«БУВ ПОТРІБЕН СОЛДАТ... А ХОТІЛОСЯ БУТИ ЩЕ Й ВРОДЛИВОЮ...»

За кілька років записані вже сотні розповідей... На книжкових полицях у мене розсортовані сотні касет і тисячі друкованих сторінок. Вслухуюся і вчитуюся...

Світ війни повертається до мене дедалі більш несподіваним боком. Раніше я не ставила перед собою запитань: як можна було, наприклад, рік у рік спати в окопах неповного профілю або біля багаття на голій землі, ходити в чоботях і шинелях і, нарешті, — не сміятися, не танцювати? Не носити літніх суконь? Забути про черевички і квіти... Їм же було по вісімнадцять-двадцять років! Я звикла думати, що жіночому життю немає місця на війні. Воно є неприродним, майже забороненим. Але я помилялася... Невдовзі, вже під час перших зустрічей, помітила: хоч би про що жінки говорили, навіть про смерть, вони завжди згадували (так!) про вроду, вона була невикорінною часткою їхнього існування: «Вона лежала в труні така гарна... Немов наречена...» (А. Строцева, піхотинець) або: «Мені мали вручати медаль, а в мене стара гімнастерка. Я підшила собі комірець марлею. Усе ж білий... Мені здавалося, що я така цієї хвилини гарна. А дзеркальця не було, я себе не бачила. Усе в нас розбомбили...» (Н. Єрмакова, зв’язкова). Радісно й охоче розповідали вони про свої наївні дівочі хитрощі, маленькі секрети, невидимі знаки, які давали їм змогу в «чоловічому» побуті війни та в «чоловічій» справі війни все ж таки залишатися собою. Не зрадити свою природу. Пам’ять їхня напрочуд (авжеж сорок років минуло!) зберегла велику кількість дрібниць військового побуту. Деталей, відтінків, барв і звуків. У їхньому світі побут і буття поєднувалися, і плин буття був цінним сам по собі, вони згадували про війну, як про відтинок життя. Не подій, а життя, я не раз спостерігала, як маленьке в їхніх розмовах перемагало велике, навіть історію. «Шкода, що гарною я була тільки на війні... Там минули мої найкращі роки. Згоріли. Потім я швидко постаріла...» (Анна Галай, автоматниця).

Через багато літ одні події раптом більшали, інші — маліли. І зростало людське, інтимне, воно ставало і мені, і, найцікавіше, — навіть їм самим, більш цікавим і близьким. Людське перемагало нелюдське лише тому, що воно людське. «Ти не бійся моїх сліз. Не жалій. Нехай мені боляче, але я тобі вдячна, що згадала себе молодою...» (К. С. Тихонович, сержант, зенітниця).

Цієї війни я теж не знала. І навіть не підозрювала про неї...