Про смерть і подив перед смертю

«Люди не хотіли помирати... Ми на кожен стогін відгукувалися, на кожен крик. Мене один поранений, як відчув, що помирає, ось так за плече обхопив, обійняв і не відпускає. Йому здавалося, якщо хтось поруч із ним, якщо сестра поруч, то від нього життя не піде. Він прохав: "Ще б п’ять хвилинок пожити. Ще би дві хвилинки..." Одні помирали нечутно, потихеньку, інші кричали: "Не хочу помирати!" Лаялися: твою мать... Один раптом заспівав... Заспівав молдавську пісню... Людина помирає, але все одно не усвідомлює, не вірить, що помирає. А ти бачиш, як з-під волосся повзе жовтий-жовтий колір, як тінь спочатку рухається обличчям, йде під одяг... Уже лежить мертвий, а на обличчі якийсь подив, ніби він лежить і гадає: як це я помер? Невже я помер?

Доки він чує... До останнього моменту кажеш йому, що ні-ні, хіба можна померти? Цілуєш його, обіймаєш: що ти, що ти? Він уже мертвий, очі в стелю, а я йому щось іще шепочу... Заспокоюю... Прізвища ось стерлися, пішли з пам’яті, а обличчя залишилися...»

«Несуть поранених... Вони плачуть... Плачуть не від болю, а від безсилля. Першого дня, як їх привезли на фронт, деякі жодного разу не вистрілили. Їм не встигли видати гвинтівки, бо зброя в перші роки була на вагу золота. А в німців танки, міномети, авіація. Товариші падали, вони підбирали їхні гвинтівки. Гранати. З голими руками пішли в бій... Як у бійку...

І наскочили відразу на танки...»

«Коли вони помирали... Як вони дивилися... Як вони...»

«Мій перший поранений... Куля влучила йому в горло, він жив ще кілька днів, але нічого не говорив...

Відрізають руку чи ногу, крові немає... Там біле чисте м’ясо, кров потім. Я й тепер не можу обробляти курку, якщо біле чисте м’ясо. У мене солоно-солоно в роті робиться...»

«У полон військових жінок німці не брали... Відразу розстрілювали. Або водили перед строєм своїх солдатів і показували: ось, мовляв, не жінки, а виродки. І ми завжди два патрони для себе тримали, два — на випадок осічки.

У нас потрапила в полон медсестра... Через день, коли ми відбили те село, скрізь валялися мертві коні, мотоцикли, бронетранспортери. Знайшли її: очі виколоті, груди відрізані...

Її посадили на палю... Мороз, і вона біла-біла, і волосся все сиве. Їй було дев’ятнадцять років.

У рюкзаку в неї ми знайшли листи з дому і гумову зелену пташку. Дитячу іграшку...»

«Ми відступаємо... Нас бомблять. Перший рік відступали й відступали. Фашистські літаки літали близько-близько, ганялися за кожним. А завжди здається — за тобою. Я біжу... Я бачу і чую, що літак прямує на мене... Бачу льотчика, його обличчя, і він бачить, що дівчата... Санітарний обоз... Строчить уздовж возів і ще посміхається. Він бавився... Така зухвала, страшна посмішка... І гарне обличчя...

Я не витримую... Я кричу... Біжу в кукурудзу — він туди, я до лісу — він мене притискає до землі. Уже — кущі... Заскочила до лісу, в якесь старе листя. У мене тече кров із носа зі страху, не знаю: жива я чи не жива? Та ні, жива... Відтоді дуже боялася літаків. Він ще десь, а я вже боюся, я вже ні про що не думаю, а лише, що він летить, де мені сховатися, куди мені забитися, щоб не бачити й не чути. Досі звук літака не витримую. Не літаю...»

«Ех-ех, дівчата...»

«Перед війною я збиралася заміж... За свого вчителя музики. Божевільна історія. Я серйозно закохалася... І він... Але мама не пустила: "Мала ще!!!"

Невдовзі почалася війна. Я попросилася на фронт. Хотіла поїхати з дому, стати дорослою. Родичі плакали і споряджали мене в дорогу. Теплі шкарпетки, білизна...

Першого вбитого я побачила першого дня... Випадково на двір школи, де розташувався госпіталь, залетів осколок і смертельно поранив нашого фельдшера. І я подумала: для заміжжя, мама вирішила, я маленька, а для війни — ні... Моя люба мама...»

«Щойно зупинимося... Поставимо госпіталь, завантажать нас пораненими, і тут — наказ: евакуюватися. Поранених тих завантажимо, а тих — ні. Бракує машин. Нас кваплять: "Залишайте. Ідіть самі". Ти збираєшся, вони на тебе дивляться. Проводжають очима. У їхніх поглядах все: смиренність, образа... Просять: "Брати! Сестрички! Не залишайте нас німцям. Пристрельте". Така печаль! Така печаль!!! Хто може підвестися, той іде з нами. Не може — лежить. І ти нікому з них вже не в змозі допомогти, боїшся очі звести... Молодою була, плачу-плачу...

Коли вже наступали, ми жодного нашого пораненого не залишали. Навіть німецьких поранених підбирали. І я якось із ними працювала. Звикну, перев’язую, наче нічого. А як згадаю сорок перший рік, як своїх поранених залишали і що вони з ними... Як вони з ними... Ми бачили... Здається, до жодного більше не підійду... А назавтра йду і перев’язую...»

«Ми рятували... Але деякі шкодували, що вони медики і можуть лише перев’язувати, а не ступають зі зброєю. Не стріляють. Я пам’ятаю... Я пам’ятаю це почуття. Пам’ятаю, що на снігу запах крові надто сильний... Убиті... Вони лежали на полях. Птахи повитягали їхні очі, подзьобали обличчя, руки. Ой, неможливе життя...»

«Наприкінці війни... Я боялася писати додому листи. Не буду, думаю, писати, бо раптом мене вб’ють, і мама плакатиме, що війна скінчилася, а я загинула саме перед Перемогою.

Ніхто про це не казав, але всі про це думали. Уже ми відчували, що невдовзі переможемо. Уже весна почалася.

Я раптом побачила, що небо синє...»

«Що мені запам’яталося... Що запало в пам’ять? Тиша, незвичайна тиша в палатах, де лежали важкі поранені... Найважчі... Вони не розмовляли один з одним. Нікого не кликали. Багато хто непритомний. А найчастіше лежить і мовчить. Думає. Кудись убік дивиться і думає. Гукнеш — не чує.

Про що вони думали?»