Про самотність кулі й людини

«Моя історія окрема... Молитви мене втішають. Молюся за свою дівчинку...

Пам’ятаю мамину приказку. Мама любила сказати: "Куля — дура, доля — лиходійка". Була в неї така приказка на будь-яку біду. Куля одна, і людина одна, куля летить, куди хоче, а доля крутить людиною, як хоче. Сюди-туди, сюди-туди. Людина — пір’їнка, гороб’яча пір’їнка. Ніколи не дізнаєшся про своє майбутнє. Нам не дано... Не дозволено проникнути до таємниці. Мені циганка ворожила, коли ми з війни їхали. Підійшла на станції, відкликала вбік... Велику любов обіцяла... Був у мене німецький годинник, зняла його і віддала їй за ту велику любов. Повірила.

А тепер не переплакати мені тієї любові...

Я на війну весело лаштувалася. По-комсомольськи. Разом з усіма. Їхали ми в товарних вагонах, на них напис чорним мазутом: "Сорок людей — вісім коней". А нас набилося душ сто.

Стала снайпером. А могла і зв’язковою бути, корисна професія — і військова, і мирна. Жіноча. Але сказали, треба стріляти — стріляла. Добре стріляла. Два ордени Слави маю, чотири медалі. За три роки війни.

Крикнули нам — Перемога! Оголосили — Перемога! Я пам’ятаю своє перше почуття — радість. І відразу, тої ж хвилини — страх! Паніка! Паніка! Як же жити далі? Тато загинув під Сталінградом. Два старших брати пропали безвісти на початку війни. Залишилися мама і я. Дві жінки. Як нам жити? Всі наші дівчата задумалися... Зберемося ввечері в землянці... Розмови у нас про те, що життя тепер лише починається. І радість, і страх. Раніше боялися смерті, а тепер життя... Однаково було страшно. Справді! Говоримо-говоримо, а потім сидимо й мовчимо.

Вийдемо заміж чи не вийдемо? Кохаючи чи без кохання? На ромашках гадали... Вінки в річку кидали, свічки плавили... Я пам’ятаю, в якомусь селі показали нам, де живе чаклунка. Усі до неї кинулися, навіть кілька офіцерів. А дівчата — всі. Вона на воді ворожила. По руці. Іншого разу в шарманщика ми папірці тягнули. Квиточки. Мені щасливі квиточки випадали... А де воно, моє щастя?

Як нас зустріла Батьківщина? Без ридань не можу... Сорок років минуло, а досі щоки палають. Чоловіки мовчали, а жінки... Вони кричали нам: "Знаємо, що ви там робили! Заманювали молодими п... наших мужиків. Фронтові б... Сучки військові..." Ображали по-всякому... Словник російської мови багатий...

Проводжає мене хлопець із танців, мені раптом погано-погано, серце торохтить. Іду-іду та й сяду в замет. "Що з тобою?" — "Та нічого. Натанцювалася". А це — мої два поранення. Це — війна... А треба вчитися бути ніжною. Бути слабкою і крихкою, а ноги в чоботях розносилися — сороковий розмір. Незвично, щоб хтось мене обійняв. Звикла сама відповідати за себе. Ласкавих слів чекала, але їх не розуміла. Вони мені, наче дитячі. На фронті серед чоловіків — міцне російське матюччя. До такого звикла. Подруга мене навчала, вона в бібліотеці працювала: "Читай вірші. Єсеніна читай".

Невдовзі я вийшла заміж. За рік. За нашого інженера на заводі. Я мріяла про кохання. Хотіла мати домівку і сім’ю. Щоб у домівці маленькими дітьми пахло. Перші пелюшки нюхала-нюхала, не могла нанюхатися. Запахи щастя... Жіночого... На війні немає жіночих запахів, всі вони — чоловічі. Війна по-чоловічому пахне.

Двоє дітей у мене... Хлопчик і дівчинка. Перший хлопчик. Хороший, розумний хлопчик. Він інститут закінчив. Архітектор.

А ось дівчинка... Моя дівчинка... Вона стала ходити в п’ять років, перше слово "мама" вимовила в сім. У неї досі виходить не "мама", а "мумо", не "тато", а "туто". Вона... Мені й тепер здається, що це неправда. Помилка якась. Вона в божевільні... Сорок років вона там. Як пішла на пенсію, ходжу до неї щодня. Мій гріх...

Уже багато років першого вересня я купую їй новий буквар. Ми читаємо з нею буквар цілими днями. Іноді повертаюся від неї додому і мені здається, що я розучилася читати й писати. Розмовляти. І нічого цього мені не треба. Навіщо це?

Я покарана... За що? Може, за те, що вбивала? І так подумаю... По старості багато часу... Думаю і думаю. Уранці стою на коліна, дивлюся у вікно. І прошу Бога... Про все прошу... На чоловіка вже не ображаюсь, давно його пробачила. Народила я доньку... Він подивився на нас... Побув трохи і пішов. Пішов із докорами: "Хіба нормальна жінка піде на війну? Навчиться стріляти? Тому ти і дитини нормальної родити не здатна". Я за нього молюся...

А може, його правда? І так подумаю... Мій гріх...

Я любила Батьківщину більше за все на світі. Я любила... Кому я можу це тепер розповісти? Моїй дівчинці... Їй єдиній... Я згадую війну, а вона гадає, що я їй казки розповідаю. Дитячі казки. Страшні дитячі казки...

Прізвища не пишіть. Не треба...»

Клавдія С-ва,

снайпер