Про коней і птахів

«А ми їхали, їхали...

Стоять на станції поряд два ешелони... Один із пораненими і другий — із кіньми. І ось почалося бомбардування. Ешелони запалали... Ми почали відчиняти двері, рятувати поранених, щоб вони йшли, а вони всі кинулися рятувати коней. Коли поранені люди кричать, страшно, але немає нічого страшнішого, ніж коли іржуть поранені коні. Вони ж ні в чому не винні, вони за людські справи не відповідають. І ніхто не побіг у ліс, а всі кинулися рятувати коней. Усі, хто міг. Усі!

Я хочу сказати... Я хочу сказати, що фашистські літаки літали побіля самої землі. Низько-низько. Я потім думала: німецькі льотчики все бачили, невже їм не було соромно? Що вони думали...»

«Я пригадую один випадок... Прийшли ми до селища, а там коло лісу лежать убиті партизани. Як над ними знущалися, я переказати не зможу, серце не витримає. Їх різали на шматочки... Кишки випотрошили, як у свиней... Вони лежать... А недалеко коні пасуться. Вочевидь, коні партизанські, навіть із сідлами. Або вони втекли від німців і повернулися, або їх не встигли забрати, — незрозуміло. Вони далеко не відходили. Трави багато. І теж думка: як це люди таке перед конями творили? Перед тваринами. Коні на них дивилися...»

«Горіло поле і ліс... Курився луг. Я бачила згорілих корів і собак... Запах незвичний. Незнайомий. Я бачила... Згорілі бочки з помідорами, з капустою. Птахи горіли. Коні... Багато... Багато чого чорного валялося на дорогах. До того запаху теж треба було звикнути...

Я тоді зрозуміла, що горіти може все... Навіть кров горить...»

«Під час бомбування прибилася до нас коза. З нами лягла. Просто поруч лягла і кричить. Кинули бомбити, вона з нами іде і все тулиться до людей, ну, жива ж істота, теж боїться. Дійшли до якогось села і кажемо якійсь жінці: "Візьміть, шкода". Хотілося врятувати...»

«У моїй палаті лежали двоє... Лежали німець і наш обпалений танкіст. Я заходжу до них:

— Як почуваєтеся?

— Я добре, — відповідає наш танкіст. — А цей погано.

— Це ж фашист...

— Ні, я нічого, а йому погано.

Уже вони не вороги, а люди, просто двоє поранених поруч лежать. Між ними з’являється людське. Не раз спостерігала, як це швидко відбувалося...»

«Це як же... Ну, як... Пригадуєте... Летять восени птахи... Довгі-довгі зграї. Артилерія наша і німецька б’є, а вони летять. Як до них догукатися? Як їх попередити: "Сюди не можна! Тут стріляють!" Як?! Птахи падають, падають на землю...»

«А до нас привезли на перев’язку есесівців... есесівських офіцерів. Підходить до мене сестричка:

— Як ми їх перев’язуватимемо? Рвати чи нормально?

— Нормально. Це поранені...

І ми їх перев’язували нормально. Двоє потім втекли. Їх піймали, і, щоб вони не втекли ще раз, я їм ґудзички зрізала на кальсонах...»

«Коли мені сказали... Ось ці слова: "Скінчилася війна!.." Я взяла і сіла на стерильний стіл. Ми з лікарем домовилися, що, коли оголосять: "Скінчилася війна!", ми сядемо на стерильний стіл. Щось таке вчинимо, неймовірне. Я ж нікого не підпускала до столу, не підпускала на гарматний постріл. У мене пальчатки, я в масці, на мені стерильний халат, і я сама подавала всім, що треба: тампони, інструменти... А тут узяла тай сіла на цей стіл...

Про що ми мріяли? По-перше, звісно, — перемогти, по-друге — залишитися живими. Одна: "Скінчиться війна, і я понароджую купу дітей", друга: "Я вступлю до інституту", а хтось: "А я з перукарні не буду вилазити. Стану гарно вбиратися, себе доглядати". Або: "Куплю гарні парфуми. Шарфик куплю і брошечку".

І ось цей час настав. Усі раптом притихли...»

«Відбили село... Шукаємо, де набрати води. Зайшли у двір, на якому помітили колодязний журавель. Різьблений дерев’яний колодязь... Лежить на дворі розстріляний господар... А біля нього сидить його собака. Побачив нас, почав скавчати. Не відразу до нас дійшло, а він кликав. Повів нас до хати... Пішли за ним. На порозі лежить дружина і троє діток...

Собака сів коло них і плаче. По-справжньому плаче. По-людськи...»

«Ми входили до наших сіл... Там тільки печі стояли — і більш нічого. Самі печі! На Україні ми визволяли місця, де нічого не залишилося, лише кавуни росли, люди їли тільки ці кавуни, і більше нічого в них не було. Вони зустрічали нас і несли кавуни... Замість квітів...

Я повернулася додому. У землянці — мати, троє дітей, песик наш варену лободу їв. Наварять лободи, самі їдять, дадуть цьому собаці. І він їв... У нас перед війною багато солов’їв було, а після війни два роки їх ніхто не чув, вся земля була перевернута, підняли, як кажуть, дідівський гній. Переорали. Солов’ї на третій рік тільки з’явилися. Де вони були? Ніхто не знає. На свої місця вони повернулися через три роки.

Люди хати поставили, то й солов’ї прилетіли...»

«Як побачу польові квіти — війну згадую. Тоді ми квітів не рвали. А якщо збирали букети, то лише тоді, коли ховали... Коли прощалися...»

«Ех-ех, дівчата, яка вона підла... Ця війна... Пом’янемо наших подруг...»