Про купання дитини і про маму, схожу на тата

«Я біжу... Нас кілька людей біжать. Тікаємо... За нами женуться. Стріляють. А там моя мама вже стоїть під автоматами. Але вона бачить, як ми біжимо... І я чую її голос, вона кричить. Мені потім люди розповідали, як вона кричала. Вона кричала: "Добре, що ти сукню білу надягла... Донечко... Тебе вже нікому буде одягнути..." Вона була впевненою, що мене вб’ють, і раділа, що я буду лежати вся в білому... А перед тим ми налагодилися гостювати до ближнього села. На Великдень... До наших родичів...

Була така тиша... Перестали стріляти. Лише моя мама кричала... А може, стріляли? Я не чула...

За війну вся наша сім’я загинула. Скінчилася війна, а мені чекати нікого...»

Любов Ігорівна Рудковська,

партизанка

«Почали бомбити Мінськ...

Я кинулася бігом до дитячого садка за сином, а дочка в мене була за містом. Їй саме виповнилося два рочки, вона була в яслах, а ясла виїхали за місто. Я вирішила забрати сина й відвести додому, а потім бігти за нею. Хотілося швидше зібрати всіх докупи.

Підходжу до дитсадка, а літаки над містом, десь бомблять. Чую за парканом голос синочка, йому було неповних чотири рочки:

— Ви не бійтеся, мама сказала, німців розіб’ють.

Заглядаю у хвіртку, а їх там багато, і це він так заспокоює решту. А побачив мене, почав тремтіти, плакати, виявляється, він страшно боявся.

Привела його додому, попросила свекруху доглянути, а сама пішла за дівчинкою. Бігом! На тому місці, де мають бути ясла, нікого не знайшла. Сільські жінки підказали, що дітей кудись повели. Куди? Хто? Кажуть, що, напевно, до міста. Було з ними дві виховательки, машини вони не дочекалися і пішли пішки. До міста десять кілометрів... Але це ж такі маленькі діти — від одного до двох. Люба моя, я шукала їх два тижні... По різних селах... Коли зайшла до будинку і мені сказали, що це саме ці ясла, ці діти, я не повірила. Вони лежали, вибачте, у випорожненнях, з температурою. Як мертві... Завідувачка ясел дуже молода жінка, вона стала сива. Вони, виявляється, весь шлях до міста пройшли пішки, губилися дорогою, померло декілька дітей.

Ходжу між ними і не впізнаю свою дочку. Завідувачка мене заспокоює:

— Не впадайте у відчай, шукайте. Вона має бути тут. Я її пам’ятаю.

Я знайшла свою Еллочку за єдиним черевичком... Інакше б я її зроду не впізнала...

Потім згорів наш будинок... Ми залишилися на вулиці, залишилися в чому були. Це вже німецькі частини увійшли до міста. Нам було нікуди подітися, кілька днів я ходила з дітьми по вулиці. Зустрічаю Тамару Сергіївну Синицю, до війни ми з нею були трохи знайомими. Вона вислухала мене й каже:

— Ходімо до мене.

— Мої діти на кашлюк хворіють. Як я можу до вас іти?

У неї теж були маленькі діти, вони могли заразитися. А то ж такий час... Ліків немає, лікарні вже не працюють.

— Ні, ходімо.

Люба моя, таке хіба забудеш? Вони картопляним лушпинням із нами ділилися. Зі своєї старої спідниці я пошила синові штанці, щоб хоч щось йому подарувати на день народження.

Але ми мріяли про боротьбу... Дошкуляла бездіяльність... Яке щастя було, коли з’явилася можливість виконувати завдання підпільників, не сидіти, склавши руки. Чекати. Сина — він більший, він старший — я про всяк випадок відправила до свекрухи. Вона поставила мені умови: "Візьму онука, але щоб твоєї ноги тут більше не було. Через тебе і нас усіх уб’ють". Три роки я не бачила сина, боялася до будинку підійти. А дочку, коли за мною вже почали стежити, німці напали на слід, я взяла із собою, разом із нею пішла в партизани. Я несла її на руках п’ятдесят кілометрів. П’ятдесят кілометрів... Ми йшли два тижні...

Більше року вона була там зі мною... Часто думаю: як ми з нею все пережили? Спитайте мене — не скажу. Люба моя, таке витримати неможливо. Від слова "партизанська блокада" у мене й сьогодні всередині все дрижить.

Травень сорок третього... Мене відправили з друкарською машинкою до сусідньої партизанської зони. Борисівської. У них була наша машинка, з нашим шрифтом, а знадобилася з німецьким шрифтом, така була лише в нас. То була машинка, яку я за завданням підпільного комітету винесла з окупованого Мінська. Коли я прийшла туди, до озера Палик, за кілька днів почалася блокада. Ось куди я потрапила...

А я прийшла не сама, я прийшла з донькою. Коли йшла на операцію на день-два, я її залишала на чужих людей, а залишити її на тривалий час не було де. І, звісно, дитину я взяла із собою. І ми потрапили з нею в блокаду... Німці оточили партизанську зону... З неба бомблять, із землі розстрілюють... Якщо чоловіки йшли тільки з гвинтівкою, то я несла гвинтівку, друкарську машинку й Еллочку. Йдемо, я спіткнулася, вона через мене — і в болото. Пройдемо — і знову летить... І так два місяці! Я клялася, що, якщо виживу, то не підійду до болота, я його більше бачити не можу.

— Я знаю, чому ти не лягаєш, коли стріляють. Ти хочеш, щоб нас разом убили. — Це дитина мені казала, чотири рочки. А я не мала сил лягти, якщо я ляжу, то вже і не встану.

Партизани іноді пожаліють:

— Досить. Давай ми доньку понесемо.

А я нікому не довіряла. Раптом почнеться обстріл, раптом без мене її вб’ють, і я не почую? Раптом загубиться...

Зустрів мене комбриг Лопатін.

— Ну й жінка! — Був він приголомшений. — За таких умов дитину несла і машинку не покинула. То ж не кожен чоловік зміг би.

Узяв Еллочку на руки, обіймає, цілує. Вивернув всі свої кишені — висипав їй хлібні крихти. Вона запила болотною водою. І за його прикладом решта з партизанів вивернули свої кишені і висипали їй крихти.

Коли ми вийшли з блокади, я була дуже хвора. Уся у фурункулах, шкіра сповзала з мене. А на руках дитина... Чекали літак із Великої землі, сказали, якщо він прилетить, відправлять найважчих поранених і можуть взяти мою Еллочку. І ось я пам’ятаю цю хвилину, коли її відправляла. Поранені тягнуться до неї: "Еллочко, до мене". — "Давай до мене. Тут досить місця..." Вони всі її знали, вона в госпіталі співала їм: "Эх как бы дожить бы до свадьбы-женитьбы".

Льотчик запитує:

— Ти з ким тут, дівчинко?

— З мамою. Вона за кабінкою залишилася...

— Поклич маму, щоб вона летіла з тобою.

— Ні, мама не може відлітати. Вона має бити фашистів.

Ось такими вони були, наші діти. А я дивлюся на її личко,

і в мене судоми — чи побачу я її коли-небудь?

Я вам ще розповім, як ми із сином зустрілися... Це вже після визволення. Іду до будинку, де свекруха жила, а ноги — як не мої. Жінки в загоні, старші, попередили:

— Ти, якщо побачиш його, нізащо не признавайся відразу, що ти його мати. Ти уявляєш, чого він без тебе зазнав?

Біжить сусідська дівчинка:

— Ой! Мама Льоні. А Льоня живий...

У мене ноги не йдуть далі: син живий. Вона розповіла, що свекруха померла від тифу, а Льоню взяла сусідка.

Заходжу до них у двір. У чому я? У німецькій гімнастерці, в заштопаних чорних ватниках, в чоботях старих. Сусідка мене одразу впізнала, але мовчить. А син сидить, босий, обірваний.

— Як тебе звати, хлопчику? — запитую.

— Льоня...

— А з ким ти живеш?

— Жив раніше з бабусею. Коли вона померла, я її поховав. Я приходив до неї кожного дня і просив, щоб вона забрала мене до могилки. Я боявся один спати...

— А де твої тато з мамою?

— Тато живий, він на фронті. А маму вбили фашисти. Так бабуся казала...

Зі мною було двоє партизанів, вони ховали своїх товаришів. І вони слухають, як він мені відповідає, і плачуть.

Тут я не витримала:

— Чому ж ти свою маму не впізнаєш?

Він кинувся до мене:

— Тату!!! — Я в чоловічому одязі, в шапці. А потім обійняв із криком: — Мамо!!!

Це був такий крик. Така істерика... Він місяць мене нікуди не відпускав, навіть на роботу. Я брала його із собою. Йому мало було бачити мене, що я поруч, треба було за мене триматися. Ось ми сядемо за стіл, він однією рукою тримається за мене, а другою їсть. Називав тільки: "Мамочко". І тепер так зве... Мамочко... Мамуленько...

Коли ми зустрілися з чоловіком, тижня було замало, щоб все розповісти. Я йому і вдень, і вночі розповідала...»

Раїса Григорівна Хосеневич,

партизанка

«Війна — це весь час похорон... Ховати партизанів доводилося часто. То на засідку наткнеться група, то в бою загинуть. Я вам розповім про один похорон...

Був дуже важкий бій. У тому бою ми втратили багато людей, в тому бою і я була поранена. І ось після бою похорон. Зазвичай над могилою говорили стислі промови. Спочатку виступали командири, потім друзі. А тут між загиблими був один місцевий хлопець, і на похорон прийшла його мати. Стала вона оплакувати: "А мій же ти синочку! А ми ж тобі хаточку будували! А ти ж обіцяв, що нам молоду приведеш! А ти ж вінчався із земелькою..."

Стрій стоїть, всі мовчать, її не чіпають. Потім вона підвела голову і побачила, що вбитий не лише її син, а багато молодих лежить, і вона за тими, чужими синами стала плакати: "А мої ж ви синочки рідні! А ваші ж матусі не бачать вас, вони не знають, що вас у земельку кладуть! А земелька така холодна. А надворі зима люта. Так поплачу я замість них, всіх вас пожалію. Мої ви рідні... Рідненькі..."

Вона тільки сказала: "всіх вас пожалію" і "мої ви рідні" — всі чоловіки вголос почали плакати. Ніхто стриматися не міг, були не в змозі. Стрій ридає. І тоді командир крикнув: "Салют!" І салют усе заглушив.

І ось мене вразило, я й тепер про це думаю, велич серця матері. У такому великому горі, коли ховають її сина, у неї стало серця, щоб оплакати й інших синів... Оплакати, як рідних...»

Лариса Леонтіївна Коротка,

партизанка

«Повернулася я до свого села...

Граються коло нашого будинку діти. Я дивлюся й думаю: "Яке ж моє?" Всі однакові. І стрижені, як раніше овець стригли — рядами. Свою дочку я не впізнала, запитала, хто з них Люся. І дивлюся, один із малюків у довгій сорочці підхопився і побіг до будинку. Важко було розібрати, хто дівчинка, а хто хлопчик, так вони були всі одягнені. Я знову запитую:

— Так хто ж із вас Люся?

Вони показують пальцем, що, мовляв, побігла. І я зрозуміла, що це була моя дочка.

За якусь хвилину веде її за руку бабуся, це вже моєї матері мати. Вона веде її мені назустріч:

— Йдемо, йдемо. Ми зараз цій мамі дамо за те, що вона нас покинула.

Була я в чоловічому військовому одязі, у пілотці й на коні, а маму дочка, звісно, уявляла, як бабусю, як інших жінок. А тут приїхав солдат. Довго вона до мене не йшла на руки, лякалася. І тут хоч ображайся, хоч не ображайся, а я ж її не ростила, вона росла з бабусями.

У подарунок я привезла із собою мило. На ті часи то був розкішний подарунок, і коли почала її мити, вона кусала його зубами. Хотіла його спробувати і з’їсти. Так вони жили. Матір свою я пам’ятала молодою жінкою, а зустріла мене старенька, їй сказали, що донька приїхала, вона вибігла з городу на вулицю. Побачила мене, руки розпростерла і біжить. І я її впізнала, біжу до неї. Вона не добігла до мене кілька кроків, впала без сил. Я поруч упала. Цілую матір. Цілую землю. І така в серці любов, і така ненависть.

Я пам’ятаю, як лежить поранений німець і руками хапається за землю, йому боляче, а наш солдат підійшов до нього: "Не чіпай, це моя земля! Твоя там, звідки ти прийшов..."»

Марія Василівна Павловець,

партизанський лікар

«Я пішла на війну слідом за чоловіком...

Дочку свою я залишила у свекрухи, але та невдовзі померла. У чоловіка була сестра, і вона взяла дівчинку. А після війни, коли я демобілізувалася, вона не хотіла мені віддавати мою дитину. Казала щось подібне до того, що в тебе не може бути дочки, раз ти покинула її маленьку й пішла воювати. Як це мати може покинути свою дитину, та ще таку безпорадну? Я повернулася з війни, моїй дочці вже було сім років, а я її залишила на три роки. Мене зустріла доросла дівчинка. Маленька, вона недоїдала, недосипала, поряд був шпиталь, вона ходила туди, виступала, танцювала, їй давали хліба. Вона мені потім розповіла... Чекала спочатку тата й маму, а потім — лише маму. Тато загинув... Вона розуміла...

Я часто доньку згадувала на фронті, я про неї ані на хвилиночку не забувала, вона мені снилася. Дуже сумувала. Плакала, що не я їй казки на ніч читаю, вона засинає і встає без мене... Хтось їй кіски заплітає... І я не образилася на зовицю. Розуміла... Вона дуже любила брата, він був сильний, гарний, важко повірити, що такого можуть убити. А загинув відразу, в перші місяці війни... Їхні літаки розбомбили вранці на землі. Перші місяці й навіть, напевно, весь перший рік війни — господарями в небі були німецькі льотчики. І він загинув... Їй не хотілося віддавати те, що від нього залишилося. Останнє.

І вона була з тих жінок, для яких сім’я, діти — найголовніше в житті. Бомбардування, обстріл, а в неї єдина думка: як це дитину сьогодні не купали? Я не можу її засуджувати...

Вона казала, що я жорстока... Що в мене немає жіночої душі... А ми ж на війні дуже страждали... Без сім’ї, без дому, без дітей... У багатьох діти залишилися вдома, не лише в мене. Сидимо під парашутом, чекаємо завдання. Чоловіки курять, грають у доміно, а ми, поки ракети немає для вильоту, сидимо, вишиваємо хусточки. Ми залишалися жінками. Знаєте, ось мій штурман. Вона хотіла фотографію додому послати, так ми їй — у когось знайшлася хустка — пов’язали ту хустку, щоб погони сховати, закрили гімнастерку ковдрою. І вона ніби в сукні... І ось так сфотографувалася. Це була її улюблена фотографія...

З дочкою ми подружилися... Дружимо все життя...»

Антоніна Григорівна Бондарєва,

гвардії лейтенант,

старший льотчик