Про твори з дитячими помилками і кінокомедії

«Війна підходила до кінця...

Викликає замполіт:

— Віро Йосипівно, доведеться вам працювати з німецькими пораненими.

А на той час уже були вбиті два брати.

— Не буду.

— Але, розумієте, треба.

— Я не можу: в мене загинули два брати, очі мої їх би не бачили, я готова їх різати, а не лікувати. Зрозумійте ж мене...

— Це наказ.

— Якщо наказ, тоді я підкоряюся. Я — військова людина.

Я лікувала цих поранених, робила все, що треба, але мені було важко. Торкатися до них, полегшувати біль. Тоді я знайшла в себе перше сиве волосся. Саме тоді. Я їм робила все: оперувала, годувала, знеболювала — все, як годиться. Лише єдине я не могла робити — це вечірній обхід. Уранці ти перев’язуєш пораненого, слухаєш пульс, словом, дієш, як медик, а під час вечірнього обходу треба поговорити з хворими, запитати, як вони почуваються. Ось цього я не могла. Перев’язати, прооперувати — могла, а говорити з ними — ні. Я так і замполіта відразу попередила:

— Вечірнього обходу їм я не робитиму...»

Віра Йосипівна Хорева,

військовий хірург

«У Німеччині... У наших госпіталях вже з’явилося багато німецьких поранених...

Пам’ятаю свого першого німецького пораненого. У нього почалася гангрена, йому ампутували ногу... І він лежав у моїй палаті...

Увечері мені кажуть:

— Катю, йди подивися свого німця.

Я пішла. Може, кровотеча чи ще що. Він прокинувся, лежить. Температури немає, нічого.

Він так дивиться-дивиться, потім витягає маленький такий пістолетик:

— На...

Він говорить німецькою, я вже не пам’ятаю, але я зрозуміла, наскільки стало запасу шкільних уроків.

— На... — каже, — я хотів вас убивати, але тепер ти вбий мене.

Мовляв, що його врятували. Він нас убивав, а ми його врятували. А я не можу сказати йому правду, що він помирає...

Іду з палати і несподівано помічаю в себе сльози...»

Катерина Петрівна Шалигіна,

медсестра

«У мене могла бути зустріч... Я боялася цієї зустрічі...

Коли я навчалася в школі, а я навчалася в школі з німецьким ухилом, до нас приїжджали німецькі школярі. До Москви. Ми ходили з ними до театру, разом співали. Я в одного німецького хлопчика... Він так гарно співав. Ми з ним подружилися, я навіть у нього закохалася... І ось усю війну думала: а що, коли зустріну його і пізнаю? Невже він теж із-поміж цих? Я така емоційна, з дитинства надзвичайно вразлива. Дуже!

Якось іду полем, щойно бій прокотився... Своїх убитих ми підібрали, залишилися німці... Мені здалося, що він лежав... Ну, такий схожий молодий хлопець... На нашій землі... Я довго над ним стояла...»

Марія Анатоліївна Флєровська,

політпрацівник

«Хочете дізнатися правду? Я її сама лякаюся...

Один наш солдат... Як вам пояснити? У нього всі родичі загинули. Він... Нерви... Може, п’яний? Що ближче була перемога, то більше пили. У будинках і підвалах завжди можна було знайти вино. Шнапс. Пили і пили. Він узяв автомат і кинувся до німецького будинку... розрядив обойму... Ніхто за ним не встиг. Побігли... А в будинку вже самі трупи... Діти лежать... Забрали в нього автомат, зв’язали. Він матюками: "Дайте я сам застрелюсь".

Його заарештували і судили — розстріл. Я його жаліла, всі його жаліли. Він усю війну провоював. До Берліна дійшов...

А чи можна про це писати? Раніше не можна було...»

А. С-ва,

зенітниця

«Війна на мене чекала...

Як виповнилося мені вісімнадцять років... Принесли повістку: з’явитися до райвиконкому, взяти з собою на три доби продуктів, пару білизни, кухоль, ложку. Це називалося: мобілізація на трудфронт.

Привезли нас до міста Новотроїцьке Оренбурзької області. Стали ми працювати на заводі. А морози стояли такі, що пальто в кімнаті замерзало, візьмеш, воно важке, як поліно. Чотири роки без відпусток, без вихідних працювали.

Чекали і чекали, коли війні настане кінець. Остання крапка. О третій годині ночі шум у гуртожитку, прийшли директор заводу і решта начальства: "Перемога!" А я встати з ліжка не в змозі, мене посадять, а я назад падаю. Цілий день підняти не могли. Від радості, від сильного почуття мене паралізувало. Лише наступного ранку я встала... Вийшла на вулицю, мені хотілося кожного обійняти і поцілувати...»

Ксенія Климентіївна Бєлко,

боєць трудфронту

«Яке гарне слово — перемога...

Я розписалася на рейхстазі... Написала вугіллям, тим, що до рук потрапило: "Перемогла вас російська дівчина із Саратова". Усі щось залишали на стіні, якісь слова. Свідчення і прокльони...

Перемога! У мене подруги запитують: "Ти ким будеш?" А ми під час війни так наголодувались... Несила... Хотіли наїстися бодай один раз досхочу. У мене мрія була — отримаю першу післявоєнну зарплату і куплю ящик печива. Ким буду після війни? Звісно, кухарем. І досі працюю в громадському харчуванні.

Друге запитання: "Коли заміж?" Якомога швидше... Я мріяла, як буду цілуватися. Страшенно хотілося цілуватися... Ще хотілося — співати. Співати! Ну ось...»

Олена Павлівна Шалова,

комсорг стрілецького батальйону

«Я навчилася стріляти, кидати гранати... Ставити міни. Надавати першу медичну допомогу...

Але за чотири роки... Протягом війни я забула всі правила граматики. Усю шкільну програму. Могла розібрати автомат із заплющеними очима, але твір під час вступу до інституту написала з дитячими помилками і майже без ком. Урятували мене мої бойові нагороди — до інституту зарахували. Почала навчатися. Читаю книжки — і не розумію, читаю вірші — і не розумію. Я забула ці слова...

Ночами діймали кошмари: есесівці, гавкіт собак, останні крики... Умираючи, людина часто щось шепоче, це страшніше, ніж крик. Усе до мене поверталося... Людину ведуть на розстріл... В очах страх... І ясно, що не вірить, до останньої хвилини не вірить. І цікавість теж, і цікавість є. Стоїть перед автоматом і в останню хвилину затуляється руками. Обличчя затуляє... Уранці моя голова розпухала від крику...

Під час війни я не замислювалася, а тут почала думати. Прокручувати... Усе це повторювалося і повторювалося... Я не спала... Лікарі заборонили мені навчатися. Але дівчата — сусідки по кімнаті в гуртожитку — сказали, щоб забула про лікарів, і взяли наді мною шефство. Щовечора вони почергово тягли мене до кіно, на комедію. "Ти маєш навчитися сміятися. Багато сміятися". Хотіла чи ні — вели. Комедій було мало, і кожну я дивилася по сто разів, разів сто — мінімум. Спочатку сміялася, як плакала...

Але кошмари відступили. Змогла вчитися...»

Тамара Устимівна Воробєйкова,

підпільниця