«НАС НАГОРОДЖУВАЛИ МАЛЕНЬКИМИ МЕДАЛЯМИ...»

Відмикаю вранці свою поштову скриньку...

Моя пошта дедалі більше нагадує пошту військкомату або музею: «Привіт від льотчиць авіаполку Марини Раскової», «Пишу Вам за дорученням партизанок бригади "Железняк"», «Вітають... мінські підпільниці... Бажаємо успіху в розпочатій роботі...», «Звертаються рядові польового банно-прального загону...» За весь час пошуків було лише кілька відчайдушних відмов: «Ні, це як страшний сон... Не можу! Не буду!» Або: «Не хочу згадувати! Не хочу! Довго забувала...»

Запам’ятала ще один лист, без зворотної адреси:

«Мій чоловік, кавалер орденів Слави, після війни отримав десять років таборів... Так Батьківщина зустрічала своїх героїв. Переможців! Написав у листі своєму товаришеві по університету, що йому важко пишатися нашою перемогою — російську і чужу землю завалили своїми трупами. Залили кров’ю. Його відразу ж заарештували... Зняли погони...

Повернувся з Казахстану після смерті Сталіна... Хворий. Дітей у нас немає. Мені не треба згадувати про війну, я воюю протягом усього життя...»

Написати свої спогади наважуються не всі, та й не у всіх виходить — висловити на папері свої почуття і думки. «Сльози заважають...» (А. Буракова, сержант, радистка). І листування, усупереч сподіванню, дає лише адреси та нові імена.

«Металу в мені досить... Осколок від поранення під Вітебськом ношу в легенях за три сантиметри від серця. Другий осколок — праворуч у легенях. Два — в ділянці живота...

Ось моя адреса... Приїжджайте. Не можу далі писати, нічого не бачу крізь сльози...»

В. Громова,

санінструктор

«Нагород великих не маю, лише медалі. Не знаю, чи зацікавить вас моє життя, але хотілося б комусь його розповісти...»

В. Воронова,

телефоністка

«...Жили ми з чоловіком на Крайній Півночі, в Магадані. Чоловік працював шофером, я — контролером. Щойно почалася війна, ми обидва попросилися на фронт. Нам відповіли, що працюйте там, де ви потрібні. Тоді ми послали телеграму на ім’я товариша Сталіна, що вносимо п’ятдесят тисяч рублів (на ті часи великі гроші, це все, що у нас було) на побудову танка і хочемо удвох іти на фронт. Нам прийшла подяка від уряду. І в сорок третьому році мені й чоловікові дали направлення до Челябінського танко-технічного училища, яке ми закінчили екстерном.

Там же одержали танк. Ми обидва стали старшими механіками-водіями, а в танку має бути лише один механік-водій. Командування вирішило призначити мене командиром танка "ІС-122" а чоловіка — старшим механіком-водієм. І так ми дійшли до Німеччини. Обидва поранені. Маємо нагороди.

Було чимало дівчат-танкісток на середніх танках, а ось на важкому — я єдина. Іноді думаю: записати б комусь із письменників моє життя. Сама я не вмію як слід...»

А. Бойко,

молодший лейтенант, танкіст

«Сорок другий рік... Мене призначили командиром дивізіону. Комісар полку попередив: "Майте на увазі, капітане: ви приймаєте не звичайний, а "дівочий" дивізіон. Половина його складу — дівчата, і до них має бути особливий підхід, особлива увага й турбота". Я, звісно, знав, що в армії служать дівчата, але не чітко собі це уявляв. Ми, кадрові офіцери, трохи насторожено спостерігали, як "слабка стать" опановує військову справу, яка споконвіку вважалася чоловічою. Ну, скажімо, медичні сестри — то звично. Вони добре себе зарекомендували ще за часів Першої світової війни, потім — у громадянську. А що робити дівчатам у зенітній артилерії, де треба тягати пудові набої? Як розмістити їх на батареї, де лише одна землянка, а до складу обслуги входять і чоловіки? Їм доведеться годинами сидіти на приладах, а ті залізні, сидіння на гарматах теж залізні, а це ж дівчата, їм не можна. Де вони будуть, нарешті, мити і сушити волосся? Виникало безліч запитань, така то була незвичайна справа...

Почав ходити на батареї, придивлятися. Зізнаюся, що трохи незручно було: дівчина на посту з гвинтівкою, дівчина

на вишці з біноклем — я ж із передової прийшов, з фронту. І такі різні вони — сором’язливі, боязкі, манірні й рішучі, з запалом. Підкорятися військовій дисципліні вміють не всі, жіноча натура противиться армійському ладу. То вона забула, що їй наказано було зробити, то отримала з дому листа і ранок весь проплакала. Покараєш, а іноді скасуєш покарання — шкода. Думки були такі: "Пропав я з цим народом!" Але невдовзі мені довелося відмовитися від усіх своїх сумнівів. Дівчата стали справжніми солдатами. Пройшли ми з ними тяжкий шлях. Приїжджайте. Будемо довго говорити...»

І. А. Левицький,

колишній командир п’ятого дивізіону

сімсот вісімдесят четвертого

зенітно-артилерійського полку

Адреси різні: Москва, Київ, місто Апшеронськ Краснодарського краю, Вітебськ, Волгоград, Ялуторовськ, Суздаль, Галич, Смоленськ... Як охопити? Країна величезна. І тут у пригоді стає випадок. Несподівана підказка. Одного дня пошта приносить запрошення від ветеранів шістдесят п’ятої армії генерала П. І. Батова: «Збираємося ми зазвичай шістнадцятого-сімнадцятого травня в Москві на Красній площі. І традиція, і обряд. Приїжджають усі, кому ще під силу. Їдуть із Мурманська і Караганди, з Алма-Ати та Омська. Звідусіль. З усією нашої неосяжної Батьківщини... Словом, чекаємо...»

...Готель «Москва». Місяць травень — місяць Перемоги. Скрізь обіймаються, плачуть, фотографуються. Не розібрати, де

квіти, притиснуті до грудей, а де ордени та медалі. Я входжу до цього потоку, він піднімає і несе мене, тягне за собою нестримно, і незабаром я опиняюся в майже незнайомому світі. На незнайомому острові. Серед людей, яких впізнаю і не впізнаю, але єдине знаю — я їх люблю. Зазвичай вони губляться поміж нас, непомітні, бо вже відходять, їх стає чимдалі менше й менше, а нас більше, але раз на рік вони сходяться, щоб хоч на мить потрапити у свій час. А їхній час — це їхні спогади.

На сьомому поверсі в п’ятдесят другій кімнаті зібрався госпіталь п’ять тисяч двісті п’ятдесят сьомий. На чолі столу Олександра Іванівна Зайцева, військовий лікар, капітан. Зраділа мені й охоче знайомить з усіма, неначе ми з нею давно знаємо одне одного. А я зовсім випадково постукала в ті двері. Навмання.

Нотую: Галина Іванівна Сазонова, хірург, Єлизавета Михайлівна Айзенштейн, лікар, Валентина Василівна Лукіна, хірургічна медсестра, Ганна Гнатівна Горелик, старша операційна сестра, і медсестри: Надія Федорівна Потужна, Клавдія Прохорова Бородуліна, Олена Павлівна Яковлева, Ангел і на Миколаївна Тимофєєва, Софія Камалдіновна Мотренко, Тамара Дмитрівна Морозова, Софія Филимонівна Семенюк, Лариса Тихонівна Дейкун.