Про Червону Шапочку і про радість зустріти на війні кота

«Я довго до війни звикала...

Пішли в наступ. І коли в пораненого пішла артеріальна кров — раніше я такого не бачила — б’є фонтаном, — я кинулася по лікаря. Асам поранений кричить: "Куди? Ти куди? Перев’язуй ременем!" І лише тоді я прийшла до тями...

Про що шкодую? Одного хлопчика... Семирічний хлопчик без мамки залишився. Мамку вбили. Хлопчик сидів на дорозі біля мертвої матері. Він не розумів, що її вже немає, він чекав, коли вона прокинеться, і просив їсти...

Командир наш не відпустив цього хлопчика, взяв до себе: "У тебе немає мами, синку, але буде багато тат". Так він із нами й ріс. Як син полку. З семи років. Набивав патрони до диска автомата ППШ.

От ви підете, а мій чоловік буде мене сварити. Він не любить таких розмов. Війну не любить. Але він на війні не був, молодий, молодший за мене. У нас дітей немає. Я все згадую того хлопчика. Міг би бути моїм сином...

Мені після війни всіх було шкода. І людину... І півня, й собаку... Я й тепер не можу чужого болю перетерпіти. Працювала в лікарні, хворі мене любили, бо ласкава. У нас садок великий. Жодного яблука жодного разу не продала, жодної ягідки. Так роздам — роздам людям... З війни це в мене і залишилося... Таке серце...»

Любов Захарівна Новик,

медсестра

«Тоді я не плакала...

Я боялася одного... Як схоплять товаришів — кілька днів нестерпного очікування: витримають тортури чи ні? Якщо не витримають, почнуться нові арешти. Через якийсь час стає відомо, що їх страчуватимуть. Дають завдання: йти подивитися, кого сьогодні будуть вішати. Ідеш вулицею, бачиш: уже готують мотузку... Плакати не можна, затриматися й на секунду не можна, бо скрізь шпики. І скільки треба було, нехороше тут слово — мужності, скільки треба сили душевної, щоб мовчати. Без сліз пройти мимо.

Тоді я не плакала...

Я знала, на що йду, але зрозуміла, відчула все, коли мене заарештували. Забрали до в’язниці. Били і чобітьми, і батогами. Дізналася, що означає фашистський "манікюр". Руки твої кладуть на стіл, і якась така машинка встромляє тобі під нігті голки... Водночас під кожен ніготь... Пекельний біль! Відразу знепритомнієш. Навіть не пам’ятаю, знаю, що біль страшний, а не пам’ятаю. Мене розтягували на колодах. Може, це не точно, може, неправильно. Але я пам’ятаю ось що: тут така колода і тут, а тебе між ними кладуть... І якась машинка починає працювати... І ти чуєш, як у тебе хрускотять-вивертаються кістки... Довго це? Теж не пам’ятаю... Мене катували на електричному стільці... Це коли я плюнула одному з катів в обличчя... Молодий, старий — нічого не пам’ятаю. Вони роздягнули мене догола, і цей підійшов і взяв мене за груди... Я могла тільки плюнути... Я більше нічого не могла. І я плюнула йому в обличчя. Вони посадили мене на електричний стілець...

Я відтоді дуже погано переношу електрику. Пам’ятаю, що ось тебе починає кидати... І тепер навіть білизну прасувати не можу... На все життя це в мене — починаю прасувати, і по всьому тілу відчуваю струм. Нічого робити не можу, що пов’язано з електрикою. Може, потрібна була якась психотерапія після війни? Не знаю. Але вже прожила життя так...

Не знаю, чого це я сьогодні розплакалася. Тоді я не плакала...

Засудили мене до страти через повішення. Помістили до камери смертників. Там були ще дві жінки. Знаєте, ми не плакали, не впадали в розпач: адже ми знали, йдучи до підпілля, що нас чекає, і тому трималися спокійно. Розмовляли про поезію, згадували улюблені опери... Багато говорили про Анну Кареніну... Про любов... Ми навіть не згадували про своїх дітей, ми про них боялися згадувати. Навіть усміхалися, один одного підбадьорювали. Так ми провели дві з половиною доби... Третьої доби вранці мене викликали. Ми попрощалися, розцілувалися без сліз. Страху не було: мабуть, я так звикла до думки про смерть, що страх уже зник. І сльози теж. Якась порожнеча була. Уже ні про кого не думалося...

Довго ми їхали, я навіть не пам’ятаю скільки, адже я прощалася з життям... Але машина стала, і ми — нас було душ із двадцять — не могли злізти з машини, такими понівеченими були. Нас, як мішки, скинули на землю, і комендант наказав повзти до бараків. Підганяв батогом... Стоїть біля одного барака жінка і годує грудьми дитину. І якось знаєте... І собаки тут, і охорона, всі остовпіли, стоять і не чіпають. Комендант побачив цю картину... Підскочив. Вихопив із рук матері дитину... І, знаєте, там була колонка, колонка — воду качати, так він дитину б’є об це залізо. Мізки потекли... Молоко... І я бачу: мати падає, я розумію, адже я лікар... Я розумію, що в неї розірвалося серце...

...Нас ведуть на роботу. Ведуть містом, знайомими вулицями. Тільки почали спускатися, в одному місці був великий підйом, і раптом я почула голос: "Мамо, мамочко!" І бачу: стоїть моя тітка Дата, а з тротуару біжить моя донька. Вони випадково йшли по вулиці й побачили мене. Донька як бігла, так відразу кинулася мені на шию. І ви уявіть, там собаки, вони спеціально навчені кидатися на людей, але жоден собака не рушив з місця. Підійдеш, він же розриває, вони на це навчені, а тут жоден не рушив з місця. Донька кинулася до мене, я не плакала, тільки казала: "Доню! Наталочко, не плач. Я невдовзі буду вдома". І охорона стояла, і собаки. І ніхто її не зайняв...

І тоді я не плакала...

Моя дочка в п’ять років читала молитви, а не вірші. Тьотя Даша вчила, як треба молитися. Вона молилася за тата і маму, щоб ми залишилися живі.

У сорок четвертому, тринадцятого лютого, мене відправили на фашистську каторгу... Потрапила до концтабору Кроазет на березі Ла-Маншу.

Навесні... У День Паризької комуни французи влаштували нам втечу. Я пішла в "маки".

Нагороджена французьким орденом "Бойовий хрест"...

Після Перемоги повертаюся додому... Я пам’ятаю... Перша зупинка на нашій землі... Ми всі повихоплювалися з вагонів, ми цілували землю, обіймали... Пам’ятаю: я була в білому халаті, впала на землю, цілую її, і за пазуху жменями кладу. Невже, думаю, я ще коли-небудь із нею розлучатимусь, з такою рідною...

Приїхала до Мінська, а чоловіка вдома немає. Дочка в тітки Даші. Чоловіка заарештувало НКВС, він — у в’язниці. Я йду туди... І що я там чую... Мені кажуть: "Ваш чоловік — зрадник". А ми разом із чоловіком працювали в підпіллі. Удвох. Це мужній, чесний чоловік. Я розумію, що на нього донос... Наклеп... "Ні, — кажу, — мій чоловік не може бути зрадником. Я вірю йому. Він — справжній комуніст". Його слідчий... Він як закричить на мене: "Мовчати, французька повія! Мовчати!" Жив у окупації, потрапив у полон, відвезли до Німеччини, сидів у фашистському концтаборі — до всіх була підозра. Єдине запитання: як живий залишився? Чому не загинув? Навіть мертві були під підозрою... І вони теж... І до уваги не брали, що ми боролися, всім жертвували заради перемоги. Перемогли... Народ переміг!!! А Сталін все одно народу не довіряв. Ось так нам віддячила Батьківщина. За нашу любов, за нашу кров...

Я ходила... Писала до всіх інстанцій. Чоловіка звільнили через півроку. Йому зламали одне ребро, відбили нирку... Фашисти, коли він потрапив до них у в’язницю, розбили йому голову, зламали руку, він там посивів, а в сорок п’ятому в НКВС його остаточно зробили інвалідом. Я виходжувала його роками, витягала з хвороб. Але я нічого не могла сказати проти,

він слухати не хотів... "Це була помилка", — та й годі. Головне, вважав він, ми перемогли. І кінець — годі, і я йому вірила. Не плакала. Тоді я не плакала...»

Людмила Михайлівна Кашечкіна,

підпільниця

«Як пояснити дитині? Як їй пояснити смерть...

Я йду з сином вулицею, а лежать убиті — і по сей бік і по той. Я йому про Червону Шапочку розповідаю, а довкола убиті. То коли ми з біженців поверталися. Приходимо до матері, і з ним негаразд: залазить під ліжко і сидить там цілими днями. П’ять років йому було, на вулицю його не вигнати...

Рік я з ним мучилася. Ніяк не могла домогтися: у чому ж річ? А ми жили в підвалі — коли хто йде вулицею, то бачиш лише чоботи. І ось він якось виліз з-під ліжка, побачив чиїсь чоботи у вікні і як закричить... Потім я згадала, що фашист ударив його чоботом...

Ну, якось так у нього минуло. Грається надворі з дітьми, прийде ввечері додому і питає:

— Мамо, як це — тато?

Я йому пояснюю:

— Він біленький, гарний, він воює в армії.

А коли Мінськ визволяли, то першими до міста увірвалися танки. І ось мій син прибігає додому і плаче:

— Мого тата немає! Там усі чорні, немає білих...

Це був липень, танкісти всі молоді, засмаглі.

Чоловік повернувся з війни інвалідом. Прийшов не молодий, а старий, і в мене біда: син звик думати, що батько — біленький, гарний, а прийшов хворий старий чоловік. І син довго не визнавав його за батька. Не знав, як називати. Мені довелося їх привчати один до одного.

Чоловік приходить пізно з роботи, я його зустрічаю:

— Що ж ти так пізно? Діма хвилювався: "Де мій татко?" Адже він теж за шість років війни (він був ще на японській) відвик від сина. Від дому.

А коли щось куплю, синові кажу:

— Це татко купив, він про тебе піклується...

Незабаром вони подружилися...»

Надія Вікентіївна Хатченко,

підпільниця

«Моя біографія...

З двадцять дев’ятого року я працювала на залізниці. Помічником машиніста. Тоді жінок-машиністів не було ніде в Радянському Союзі. А я мріяла. Начальник паровозного депо руками розводив: "От, дівчисько, неодмінно їй потрібна чоловіча професія". А я домагалася. І в тридцять першому році стала першою... Я була першою жінкою-машиністом. Ви не повірите, коли я їхала на паровозі, на станціях збиралися люди: "Дівчинка веде паровоз".

У нас паровоз саме стояв на продувці, тобто в ремонті. Ми з чоловіком їздили по черзі, тому що в нас вже була дитина, і ми влаштувалися так: якщо він поїхав — я з дитиною, я поїхала — він удома сидить. Якраз того дня чоловік повернувся, а я мала їхати. Уранці прокинулася, чую: щось ненормальне на вулиці, шумно. Увімкнула приймач: "Війна!"

Я до чоловіка:

— Льоню, вставай! Війна! Вставай, війна!

Він побіг до депо, приходить весь у сльозах:

— Війна! Війна! Ти знаєш, як це — війна?

Що робити? Куди подіти дитину?

Евакуювали мене із сином до Ульяновська, в тил. Дали двокімнатну квартиру, квартира була добра, у мене такої й тепер немає. Сина влаштували до дитячого садка. Усе добре. Любили всі мене. Іще б пак! Жінка-машиніст, та ще й перша... Ви не повірите, пожила я там недовго, півроку не прожила. І не можу: як же, всі Батьківщину боронять, а я вдома сиджу!

Приїхав чоловік:

— Що, Марусю, в тилу будеш сидіти?

— Ні, — кажу, — поїдемо.

Саме в той час організовувалася колона особливого резерву для обслуговування фронту. Ми з чоловіком попросилися туди. Чоловік був старшим машиністом, а я машиністом. Чотири роки в теплушці їздили, і син разом із нами. Він у мене за всю війну навіть кота не бачив. Коли спіймав під Києвом кішку, наш ешелон страшно бомбили, налетіло п’ять літаків, а він обійняв її: "Кицюню мила, як я радий, що я тебе побачив. Я не бачу нікого, ну, посидь зі мною. Дай я тебе поцілую". Дитина... У дитини все має бути дитяче... Він засинав зі словами: "Мамо, у нас є киця. У нас тепер справжній дім". Таке не придумаєш, не вигадаєш... Ти не пропусти... Неодмінно запиши про кішку...

Нас завжди бомбили, обстрілювали з кулеметів. І стріляють якось по паровозу, їм головне — вбити машиніста, знищити паровоз. Літаки опускалися низько і били по теплушці й по паровозу, а в теплушці мій син сидить. Я найбільше боялася за сина. Не описати... Коли бомбили, брала його з теплушки із собою на паровоз. Схоплю його, притисну до серця: "Нехай уб’є одним осколком". Але хіба так уб’є! Тому, напевне, і живі залишилися. І це ти запиши...

Паровоз — моє життя, моя молодість, моє найкрасивіше в житті. Я б і тепер хотіла водити поїзди, але мене не пускають — стара...

Як страшно мати одну дитину. Як нерозумно... Ось ми тепер живемо... Я живу із сім’єю сина. Він — лікар, завідувач відділення. У нас невелика квартира. Але я нікуди не їду у відпустку, ніколи путівок не беру... Не описати... Я не хочу розлучатися із сином, із онуками. Мені на один день страшно з ними розлучитися. І син мій нікуди не їздить. Ось уже буде двадцять п’ять років, як він працює, і жодного разу нікуди не їздив за путівкою. На роботі всі дивуються, що він жодного разу не попросив путівки. "Мамочко, я краще побуду з тобою", — ось що він каже. І невістка у мене така. Не описати... Ми дачі не маємо тільки через те, що не можемо розлучитися навіть на кілька днів. Я не можу жити без них ані хвилини.

Хто був на війні, той знає, як воно — розлучитися на день. На один лише день...»

Марія Олександрівна Арестова,

машиніст