчили слову "мама", як він, коли його забирали від матері, зрозумів у надприродний спосіб, що втрачає її назавжди, і закричав уперше за своє життя: "Мамо!" То було не слово або не лише слово... Я хочу вам розповісти... Усе розповісти... О, яких людей я там зустріла! Вони помирали в підвалах гестапо, і про їхню мужність знали лише стіни. І тепер, коли минуло сорок років, я подумки опускаюся перед ними на коліна. "Померти — найпростіше", — казали вони. А ось жити... Як хотілося жити! Ми вірили: перемога прийде, лише в тому сумнівалися — чи доживемо ми до того великого дня?

У нас у камері було маленьке віконце, на ньому ґрати, треба було, щоб хто-небудь тебе підсадив, і тоді побачиш — і то навіть не шматочок неба, а шматочок даху. А ми всі такі слабкі, що підсадити одне одного не могли. Але була в нас Аня, парашутистка. Її схопили, коли їх закидали в тил із літака, група потрапила до засідки. І ось вона, вся закривавлена, побита, раптом попросила: "Підштовхніть мене, я вигляну на волю. Хочу туди!"

Хочу — та й край. Ми всі разом її підняли, вона скрикнула: "Дівчата, там квіточка..." І тоді кожна стала проситися: "І мене...", "І мене..." І звідкілясь взялися сили допомогти одна одній. А то була кульбаба, як її занесло на цей дах, як вона там втрималася, збагнути не можу. Кожна щось загадала на цю квітку. Тепер думаю, кожна загадала: чи вийде вона живою з того пекла?

Я так любила весну... Любила, коли цвітуть вишні й біля бузкових кущів пахне бузковими духами... Ви не дивуйтеся моєму стилю, я вірші писала. А тепер я весну не люблю. Це війна стала між нами, між мною і природою. Коли цвіли вишні, я бачила фашистів у рідному Житомирі...

Залишилася я жива дивом... Урятували мене люди, які хотіли віддячити моєму батькові. Мій батько — лікар, на ті часи то було великим ділом. Мене виштовхнули з колони, виштовхнули в темряві, коли нас вели на розстріл. А я нічого не пам’ятала з болю, йшла, як уві сні... Йшла, куди вели... Потім везли... Привезли додому, я вся була в ранах, відразу висипала нервова екзема. Я навіть голосу людського чути не могла. Почую — відразу мені боляче. Мама і тато розмовляли пошепки. Я постійно кричала, замовкала лише в гарячій воді. Маму ні на секунду не відпускала від себе, вона просилася: "Донечко, мені треба ж до печі. На город..." А я трималася за неї... Щойно я відпускала її руку, на мене все знову навалювалося. Усе, що зі мною було. Щоб чимось мене відволікти, мені приносили квіти. Мої улюблені дзвіночки... Листя каштана... Запахи відволікали... Сукню, в якій я була в гестапо, мама тримала в себе. І коли вмирала, вона в неї під подушкою була. До її останньої години...

Уперше я підвелася, коли побачила наших солдатів. Раптом я, яка лежала понад рік, підхоплююсь і вибігаю на вулицю: "Рідні мої! Ріднесенькі... Ви повернулися..." Солдати на руках внесли мене до нашої хати. З піднесенням я на другий і на третій день побігла до військкомату: "Дайте мені роботу!" Батькові сказали, він прийшов за мною: "Дитинко, як ти прийшла? Хто тобі допоміг?" У мене стало сили на кілька днів... І знову почалися болі... Муки... Я кричала цілими днями. Люди йшли повз нашу хату і просили: "Господи, чи прийми її душу, чи допоможи, щоб вона не мучилася".

Урятували мене цілющі грязі Цхалтубо. Урятувало бажання жити. Жити, жити і — більше нічого. Я ще жила. Жила, як усі... Жила... Чотирнадцять років працювала в бібліотеці. То були радісні роки. Найкращі. А тепер життя перетворилося на суцільну боротьбу з хворобами. Старість, що не кажіть, річ кепська. Ще самотність, я залишилася сама-самісінька. Тата й мами давно немає. Ці довгі ночі без сну... Багато років минуло, а мій найстрашніший сон, я прокидаюся в холодному поту. Я не пам’ятаю прізвища Ані... Я не пам’ятаю, чи то вона з Брянщини, чи то зі Смоленщини. Я пам’ятаю, як вона не хотіла вмирати! Закладе білі повні руки за голову й у вікно крізь ґрати кричить: "Я жити хочу!"

Я не знайшла її рідних... Я не знаю, кому про це розповісти...»

Софія Миронівна Верещак,

підпільниця

«Після війни ми дізналися про Освенцим, Дахау... Як після цього народжувати? А я вже вагітна...

Тут мене посилають до села організовувати передплату позики. Державі потрібні гроші, треба відновлювати заводи, фабрики.

Приїхала — села немає, всі в землі... У землянках живуть... Вийшла жінка, який там на ній одяг, страшно дивитися.

Я залізла до землянки, сидять троє дітей, вони всі голодні. Вона їм щось товкла в ступці, якусь траву.

Вона спитала у мене:

— Ти прийшла по передплату позики?

Я кажу:

— Так.

Вона:

— У мене грошей немає, але маю курку. Піду спитаю, якщо сусідка — вона вчора просила у мене — купить, я тобі віддам.

І зараз розповідаю, у мене клубок у горлі. Які були люди! Які люди! У неї чоловіка вбили на фронті, залишилося троє дітей, і нічого немає, лише ця курка, і вона її продає, щоб віддати мені гроші. Ми тоді збирали готівкою. Вона готова все віддати, щоб тільки мир був, щоб діти її залишилися живі. Пам’ятаю її обличчя. І всіх дітей її...

Як вони виросли? Я б хотіла знати... Хотіла б знайти і зустрітися...»

Клара Василівна Гончарова,

зенітниця