Про Батьківщину, Сталіна і червоний ситець

«Була весна...

Гинули молоді хлопці, вони гинули навесні... У березні, квітні... Запам’ятала, що навесні, на ту пору, коли садки цвіли і всі чекали на перемогу, ховати людей було найтяжче. Навіть якщо про це вам уже казали, ще раз запишіть. Міцно вкарбувалося...

Два з половиною роки я була на фронті. Тисячі перев’язок зробили мої руки, тисячі ран промили... перев’язувала й перев’язувала... Якось пішла перемінити косинку, притулилася до віконної рами і відключилася. Спохопилася і почуваюся відпочилою. Зустрічає мене лікар і починає лаяти. Я нічого не розумію... Він пішов, але перед цим дав мені два наряди поза чергою, і моя напарниця мені пояснила, в чім річ: мене не було понад годину. Отже, я заснула.

Тепер здоров’я мало, нерви погані. А коли запитують: "Які у вас нагороди", — соромлюся зізнатися, що немає в мене нагород, не встигли мене нагородити. І, мабуть, тому не встигли, що багато нас було на війні й кожен робив, що міг... Що було йому під силу... Хіба можна було нагородити всіх? Але всі ми отримали найбільшу нагороду — 9 травня. День Перемоги!

Я пам’ятаю незвичайну смерть... Ніхто тоді не розібрався, не під пору було... А я згадую... У нас помер один капітан першого дня, коли ми ступили на німецьку землю. У нього, ми знали, вся сім’я загинула в окупації. Це був хоробрий чоловік, він так чекав... Він боявся загинути раніше. Не дожити до того дня, коли він побачить їхню землю, їхнє лихо, їхнє горе. Як вони плачуть, як вони страждають... Побачить розбите камінюччя замість їхніх будинків... Помер він просто так, не поранений, нічого. Дійшов, подивився — і помер.

Я й тепер іноді згадаю: чому він помер?»

Тамара Іванівна Кураєва,

медсестра

«Я попросилася на передову з поїзда... Відразу... Йшла частина — я до неї. Тоді в мене було таке поняття, що з передової я хоч на день, але раніше додому прийду, ніж із тилу. Маму вдома залишила. Наші дівчата й тепер згадують: "Вона не хотіла в санроті бути". І справді, прийду до санроти, помиюся, білизну якусь візьму — і назад до свого окопу. На передові позиції. Про себе не думала. Повзеш, біжиш... От лише запах крові... До запаху крові я звикнути не могла...

Після війни до пологового відділення влаштувалася акушеркою — але мало там затрималася. Мало... Коротко... У мене алергія на запах крові, просто не сприймав її організм. Стільки я цієї крові на війні бачила, що вже не витримувала. Більше організм її не сприймав. Пішла з "родилки", пішла на "швидку допомогу". У мене кропив’янка була, я задихалася.

А пошила якось із червоної матерії блузку, по руках у мене за день розповзлися якісь плями. Пухирі. Ні червоного ситцю, ні червоних квітів — троянд чи гвоздик, мій організм не сприймав. Нічого червоного, нічого кольору крові... У мене й тепер нічого червоного в домі немає. Не знайдеш. Людська кров дуже яскрава, ні в природі, ні в художників на картинах я не бачила такого яскравого кольору. Сік граната трохи схожий, і то не дуже. Стиглого граната...»

Марія Яківна Єжова,

гвардії лейтенант,

командир санвзводу

«Ох-ох-ох... Ха-ха-ха... Усе охають та охають, яка я розмальована. Розцяцькована. Я й на війні була такою. Не військовою. Різні дрібнички на мені... Добре, що командир у нас був, як тепер би сказали, демократ. Не з казарми, а з університету. Уявіть собі, доцент. З хорошими манерами. За тих часів... Рідкісний птах... Рідкісний птах до нас залетів...

Я люблю каблучки, нехай не коштовні, але щоб багато, на обох руках. Люблю гарні парфуми. Модні. Усякі брязкальця. Різні й багато. У нашій родині завжди сміялися: "Що нашій божевільній Оленці подарувати на день народження? Звісно, — каблучку". Після війни першу каблучку брат випиляв мені з консервної банки. А кулон точив-точив і виточив із пляшкового скла, із зеленого шматочка. Ще один — із світло-коричневого.

Усе на себе чіпляю, як сорока, все блискуче. Ніхто не вірить, що я була на війні. Сама вже не вірю. І в оцю хвилину, коли з тобою сидимо й розмовляємо, не вірю. А в скриньці лежить орден Червоної Зірки... Найошатніший орден... Справді, гарний? Його мені спеціально дали. Ха-ха-ха... Якщо серйозно... Для історії, так? Ця штука у тебе пише... Значить, для історії... Скажу так: якщо не бути жінкою, то на війні не виживеш.

Я зроду не заздрила чоловікам. Ні в дитинстві, ні в юності. Ні на війні. Я завжди раділа, що я жінка. Кажуть, що зброя — автомат, пістолет — гарне, в ньому багато людської думки, пристрасті, а мені воно ніколи не здавалося гарним. Я бачила, з яким захопленням чоловіки дивляться на хороший пістолет, мені це було незрозуміло. Я жінка.

Чому я залишилася одна? Женихи в мене були. Вистачало женихів... Але ось одна... Сама себе звеселяю. Усі подруги в мене молоді. Я люблю молодість. Я старості боюся більше, ніж війни. Ти пізно прийшла... Я тепер про старість думаю, а не про війну...

А штука твоя пише, так? Для історії, так?»

Олена Борисівна Звягінцева,

рядова, зброяр

«Я — вдома... Удома всі живі... Мама врятувала всіх: дідуся з бабусею, сестричку і брата. І я повернулася...

За рік приїхав наш тато. Тато повернувся з великими нагородами, я привезла орден і дві медалі. Але в нашій родині було так: головна героїня — мама. Вона всіх урятувала. Урятувала сім’ю, врятувала будинок. У неї була найстрашніша війна. Тато ніколи не надягав ні ордена, ні орденські колодки, він вважав, що козиряти йому перед мамою соромно. Ніяково. У мами ж нема нагород...

Нікого так у житті я не любила, як свою маму...»

Рита Михайлівна Окуневська,

рядова, мінер

«Я повернулася іншою... У мене довго тривали ненормальні стосунки зі смертю. Дивні, я б так сказала...

У Мінську пустили перший трамвай, і я в тому трамваї їхала. І раптом трамвай став, усі кричать, жінки плачуть: "Людину вбило! Людину вбило!" А я єдина сиджу у вагоні, я зрозуміти не можу, чому всі плачуть. У мене не з’являлося такого відчуття, що це страшно. Стільки вбитих на фронті бачила... Я не реагувала. Я звикла жити серед них. Убиті завжди поруч... Біля них курять, їдять. Розмовляють. Вони не десь там, не в землі, як у мирному житті, а завжди тут. З нами.

А потім повернулося це почуття, знову стало страшно, якщо побачу мертву людину. У труні. Через кілька років до мене це почуття повернулося. Я стала нормальна... Схожа на інших...»

Белла Ісааківна Епштейн,

сержант, снайпер

«Випадок довоєнний...

Я була в театрі. Під час антракту, коли загорілося світло, я побачила... Усі його побачили... Піднявся шквал оплесків. Грім! В урядовій ложі сидів Сталін. Мій батько був заарештований, зник у таборах старший брат, незважаючи на це, я була в такому захваті, що у мене ринули сльози з очей. Я завмирала від щастя! Весь зал... Весь зал устав! Стояв і аплодував десять хвилин.

Така я приїхала на війну. Воювати. А на війні я почула тихі розмови... Уночі поранені курять у коридорі. Хтось спить, а хтось не спить. Розмовляли про Тухачевського, про Якіра... Зникли тисячі! Мільйони людей! Куди? Українці розповідали... Як їх до колгоспів заганяли. Утихомирювали... Як Сталін улаштував голод, називали вони його самі — голодомор. Збожеволілі матері їли своїх дітей... А земля там така багата, що посадиш прутик, верба виросте. Полонені німці її в посилки насипали і додому відправляли. Така вона жирна, та земля. Метр чорнозему. Родючого шару. Розмови були тихими... Напівголосно... ніколи таких розмов не було в групі, а завжди, якщо двоє. Третій зайвий, третій донесе...

Анекдот розповім... Розповім, щоб не заплакати. Отже, так... Ніч. Барак. Ув’язнені лежать і розмовляють. Питають один одного: "За що посадили?" Перший каже — за правду, другий — через батька... А третій відповідає: "Через лінощі". Як?! Усі дивуються. Розповідає: "Сиділи ввечері в одній компанії і розповідали анекдоти. Додому повернулися пізно. Дружина запитує: "Зараз підемо донесемо чи вранці?" — "Давай уранці. Спати хочу". А вранці за нами прийшли..."

Смішно. А сміятися не хочеться. Плакати треба. Плакати.

Після війни... Усі чекали рідних із війни, а ми з мамою чекали їх із табору. Із Сибіру... Як же! Ми перемогли, ми довели свою вірність, свою любов. Тепер нам повірять.

Брат повернувся в сорок сьомому, а тата ми не знайшли... Нещодавно я їздила до своїх фронтових подруг на Україну. Живуть вони у великому селі під Одесою. Стоять посеред села два обеліски: півсела померло з голоду, а всі мужики загинули під час війни. Дяк у Росії порахувати? Ще люди живі, йдіть і питайте. Таких, як ти, моя дівчинко, на нашу історію треба сотні. Щоб описати всі наші страждання. Море наших сліз. Моя ти дівчинко...»

Наталія Олександрівна Купріянова,

хірургічна медсестра