Про побут і буття

«Мріяли... Хотіли воювати...

Розмістили нас у вагоні, і почалися заняття. Усе було не таким, як нам уявлялося вдома. Треба було рано вставати, і весь день ти на бігу. А всередині ще жило колишнє життя. Ми обурювалися, коли командир відділення, молодший сержант Гуляєв, що мав чотирьохкласну освіту, вчив нас статуту і вимовляв неправильно окремі слова. Нам здавалося: чого він може навчити? А він учив нас, як не загинути...

Після карантину, перед прийняттям присяги, старшина привіз обмундирування: шинелі, пілотки, гімнастерки, спідниці, замість комбінації — з бязі пошиті по-чоловічому дві сорочки з рукавами, замість обмоток — панчохи та американські важкі черевики з металевими підковами на весь каблук і на носках. У роті за своїм зростом і комплекцією я була найменшою, зріст сто п’ятдесят три сантиметри, взуття тридцять п’ятого розміру, і, звичайно, військова промисловість такі мізерні розміри не шила, а тим паче Америка нам їх не постачала. Мені дісталися черевики сорок другого розміру, взувала і знімала їх, не розшнуровуючи, і такі вони важкі, що я ходила і тягла ноги по землі. Від мого стройового кроку з кам’яної бруківки викрещувалися іскри, і ходьба була подібною до чого завгодно, але не до стройового кроку. Моторошно згадати, яким жахливим був перший марш. Я була готова на подвиг, але не була готова замість тридцять п’ятого взуватися в сорок другий розмір. Це так важко і так негарно! Так негарно!

Командир побачив, як я йду, викликав зі строю:

— Смирнова, як ти ходиш стройовим? Що, тебе не вчили? Чому ти не піднімаєш ноги? Оголошую три наряди поза чергою...

Я відповіла:

— Так, товаришу старший лейтенант, три наряди поза чергою! — Повернулася, щоб іти, і впала. Випала з черевиків... Ноги були до крові стерті...

Тоді й з’ясувалося, що ходити я вже не в змозі. Ротному шевцю Паршину дали наказ зшити мені зі старого плащ-намету чоботи тридцять п’ятого розміру...»

Нонна Олександрівна Смирнова,

рядова, зенітниця

«А скільки траплялося кумедного...

Дисципліна, статути, відзнаки — уся та військова премудрість не давалася відразу. Стоїмо, охороняємо літаки. А в статуті сказано, якщо хто йде, треба затримувати: "Стій, хто йде?" Подружка моя побачила командира полку і гукає: "Стійте, хто йде? Вибачайте, але я стрілятиму!" Уявіть собі. Вона гукає до нього: "Вибачайте, але я стрілятиму!" Вибачайте... Ха-ха-ха...»

Антоніна Григорівна Бондарева,

гвардії лейтенант, старший льотчик

«Дівчата приїхали до училища з довгими косами... Із зачісками... У мене теж коси, викладені навкруг голови... А як їх промити? Сушити де? Щойно ви їх помили, як тут тривога, вам треба бігти. Наш командир Марина Раскова звеліла всім коси зістригти. Дівчата стригли і плакали. А Ліля Литвяк, яка згодом стала прославленою льотчицею, ніяк не хотіла зі своєю косою розлучатися.

Я йду до Раскової:

— Товаришу командир, ваш наказ виконаний, лише Литвяк відмовилася.

Марина Раскова, попри жіночу м’якість, була дуже суворим командиром. Вона мене вирядила:

— Який ти парторг, якщо не можеш домогтися виконання наказу! Кругом, кроком руш!

Сукні, черевички на підборах... Як нам шкода їх, у мішечки поховали. Удень у чоботях, а ввечері хоч трошки в черевичках перед дзеркалом. Раскова побачила — і за кілька днів наказ: весь жіночий одяг відправити додому поштою. Отак! Але ж новий літак ми вивчили за півроку замість двох років, як то було б у мирний час.

За перші ж дні тренувань загинули два екіпажі. Поставили чотири труни. Усі три полки, усі ми ридма ридали.

Виступила Раскова:

— Подруги, витріть сльози. Це перші наші втрати. Їх буде багато. Тримайте своє серце в кулаку...

Утім, на війні ховали без сліз. Перестали плакати.

Літали на винищувачах. Сама висота вже була страшним навантаженням для всього жіночого організму, іноді живіт аж до хребта притискало. А дівчатка наші літали і збивали асів, та ще й яких асів! Отак! Знаєте, коли ми йшли, на нас чоловіки дивилися з подивом: льотчиці йдуть. Вони захоплювалися нами...»

Клавдія Іванівна Терехова,

капітан авіації

«Восени мене викликали до військкомату... Зустрів військком і питає: "Стрибати вмієте?" Я зізналася, що боюся. Довго він агітував щодо десантних військ: гарна форма, шоколад щодня. Але я з дитинства боялася висоти. "Хочете в зенітну артилерію?" А хіба я знаю, що це таке — зенітна артилерія? Тоді він пропонує: "А відправімо вас до партизанського загону". — "А як мамі звідти писати до Москви?" Він бере і надписує червоним олівцем на моєму направленні: "Степовий фронт..."

У поїзді закохався в мене молодий капітан. Усю ніч у нашому вагоні простояв. Він уже був обпалений війною, кілька разів поранений. Дивився-дивився на мене та й каже: "Вірочко, тільки не опускайтеся, не робіться грубою. Ви така тепер ніжна. Я вже всього надивився!" І далі щось подібне, що, мовляв, важко вийти чистим із війни. Із пекла.

Місяць добиралися ми з подругою до четвертої гвардійської армії Другого Українського фронту. Нарешті наздогнали. Головний хірург вийшов на кілька хвилин, подивився на нас, завів в операційну: "Ось ваш операційний стіл..." Санітарні машини одна за одною підходять, машини великі, "студебекери", поранені лежать на землі, на ношах. Ми лише спитали: "Кого брати першими?" — "Тих, які мовчать..." За годину я вже стояла за своїм столом, оперувала. І пішло... Оперуєш доба за добою, після трохи придрімаєш, хутенько протреш очі, вмиєшся — і знову до свого столу. І через двох кожен третій — мертвий. Не встигали всім допомогти. Третій — мертвий...

На станції в Жмеринці потрапили під страшенне бомбардування. Ешелон зупинився, і ми побігли. Замполіт наш, учора йому вирізали апендицит, а він сьогодні вже біг. Усю ніч просиділи в лісі, а ешелон наш рознесло на друзки. Під ранок на поземному польоті німецькі літаки стали прочісувати ліс. Куди подінешся? У землю, як кріт, не полізеш. Я обхопила березу і стою: "Ох, мамо-мамочко! Невже я загину? Як виживу, буду найщасливішою людиною на світі "Хоч кому, бува, розповідала потім, як за березу трималася, усі сміялися. Адже нічого не варто було в мене влучити. Стою на повний зріст, береза біла... Сміх та й годі!

День Перемоги зустріла у Відні. Ми поїхали до зоопарку, дуже до зоопарку хотілося. Можна було поїхати подивитися концентраційний табір. Усіх возили, показували. Не поїхала... Тепер дивуюся: чому я не поїхала? Хотілося чогось радісного. Смішного. Побачити щось з іншого життя...»

Віра Володимирівна Шевалдишева,

старший лейтенант, хірург

«Нас було троє... Мама, тато і я... Першим поїхав на фронт батько. Мама хотіла піти разом із батьком, вона медсестра, але його відрядили в одному напрямку, її — в іншому. А мені було лише шістнадцять років... Мене не хотіли брати. Я ходила-ходила до військкомату, і за рік мене таки взяли.

Ми довго їхали поїздом. Разом із нами поверталися солдати з госпіталів, були там і молоді хлопці. Вони розповідали нам про фронт, і ми сиділи, розтуливши рота, слухали. Говорили, що нас обстрілюватимуть, і ми сидимо, чекаємо: коли ж обстріл почнеться? Мовляв, приїдемо і скажемо, що вже обстріляні.

Приїхали. А нас не до гвинтівок, а до казанів поставили, до корит. Дівчатка всі мого віку, батьки нас любили, балували. Я була єдиною дитиною в сім’ї. А тут тягаємо дрова, палимо грубки. Потім золу цю беремо і в котли замість мила, бо мило щойно привезуть, а воно вже й скінчилося. Білизна брудна, вошива. У крові... Узимку важка від крові...»

Світлана Василівна Катихіна,

боєць польового лазне-прального загону

«Я досі пам’ятаю свого першого пораненого... Обличчя пам’ятаю... У нього був відкритий перелом середньої третини стегна. Уявляєте, стирчить кістка, осколкове поранення, все вивернуто. Та кістка... Я знала теоретично, що робити, але коли я до нього підповзла і ось це побачила, мені стало погано, мене занудило. І раптом чую: "Сестричко, попий водички". То мені той поранений каже. Жаліє. У мене та картина і тепер перед очима. Як він так сказав, я схаменулася: "Ох, думаю, бісова ти тургенєвська панночка! Людина гине, а її, ніжне створіння, бачте, занудило". Розгорнула індивідуальний пакет, затулила ним рану — і мені стало легше, і надала, як треба, допомогу.

Переглядаю тепер стрічки про війну: медсестра на передовій, вона йде акуратненька, чистенька, не у ватяних штанях, а в спідничці, у неї пілоточка на гривці. Та неправда ж! Хіба ми подужали б витягнути пораненого, якби були такими... Не дуже в спідничці наповзаєш, коли самі чоловіки навколо. А правду казати, спідниці нам лише наприкінці війни видали, такі гарні. Тоді ж ми отримали і трикотаж спідній замість чоловічої білизни. Не знали, що робити з утіхи. Гімнастерки розстібали, щоб було помітно...»

Софія Костянтинівна Дубнякова,

старший сержант, санінструктор

«Бомбардування... бомбить і бомбить, бомбить і бомбить, і бомбить. Усі кинулися кудись бігти... І я біжу. Чую чийсь стогін: "Допоможіть... Допоможіть..." Але біжу... За кілька хвилин до мене щось доходить, я відчуваю на плечі санітарну сумку. І ще — ганьбу. Куди й подівся страх! Біжу назад: стогне поранений солдат. Кидаюся до нього перев’язувати. Потім другого, третього...

Бій закінчився вночі. А вранці випав свіжий сніг. Під ним убиті... У багатьох руки підняті догори... До неба... Спитайте мене: що це взагалі — щастя? Я відповім... Раптом знайти серед убитих живу людину...»

Ганна Іванівна Бєляй,

медсестра

«Побачила першого вбитого... Стала над ним і плачу... оплакую... Тут поранений кличе: "Перев’яжи ногу!" Нога в нього на холоші бовтається, ногу відірвало. Відрізаю штанину: "Поклади мені ногу! Поклади поряд". Поклала. Вони, якщо притомні, не дають залишити ні свою руку, ні свою ногу. Забирають. А якщо вмирають, просять поховати разом.

На війні думала: повік нічого не забуду. Але забувається...

Молодий такий, цікавий хлопець. І лежить убитий. Я уявляла, що всіх загиблих ховають із військовими почестями, а його беруть і тягнуть до ліщині. Вирили могилу... Без труни, без нічого заривають у землю, отак і засипали. Сонце яскраво світило, і на нього теж... Теплий літній день... Не було ні плащ-намету, нічого, його поклали в гімнастерці, галіфе, як він був, і все це ще нове, він, напевно, нещодавно прибув. Так поклали і зарили. Ямка була неглибока, така, щоб він ліг. І рана невелика, вона смертельна — у скроню, але крові мало, і людина лежить, як жива, тільки дуже бліда.

Після обстрілу почалося бомбардування. Розбомбили те місце. Не знаю, що там залишилося...

А як в оточенні людей ховали? Тут, поряд, біля окопчика, де ми самі сидимо, зарили — та й годі. Горбок сам залишався. Його, звісно, якщо слідом німці йдуть або танки, відразу ж затопчуть. Звичайна земля залишалася, жодного сліду. Часто ховали в лісі під деревами... Під цими дубами, під цими березами...

Я в ліс досі не можу ходити. Найпаче, де ростуть старі дуби або берези... Не можу там сидіти...»

Ольга Василівна Корж,

санінструктор кавалерійського ескадрону

«На фронті у мене пропав голос... Гарний голос... Повернувся мій голос, коли я приїхала додому. Увечері зібралися рідні, випили: "Ну, Вірко, заспівай". І я заспівала...

Їхала я на фронт матеріалісткою. Атеїсткою. Хорошою радянською школяркою поїхала, яку добре вчили. А там... Там я стала молитися... Я завжди молилася перед боєм, читала свої молитви. Слова прості... Мої слова... Сенс лише один, щоб я повернулася до мами й тата. Справжніх молитов я не знала і не читала Біблію. Ніхто не бачив, як я молилася. Я — таємно. Крадькома молилася. Обережно. Тому що... Ми були тоді не такі, тоді жили інші люди. Ви розумієте? Ми думали по-іншому, розуміли... Тому що... Я розповім про такий випадок... Якось з-поміж новоприбулих опинився вірянин, і солдати сміялися, коли він молився: "Ну, що тобі твій Бог допоміг? Якщо він є, як він усе терпить?" Вони не вірили, як та людина, що кричала біля ніг розіп’ятого Христа, мовляв, якщо Він тебе любить, чому Він тебе не врятує? Після війни я прочитала Біблію... Усе життя її тепер читаю... І той солдат, він був уже немолодий чоловік, не хотів стріляти. Відмовлявся: "Не можу! Я не буду вбивати!" Усі погоджувалися вбивати, а він ні. А час? Час який... Страшний час... Тому що... Віддали під трибунал і за два дні розстріляли... Бах! Бах!

Час інший... Люди інші... Як вам пояснити? Як...

На щастя, я... Я не бачила тих людей, яких убивала... Але... Усе одно... Тепер я розумію, що вбивала. Думаю про те... Тому що... Тому що стара стала. За свою душу молюсь. Веліла дочці, щоб після смерті всі мої ордени і медалі не до музею, а до церкви віднесла. Віддала батюшці... Вони приходять до мене уві сні... Мертві... Мої мертві... Хоча я їх і не бачила, але вони приходять і дивляться на мене. Я шукаю-шукаю очима, може, хтось поранений, нехай тяжкопоранений, але можна ще врятувати. Не знаю, як сказати... Але всі вони мертві...»

Віра Борисівна Сапгир,

сержант, зенітниця

«Найнестерпнішими для мене були ампутації... Часто такі високі ампутації робили, що відріжуть ногу, і я ледве її тримаю, ледве несу, щоб покласти в таз. Пам’ятаю, що вони дуже важкі. Візьмеш тихенько, щоб поранений не чув, і несеш, наче дитину... Маленьку дитину... Найпаче, якщо висока ампутація, далеко за коліно. Я не могла звикнути. Поранені під наркозом стогнуть або криють матом. Триповерховим російським матом. Я завжди була в крові... Вона вишнева... Чорна...

Мамі я нічого про те не писала. Я писала, що все гаразд, що я тепло вдягнена, взута. Вона ж трьох на фронт відправила, їй було важко...»

Марія Селівестрівна Божок,

медсестра

«Народилася і виросла я в Криму... Біля Одеси. У сорок першому році закінчила десятий клас Слобідської школи Кордимського району. Коли почалася війна, у перші дні слухала радіо. Зрозуміла — відступаємо... Побігла до військкомату — відправили додому. Ще двічі ходила туди і двічі мені відмовляли. Двадцять восьмого липня рухалися через нашу Слобідку частини, що відступали, і я разом із ними без усякої повістки пішла на фронт.

Коли вперше побачила пораненого, зомліла. Потім минулося. Коли вперше полізла під кулі за бійцем, кричала так, що, здавалося, перекривала гуркіт бою. Потім звикла. За десять днів мене поранило, осколок витягла сама, перев’язала себе сама...

Двадцять п’ятого грудня сорок другого року... Наша триста тридцять третя дивізія п’ятдесят шостої армії зайняла висоту на підступах до Сталінграда. Противник вирішив її будь-що повернути. Зав’язався бій. На нас рушили танки, але їх стримала артилерія. Німці відкотилися назад, на нічийній землі залишився поранений лейтенант, артилерист Костя Худов. Санітарів, які намагалися винести його, вбило. Поповзли дві вівчарки-санітарки (я їх там побачила вперше), але їх теж убило. І тоді я, знявши вушанку, стала на повний зріст, спочатку тихо, а потім голосніше заспівала нашу улюблену довоєнну пісню "Я на подвиг тебя провожала". Замовкло все з двох боків — і з нашого, і з німецького. Підійшла до Кості, нагнулася, поклала на санки-волокуші і повезла до наших. Іду, а сама думаю: "Тільки б не в спину, нехай краще в голову стріляють". Ось зараз... зараз... Останні хвилини мого життя... Зараз! Цікаво: я відчую біль чи ні? Як страшно, мамочко! Але не пролунало жодного пострілу...

Форми на нас було не напастися: ось дали новеньку, а за кілька днів вона вся в крові. Мій перший поранений — старший лейтенант Бєлов, мій останній поранений — Сергій Петрович Трофимов, сержант мінометного взводу. У сімдесятому році він приїжджав до мене в гості, і я показала дочкам його поранену голову, на якій і тепер великий шрам. Усього з-під вогню я винесла чотириста вісімдесят одного пораненого. Хтось із журналістів підрахував: повний стрілецький батальйон... Тягали на собі чоловіків, у два-три рази важчих за нас. А поранені вони ще важчі. Його самого тягнеш і його зброю, а на ньому ще шинель, чоботи. Візьмеш на спину вісімдесят кілограмів і тягнеш. Скинеш... Ідеш за наступним, і знову сімдесят-вісімдесят кілограмів... І так разів п’ять-шість за одну атаку. А в тобі самій сорок вісім кілограмів — балетна вага. Тепер уже не вірю... Сама собі не вірю...»

Марія Петрівна Смирнова (Кухарська),

санінструктор

«Сорок другий рік... Йдемо на завдання. Перейшли лінію фронту, стали біля якогось кладовища. Німці, ми знали, стоять за п’ять кілометрів від нас. То була ніч, вони повсякчас кидали освітлювальні ракети. Парашутні. Такі ракети горять довго і висвітлюють далеко всю місцевість. Взводний привів мене на край кладовища, показав, звідки кидають ракети, де чагарник, з якого можуть з’явитися німці. Я не боюся небіжчиків, змалку кладовища не боялася, але мені було двадцять два роки, я вперше стояла на посту... І я протягом цих двох годин посивіла... Перше сиве волосся, ціле пасмо я побачила вранці. Я стояла і дивилася на той чагарник, він шелестів, рухався, мені здавалося, що звідти йдуть німці... І ще хтось... Якісь потвори... А я — сама...

Хіба то жіноча справа — стояти вночі на посту на цвинтарі? Чоловіки легше до всього ставилися, вони вже готовими були до цієї думки, що треба стояти на посту, треба стріляти...

А нам все одно те стало несподіванкою. Або робити перехід у тридцять кілометрів. З бойовою викладкою. Коли спека. Коні падали...»

Віра Сафронівна Давидова,

рядовий піхотинець

«Ти запитуєш, що на війні найстрашніше? Чекаєш від мене... Я знаю, чого ти чекаєш... Думаєш, я відповім: найстрашніше на війні — смерть. Померти.

Ну, так? Знаю я вас... Журналістські штучки... Ха-ха-а-а... Чому не смієшся? Га?

А я ось що скажу... Найстрашніше для мене на війні — носити чоловічі труси. Ото було страшно. І це мені якось... Я не висловлю... Ну, по-перше, дуже негарно... Ти на війні, готуєшся померти за Батьківщину, а на тобі чоловічі труси. Взагалі, ти кумедна на вигляд. Недоладна. Чоловічі труси тоді носили довгі. Широкі. Шили із сатину. Десятеро дівчаток у нашій землянці, і всі вони в чоловічих трусах. О Боже мій! Узимку і влітку. Чотири роки.

Перейшли радянський кордон... Добивали, як казав на політзаняттях наш комісар, звіра в його власному лігві. Біля першого польського села нас переодягли, видали нове обмундирування і... І! І! І! Привезли вперше жіночі труси і бюстгальтери. За всю війну вперше. Ха-а-а... Ну, зрозуміло... Ми побачили нормальну жіночу білизну...

Чому не смієшся? Плачеш... Ну, чому?»

Лола Ахметова,

рядова, стрілок

«Мене на фронт не брали... Якихось шістнадцять років мені, до сімнадцяти ще далеко. А взяли в нас фельдшера, їй принесли повістку. Вона дуже плакала, у неї вдома хлопчик маленький залишався. Я пішла до військкомату: "Візьміть замість неї мене". Мама не пускала: "Ніно, ну скільки тобі років? Може, там і війна невдовзі скінчиться". Мама є мама.

Бійці — хто сухарик, хто цукру шматочок мені залишить. Оберігали. Я не знала, що в нас "катюша" є, у прикритті за нами стоїть. Почала вона стріляти. Вона стріляє, гуркіт навколо стоїть, все горить. І так то мене вразило, так я злякалася того гуркоту, вогню, шуму, що впала в калюжу, пілотку загубила. Бійці регочуть: "Ти що, Ніночку? Ти що, люба?"

Атаки рукопашні... Я що запам’ятала? Я запам’ятала хруст... Починається рукопашна: і відразу той хруст — хрящі ламаються, людські кості тріщать. Звірячі крики... Коли атака, я з бійцями йду, ну, трохи позаду, вважай — поруч. Усе перед моїми очима... Чоловіки заколюють один одного. Добивають. Доламують. Б’ють багнетом у рот, в око... У серце, у живіт... І це... Як описати? Я слабка... Слабка, щоб описати... Словом, жінки не знають таких чоловіків, вони їх такими вдома не бачать. Ні жінки, ні діти. Моторошно взагалі робиться...

Після війни повернулася додому до Тули. Ночами все кричала. Уночі мама із сестрою сиділи зі мною... Я прокидалася від власного крику...»

Ніна Володимирівна Ковеленова,

старший сержант,

санінструктор стрілецької роти

«Прибули ми до Сталінграда... Там смертні бої йшли. Найсмертельніше місце... Вода і земля були червоні... І ось з одного берега Волги нам треба переправитися на другий. Нас ніхто слухати не хоче: "Що? Дівчата? Кому ви до біса тут потрібні! Нам стрілки й кулеметники потрібні, а не зв’язківці". А нас багато, вісімдесят осіб. До вечора дівчат, які більшенькі були, взяли, а нас удвох з однією дівчинкою не беруть. Малі на зріст. Не виросли. Хотіли в резерві залишити, але я як почала ревти...

У першому бою офіцери зіштовхували мене з бруствера, я висувала голову, щоб усе бачити. Якась цікавість була, дитяча цікавість... Наївність! Командир кричить: "Рядова Семенова! Рядова Семенова, ти з глузду з’їхала! Таку мать... Уб’є!" Цього я збагнути не могла: як мене можна вбити, якщо я щойно приїхала на фронт? Я ще не знала, яка смерть звичайна і нерозбірлива. Її не вблагаєш і не вмовиш.

Підвозили на старих полуторках народне ополчення. Старих і хлопчиків. Їм видавали по дві гранати і відправляли в бій без гвинтівки, гвинтівку треба було добути в бою. Після бою і перев’язувати не було кого... Усі вбиті...»

Ніна Олексіївна Семенова,

рядова, зв’язкова

«Я війну пройшла з краю в край...

Першого пораненого тягла, у самої ноги підгиналися. Тягну і шепочу: "Хоч би не помер... Хоч би не помер..." Перев’язую його, і плачу, і щось кажу йому ласкаве. А повз мене проходив командир. І він насварив мене голосно, навіть щось таке з матом...

— Чому він кричав на вас?

— Не можна було так побиватися, плакати, як я. Виб’юсь із сил, а поранених багато.

Їдемо, лежать убиті, стрижені, і голови в них зелені, неначе картопля від сонця. Вони розсипані, наче картопля... Як бігли, так і лежать на зораному полі... Наче картопля...»

Катерина Михайлівна Рабчаєва,

рядова, санінструктор

«Ось не скажу, де це трапилося... У якому місці... Одного разу десь двісті поранених у сараї, а я сама. Поранених доправляли безпосередньо з поля бою, дуже багато. То було в якомусь селі... Ну не пам’ятаю, стільки років минуло... Пам’ятаю, що протягом чотирьох днів я не спала, не присіла, кожен гукав: "Сестро! Сестричко! Допоможи, люба!" Я бігала від одного до іншого, якось перечепилася і впала, і відразу заснула. Прокинулася від крику, командир, молоденький лейтенант, теж поранений, підвівся на здоровий бік і кричав: "Мовчати! Мовчати, я наказую!" Він зрозумів, що я без сил, а всі звуть, їм боляче: "Сестро! Сестричко!" А я підхопилася, як побігла — не знаю куди, чого. І тоді я вперше, відтоді, як потрапила на фронт, заплакала.

І ось... Аніяк не знаєш свого серця. Узимку вели повз нашу частину полонених німецьких солдатів. Йшли вони замерзлі, з рваними ковдрами на голові, пропаленими шинелями.

А мороз такий, що птахи на льоту падали. Птахи замерзали. У цій колоні йшов один солдат... Хлопчик... У нього на обличчі замерзли сльози... А я везла на тачці хліб до їдальні. Він очей відвести не міг від цієї тачки, мене не бачить, лише ту тачку. Хліб... Хліб... Я беру і відламую від одного буханця і даю йому. Він бере... Бере і не вірить. Не вірить... Не вірить!

Я була щаслива... Я була щаслива, що не можу ненавидіти. Я сама на себе того часу дивувалася...»

Наталія Іванівна Сергєєва,

рядова, санітарка