Про чоловічі чоботи й жіночі капелюшки

«Жили ми в землі... Як кроти... Але якісь дрібнички у нас зберігалися. Навесні гілочку принесеш, поставиш. Тішишся. Адже завтра тебе може і не стати, — це подумки тримали. І запам’ятовуєш, запам’ятовуєш... Дівчинці одній прислали з дому сукню вовняну. Ми заздрили, хоча носити свій одяг не дозволялося. А старшина, це ж чоловік, бурчав: "Краще б тобі простирадло прислали. Корисніше". У нас цього не було, подушок теж. Ми спали на гілках, на соломі. Але в мене були приховані сережки, я вночі одягну і сплю з ними...

Коли мене вперше контузило, я не чула і не говорила. Сказала собі: якщо не відновиться голос, кинуся під потяг. Я так співала, і раптом голосу немає. Але голос повернувся.

Щаслива я, сережки наділа. Приходжу на чергування — кричу з радості:

— Товаришу старший лейтенант, доповідає чергова така-то...

— А це що?

— Як що?

— Геть звідси!

— У чому річ?

— Негайно висмикнути сережки! Що це за солдат?

Старший лейтенант був дуже гарний. Усі наші дівчата були в нього трішки закохані. Він нам казав, що на війні потрібні солдати і тільки солдати. Потрібен був солдат... А хотілося бути ще й гарною... Я всю війну боялася, щоб ноги не покалічило. У мене гарні були ноги. Чоловікові — що? Йому не так страшно, якщо навіть ноги втратить. Усе одно — герой. Наречений! А жінку покалічить, так це долю занапастить. Жіночу долю...»

Марія Миколаївна Щолокова,

сержант, командир відділення зв’язку

«Я всю війну усміхалася... Я вважала, що маю усміхатися якомога частіше, тому що жінка має світити. Перед відправкою на фронт старий професор нас так учив: "Ви повинні кожному пораненому казати, що ви його любите. Найсильніші ваші ліки — це любов. Любов зберігає, дає сили вижити". Лежить поранений, йому так боляче, що він плаче, а ти йому: "Ну, мій любесенький. Ну, мій гарнесенький..." — Ти мене любиш, сестричко?" (Вони нас усіх, молоденьких, звали сестричками.) — "Звісно, люблю. Тільки одужуй скоріше". Їм можна було ображатися, лаятися, а нам аніяк. За єдине лайливе слово нас карали аж до гауптвахти.

Важко... Звісно, важко... Навіть ось у спідниці залізти на машину, коли лише чоловіки кругом. А вантажівки високі, спеціальні санітарні машини. Видерися на саму гору! Спробуй...»

Віра Володимирівна Шевалдишева,

старший лейтенант, хірург

«Дали нам вагони... Товарняк... Нас дванадцятеро дівчат, решта всі чоловіки. Десять-п’ятнадцять кілометрів проїдемо, і поїзд стоїть. Десять-п’ятнадцять кілометрів — і знову нас у глухий кут. Ні води, ні туалету... Зрозуміло?

Чоловіки розкладуть вогнище на зупинці, трусять вошей, обсихають. А нам де? Побіжимо за якесь укриття, там і роздягаємось. У мене був светрик плетений, так воші сиділи на кожному міліметрі, у кожній петельці. Подивишся — занудить. Воші бувають головні, натільні, лобкові... У мене були вони всі... Але не буду ж я коло чоловіків... Не буду разом із ними вошей цих смажити. Соромно. Викинула светр і залишилася в самій сукні. На якійсь станції чужа жінка винесла мені кофтинку, черевики старі.

Довго їхали, а потім ще довго йшли пішки. Був мороз. Я йшла і все тримала люстерко: чи не обморозилася? Увечері бачу, що обморозила щоки. Яка ж бо дурна була... Чула, як обморозити щоки, то вони білі. А в мене червоні-червоні. Ось, думаю, нехай би вони завжди у мене були обмороженими. А назавтра вони почорніли...»

Надія Василівна Алексєєва,

рядова, телеграфістка

«У нас було багато вродливих дівчат... Пішли до лазні, а при лазні перукарня працювала. Ну і, одна на одну дивлячись, брови всі пофарбували. Давав же нам чосу командир: "Ви воювати приїхали чи на бал? "Усю ніч плакали, відтирали. Уранці ходив і повторював кожній: "Мені потрібні солдати, а не жінки. Дами на війні не виживають". Дуже суворий командир. До війни він був учителем математики...»

Анастасія Петрівна Шелег,

молодший сержант, аеростатниця

«Мені здається, я два життя прожила — чоловіче і жіноче... Коли потрапила до училища, там відразу військова дисципліна: і на навчанні, і в строю, і в казармі — все за статутом. Потурань нам, як дівчатам, ніяких. Тільки й чули: "Припинити розмови!" "Розмови!" Увечері хочеться посидіти, повишивати... Ну, щось жіноче згадати... Не дозволялося в жодному разі. А ми залишилися без дому, без домашніх турбот, і було якось ніяково. Давали лише годину відпочинку: сиділи в ленінській кімнаті, писали листи, можна було постояти вільно, поговорити. Але ні сміху, ні гучного крику — усе це заборонялося.

— Пісню можна було заспівати?

— Ні, не можна.

— А чому не можна?

— Не дозволяється. Ось у строю йди, співай, якщо дадуть команду. Команда: "Пісню! Заводь!"

— А так не можна?

— Не можна. Це не за статутом.

— Важко було звикати?

— Мені здається, я і не звикла. Тільки встигнеш заснути, раптом: "Підйом!" Як вітром здуває нас із ліжок. Починаєш одягатися, а в жінок одежин більше, ніж у чоловіків, то те летить із рук, то те. Нарешті ремінь у руки — і бігом до роздягальні. На ходу хапаєш шинель і мчиш до збройниці. Там одягаєш чохол на лопату, просмикуєш крізь ремінь, одягаєш підсумок на нього, абияк застібаєш. Хапаєш гвинтівку, на ходу закриваєш затвор і з четвертого поверху сходами буквально скочуєшся вниз. У строю опоряджаєшся. І на все це даються лічені хвилини.

А це вже на фронті... Чоботи в мене на три розміри більші, загнулися, пил у них в’ївся. Господиня принесла два яйця: "Візьми на дорогу, така худенька, що скоро переломишся".

А я тихенько, щоб вона не бачила, розбила ці два яйця, вони маленькі були, і почистила чоботи. Звісно, хотілося їсти, але перемогло жіноче — бути гарною. Ви не знаєте, як шинельтре, яке воно все важке, яке воно все чоловіче — і ремінь, і все. Мені дуже не подобалося, що шинель шию тре, і ще ті чоботи. Крок змінювався, все змінювалося...

Я згадую, що ми були сумними. Завжди ходили сумними...»

Станіслава Петрівна Волкова,

молодший лейтенант,

командир саперного взводу

«Не так легко було перетворити нас на солдатів... Не так просто...

Отримали обмундирування. Старшина вишикував:

— Вирівняти носки.

Ми вирівнюємо. Носки рівні, а самі ми позаду, бо чоботи сорокового-сорок першого розмірів. Він:

— Носочки, носочки!

А потім:

— Курсантки, груди четвертої людини!

У нас це, звісно, не виходить, і він на повний голос:

— Що ви там до кишень гімнастерок поклали?

Ми сміємося.

— Відставити сміх, — кричить старшина.

Щоб чітко і правильно відпрацювати прийом вітання, все — від стільців до вивішених плакатів — змушував вітати. Ох, і намучився він із нами.

У якомусь місті привели нас строєм до лазні. Чоловіки — до чоловічого відділення, а ми — до жіночого. А там жінки кричать, хто що прикриває: "Солдати йдуть!" Нас не розрізниш — дівчата ми чи хлопчаки: ми і підстрижені, і форма на нас військова. А якось пішли до туалету — жінки міліціонера привели. Ми йому кажемо:

— Так куди нам іти?

Він тоді нумо на жінок кричати:

— Це ж дівчата!

— Які то дівчата, то солдати...»

Марія Миколаївна Степанова,

майор, начальник зв’язку

в батальйоні стрілецького корпусу

«Пригадую тільки дорогу. Дорогу... То вперед, то назад...

Коли ми прибули до Другого Білоруського фронту, нас хотіли в штабі дивізії залишити, мовляв, ви жінки, навіщо вам на передову. Ми: "Ні, ми — снайпери, нас посилайте куди слід". Тоді вони нам кажуть: "Відправимо вас до одного полку, там хороший полковник, він дівок береже". Різні командири були. Нам так і сказали.

Той полковник нас зустрів такими словами: "Дивіться мені, дівки, приїхали воювати, воюйте, а іншими справами не займайтеся. Кругом чоловіки, а жінок немає. Біс його знає, як вам іще цю штуку пояснити. Війна, дівки..." Він розумів, що ми ще геть дрібнота. Вперше налетіли літаки. Я присіла і затулила голову руками, потім вирішила, що руки теж шкода. Не була ще готовою до смерті.

Пам’ятаю, як у Німеччині... Ой, смішно! В одному німецькому селищі нас розмістили ночувати в жилому замку. Багато кімнат, цілі зали. Такі зали! У шафах повно гарного одягу. Дівчатка — кожна сукню для себе вибрала. Мені жовтенька одна сподобалося і ще халат, не передати словами, який це був гарний халат — довгий, легкий... Пушинка! А вже спати треба лягати, всі втомилися страшно. Ми надягли ці сукні й лягли спати. Одяглися в те, що нам сподобалося, і відразу заснули. Я лягла в сукні й халат ще наверх...

А якось у покинутій капелюшній майстерні вибрали собі по капелюшку і, щоб побути в них хоча б трохи, спали всю ніч сидячи. Уранці встали... Подивилися ще раз у дзеркало... І все зняли, наділи знову свої гімнастерки, штани. Нічого з собою не брали. У дорозі і голка важка. Ложку за халяву увіткнеш, та й годі...»

Белла Ісааківна Епштейн,

сержант, снайпер

«Чоловіки... Вони такі... Не завжди нас розуміли...

Але свого полковника Птіцина ми дуже любили. Звали "Батя". Він не був схожий на інших, розумів нашу жіночу душу. Під Москвою, це ж відступ, найважчий час, а він нам каже:

— Дівчата, Москва поряд. Я привезу вам перукаря. Фарбуйте брови, вії, завивки робіть. Нехай це не годиться, але я хочу, щоб ви були гарними. Війна довга... Швидко не скінчиться...

І привіз якусь перукарку. Ми зробили завивки, пофарбувалися. І такі щасливі...»

Зінаїда Прокопівна Гомарева,

телеграфістка

«Побігли по льоду Ладозького озера... У наступ. Відразу потрапили під сильний обстріл. Кругом вода, поранять — людина йде відразу на дно. Я повзаю, перев’язую, підповзла до одного, у нього ноги перебиті, втрачає свідомість, але мене відштовхує й у свій "сидір" — мішок, значить, лізе. Свій "НЗ" шукає. Поїсти — хоча б перед смертю... А ми, коли пішли по льоду, отримали продукти. Я хочу його перев’язати, а він — у мішок лізе і хоч би що: чоловікам якось дуже важко було голод перетерпіти. Голод для них був страшніший за смерть...

А я про себе ось що запам’ятала... Спочатку боїшся смерті... У душі по сусідству і подив, і цікавість. А потім ні першого, ні другого — від втоми. Завжди на межі сил. За межами. Залишається наостанку лише страх — бути негарною після смерті. Жіночий страх... Тільки б не розірвало на шматки набоєм... Я знаю, як це... Сама підбирала...»

Софія Костянтинівна Дубнякова,

санінструктор

«Йшли і йшли дощі... Біжимо по багнюці, люди падають у ту багнюку. Поранені, убиті. Так не хочеться гинути в цьому болоті. У чорному болоті. Ну, як юній дівчині там лежати... А якось, це вже в білоруських... Оршанських лісах, там дрібні кущі з черемхою. Проліски блакитні. Весь лужок у блакитній барві. Загинути б ось у таких кольорах! Тут лежати... Дурненька ще, сімнадцять років... Це я собі так смерть уявляла...

Я думала, що померти — це наче кудись полетіти. Якось ми вночі розмовляли про смерть, але лише раз. Боялися вимовляти це слово...»

Любов Іванівна Осмоловська,

рядова, розвідниця

«Наш полк був цілковито жіночий... Вилетіли на фронт у травні сорок другого року...

Дали нам літак "По-2". Маленький, тихохідний. Літав лише на малій висоті, часто на бриючому польоті. Над самою землею! До війни на ньому вчилася літати молодь в аероклубах, але ніхто й гадки не мав, що його використовуватимуть, щоб воювати. Літак був дерев’яної конструкції, суцільно з фанери, обтягнутої перкалем. Узагалі — марлею. Досить було єдиного прямого влучення, як він спалахував — і згорав у повітрі, не долітаючи до землі. Як сірник. Єдина солідна металева деталь — це сам мотор М-II. Потім уже, лише наприкінці війни, нам видали парашути і поставили кулемет у кабіні штурмана, а раніше не було ніякої зброї, чотири бомботримача під нижніми площинами — і більше нічого. Тепер би нас назвали камікадзе, напевно, ми й були камікадзе. Так! Були! Але перемога цінувалася вище, ніж наше життя. Перемога!

Ви запитуєте, як ми витримували? Я вам відповім...

Перед тим як піти на пенсію, я захворіла від самої думки: як це я не буду працювати? Навіщо ж після п’ятдесяти років закінчила другий інститут? Стала істориком. А так — протягом усього життя геолог. Але хороший геолог завжди в полі, а я вже була не при тій силі. Приїхав лікар, зробили кардіограму, і мене запитують:

— У вас коли був інфаркт?

— Який інфаркт?

— У вас усе серце в рубцях.

А ті рубці, мабуть, із війни. Ти заходиш над ціллю, тебе всю трясе. Усе тіло вкривається дрожем, бо внизу вогонь: винищувачі стріляють, зенітки розстрілюють... Декілька дівчат змушені були піти з полку, не витримали. Літали ми здебільшого вночі. Якось нас спробували посилати на завдання вдень, але відразу відмовилися від цього наміру. Наші "По-2" підстрілювали з автомата...

Робили до дванадцяти вильотів за ніч. Я бачила знаменитого льотчика — аса Покришкіна, коли він повертався з бойового вильоту. Це був кремезний чоловік, йому не двадцять років і не двадцять три, як нам: поки літак заправляли, технік встигав зняти з нього сорочку і викрутити. З неї текло, ніби він під дощем побував. Тепер можете легко собі уявити, що робилося з нами. Прилетиш — і не можеш навіть із кабіни вийти, нас витягали. Не могли вже планшет нести, тягли по землі.

А праця наших дівчат-зброярів! Їм треба було чотири бомби — це чотири сотні кілограмів — підвісити до машини вручну. І так усю ніч — один літак злетів, другий — сів. Організм так перебудовувався, що ми всю війну не були жінками. Ніяких у нас жіночих справ... Місячних... Ну, ви самі розумієте... А після війни не всі спромоглися народити.

Ми всі курили. І я курила, таке відчуття, що ти трішки заспокоюєшся. Прилетиш — вся тремтиш, закуриш — заспокоїшся. Ходили ми в шкірянках, штанях, гімнастерці, взимку ще хутряна куртка. Мимоволі і в ході, і в рухах з’являлося щось чоловіче. Коли скінчилася війна, нам пошили сукні хакі. Ми раптом відчули, що ми дівчата...»

Олександра Семенівна Попова,

гвардії лейтенант, штурман

«Вручили мені нещодавно медаль... Від Червоного Хреста... Золоту міжнародну медаль "Флоренс Найтінгейл". Усі вітають і дивуються: "Як це ви змогли витягнути сто сорок сім поранених? Така мініатюрна дівчинка на воєнних фотографіях". Так, я їх, може, й двісті витягла, хто тоді рахував? Мені це й на думку не спадало, ми цього не розуміли. Йде бій, люди стікають кров’ю, а я буду сидіти й записувати. Я ніколи не чекала, поки скінчиться атака, повзала під час бою і підбирала поранених. Якщо в нього осколкове поранення, а я приповзу до нього за годину-дві, то мені там нічого робити, людина залишиться без крові.

Тричі поранена і тричі контужена. На війні хто про що мріяв: хто додому повернутися, хто дійти до Берліна, а я про одне загадувала — дожити б до дня народження, щоб мені виповнилося вісімнадцять років. Чомусь мені страшно було померти раніше, не дожити хоча б до вісімнадцяти. Ходила я в штанях, у пілотці, завжди обірвана, бо повсякчас на колінах повзеш, та ще під вагою пораненого. Не вірилося, що коли-небудь можна встати і йти по землі, а не повзти. Це мрія була! Приїхав якось командир дивізії, побачив мене й питає: "А що це у вас за підліток? Чого ви його тримаєте? Його б треба послати навчатися".

Пам’ятаю, бракує бинтів... Такі страшні кульові поранення, що кладеш на рану цілий пакет. Із себе всю білизну розірвала і хлопців прошу: "Ану зніміть кальсони, нижні сорочки, у мене люди гинуть". Вони познімали, порвали на шматки. Я їх не соромилася, ось наче з братами, як хлопчисько серед них жила. Йдемо, тримаємося втрьох за руки, і середній спить годину-дві. Тоді міняємося.

Дійшла до Берліна. Розписалася на рейхстазі: "Я, Софія Кунцевич, прийшла сюди, щоб убити війну".

Побачу братську могилу, я перед нею на коліна стаю. Перед кожною братською могилою... Тільки на колінах...»

Софія Адамівна Кунцевич,

старшина,

санінструктор стрілецької роти