«ПРО БУЛЬБУ ДРІБНЕНЬКУ...»

Була ще одна війна...

На цій війні ніхто не відзначав на мапі, де проходить нейтральна смуга, а де починається лінія фронту. Ніхто не міг там порахувати всіх солдатів. Одиниць озброєння. Стріляли із зенітних установок, кулеметів, мисливських рушниць. Зі старих берданок. Не було тут перепочинків і генеральних наступів, багато хто воював поодинці. Умирали поодинці. Билася не армія — дивізії, батальйони, роти, а народ — партизани і підпільники: чоловіки, старі, жінки, діти. Толстой називав цей багатолиций запал «дубиною народної війни» і «прихованою теплотою патріотизму», а Гітлер (услід за Наполеоном) скаржився своїм генералам, що «Росія воює не за правилами».

Померти на цій війні було не найстрашнішим. Страшніше інше... Уявімо собі солдата на фронті, оточеного своєю родиною — діти, дружина, літні батьки. Щохвилини треба бути готовим їх теж принести в жертву. Віддати на заклання. Мужності, як і зраді, там часто не знаходилося свідків.

У наших селах у День Перемоги не радіють, а плачуть. Багато плачуть. Тужать. «Було так страшно... Я всіх рідних поховала, я поховала на війні душу».

В. Г. Андросик,

підпільниця

Починають розповідати тихо, а наприкінці майже всі кричать.

«Я — свідок...

Розповім про командира нашого партизанського загону... Не слід називати прізвище, бо ще живі його рідні. Їм буде боляче читати...

Зв’язкові передали до загону: сім’ю командира забрали до гестапо — дружину, двох маленьких доньок і стару матір. Усюди розвішані оголошення, на базарі роздають листівки: якщо командир не здасться, сім’ю повісять. Термін, щоб подумати, — два дні. Поліцаї їздили по селах і проводили серед людей агітацію: червоні комісари не шкодують навіть власних дітей. Вони — чудовиська. Для них немає нічого святого. Скидали листівки також із літака над лісом... Командир хотів здатися, хотів застрелитися. Його не залишали одного увесь той час. Наглядали за ним. Він міг застрелитися...

Зв’язалися з Москвою. Доповіли обстановку. Отримали інструкцію... Того ж дня зібрали в загоні партійні збори. Було прийняте рішення: не піддаватися на німецьку провокацію. Як комуніст, він підкорився партійній дисципліні...

За два дні послали до міста розвідників. Вони принесли страшну звістку: всю сім’ю повісили. У першому ж бою командир загинув... Якось незрозуміло загинув. Випадково. Гадаю, він хотів померти...

У мене сльози замість слів... Як мені переконатися, що говорити потрібно? Як повірити... Люди бажають спокійно і добре жити, а не слухати мене і страждати...»

І я себе переконую, що треба йти далі...

В. Коротаєва,

партизанка