Про дівочий дискант і матроські забобони

«Чула я... Слова... Отрута... Слова, як камені... Кажуть, це було чоловічим бажанням — піти воювати. Хіба може жінка вбивати?! Це — ненормальні, не повноцінні жінки...

Ні! Тисячу разів ні! Ні, це було людським бажанням. Йшла війна, я жила звичайним життям. Дівочим... Але сусідка одержала листа — чоловіка поранило, лежить у госпіталі. Я подумала: "Він поранений, а замість нього хто?" Той прийшов без руки — замість нього хто? Той повернувся без ноги — замість нього хто? Я писала, просила, благала взяти мене в армію. Так нас виховували, що без нас нічого не може діятися в нашій країні. Нас навчили її любити. Захоплюватися. Позаяк почалася війна, ми зобов’язані чимось допомогти. Потрібні медсестри — треба йти в медсестри. Потрібні зенітниці — треба йти в зенітниці.

Хотіли ми на фронті бути схожими на чоловіків? Спочатку дуже хотіли: зробили короткі стрижки, навіть ходу змінили. А потім ні, зась! Потім дуже захотілося фарбуватися, цукор не їли, а берегли, щоб гривку ним накрохмалити. Яка то була втіха, коли щастило роздобути казанок води, щоб помити голову. Якщо довго йшли, шукали м’якої трави. Рвали її — і ноги... Ну, розумієте, травою змивали... Ми ж свої особливості мали, дівчата... Армія про це не подбала... Ноги у нас зеленими були... Добре, якщо старшина був літній чоловік і все розумів, не забирав із речового мішка зайву білизну, а якщо молодий, неодмінно викине зайве. А яке воно зайве для дівчат, яким треба, буває, двічі на день переодягнутися. Ми відривали рукава від нижніх сорочок, адже їх тільки два. Це лише чотири рукави...»

Клара Семенівна Тихонович,

старший сержант, зенітниця

«До війни я любила все військове... Чоловіче... Зверталася до авіаційного училища, щоб прислали правила прийому. Мені личила військова форма. Любила шик, чіткість, уривчасті слова команди. З училища відповіли: "Закінчіть спочатку десять класів".

Звісно, коли почалася війна, з моїми настроями я не могла сидіти вдома. Але на фронт мене не брали. Ну ніяк, тому що мені шістнадцять років. Воєнком казав, мовляв, що думатиме про нас ворог, якщо війна тільки почалася, а ми таких дітей беремо на фронт, дівчаток неповнолітніх.

— Ворога бити треба.

— Без вас розіб’ють.

Я переконувала його, що я висока, що мені ніхто не дасть шістнадцять років, а неодмінно більше. Стою в кабінеті, не йду: "Напишіть вісімнадцять, а не шістнадцять років". — "Це ти зараз так кажеш, а потім ким мене згадаєш?"

А після війни я вже не хотіла, ось уже якось не могла піти на жодну військову спеціальність. Швидше б зняти із себе все захисне... А штани мені й досі огидні, я їх не надягаю навіть тоді, коли їду в ліс. По гриби, по ягоди. Хотілося носити щось звичайне, жіноче...»

Клара Василівно Гончарова,

рядова, зенітниця

«Війну ми відчули відразу... Закінчили училище, і того ж таки дня у нас з’явилися "покупці", так називали тих, хто приїжджав із частин, відісланих на переформування, за новими людьми. Це були завжди чоловіки, відчувалося, що вони нас жаліють. Ми на них одними очима дивилися, вони на нас — іншими: ми рвалися з лави вперед, скоріше б нас взяли, помітили, скоріше б нам себе проявити, а вони втомлені, вони на нас дивилися, знаючи, куди нас відправляють. Усе розуміли.

...Полк наш був чоловічим, лише двадцять дві жінки. Це вісімсот сімдесятий далекобомбардувальний полк. Узяли дома дві-три пари білизни, багато не набереш. Розбомбили нас, залишилися в чому були, в чому втекти встигли. Чоловіки пішли на пересильний пункт, їх там переодягли. А для нас нічого немає. Дали нам онучі, ми з них трусики, бюстгальтери пошили. Командир дізнався, нас вибатькував.

Минуло півроку... І через перевантаження ми перестали бути жінками... У нас припинився... Збився біологічний цикл... Зрозуміло? Дуже страшно! Лячно й подумати, що ти вже ніколи не зможеш бути жінкою...»

Марія Несторівна Кузьменко,

старший сержант, зброяр

«Ми намагалися... Ми не хотіли, щоб про нас казали: "Ох, ці жінки!" І докладали більше зусиль ніж чоловіки, ми ще мали довести, що не гірші за чоловіків. А до нас довго було зверхнє, поблажливе ставлення: "Навоюють вони..."

А як бути чоловіком? Неможливо бути чоловіком. Наші думки — це одне, а наша природа — це інше. Наша біологія...

Йдемо... Душ із двісті дівчат, а позаду душ із двісті чоловіків. Спека стоїть. Марш-кидок — тридцять кілометрів. Тридцять! Ми йдемо, а за нами червоні плями на піску... Сліди червоні... Ну, справи ці... Наші... Як ти тут що сховаєш? Солдати йдуть слідом і вдають, що нічого не помічають... Не дивляться під ноги... Штани на нас засихали, як зі скла ставали. Різали. Там рани були, і завжди був чутний запах крові. Нам же нічого не видавали... Ми вартували: коли солдати розвісять на кущах свої сорочки. Кілька поцупили... Вони потім вже здогадувалися, сміялися: "Старшина, дай нам ще білизни. Дівчата нашу забрали". Вати і бинтів для поранених бракувало... А не те, що... Жіноча білизна, мабуть, лише за два роки з’явилася. У чоловічих трусах ходили і майках. Ну, йдемо... У чоботях! Ноги теж спеклися. Йдемо... До переправи, там чекають пороми. Дісталися до переправи, і тут нас почали бомбити. Бомбардування страшне, чоловіки — хто куди ховатися. Нас кличуть... А ми бомбардування не чуємо, нам не до бомбардування, ми швидше до річки. До води... Вода! Вода! І сиділи там, відмокали... Під осколками... Ось воно як... Сором був страшніший за смерть. І декілька дівчат у воді загинуло...

Може, вперше тоді мені захотілося бути чоловіком... Уперше...

І ось — Перемога. Я спочатку, було, йду вулицею — і не вірю, що Перемога. Я сяду за стіл — і не вірю, що Перемога. Перемога!!! Наша Перемога...»

Марія Семенівна Каліберда,

сержант, зв’язкова

«Звільняли вже Латвію... Ми стояли під Даугавпілсом. Ніч, я лише прилягти налагодилася. Чую, вартовий когось гукає: "Стій! Хто йде?" І вже за десять хвилин мене кличуть до командира. Заходжу до командирської землянки, там сидять наші товариші і якийсь чоловік у цивільному. Я добре його запам’ятала. Усі роки бачила чоловіків тільки у військовому, в шинелях, а цей був у чорному пальті з плюшевим коміром.

— Потрібна ваша допомога, — каже мені цей чоловік. — За два кілометри звідси народжує моя дружина. Вона сама, більше в будинку нікого немає.

Командир запитує:

— Це на нейтральній смузі? Самі знаєте — небезпечно.

— Народжує жінка. Я маю їй допомогти.

Дали мені п’ять автоматників. Напакувала сумку перев’язувального матеріалу, нещодавно видали мені нові фланелеві онучі — теж взяла із собою. Пішли. Постійно обстрілюють — то недоліт, то переліт. І ліс такий темний, що місяця навіть не видно. Нарешті з’явився силует якоїсь будівлі. То був хутір.

Коли ми зайшли до будинку, я побачила жінку. Вона лежала на підлозі, вся в якихось старих ганчірках. Чоловік став відразу завішувати вікна. Два автоматники — на дворі, два — біля дверей, один мені ліхтариком світить. Жінка ледве стримувала стогони, їй дуже боляче.

Я все просила її:

— Терпи, рідненька. Не можна кричати. Терпи.

Це ж нейтральна смуга. Якщо противник щось помітить, то нас закидають набоями. Але коли солдати почули, що дитина народилася... "Ура! Ура!" — тихо так, майже пошепки. На передовій народилася дитина!

Принесли води. Кип’ятити не було де, обтерла дитинку холодною. Загорнула у свої онучі. У будинку нічого не знайдеш, самі старі ганчірки, на яких лежала мати.

І так я пробиралася на той хутір кілька ночей. Востаннє прийшла перед наступом і прощаюся:

— Більше я до вас прийти не зможу. Їду.

Жінка про щось спитала чоловіка латиською. Він переклав мені:

— Дружина запитує, як вас звати?

— Ганна.

Жінка знову щось сказала. І чоловік знову переклав:

— Вона каже, що дуже гарне ім’я. І на вашу честь ми назвемо свою дочку Ганною.

Жінка трохи підвелася — встати вона ще не могла — і простягнула мені гарну перламутрову пудреницю. Це була, мабуть, її найдорожча річ. Я відкрила пудреницю, і цей запах пудри вночі, коли кругом стріляють, рвуться набої... Це було щось таке... Я й тепер плакати хочу... Запах пудри, ця перламутрова кришечка... Маленька дитина... Дівчинка... Щось таке домашнє, щось зі справжнього жіночого життя...»

Ганна Миколаївна Хролович,

гвардії лейтенант, фельдшер

«Жінка на флоті... Це було щось заборонене, навіть неприродне. Вважалося, що через неї стаються нещастя на кораблі. Сама я родом з-під Фастова, в нашому селі до смерті маму дражнили баби: кого ти народила — дівку чи хлопця? А я писала самому Ворошилову, щоб мене взяли до Ленінградського артилерійсько-технічного училища. І тільки за його особистим розпорядженням мене туди прийняли. Єдину дівчину.

Закінчила училище, все одно хотіли залишити на суходолі. Тоді я не стала зізнаватися, що я жінка. Урятувало українське прізвище "Руденко". Але одного разу все ж таки виказала себе. Драїла палубу, раптом чую шум, обернулася: матрос проганяє кішку, невідомо, як вона потрапила на корабель, де. Напевно, ще від перших мореплавців залишилося марновірство, що кішки й жінки завдають на морі лиха. Кішці не хотілося залишати корабель, і вона робила такі фінти, що їй позаздрив би футболіст світового класу. На кораблі — сміх. Але в той момент, коли кішка мало не впала у воду, я злякалася і закричала. І, напевно, це був такий дівочий дискант, що чоловічий сміх ураз урвався. Запала тиша.

Чую голос командира:

— Вахтовий, на корабель проходила жінка?

— Ні, товаришу командир.

Тут знову паніка — на кораблі жінка.

...Я була першою жінкою, кадровим офіцером Військово-Морського флоту. У війну озброювала кораблі, морську піхоту. Тоді й з’явилося в англійській пресі, що якесь незрозуміле створіння — чи то чоловік, чи то жінка — воює у росіян на флоті. І, мовляв, цю "леді з кортиком" ніхто заміж не візьме. Мене заміж не візьме?! Ні, помиляєшся, пане хороший, візьме, найгарніший офіцер...

Я була щасливою дружиною і залишилася щасливою матір’ю і бабусею. Не моя провина, що чоловік загинув на війні. А флот я любила і люблю протягом усього життя...»

Таїсія Петрівна Руденко-Шевелєва,

капітан, командир роти

Московського флотського екіпажу,

нині підполковник у відставці

«Я працювала на заводі... На ланцюговому заводі в нашому селі Михальчиково Кстовського району Горьківської області. Щойно почали призивати чоловіків і відправляти їх на фронт, мене поставили на верстат виконувати чоловічу роботу. Звідти перевели молотобійцем до гарячого цеху, в якому кували корабельні ланцюги.

Просилася на фронт, але заводське начальство вигадувало різні приводи, щоб затримати мене на заводі. Тоді я написала до райкому комсомолу і в березні сорок другого отримала призовну повістку. Нас ішло декілька дівчат, проводжати вийшло все село. Тридцять кілометрів до Горького йшли пішки, а там нас розподілили по різних частинах. Мене відрядили до сімсот вісімдесят четвертого зенітного артилерійського полку середнього калібру.

Невдовзі призначили першим номером-навідником. Але мені й цього мало, я хотіла стати заряджальником. Справді, ця робота вважалася суто чоловічою: треба було піднімати шістнадцатикілограмові набої і вести інтенсивний вогонь із темпом п’ять секунд на залп. Але ж недаремно я працювала молотобійцем. За рік мені присвоїли звання молодшого сержанта і призначили командиром другої гармати, на якій були дві дівчини і четверо чоловіків. Через сильний вогонь стволи гармат розпікалися до червоного і ставало небезпечно стріляти, доводилося, всупереч усім правилам, охолоджувати їх змоченими водою ковдрами. Гармати не витримували, а люди витримували. Я — витримала, сильна дівчина, але знаю, що на війні була здатною на більше, ніж у мирному житті. Навіть фізично. Звідкілясь піднімалися невідомі сили...

Почувши по радіо про Перемогу, я підняла обслугу гармати по тривозі й подала свою останню команду:

— Азимут — п’ятнадцять нуль-нуль. Кут сходу — десять нуль. Підривник сто двадцять темп десять!

Сама підійшла до замка і почала салютувати чотирма набоями на честь нашої Перемоги після чотирьох років війни.

На постріли вибігли всі, хто був на позиції батареї, а також комбат Слатвінський. За самовольство він при всіх наказав посадити мене під арешт, але потім скасував своє рішення. І ми всі враз салютували тепер уже з особистої зброї, обнімалися й цілувалися. Пили горілку, співали пісень. А потім плакали всю ніч і весь день...»

Клавдія Василівна Коновалова,

молодший сержант,

командир зенітної гармати

«У мене на плечах ручний кулемет... Я ніколи не зізнаюся, що він важкий. Хто мене тоді другим номером залишить? Неповноцінний боєць, треба замінити. Відішлють на кухню. А це соромно. Не дай Боже всю війну пробути на кухні. Я б плакала...

— Жінок посилали на завдання нарівні з чоловіками?

— Нас намагалися оберігати. Треба було проситися на бойове завдання або заслужити. Проявити себе. Потрібна була сміливість, відчайдушність натури для такої справи. А на це не кожна дівчина була здатна. Працювала в нас на кухні Валя. Вона така м’яка, сором’язлива, її з гвинтівкою й уявити не можна було. У крайньому разі вона б, звісно, стріляла, але на завдання вона не рвалася. Я? Я рвалася. Я мріяла!

А в школі була тихою дівчинкою... Непомітною...»

Галина Ярославівна Дубовик,

партизанка дванадцятої кавалерійської

партизанської бригади імені Сталіна

«Наказ: прибути на місце за двадцять чотири години... Направлення — до польового пересувного госпіталю сімсот тринадцять...

Пам’ятаю, що з’явилася до госпіталю в чорній маркізетовій сукні й босоніжках, а зверху на мені була плащ-накидка чоловіка. Відразу видали військове обмундирування, але я відмовилася його отримувати: все було на три-чотири номери понад мій розмір. Начальникові госпіталю доповіли, що я не підкоряюся військовій дисципліні. Він ніяких заходів вживати не став, мовляв, почекаємо, за кілька днів переодягнеться сама.

За кілька днів ми переїжджали на інше місце, і нас дуже бомбили. Ховалися ми в картопляному полі, а невдовзі перед тим був дощ. Можете собі уявити, на що перетворилася моя сукня з маркізету і якими стали босоніжки? Наступного дня я вже одяглася солдатом. У повному обмундируванні.

Так почався мій військовий шлях... До самої Німеччини...

У сорок другому році в перших числах січня ми увійшли до села Афонівка Курської області. Лютували морози. Два шкільних будинки були напхом напхані пораненими: лежали на ношах, на підлозі, на соломі. Бракувало машин і бензину, щоб вивезти всіх у тил. Начальник госпіталю прийняв рішення організувати кінний обоз з Афонівки та сусідніх сіл. На ранок обоз прийшов. Управляли кіньми тільки жінки. На санях лежали домоткані ковдри, кожухи, подушки, у деяких — навіть перини. Досі не можу згадати без сліз, як це було... Ці сцени... Кожна жінка вибрала собі свого пораненого, стала готувати в дорогу і тихенько голосити:"Синочку рідненький!", "Ну, мій миленький", "Ну, мій гарненький!" Кожна принесла трохи домашньої їжі, навіть теплої картоплі. Вони вкутували поранених своїми домашніми речами, обережно укладали на сани. Досі стоїть у мене у вухах ця молитва, це тихе жіноче голосіння: "Ну, мій миленький", "Ну, мій гарненький..." Шкода, навіть тепер відчуваю докори сумління, що тоді ми не запитали прізвищ у цих жінок.

Ще я запам’ятала, як ми рухалися визволеною Білоруссю і в селах взагалі не зустрічали чоловіків. Стрічали нас лише жінки. Самі жінки залишилися...»

Олена Іванівна Варюхіна,

медсестра