Про розплавлені підшипники і російський мат

«Уся я в батька... Його донька...

Батько мій, Мирон Лєнков, пройшов шлях від безграмотного хлопчини до командира взводу в громадянську війну. Був справжнім комуністом. Коли він помер, ми залишилися з мамою жити в Ленінграді, всім найкращим, що є в мені, я зобов’язана цьому місту. Моєю пристрастю були книжки. Ридала над романами Лідії Чарської, зачитувалася Тургенєвим. Любила поезію...

Улітку сорок першого... Наприкінці червня ми поїхали до бабусі на Дон. Війна застала нас у дорозі. Степом відразу стали носитися — алюр три хрести — кіннонарочні з військкоматівськими повістками. Співали, пили і ридма ридали козачки, проводжаючи козаків на війну. Я пішла до станиці Боковської до райвійськкомату. Сказали коротко і жорстко:

— Дітей на фронт не беремо. Комсомолка? От і чудово. Допомагай колгоспу.

Лопатили хліб, щоб не перегорів у буртах. Потім прибирали овочі. Мозолі на руках стали твердими, губи потріскалися,

обличчя вкрилося степовою засмагою. І якщо я чимось відрізнялася від хутірських дівчаток, то лише тим, що знала безліч віршів і могла читати їх напам’ять протягом усієї дороги з поля додому.

А війна наближалася. Сімнадцятого жовтня фашисти окупували Таганрог. Люди йшли в евакуацію. Бабуся залишилася, а нас із сестрою відправила: "Ви молоді. Рятуйтеся "До станції Обливська йшли п’ять діб. Сандалії довелося викинути, до станиці входили босоніж. Начальник станції всіх попереджав: "Не чекайте критих вагонів, сідайте на платформи. Зараз подамо паровоз і відправимо вас на Сталінград". Нам пощастило — ми забралися на платформу з вівсом. Зарили в зерно босі ноги, вкрилися хустками... Тісно притулилися одна до одної і задрімали... Хліб у нас давно скінчився, мед також. Останніми днями нас підгодовували козачки. Ми соромилися брати, заплатити було нічим, а вони вмовляли: "Їжте, біднесенькі. Усім зараз погано, допомагати треба одине одному". Я присягалася вік не забути цієї людської доброти. Ніколи! Нізащо! І не забула.

Зі Сталінграда пароплавом, потім знову поїздом дісталися о другій годині ночі до станції Медведицьке. Людською хвилею нас вихлюпнуло на перон. А позаяк самі, перетворившись на дві бурульки, ми не могли рухатися, тому стояли, притримуючи одна одну, щоб не впасти. Не розсипатися на скалки, як перед моїми очима розсипалася жаба, яку витягнули зі зрідженого кисню і кинули на підлогу. На щастя, хтось, із ким ми разом їхали, про нас згадав. Підкотила наповнена людьми бричка, нас прив’язали ззаду. Наділи ватники. Сказали: "Ідіть, бо ви замерзнете. Не відігрієтесь. Вас не можна везти". Ми спочатку падали, але йшли, потім навіть бігли. І так шістнадцять кілометрів...

Село Франк — колгосп "Перше травня". Голова колгоспу дуже зрадів, коли дізнався, що я з Ленінграда і встигла закінчити дев’ять класів:

— Ось і добре. Допомагатимеш мені тут. За бухгалтера.

На якусь мить я навіть зраділа. Але тут побачила плакат "Дівчата, за кермо!", що висів за спиною керівника.

— Не буду сидіти в конторі, — відказала голові. — Якщо мене навчать, я зможу водити трактор.

Трактори стояли, занесені снігом. Ми відкопували їх, розбирали, обпікаючи руки об метал, залишаючи на ньому шматки шкіри. Проіржавілі, туго затягнуті болти здавалися привареними. Коли не могли зрушити їх з місця проти годинникової стрілки, намагалися відкрутити за її ходом. Як на гріх... Саме в цей момент... Ніби з-під землі, виростав бригадир Іван Іванович Нікітін, єдиний справжній тракторист і наш наставник. Він хапався за голову і не міг втриматися від матюків. Ех, ти! Мать твою... Лайка його була, як стогін. Але все одно лише раз я заплакала...

У поле виїхала заднім ходом: в коробці швидкостей мого СТЗ багато шестерень були "беззубими". Розрахунок був простий: за двадцять кілометрів якийсь трактор вийде з ладу, і тоді з нього переставлять коробку передач на мій. Так і сталося. Така ж, як я, трактористка Сарочка Гозенбук, не помітивши, що з радіатора витекла вода, запорола мотор. Ех, ти! Мать твою...

Я до війни на велосипеді не навчилася їздити, а тут — трактор. Подовгу розігрівали мотори з порушенням всіх правил — відкритим вогнем. Дізналася я і що означає перетяжка. І як заводити трактор після такої процедури — по колу не покрутити, впівоберта не завести... Мастильні матеріали і пальне — за нормами воєнного часу. За кожну краплю заплатиш головою, так само як і за розплавлений підшипник. Ех, ти! Мать твою... За кожну краплю...

Того дня... Перед виходом на поле відкрутила краник картера — перевірити масло. Пішла якась сироватка. Кричу бригадиру, що автол новий треба залити, він підійшов, краплю в руках розтер, понюхав навіщось і каже: "Не бійся! Ще день попрацювати можна". Сперечаюся: "Не можна, ви ж казали..." Він заводиться з півоберта: "Наговорив на свою голову — спасу від вас немає. Ляльки міські! Грамотні дуже. Ех, ти! Мать твою..." Їдь, так твою сякий... Поїхала. Жарко, трактор димить, дихати нічим, але все це дурниця: як підшипники? Здається мені, що постукують. Зупинюся — начебто ні. Дам навантаження — стукають! І раптом — під саме сидіння — тук, тук, тук!

Глушу мотор, підбігаю до оглядових люків — два шатунних підшипники розплавила вщерть! Опустилася на землю, обняла колесо і вдруге за війну заплакала. Сама винна: бачила ж, яке масло! Матюків злякалася. Його б обматюкала у відповідь, так ні, гнила інтелігенція.

Обернулася на якісь звуки. Ну і ну! Голова колгоспу, директор МТС, начальник політвідділу і, звісно, наш бригадир. Через нього все!

А він стоїть і рушити не може. Усе зрозумів. Мовчить. Ех, ти! Мать твою...

Директор МТС теж усе зрозумів:

— Скільки?

— Два, — відповідаю.

За законами воєнного часу — це треба йти під суд. Стаття: халатність і шкідництво.

Начальник політвідділу повертається до бригадира:

— Що ж ти своїх дівчат не бережеш? Як я можу це дитя віддати під суд!

Якось воно й обійшлося. Розмовами. Але бригадир вже при мені не матюкався. А я навчилася... Ех, ти! Мать твою... Таке закручувала...

А потім прийшло щастя: знайшлася наша мама. Вона приїхала, і у нас знову була сім’я. Мама раптом сказала:

— Я думаю: тобі треба йти до школи.

Я не відразу зрозуміла:

— Куди?

— Хто замість тебе закінчуватиме десятий клас?

Переживши все це, дивно було опинитися знову за шкільною партою, розв’язувати задачки, писати твори, зубрити німецькі дієслова, замість того щоб бити фашистів! І це, коли ворог вийшов до Волги!

Я мала чекати не дуже довго: за чотири місяці — сімнадцять років. Як не вісімнадцять, то хоч сімнадцять. І вже тоді ніхто не заверне мене додому! Ніхто! У райкомі все минуло гладко, а у військкоматі довелося повоювати. Через вік, через зір. Але перше допомогло другому... Коли йшлося про вік, я обізвала воєнкома бюрократом... І оголосила голодування... Сіла з ним поруч і дві доби не зрушила з місця, відсуваючи пропонований ним шматок хліба і кухоль окропу. Пригрозила, що помру з голоду, але спочатку напишу записку, хто винен у моїй смерті. Навряд чи він злякався і повірив, але все-таки направив мене на медкомісію. Усе це відбувалося в тій самій кімнаті. Поряд. І коли лікарка, перевіривши зір, розвела руками, воєнком розсміявся і сказав, що я даремно голодувала. Пожалів мене. Але я відповіла, що це я через голодування нічого не бачу. Відійшла до вікна, ближче до злощасної таблиці, і розревілася. І ревіла доки... Довго ревіла... Доки не вивчила нижні рядки. Опісля втерла сльози і сказала, що готова ще раз пройти комісію. І пройшла.

Десятого листопада сорок другого року ми (десь двадцять п’ять дівчат) запаслися продуктами на десять діб, як було наказано, видерлися до кузова пошарпаної вантажівки і заспівали "Дан приказ", замінивши слова "на гражданскую войну" словами "защищать свою страну". З Камишина, де ми прийняли присягу, лівим берегом Волги йшли пішим маршем до самого Капустиного Яру. Там розміщувався запасний полк. І там, серед тисяч чоловіків, навіть якось загубилися. Приїжджали "покупці" з різних частин, набирали поповнення. Нас вони намагалися не помічати. Весь час повз нас...

У дорозі я подружилася з Анею Ракшенко і Асею Басіною. Обидві вони ніяких спеціальностей не мали, я ж свою вважала невійськовою. І тому, якщо окликали, ми троє дружно робили три кроки вперед, вважаючи, що на місці будь-яку спеціальність хутко освоїмо. Але нас обминали.

Та коли ми ступили крок у відповідь на команду: "Шофери, трактористи, механіки — три кроки вперед!", "покупцеві", а це був молодий старший лейтенант, не вдалося пройти мимо. Я ступила не три кроки, а п’ять, і він зупинився:

— Чому ви відбираєте тільки чоловіків? Я теж трактористка!

Він здивувався:

— Бути не може! Ану — порядок роботи трактора.

— Один, три, чотири, два.

— А підшипники плавила?

Я чесно зізналася, що два шатуни геть-чисто розплавила.

— Гаразд. Беру. За чесність. — І, кивнувши, пішов далі.

Стали зі мною і мої подружки. Поруч. Старший лейтенант удав, що так і треба. Ех, ти! Мать твою...

Командир частини, знайомлячись із поповненням, спитав у старшого лейтенанта:

— Ти навіщо привіз цих дівчаток?

Той зніяковів і відповів, що йому стало нас шкода: потраплять кудись, переб’ють, як куріпок.

Командир зітхнув:

— Гаразд. Цю — на кухню, ту — на склад, хто у грамоті тямить — до штабу писарем. — Помовчав і додав: — Шкода, вродливі.

"Найграмотнішою" була я, але працювати писарем! І при чому тут наша врода? Мене взяло за живе, і я забула про військову дисципліну:

— Ми — добровольці! Йшли боронити Батьківщину. Підемо тільки до бойових підрозділів...

Чомусь полковник відразу здався:

— До бойових — так до бойових. Двох — до летючки, на верстати, а цю, язикату, — на збірку моторів.

Так почалася наша служба в сорок четвертій автобронетанковій польовій майстерні. Ми були, як завод на колесах. На машинах, їх звали летючки, — стояли верстати: фрезерні, розточувальні, шліфувальні, токарні; електростанція, заливка, вулканізація. На верстатах працювали по двоє. Кожен по дванадцять годин, без єдиної хвилини перепочинку. На обід, вечерю, сніданок підміняв напарник. Якщо підходила черга комусь іти в наряд, другий працював двадцять чотири години. Працювали в снігу, в болоті. Під бомбардуванням. І вже ніхто не казав, що ми — вродливі. Але вродливих дівчаток жаліли на війні, жаліли більше. Це правда. Їх шкода було ховати... Шкода було виписувати мамі похоронку... Ех, ти! Мать твою...

Мені часто тепер сняться сни... Я знаю, що вони сняться, але я їх мало коли запам’ятовую. Але залишається відчуття, що я десь була... І повернулася... Уві сні секунда вміщує те, на що в житті потрібні роки. А іноді переплутаю, де сон, а де реальність... Як я пам’ятаю, це було в Зимовниках, я щойно прийшла, щоб прилягти на кілька годин, як почалося бомбардування. Ех, ти! Мать твою... Краще нехай мене вб’ють, ніж зіпсую собі таку радість, як двогодинний сон. Десь поблизу сильно рвонуло. Будинок похитнувся. Але я все одно засинаю...

Мене не брав страх, не було цього почуття. Даю слово. Тільки після найзапекліших нальотів смикав зуб, в якому була дірочка. Та й то недовго. Я б і досі вважала, що дуже хоробра, якби за кілька років після війни не була змушена через постійний, нестерпний і абсолютно незрозумілий біль у всіх точках свого організму звернутися до фахівців. І найдосвідченіший невропатолог, запитавши, скільки мені років, здивувався:

— До двадцяти чотирьох років зруйнувати всю свою вегетативну нервову систему! Як же ви жити збираєтеся?

Я відповіла, що жити збираюся добре. По-перше, я — жива! Я так мріяла вижити! Так, я залишилася жива, але минуло лише кілька місяців повоєнного життя, і в мене опухли суглоби, відмовила і стала дуже боліти права рука, ще більш погіршився зір, опущеною була нирка, зміщеною — печінка і, як відразу з’ясувалося, геть-чисто зруйнована вегетативна нервова система. Але я протягом усієї війни мріяла, що буду вчитися. Й університет став мені другим Сталінградом. Я завершила його роком раніше, інакше забракло б сил. Чотири роки в одній-однісінькій шинелі — взимку, навесні, восени — і вицвілій до білизни гімнастерці... Ех, ти! Мать твою...»

Антоніна Миронівна Лєнкова,

автослюсар польової автобронетанкової майстерні